Михайло Бялик: “Думки летять у юність, в Київ…”

113
Share Button

У березні цього року музикознавець і піаніст Михайло Бялик відзначив 90-річчя.

Понад 16 років він живе у Німеччині, в Гамбурзі – великому портовому місті з розвиненим культурним життям. Тут діє відомий експериментами оперний театр, недавно відкрито унікальну за сучасною архітектурою філармонію, з найновішою акустичною й освітлювальною технікою, розробленою видатними світовими спеціалістами. Водночас, повз його увагу не проходили і цікаві мистецькі імпрези в Берліні, Лейпцигу, Амстердамі, Римі, Нью-Йорку – благо, що сучасні комунікації дозволяють дістатися різних міст Європи та Америки за досить короткий час. Позаду залишилися майже 50 років роботи у північній Пальмірі – нинішньому Санкт-Петербурзі, де він викладав у консерваторії імені Миколи Римського-Корсакова та Академії театральних мистецтв, відродив Петербурзьке філармонічне товариство, зрештою, очолював увесь загін музикознавців при колишній Спілці композиторів СРСР. У ті роки його діяльність була скерована на відкриття рідкісних музичних талантів, насамперед, композиторських, що завжди потребувало особливої уваги та делікатної і, водночас, потужної підтримки. Довгі роки його пов’язували міцні професійні й товариські контакти з композиторами Альфредом Шнітке, Борисом Тищенком, Родіоном Щедріним, диригентами Юрієм Теміркановим, Марісом Янсонсом, режисерами Гаррі Купфером, Дмитром Черняковим, піаністами Григорієм Соколовим, Євгеном Кісіним, Ігорем Левітом, скрипалями Вадимом Репіним, Максимом Венгеровим, віолончелістами Леонідом Гороховим, Борисом Пергаменщиковим, співаками Оленою Образцовою, Євгеном Нестеренком, Юлією Лежньовою, танцівником Михайлом Баришніковим.

Борис Лятошинський і Левко Ревуцький

Водночас, він завжди з особливим теплом і ностальгічним флером згадує Київ, де народився, отримав чудову музичну освіту у Київській консерваторії як музикознавець і піаніст. Особливо пам’ятним стало спілкування із визнаними класиками – Левком Ревуцьким, якому потім присвятив кілька книжок, Борисом Лятошинським, блискучим піаністом Абрамом Луфером (до речі, першим виконавцем Концерту для фортепіано з оркестром F-dur Левка Ревуцького). Назавжди збереглися дружні спогади про Фріду Аерову, Надію Горюхіну, а з ученою-теоретиком Ніною Герасимовою-Персидською і нині тримає «віртуальний зв’язок». Завжди цікавився появою нових композиторських талантів в Україні і намагався підтримати їх своїми статтями на шпальтах періодики. Музикознавча україністика Михайла Бялика досить широка: Лев Ревуцький, Борис Лятошинський, Андрій Штогаренко, Віталій Губаренко, Юлій Мейтус, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Мирослав Скорик, Євген Станкович, з виконавців Самуїл Дайч, Олександр Ейдельман, музикознавець Микола Гордійчук, багатолітня підтримка у пресі диригентського мистецтва Ігоря Блажкова.

Євген Лисик

Виїзд Михайла Бялика до Німеччини був обумовлений низкою факторів, насамперед, – гострою необхідністю вилікувати здоров’я. Тяжка хвороба, що потребувала кількох операцій, та проблеми серцево-судинної системи не дозволяли гаяти часу. Але й у «Германщині» він не відійшов від музично-професійного життя: пише рецензії на нові оперні спектаклі, симфонічні програми, сам виступає як піаніст. Два роки тому разом із співаком Віктором Рудем – володарем чудового «оксамитного» баритону – провів камерний концерт української вокальної музики із творів Левка Ревуцького та Юлія Мейтуса. Останні роки прикметні двома важливими подіями. Перша – наприкінці 2017 року свою величезну колекцію книг, нот, музичної періодики, платівок і дисків він подарував бібліотеці Інституту музикознавства Вищої школи музики, театру та медіа в Ганновері. Ця акція набула широкого культурно-громадського резонансу. Друга подія – у лютому 2019 його донька Катерина Бялик (теж музикознавець), виконуючи волю батька, приїхала до Києва та передала у дар Національному художньому музею України 8 картин високої художньої якості із власного художнього зібрання родини, серед яких і унікальні офорти Євгена Лисика.

