Довга розмова: Вікторія Бібік про батька

170

Сьогодні виповнюється двадцять років, як не стало видатного українського композитора, педагога, заслуженого діяча мистецтв України, професора Валентина Савича Бібіка. На вшанування його пам’яті пропонуємо дещо оновлений матеріал з архіву журналу «Музика». Це – роздуми про батька та його творчість доньки митця, піаністки Вікторії Бібік, якими вона поділилася з редакцією 10 років тому

Іноді час відіграє роль збільшувального скла: чим привабливіша особистість, цікавіше і значущіше створене нею, тим сильнішим стає бажання дізнатися подробиці подій, осмислити їхній ланцюжок, осягнути минуле і побачити його в дзеркалі сьогодення.

Композитор – як антена, що вловлює найпотаємніші хвилі буття і через звук відкриває його невичерпну красу. Ніхто не зможе розповісти про композитора краще за його музику. Але знати про долю – це отримати урок часу, історії, який робить відображення яснішим, – незнання перетворює дзеркало на «криве».

Відкриття чогось нового завжди потребує мужності – гoризонти свідомості розширюються поволі. Усе невідоме лякає, загрожуючи стабільному, усталеному. Слід звикнути до незнайомої раніше музичної мови, якою обов’язково вирізняється кожен видатний композитор. Тільки тоді починаєш сприймати головне, суть, перестаєш відволікатися на новизну, що неминуче відштовхує, особливо недосвідченого слухача. Головне – щоб ця суть була.

У радянському союзі ситуація складності прийняття нової музики доходила до абсурду: її забороняли виконувати. Це супроводжувалося політичною зашореністю, безкультур’ям владних чиновників і штучно створеним інформаційним вакуумом у країні рад, її відірваністю від решти світу. Мій педагог у Гнесінській школі Ірина Родзевич розповідала, як у 1930-х роках її вчителька, Олена Гнесіна пізно ввечері скликала до себе додому найближчих друзів та учнів, щоб показати нові твори Сергія Рахманінова, які він регулярно надсилав їй з Америки. Важко уявити, але на його музику тоді було накладено табу. Ці зустрічі проходили в повній таємниці, і якби на них потрапив хтось чужий, наслідки для Гнесіної могли бути найсумнішими.

Із Дмитром Клебановим. Фото Ігоря Блажкова. Харків, 1977 р.

Таких історій безліч: опальні Стравінський, нововіденці та інші митці… Батькові пощастило бути учнем Дмитра Клебанова, який також вечорами у себе вдома знайомив зовсім ще юного вихованця з багатьма забороненими партитурами. Композитори в срср, яким, бодай і потайки, вдавалося відкрити для себе нову музику, починали мислити інакше. Їх вважали бунтарями, а їхні твори – провокацією. Хоча нині, у контексті світової музичної палітри початку ХХІ століття, твори «шістдесятників» сприймаються як результат природного еволюційного процесу.

Музика батька… Їй притаманна рідкісна властивість із перших нот залучати слухача у свій світ і не відпускати до тиші після останнього звука. У кожного – власна «розмова» з його музикою. Я не зустрічала людей байдужих. Тим трагічніші перешкоди, які щоразу штучно створювалися на шляху його творів до шанувальників. Час лише небагатьом дарує можливість жити вічно у своїх творіннях, зазирнути в майбутнє. Але ніколи не повертає у минуле, дозволяючи лише уважно вдивлятися в дзеркало історії зі збільшувальним склом…

…1941 рік. Провівши чоловіка на фронт, рятуючись від голоду, моя бабуся тиждень ішла пішки окупованою німцями Україною з Харкова до села Мутина, що на Сумщині, несучи на руках однорічного сина Валю. Бабусина мама походила з роду Долгоруких, а батько – корінний харків’янин на прізвище Макаренко. Татів батько – з українського роду Бібіків, далекими представниками якого у XV і XVI століттях були посол у Пскові Давид Бібік та неодноразовий посланець до Криму Іван Бібіков. У роду були також запорозькі козаки. До 1937-го майже всі родичі за дідусевою лінією загинули в таборах: хтось був головою колгоспу, хтось адвокатом, хтось заможним «куркулем».

