Діалог з універсалом. Рубен Толмачов

4
Share Button

1994 року, коли гурт «ManSound» вперше з’явився на сцені і телеекранах, словосполучення «a cappella», «джазовий секстет» здавалися зарозумілими та неосяжними і навіть в ерудованих колах викликали більше запитань, аніж відповідей. Проте надзвичайна майстерність і харизматичність шести молодих чоловіків зробили свою справу – з кожним роком прихильників творчості колективу ставало все більше. Хтось відкривав для себе таємничий світ джазу, який в умовах радянського режиму вважався чимось чужинським і низькоякісним. А хтось під впливом зарубіжної поп-культури 1990-х бачив новий симпатичний «бойз-бенд», що співає «інакшу» музику

За понад 20 років існування усередині колективу відбулося чимало змін: у 2004 році не стало засновника гурту й автора найвідоміших аранжувань («Щедрик», «Эй, ухнем» та ін.) Володимира Міхновецького. Не раз зазнавав змін склад учасників. Дехто з музикантів обрав шлях соліста, хтось створив власний колектив. Рубен Толмачов – один із небагатьох, хто стояв біля витоків «ManSound» (поруч із Володимиром Сухіним) і залишається його невід’ємною частиною донині. Після смерті Міхновецького саме Толмачов перейняв роль творчого керівника та аранжувальника колективу.

Проте «ManSound» – лише частина того, чим живе Рубен Толмачов. Музичним колам він відомий як один із найкращих хорових диригентів України, керівник капели хлопчиків і юнаків «Дзвіночок». У 2014 році Толмачов уперше з’явився на великому екрані не як учасник «ManSound», а як головний диригент телепроекту «Битва хорів». Участь Рубена Толмачова у телешоу, безумовно, сприяла зростанню інтересу публіки не лише до творчості гурту, а й до його персони. Воно і не дивно: спортивна статура, елегантність, промовистий погляд у поєднанні з інтелектом та, знову ж таки, харизмою не можуть не привернути уваги.

Із Рубеном Владиславовичем ми зустрілися в консерваторії, де він викладає на кафедрі хорового диригування. Важко уявити, як можна поєднувати інтенсивні гастролі, зйомки і викладацьку справу. Здається, що ця людина осягнула особливий дзен, встигаючи скрізь і зберігаючи при цьому внутрішню рівновагу. Секрети цього дзену та інші складові успіху музиканта ми і спробуємо з’ясувати.

Хорова капела «Двіночок». Виступ у Національному музеї Тараса Шевченка 19 травня 2016 року

– Рубене Владиславовичу, яким був ваш шлях до професії хорового диригента?

– Мої батьки музиканти. Батько – композитор. Замолоду він написав усі свої відомі пісні, які навіть зараз уважаються народними: «Сік землі», «Не метелиця лугом стелиться», «Квітка ромена», що їх виконували Дмитро Гнатюк, Ніна Матвієнко, Олександр Таранець, Валентина Купріна. Я змалечку вчився у музичній школі як піаніст. Не в Києві, до речі, а на Західній Україні, у місті Чорткові Тернопільської області. До музичного училища вступав уже в Києві. Між закінченням школи та вступом до училища імені Глієра я багато займався із педагогом сольфеджіо та гармонією. Вступаючи на хоровий відділ я навіть не знав, що таке хорове диригування. Побачив розклад занять: сольфеджіо – знаю, фортепіано – знаю, що таке «фах» – не розумію. Але дякувати Богу так сталося, що я потрапив до класу Галини Луківни Горбатенко і вона дуже швидко мені все пояснила.

– Що зі студентських років вам запам’яталося найбільше? Хто з викладачів мав на вас найбільший вплив як музиканта?

– У консерваторію я прийшов уже досить упевненим у тому, що це дійсно моя професія. Коли я вперше потрапив до мішаного хору, то відчув – саме тут моє місце. У консерваторії я навчався у класі Віктора Антоновича Дженкова. Я йому безмежно вдячний за те, що він не обмежував моєї свободи: я дуже багато працював, адже на цей час уже були «ManSound», «Дзвіночок», крім того, я працював у Будинку органної і камерної музики у Віктора Іконника. Дуже пощастило мені в тому, що ми багато концертували з Павлом Івановичем Муравським, мали як мінімум дві гастрольні подорожі на рік. Швейцарія, Канада, Німеччина, Польща… Це був певного роду конвеєр, а що ще потрібно студенту, аби зрозуміти що власне є професія?

– Чому ви тепер уже як викладач насамперед навчаєте студентів?

– Важко сказати… Узагалі я намагаюся більше займатися з ними музикою. Прагну, щоб вони на практичному рівні розуміли стилістичні особливості кожної епохи, знали виконавську специфіку: як грали інструменти, які були склади виконавців, які існували майданчики, де все це виконувалось. Треба сказати, що тут я використовую принцип, подібний до того, за яким навчалися ремісники у ХVІІІ–ХІХ століттях: усіх учнів я намагаюся залучити до своїх проектів. Вони співають у моїх хорах, багато з них, закінчивши консерваторію, працюють хормейстерами. На мій погляд, саме практичний шлях є найдієвішим.