Мені випало щастя бути особисто знайомою з талановитим мистецтвознавцем нашого часу Михайлом Бяликом. Уперше ми зустрілися у Києві в лютому 1989-го на Всесоюзній конференції, присвяченій 100-річчю українського композитора-класика Левка Миколайовича Ревуцького. Нашим зв’язкам сприяло листування, що розпочалося з кінця 2012 року й продовжується донині. Дуже дорожу цим «е-мейлівським» контактом, який приносить неймовірно цінну й цікаву інформацію, водночас підкорює щирістю, виваженістю думки, простотою речень, що ллються, як розмовні фрази. З дозволу самого Михайла Григоровича поділюся з читачами цієї статті окремими фрагментами листів, що викладу українською мовою (на це було отримано згоду від нього зарані). Переконана, багатьох зацікавлять його рядки, які доповнять нашу уяву про шляхи розвитку музичної культури України та світу, додадуть особливих штрихів до знаних постатей мистецтва.

Левко Ревуцький з учнями Віталієм Кирейком (стоїть) та Анатолієм Коломійцем. 1948 р.

30 березня 2013 р.

Прослухав Квартет уже багато разів [йдеться про новознайдений Квартет Левка Ревуцького, реконструкцію нотного тексту якого здійснила композиторка Вікторія Польова. – В. К.], і щоразу із усе зростаючим хвилюванням та інтересом. Особливо, зрозуміло, захоплює друга частина, сповнена такого, до відчаю, суму! Ви праві, стверджуючи, що в музиці відчутно тяжкі страждання, що випали на долю автора. І вони викликають живе співпереживання. Та не менш вражає і те, що навіть найгостріший біль не здатен порушити властиву світосприйняттю Ревуцького спрямування до гармонії і краси. Яка, дійсно, красива музика! Дуже цікаво було мені відчути, як уже в цій ранній, народженій під впливом російських традицій, музиці досить питомо виявляється й українське начало – і не тільки в 2-й частині, де інтонаційні зв’язки з думою безперечні, не тільки в характеристичній 3-й, де зв’язок із фольклором – цитата, але й у самому початку першої. В оспівуванні квінти, по-моєму, також присутнє щось від думи. До речі, у цій темі, що Ви характеризуєте як тему розп’яття, мені почулася спорідненість із відомими музичними монограмами ВАСН і дещо пізнішій DEsCH (Шостакович).

Вікторія Польова пройнялася духом свого попередника й виконала непросте завдання, на мій смак, досить достойно: струнка форма, ніяких швів, стилістичних неспівпадінь. <…> І зіграно твір, мені здається, дуже гарно. Так що Ви <…> повинні відчувати гордість і радість, здійснивши важливе відкриття.

28 листопада 2014 р.

Життя подарувало мені зустрічі з неймовірно цікавими людьми. Про багатьох із них я у свій час написав. Є кілька мемуарних праць (про Мравінського, Хрєнникова, Ростроповича), раніш не опублікованих. Я почав складати збірник, <…> але потрапив на довгі місяці до лікарні, і справа призупинилася. Подумав, що було б непогано також зібрати мої праці про українську музику, почавши, можливо, з дипломної, яку захистив у 1951-му, і присвяченої найбільш вживаним інтонаційним формулам (нині слід було б сказати інтонаційним архетипам) у творчості тогочасних українських композиторів. <…> Окрім праць про Ревуцького, Лятошинського писав, пригадується, про Штогаренка, Мейтуса, Вериківського, Рахліна, Блажкова.

<…>Коли, вже давно, ми познайомилися з Ольгою [Голинською. – В. К.], я сказав, що прекрасно пам’ятаю її батька, як людину і музиканта [скрипаля. – В. К.], обдарованого рідкісним шармом. Я не дуже розбираюся у чоловічій красі, але, по-моєму, не було тоді в консерваторії парубка красивіше й романтичніше, аніж Сеня Британчук. І коли він здіймав смичок, діви обмирали й готові були йти за ним хоч на край світу.