Дивом вижив брат татового батька – директор сільської школи, викладач математики. Усю війну тато провів у селі в дядька, одного разу ледь не загинувши під час німецького авіаобстрілу. Бабуся розповідала й про страшний переполох, що зчинився, коли маленький Валя заблукав. Його шукали всім селом, а знайшли на березі річки: він заслухався співом сільських жінок, забувши про все.

Із дружиною Оленою та доньками Наталею і Вікторією

Батько завжди з величезною ніжністю згадував Мутин. Він дуже любив Будинки творчості композиторів у Ворзелі та Івановому, де теж напрочуд мальовничі краєвиди. Ми гуляли в полі, плавали на човні по річці – це викликало в нього спогади про дитинство. Крім радісного спілкування з друзями-колегами, його дуже приваблювала тиша тих місць і природа, зв’язок із якою був для нього дуже важливим.

…Дивовижний час, надзвичайне покоління – «шістдесятники». Вони вийшли з воєнного дитинства, страшного 1937 року. Митці, які, відчувши перші слабкі вітри свободи, ураганом вирвалися із тенет заборон на пошуки своєї правди. «Людина не створена для щастя. Існують речі, важливіші, ніж щастя. Шукання істини майже завжди є дуже болючим», – казав Андрій Тарковський. Для них оце болісне, самовіддане вишукування правди (у найширшому сенсі) було понад усе. Зараз складно уявити сюрреалістичну картину, коли чиновник, котрий не має щонайменшого уявлення про те, хто такий Арнольд Шенберг чи Ігор Стравінський або чим відрізняється пісня від симфонії, вчить композитора, як писати музику. Конкретно і детально вказує, які саме такти потрібно вилучити з твору. Образливо-осудливий у їхніх вустах ярлик «авангардист» звучить, неначе вирок. При будь-якому дисонансі, піцикато на струнах рояля, або, не дай Боже, глісандо чиновники насторожуються – їм ввижається в цьому страшенний підступ. Одразу ж ідуть не тільки заборони виконань, а й звільнення з роботи. Їх обурює відсутність патріотичних пісень у композитора, його інтерес до неугодних режимові тем і поетів. Класичний об’єкт для осуду, бічування і навернень на «шлях істинний»…

Яке щастя, що мистецтво твориться не всупереч або завдяки обставинам! Що доленосно вирішальним є тільки питання творчого дару. Влада змінюється. Людина, по-справжньому віддана своїй справі, набагато сильніша за того, хто стурбований кар’єрним зростанням і займається різними спекуляціями, акцентуючи увагу на зовнішніх дрібницях, і в цій метушні стає уразливішим.

Валентин Бібік, Борис Чайковський і Валентин Сильвестров. Харків. 1980-ті рр.

Будь-які часи батько сприймав як даність, у котрій потрібно жити, працювати й зберігати гідність. Його завжди цікавили загальнолюдські цінності більше, ніж знаходження правильного способу спілкування та співіснування з владою. Дивною була його зовнішня реакція на різні обструкції. Як розповідають татові друзі, він ніколи не захищався, не виправдовувався і не вступав у полеміку, а спокійно, зберігаючи поважну тональність до тих, котрі висловлювали «думку» про його музику, реагував на події. І продовжував працювати. Чого це йому вартувало – можна лише здогадуватися. Єдиним його захистом була робота.