– Сьогодні в Україні проходить чимало хорових конкурсів. Як ви оцінюєте нинішній стан хорового мистецтва?

Концерт капели «Дзвіночок» у рамках подорожі містами Німеччини та Нідерландів у листопада 2015 року

– Розраховуєте почути песимістичний діагноз? Його не буде. Знаєте, і спорт, і мистецтво не існують у відокремленому від суспільства просторі, – це все дуже пов’язано. Але якщо порівнювати те, що відбувається у світі, у багатьох галузях нашого життя, то мистецтво і власне хорове мистецтво – «еще очень и очень ничего». У кожному містечку є дитячі колективи і їх чимало. Існує багато хорових конкурсів: дитячих, юнацьких, дорослих, аматорських і професійних. Сьогодні зник такий пласт, як самодіяльність на підприємствах, проте з’явилося дуже багато церковних хорів. І це також ринок, якому потрібні регенти, співаки, нова музика. І багато композиторів, як у старі часи, пишуть чимало творів для церкви. Тому я сповнений стриманого оптимізму щодо цього питання.

– За 20 років «ManSound» встигли виступити у різних куточках світу: від Тайваню до Іспанії. Чи є певні відмінності у сприйнятті акапельної музики за кордоном і в Україні?

– Відмінності є, але тут я би поділяв не на Україну і закордон, а на підготовлену і непідготовлену публіку. Вона є як в Україні так і за її межами. Єдине, що можу зауважити: наприклад, у Сполучених Штатах або Австрії акапельна культура не викликає подиву як така. У кожному американському коледжі уснує акапельна група. Для західної культури це є цілком звичним, і для того, щоб чимось здивувати, треба набагато більше, аніж просто співати акапела.

Про діяльність гурту «ManSound» написано багато матеріалів. Однак про те, чим живе його керівник та автор аранжувань, відомо небагато. Колеги по «ManSound» говорять про нього як людину надзвичайно інтелігентну і всебічно обізнану. У глибокому, поверх окуляр, погляді чоловіка, що сидить напроти, без помилок можна прочитати, що розповісти йому, безумовно, є що. Закортіло дізнатися, із чого ж складається ця особистість, окрім музики.

Володимир Сухін і Рубен Толмачов

 – Відомо, що одне з найбільших ваших захоплень – футбол. Для вас це також творчий процес, чи спосіб відволіктися від напружених буднів?

– Я займався серйозно футболом у дитинстві, грав за область, їздив на збори до Києва. Мені це дуже подобалося і подобається й досі. І якщо ми десь виїжджаємо з дітьми (йдеться про хор «Дзвіночок». – А. П.) або з «ManSound», то намагаємося грати у футбол. Падаємо, ламаємо руки але все одно граємо. Крім того, я люблю дивитися футбол. Зараз абсолютно немає часу для цього, тому не дивлюся матчі повністю, потім переглядаю 10–15 хвилин дайджесту. Люблю ходити на стадіон. Пам’ятаю, був у Барселоні на «Камп Ноу» (стадіон футбольного клубу «Барселона». – А. П.), на «Аякс-арена» в Амстердамі. Відвідав усі три матчі на Центральному стадіоні під час «Євро-2012», це неймовірне відчуття. Одне з найяскравіших вражень – знаменитий матч «Динамо» (Київ)–«Барселона», коли наші виграли 4:0. Досі пам’ятаю ці емоції. Стадіон – це також майже сцена. Дуже енергетична штука.

Чи маєте ще якісь «позамузичні» захоплення?

– Спорт у різних видах. Якщо вдається, дуже люблю бігати, плавати. Раніше, коли було більше часу і я їздив у метро, багато читав. Зараз же тільки коли подорожую у літаку чи автобусі. У повсякденному житті, на жаль, не вистачає часу.

Що є складовими вашого натхнення?

– По-перше, я дуже люблю сцену. Коли у моєму житті були періоди, що по два-три місяці не виходив на сцену, то відчував фізичний біль від того. Сцена – це потужний наркотик для багатьох людей і для мене також. Що стосується творчості в плані написання музики, тут мені чомусь ближче композитори барокової школи, які писали за один тиждень. Скажімо, Баху треба було написати кантату на 6-7 номерів, вивчити її з дітьми і в неділю вранці продиригувати. Мені більше подобається такий «подход к снаряду»: є робота – треба її виконувати. Натхнення ж прийде чи ні?.. Як кажуть успішні композитори, для того, щоб створити один хіт, треба написати 150 простих мелодій, пісень і, можливо, Господь благословить так, що із цих 150 дві чи три будуть успішними.

– Античний філософ Сенека сказав: «Хто усюди – той ніде». Проте ви спростовуєте цей вислів. Як у такому шаленому темпі вдається усе встигати? Чи існують певні секрети тайм-менеджменту?

Якщо розкладати по деталях – буде не дуже цікаво. А коротко: комфортно в усьому відчуває себе людина, яка любить те, що робить. Це банально, але через любов усе стається і без любові до того, чим ти займаєшся, нічого ніколи не вийде.

Розмову вела Аліна ПЛАХТІЄНКО

 На центральному фото: Рубен Толмачов у складі гурту «ManSound» (четвертий зліва)

Share Button