27 грудня 2014 р.

Гамбург уже святкує Різдво. Місто прикрашене мільйонами вогнів, гірлянди майже чи не на кожному вікні й балконі. А от t°+10 (близькість Гольфстріму), трава зелена й пахне швидше весною, аніж зимою. І це по контрасту з Росією, на яку Бог (вочевидь, за гріхи її мешканців) наслав такий буран. Незабаром, обіцяють, і сюди зима добереться. Поки ж усюди звучать різдвяні пісні різних народів, серед найзнаменитіших хітів, зрозуміло, – «Щедрик».

<…> Музичний талант Рада Остапівна [Лисенко – В. К.], мені здається, що від діда схопила. Вона грала по-театральному яскраво, в дещо афектованій акторській манері. <…> Ми познайомилися у класі Абрама Михайловича Луфера, куди мене прийняли на підготовчий курс, а вона була вже зіркою. Зближення наше відбувалося хвилями. Спочатку – завдяки нашій співучениці та її найближчій подрузі Світлані Володимирівні Грибановській, людині рідкісної душі. По закінченні консерваторії вона повернулася до Дніпропетровська [тепер м. Дніпро. – В. К.] і працювала там завучем училища. Коли я туди приїхав, ми духовно з нею зійшлися, і це позначилося на наших взаєминах із Радою. Наступна хвиля – коли Рада повернулася з Москви по закінченні аспірантури з чоловіком, мистецтвознавцем Василем Івановичем С’єдіним, до нестями в неї закоханим. Це була особистість вищою мірою непересічна й талановита. На його лекції в консерваторії збігалися всі інтелектуали міста. Ще викладав він у будівельному інституті, на кафедрі архітектури, яку очолював мій тесть, професор Яків Аронович Штейнберг. Рада з В. І. [С’єдіним. – В. К.] бували в нашій домівці, що в елітному будинку навпроти пам’ятника Богданові Хмельницькому, і кожен із цих візитів був для мене джерелом радощів. Пізніше, після передчасної смерті С’єдіна, коли я вже перебрався у Пітер, а Рада стала дружиною Андрія Яковича Штогаренка, якось вони приїхали в наш дім творчості Репіно. Ми сиділи за одним столом, проводили разом час. Тоді сталася музична подія рідкісної вражаючої сили. На кінець філармонічного сезону очікувався приїзд Святослава Ріхтера, але з ним щось сталося у Фінляндії і він не приїхав. Коли ж Філармонію закрили, а люди повиїжджали у відпуску, Ріхтер раптом об’явився і сказав, що бажає дати три монографічні концерти, присвячені, якщо не помиляюся, Гайдну, Шуберту й Шуману. Розшукали співробітників, відкрили Велику залу. Святослав Теофілович грав уже тоді по нотах (обдарований абсолютно фантастичною пам’яттю – лише опер він міг зіграти напам’ять 130!,) – він одного разу, даючи концерт, щось забув; це його так приголомшило, що він став возити із собою лампу, яка в темному залі вихоплювала яскравим вузьким променем нотний текст. Від такого «антуражу» його музикування ставало якимось фантасмагоричним. Кожен із вечорів був одкровенням. Саме незадовго перед тим у Петербурзі дав незабутній концерт Володимир Горовиць, тож порівняння великих піаністів виникало самим собою. Але хто краще, сказати було неможливо. Зовсім не схожі один на одного, вони обидва були геніями. Ми з А. Я. [Штогаренком. – В. К.] та Радою [Лисенко. – В. К.] їздили на кожний концерт, заздалегідь налаштовуючись на чудо. Воно здійснювалося, і ми поверталися до Репіна приголомшеними. Коли щось значуще переживаєш разом з однодумцями, вони, зрозуміло, стають ще ближчими. Після того ми з Радою загубили один одного. Я радий, що вона ще музикує і хотів би, щоб так було ще довго…

8 лютого 2015 р.