…1969 рік. Помітно «прозвучавши» на з’їзді композиторів у Москві, батько вступив до аспірантури московської консерваторії. Але вчитися не поїхав – був цілковито зосереджений на роботі: зовсім скоро написав оперу «Біг», 34 прелюдії і фуги для фортепіано, Третю симфонію. Він залишився працювати в Харківській консерваторії асистентом свого вчителя, професора Дмитра Клебанова. Тато був його улюбленим учнем, про що пізніше Дмитро Львович написав у листах. Він надавав батькові повну свободу пошуку під час навчання й усіляко відстоював і підтримував його, захищаючи від постійних нападок консервативних колег і чиновників.

Тато рано втратив батька, який, дійшовши до Берліна, повернувся з війни хворим. І Клебанов у певному сенсі замінив учневі тата. Вони дружили до самої кончини Дмитра Львовича.

…І тоді, і згодом батько ніколи не приєднувався до жодних творчих угруповань, у тому числі й позначених тавром «незгодних». Він завжди йшов власним шляхом, ніколи йому не зраджуючи. Його «окремість» лише частково можна пояснити тим, що він жив не в Києві, а Харкові. Будь-які рамки (особливо навколомузичні) його обтяжували. Постійно спілкуючись із друзями й колегами з плеяди «шістдесятників»-авангардистів, він тримався осторонь, залишався віч-на-віч із перипетіями того часу. Вражаюче мало про його життя знають навіть близькі колеги – він не влаштовував «подій», скупо ділився тим немалим, на чому інші згодом зробили гучні імена і кар’єри. Завжди вважав, що тільки музика – єдине мірило композитора.

Батько був людиною рідкісної порядності й чесності щодо себе та інших. Його чуйність, вразливість поєднувалися з величезною силою волі. Він любив стабільність, розміреність і спокій: це дозволяло повністю зосередитися на роботі.

Із Борисом Тищенком. Москва, 1980-ті рр.

Мама завжди намагалася створити саме такі умови: нашу величезну, гарну, затишну квартиру в Харкові на вулиці Чайковського і дотепер часто згадують відомі музиканти, які там бували, гостювали й подовгу жили. Зустрічаючись із ними зараз, я незмінно чую захоплені спогади про мамині «прийоми», доброзичливу і гостинну атмосферу нашої оселі. У невимушеній обстановці домашніх зустрічей батькова весела вдача, чудове, гостре почуття гумору, а ще – уважність і тактовність виявлялися особливо яскраво. Він геть не терпів пустопорожніх розмов, любив цікаві, живі бесіди. Планка його вимог до себе та інших була дуже високою, через що для багатьох спілкування з ним ставало важким або й зовсім недоступним. Саме тому іноді доводиться чути про його замкнений характер. Але коли співрозмовник був татові цікавий – яскравіші, тепліші хвилини годі й пригадати.

Батько постійно усім, чим міг, допомагав молоді. Заняття з композиторами-початківцями були для нього справою святою. Він ніколи нікому не відмовив у прослуховуванні музики чи бесіді. Чимало з тих, хто навіть не були його офіційними учнями в консерваторії, вважають його своїм учителем: це й Олександр Щетинський, і Леонід Десятников, і багато інших. Усе життя абсолютно безкорисливо, часто за рахунок власного відпочинку він займався з творчою молоддю, яка шукала спілкування з ним. Це був взаємний інтерес і величезна симпатія.

…1972 рік. Уже почалися «ходіння по муках» опери «Біг» за однойменною п’єсою Михайла Булгакова. Після заборони постановки в ленінградському академічному малому оперному театрі «вето» посипалися одне за іншим. Улітку, більше працюючи, ніж відпочиваючи (про що яскраво згадує татів товариш, композитор Леонід Грабовський) у Будинку творчості композиторів у Сухумі, батько показує фрагменти опери ще одному близькому другу, композиторові Борису Тищенку. Той був уражений музикою, про що пізніше не раз говорив і писав батькові. Тоді ж, у Сухумі, на татів день народження він склав жартівливі вірші, де, сміючись крізь сльози, згадав «усемогутніх можновладців», які вирішують долю твору. Він щосили підтримував батька. Як і багато інших музикантів.