…сюди [у Гамбург. – В. К.] на фестиваль приїздить із Пітера театр Балтійський дім із «Макбетом», де грають мої колишні учні по Театральній академії. <…>

Філармонія у Гамбурзі

Повернувся з театру розчарованим. Хоча мій учень Льоня Алімов (у програмці написано – український артист) у заголовній ролі викладається повністю, все разом не вражає. Написано також, що сценічні події мають натяк на те, що відбувається тепер в Україні, згадується Янукович, але все це сильно притягнуто. Відомий тут режисер Люк Перцеваль замість шекспірівської драми поставив її поверховий конспект, все гранично спростивши. Подружжя Макбет із самого початку – психи й без кінця дудлять горілку. То ж головна ідея спектаклю: треба менше пити! Думка, звісно, актуальна, однак «з іншої опери». Зрештою, я і в опері з цією ідеєю стикався – коли три роки тому у Вільнюсі модний молодий режисер Вася Бархатов поставив «Онєгіна», де всі п’ють, особливо збідніла Ларіна, яка винаймає дачку в Няні. Через перепиття сваряться Онєгін із Ленським і останній гине – хильнувши з горя зайвого та, не втримавшись на ногах, випадково падає з помосту. Як кажуть у нас в Україні: «хоч гірше, аби інше».

8 травня 2015 р.

Приємно було взяти до рук партитуру – видана відмінно! [Йдеться про: Ревуцький Л. Концерт для фортепіано з оркестром (1-ша ред.): Партитура. – К.: «Музична Україна», 2013. Надіслала ноти разом із диском, де соліст – Роман Рєпка, диригент – Микола Лисенко. – В. К.]. Уважно прочитав Вашу змістовну вступну статтю. Був зворушений, що й про мене не забули. Став слухати й одразу зрозумів, що у свій час недооцінив цей твір. Адже, коли я писав про нього – його не чув, лише вивчав ноти очима. Та й смак мій, вочевидь, за минулі роки еволюціонував. Чого варта хоча б одна фортепіанна фактура, з такою ювелірною вишуканістю опрацьована! Сказати щось розумного поки не готовий. Для цього треба багато разів прослухати музику в тиші й спокої. Поки такої можливості немає. У Гамбурзі накопичилося багато справ, медичних і всіляких інших. Сьогодні ювілей Чайковського. Збираємося до нової невеличкої зали імені Чайковського, побудованої на площі Чайковського зусиллями доволі енергійного настоятеля тутешнього православного храму отця Сергія. У концерті беруть участь наші московсько-петербурзькі приятелі. А завтра вранці (у Каті канікули) летимо на тиждень до любимої Петром Іллічем Швейцарії.

21 листопада 2015 р.

Сьогодні (вже вкотре!) прослухав із партитурою в руках Концерт Ревуцького і Вашу чудову розповідь про надзвичайну долю цієї партитури – і знову подумав: як важливо все те, що Ви зробили й продовжуєте робити для музики. <…> Здається, на душі стає трохи легше від того, що перестали кожного для убивати; жертв знаходять у інших містах…

Віктор Рудь

29 листопада 2016 р.

Коли після спектаклю [«Богема» Джакомо Пуччині. – В. К.] у Гамбурзькій опері, яким диригував Кирило Карабиць, я з ним мав бесіду, до нас підійшов виконавець ролі Шарплеса й ми познайомилися. Його звати Віктор Рудь, він закінчив Київську консерваторію як диригент-хоровик і вокаліст. У нього красивий, рухливий ліричний баритон, він музикальний і сценічно виразний. Ми пройнялися один до одного довірою і в нас виникла ідея підготувати йому зі мною як піаністом українську камерну програму. Якщо вийде – може й у Києві на якомусь із фестивалів її виконати… За основу будуть чоловічі номери – «Галицьких пісень» Ревуцького.

30 листопада 2016 р.

<…> виїздив до Мюнхена. Там я відвідав майстерню мого приятеля, який давно помер, художника Гаврила Глікмана (як і його брат Ісаак, з яким ми 35 років пропрацювали на одній консерваторській кафедрі, він спілкувався з Шостаковичем). Головна ж мета подорожі – побувати у Баварській опері на генеральній репетиції «Леді Макбет Мценського повіту», що викликала у мене незабутнє враження. Поїхав на «здачу», а не на прем’єру, тому, що хотів поговорити з режисером Гаррі Купфером і диригентом Кирилом Петренком, що й вдалося зробити. Колись давно я досить тісно контактував з Купфером і 1988-го бачив його постановку «Леді Макбет» у Кельнському театрі – вона мене приголомшила. Нинішня – ще більш зріла, стратегічно спрямована. Кожна роль виліплена натхненно й майстерно. Дві головних чоловічих партії, старого Ізмайлова та Сергія, ведуть кияни, незрівнянний Анатолій Кочерга та Михайло Дідик, що улестило мої патріотичні почуття. До слова, Кочергу я кілька років тому вже лицезрів у цій ролі, в Амстердамі, вперше ж почув його також у цій же опері: він співав Старого Каторжанина в знаменитій київській постановці «Катерини Ізмайлової» Костянтина Сімеонова та Ірини Молостової. На прем’єру приїздив Д.Д. [Шостакович] і я також. Це було 42 роки тому! Той спектакль Шостакович уважав зразковим, що підтвердив у нашій розмові, яка відбулася за місяць до його кончини. Пречудово звучала музика у Петренка. Ця скромна єврейська людина із Сибіру, яка носить українське прізвище (що трапляється) через рік стане повелителем у храмі арійського духу – колектив оркестру Берлінської філармонії обрав його своїм головним диригентом, надавши йому перевагу перед багатьма іншими, більш іменитими кандидатами. Оркестр Баварської опери грав напрочуд динамічно, хоча й підчас дещо голосно (про що я сказав йому). До чого все-таки ця зверхгеніальна опера зараз знову актуальна!, – і це при тому, що постановник обходиться, слава Богу, без усілякого дурнуватого «осучаснення».

Вітаю Вас із написанням нового варіанту статті про «Щедрика» <…> З великим задоволенням ознайомився із новими розділами, присвяченими співставленню пісенної обробки з народним орнаментом, впливу на неї символіки чисел.<…> Уважаю, що ці аспекти розширять горизонт Вашого лаконічного, але ємкого дослідження.

Ескіз декорації Євгена Лисика до опери Євгена Станковича «Цвіт папороті». Київ, 1978 р.

<…> А як бути з графічними роботами Лисика – не знаю. Я чув, що його дружина, друзі, співробітники відкрили у Львові «Дім Лисика», де зібрали багато його творів. Я подумав, ще чотири там мало що додадуть. А от для Національного музею вони, ймовірно, були б цінним набутком. По моєму розумінню, це справжні шедеври. Дитинство Євген Микитович із батьком провів у галицькому селі, біля якого німці влаштували концтабір, куди звозили й де вбивали євреїв. Побачене настільки вразило хлопчика, що протягом усього життя він не міг відійти від страшних спогадів, і вони часто виникали, часом зовсім несподівано, у декораціях, які він створював.

24 січня 2017 р.

Днями ми слухали його [співак (баритон) Віктор Рудь, родом із Києва, який багато співає на західноєвропейських оперних сценах. – В. К.] на прем’єрі в камерному залі Гамбурзької опери в невеликому спектаклі «Джезуальдо», де він із партнерами, відмінно відчуваючи стиль, співали мадригали великого італійця. Що ж стосується режисури, то її здійснив прославлений у світі іспанець Бієйто, який за тиждень до цього випустив тут на великій сцені «Отелло» та, подібно до Яго, без будь-якої вини з боку Верді, розправився і з ним, і з його кращою оперою. Вся дія «Джезуальдо» звелася до того, що посеред зали лежав, а потім встав абсолютно голий чоловік, в якого інші учасники кидали й зі злістю втирали грудки бруду, але потім душ з-під стелі змив її, і він знову заблищав геніталіями. Зла не вистачає на цю мерзенну «режисуру»!

Віктор домовився, що в 17:30 ми виконаємо з ним у цьому ж залі камерну німецько-українську програму.