Із Богодаром Которовичем

У ті часи Будинки творчості були місцями не тільки роботи, а й інтенсивного спілкування. Валентин Сильвестров розповідав, як батько показував йому Шосту симфонію у Ворзелі. Мама пригадує, як у Сухумі в їхньому з татом номері часто збиралися композитори Тигран Мансурян із Єревана, Анатолій Шендеровас із Литви, музикознавець Гіві Орджонікідзе з Тбілісі, багато-багато інших. Пізніше у Будинку творчості композиторів у вірменському місті Діліжані зав’язалася дружба з азербайджанською композиторкою Франгіз Алі-заде. Знав музику батька і Петеріс Васкс із Латвії…

Так заборонене мистецтво ставало широко відомим у вузьких колах. Завдяки сміливості виконавців, які відстоювали право грати те, що любили, батькова музика все частіше проривалася на сцени концертних залів Києва, москви, ленінграда (тепер санкт-петербург). Багато музикантів знаходили Валентина Бібіка, приїжджали до нього, просили ноти. Завдяки їм у ті роки татові твори почули в Європі та Америці.

…2010 рік, Київ. Стоїмо з чудовим Тарасом Штондою у великому залі Національної філармонії України. Тарас уже весь в образі генерала Чарноти. На сцену піднімається Роман Кофман – і зазвучала музика опери «Біг», яка 40 років чекала на «визволення». Я щаслива, що саме Кофман став її першовідкривачем. І ніколи не забуду слів, які він сказав мені про батька на одній із перших репетицій. Роман Кофман не тільки видатний музикант, а й людина великого серця. Він засвідчує істину, що ці поняття нероздільні.

…Кінець 1980-х. Батько – професор, завідувач кафедри композиції Харківської консерваторії. Поруч із ним – віддані студенти. Він багато їздить, подовгу буває в Києві, ленінграді, москві. Як голова Харківського відділення Спілки композиторів, влаштовує концерти сучасної української музики в Україні, росії, Казахстані, Естонії, тодішній Чехословаччині. Організовує і фестиваль у Харкові, куди запрошує колег-друзів. Його записник із датами й місцями виконань творів швидко заповнюється: Київ, Херсон, Берлін, ленінград, Торонто, Дніпропетровськ, Нью-Йорк… Дуже помітною подією тих років стала прем’єра у Великому залі московської консерваторії вокального циклу на вірші Олександра Блока у виконанні славетної солістки Большого театру Валентини Левко й альтиста Ігоря Богуславського…

Із диригентом Олександром Дмитрієвим. Санкт-петербург, 1996 р.

Життя вирувало. Але не всім це подобалося. Одним із завершальних концертів харківського фестивалю мав стати вечір Андрія Ешпая (нашого сусіда в Будинку творчості «Іванове»). З ранкової репетиції тато й Ешпай повернулися швидко. Батько був украй засмучений: філармонія, дирекція оркестру чи хтось інший – не знаю всіх «підводних рифів» – влаштували бойкот. Не через фестиваль, а відключення опалення у філармонії репетиція та концерти були скасовані. Продовжилися вони в холодному залі лише тоді, коли гості роз’їхалися по домівках. Це тільки краплина в морі подібних історій. Але настає момент – і чаша терпіння переповнюється.

На країну насувався смерч 1990-х. До того часу більшість провідних музикантів Харкова залишили місто. Хтось поїхав деінде, а хтось відійшов у інший світ. Подорожувати, як раніше, ставало дедалі важче. Залишатися в Харкові теж було нестерпно. Батьки вирушили до Києва обмінювати квартиру. Чимало пов’язувало тата з цим містом: більшість прем’єр його творів відбулися саме там, у Києві жили друзі: Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Євген Станкович, Роман Кофман, Олена Зінькевич, Марина Черкашина-Губаренко, Ігор Блажков, багато-багато інших. Але тодішній ректор Київської консерваторії посаду професора батькові не надав (про що й зараз із гіркотою згадує подруга батька та всієї нашої родини музикознавиця Олена Зінькевич). А через кілька років, при розпаді радянського союзу, живучи і працюючи в санкт-петербурзі, тато отримав паспорт громадянина росії.

…1996 рік. Щойно відбулася прем’єра Десятої симфонії у Великому залі санкт-петербурзької філармонії. У приміщенні міської Спілки композиторів щороку проходять авторські вечори батька. Постійні відвідувачі цих імпрез – його друзі-колеги Андрій Петров, Володимир Цитович, Геннадій Банщиков, Сергій Слонімський, багато інших. За кілька років життя у Петербурзі до кола виконавців музики Валентина Бібіка приєдналися нові музиканти.

Із піаністом Олександром Волковим. Тель-Авівська академія музики. Ізраїль, 2000 р.

Тато був сповнений творчих планів. Але життя країни їх скоригувало. На зміну талонам і величезним чергам до пітера прийшла неймовірна дорожнеча. Заробітну плату і стипендії в консерваторії не видавали місяцями. Прийнявши пропозицію стати завідувачем кафедри музичного мистецтва в університеті, батько майже не бував удома. Така завантаженість сильно відволікала його від головного – часу писати музику майже не залишалося. Траплялися можливості отримати роботу в Німеччині, але батько вирішив їхати до Ізраїлю. Там йому запропонували просто чудові умови для роботи: половину навчального року він тільки пише музику, а решту часу читає лекції і займається композицією зі студентами. Тож останні роки його життя були дуже плідними.

Нерідко я читаю про те, що Валентин Бібік – ізраїльський композитор. Часто мене запитують, як він влився в ізраїльську композиторську школу. Якщо дотримуватись такої логіки, то Гія Канчелі – бельгійський митець, Родіон Щедрін – німецький тощо. Це вже щось на кшталт абсурду – визначати представництво музиканта за місцем його проживання чи роботи. Адже очевидно, що кожен художник є частиною культури, на якій вихований. Цей «склад крові», «клітинний набір» змінити неможливо. Всі переїзди, знайомства та враження від інших культур можуть (і це чудово!) додати лише нових відтінків, але не змінять основи. Хороша музика завжди викликає відповідну реакцію у слухача будь-якої країни, оскільки торкається загальнолюдських струн.

Валентин Бібік ніколи не втрачав зв’язку з Україною. Цікавився життям, творчістю друзів, колег, із якими постійно листувався. Йому передавали записи нових творів, він надсилав до Києва свої. Планував приїхати на фестивалі до Львова й Києва. На жаль, не судилося… Складно передбачити, яким би виявився подальший життєвий шлях батька. Але завжди він був і залишається українським композитором, чия творчість викликає інтерес і захоплення.

Зі старшою онукою. Одне з останніх домашніх фото. Ізраїль, 2001 р.

…2002 рік, Тель-Авів. Минуло кілька років, як батько живе і працює в Ізраїлі. На його концертах, творчих зустрічах і заняттях – аншлаги. (Ось лише деякі теми його лекцій: Прокоф’єв, Шостакович, Стравінський, Лютославський і, звичайно ж, українська музика ХХ століття.) «Приїзд до Тель-Авівської академії музики композитора такого рівня – велика честь для Ізраїлю», – зазначила одна з тель-авівських газет. Він пише багато музики. До нього тягнеться творча молодь із різних країн – студенти академії. У Тель-Авіві, Єрусалимі відбуваються зустрічі з музикантами із росії, України. Приїздив Андрій Петров із санкт-петербурга, Джоел Сакс із Нью-Йорка. Незабутньою була зустріч із Дмитром Башкіровим, який високо цінував і грав батькові твори, починаючи з 1960 х. Багато його музики виконується в Америці, Європі.

Тато сповнений сил та ідей. Мій менеджер тих років Яша Бистрицький (брат знаменитої актриси Еліни Бистрицької) – протягом довгих років найближчий друг і особистий помічник Артура Рубінштейна, засновник і незмінний директор конкурсу його імені в Тель-Авіві – просить батька написати обов’язковий твір для наступного конкурсу. Той із радістю погоджується. Але написати п’єсу не встиг. Залишалося зовсім недовго до того страшного дня, коли батька відвезли до лікарні в кареті швидкої допомоги.

…2003 рік. Камерний зал Тель-Авівської філармонії ущерть заповнений. Авторський концерт Валентина Бібіка. Він уже невиліковно хворий, перебуває в лікарні. Багато хто, знаючи про це, не може приховати сліз. Я не вірила, що це – останній концерт за життя тата. Вечір завершував Концерт для віолончелі та камерного оркестру. У напруженій тиші застиглого залу після останнього звука гучно, зриваючись від хвилювання, пролунав голос югославського музикознавця, секретаря Ліги композиторів Ізраїлю Душана Міхалека: «Бібік – геній! Браво, Маестро!» Зал вибухнув шквалом оплесків.

Ми з мамою від сліз нічого не бачили. Моя старша сестра Наталя, яка напередодні подарувала татові другу онуку, з хвилюванням чекала на нас удома. За кілька днів тата не стало…

Валентин Бібік. Фото Леоніда Грабовського. Нью-Йорк, 1996 р.

…Нам дзвонили з розповідями про концерти пам’яті, що відбулися в ті дні у Нью-Йорку, санкт-петербурзі, Тель-Авіві. Микола Дядюра з оркестром Національної філармонії України виконав у Києві твір «Плач і Молитва». Лише рідний для композитора Харків зберігав мовчання…

Але час минає. До батькового 70-річчя у Харкові пройшло кілька концертів. Чудовий молодий скрипаль, харків’янин, який мешкає нині у Європі, Валерій Соколов присвятив музиці Валентина Бібіка один із концертів свого фестивалю «Харківські музичні вечори». Нині мені пишуть молоді музиканти з Харкова, студенти – я відчуваю їхній інтерес до музики й особистості батька. Поза сумнівом, настане час, коли і рідне місто, до долі якого він був небайдужий і для котрого чимало зробив, звернеться всерйоз до його творчості, коли згадають його ім’я й пишатимуться ним. Тоді дзеркало історії перестане бути кривим – час цього не допустить.

…Кінець 1980-х. Татів кабінет залитий яскравим сонцем. Відкритий рояль. Батько, як завжди, сидить за столом, схилившись над партитурою. Двері кабінету відчинені – значить він не створює музику, а переписує ноти. Я, ще мала, люблю прилаштуватись поруч і спостерігати, як білий лист заповнюється чіткими знаками: тато, немов чарівник, знає, як зашифрувати нотами те, що відчуваєш, але не можеш висловити… Він уміє поділитися цим з іншими… Відволікаючись на хвилинку, посміхаючись, дивиться на мене, гладить по голові, промовляє: «Усе буде добре…»

…Тепер величезна частина мого життя складається з вивчення й підготовки до виконання партитур батька, нескінченних зустрічей і переговорів із виконавцями – від сезону до сезону, від концерту до концерту, від прем’єри до прем’єри. Чимало творів батько не встиг почути за життя, а інтерес до його музики зростає. Завдань, ідей, планів – дуже багато. І я щаслива, коли вдається скоротити шлях татової музики до слухачів, – це і є моя головна мета. Разом із тим, музика Валентина Бібіка живе своїм насиченим життям, у якому я – лише тимчасовий попутник.

Вікторія БІБІК

Друковану версію див.: Бібік Вікторія. Довга розмова // Музика. 2012. № 5. С. 32–37.

На головному фото Валентин Бібік. Фото Ігоря Блажкова. 1977 р.