<…> Коли у січні 2003-го – рівно 14 років тому – ми приїхали до Гамбургу, стало відомо, що в гавані, новому респектабельному районі, недоладну цеглову будівлю складу, що псувала вид, чудовим чином надбудують, і там розміститься Філармонія. Я просив Провидіння дати мені можливість дожити до 2009, коли вона повинна була відкритися. Провидіння виявилося більш ніж милостивим. Дало перебороти випробовування та подарувало мені зверху випрошених ще 8 років і можливість бути присутнім при відкритті дійсно казкового Храму музики! Тутешнє начальство також не підкачало, надавши нам як журналістам presstickets, і я побував уже на шести концертах, включно з виступами Чиказького оркестру з Муті, Віденського з Сенею Бичковим (учнем мого друга Іллі Олександровича Мусіна). <…>

Володимир Зубицький

А тепер про найбільш животрепетне. В останні 2-3 роки у мене поновився старий контакт із Володимиром Зубицьким, якого я ціную як обдарованого музиканта, прекрасного виконавця. Ми побували в Пезаро, де народився Россіні й живе Володя із сім’єю. <…> Тоді ж він розповів мені про свій капітальний твір – симфонію «Україна», яку я, ще не слухавши, безуспішно намагався пристроїти для виконання у Росії та Литві. Але фінал (я навіть не знаю, чи закінчено попередні частини) прозвучав у Львові. І це – справжній дифірамб Щедрику з Дудариком! Він має біля 50 хвилин! Запис (неважний, на думку композитора) він мені щойно прислав. Судячи з овацій та вигуків «Слава Україні!», прийом був тріумфальним.

14 лютого 2018 р.

Дуже зрадів за Вікторію Польову [отримав повідомлення про присудження їй Національної премії України імені Тараса Шевченка. – В. К.]. Знаю, що в історії премії було чимало випадків несправедливого її присудження (точніше, неприсудження). У свій час такий випадок спонукав мого друга Ігоря Блажкова виїхати за кордон. На якомусь зібранні в Києві я тоді, пам’ятаю, сказав: «Чи не тому премія носить ім’я великого Тараса, що він, як мало ще хто, стикався у житті з несправедливістю?» Добре, що цього разу премія знайшла того, хто її достойний. Нехай високе визнання послужить для Вікторії стимулом нових натхнень.

18 червня 2018 р.

Микола Гобдич і Вікторія Польова

Пишу Вам, щоб подякувати за диск, пересланий мені Тамарою Шамо [запис хорової симфонії «Світлі піснеспіви» Вікторії Польової у виконанні хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича. – В. К.]. Поздоровляю рідну мені Україну з тим, що на хвилі духовного піднесення створена в ній, проникливо виконана та одразу ж достойно оцінена така музика. Дивовижний твір! Цілу годину тече повільний звуковий потік, ти усвідомлюєш, що він повинен колись зупинитися, але як цього не хочеться! Незрозуміло, як у автора виходить, не вдаючись до контрастів, увесь час утримувати зосереджену увагу слухача. Неможливо відповісти і на питання, яка ця музика – спрощено: сумна чи радісна? За нотами криється велике страждання, але в жодному разі не паралізуюче віру, надію, любов. Слово світлі, використане у назві, мабуть, тут найдоречніше (одразу згадуєш пушкінське «печаль моя светла»). Мені здається, Польовій вдалося тут віднайти й відтворити рідкісну душевну гармонію. <…> Давно вже я не чув нової музики настільки піднесено красивої! <…> Як говорив Гете й багато разів підтверджувала історія, спочатку митець пише складно й погано, потім складно й гарно та лише за тим – гарно і просто. <…> Мені залишається ще раз порадіти за талановитих виконавців-ентузіастів на чолі з Миколою Гобдичем та, зрозуміло, за Вікторію Валеріївну. Якщо вважаєте, що їй це буде не байдужим, скажіть їй – серед численних прихильників її творчості у різних містах і країнах є ще один, який живе на півночі Німеччини, котрий знайшов у її музиці втіху і радість.

24 листопада 2018 р.

Ще хлопчиком, під час війни, я почав збирати музичну бібліотеку і фонотеку. У Росії на неї чекала сумна доля опинитися на смітнику – як уже не раз траплялося із зібраннями моїх покійних колег. Мені цього дуже не хотілося. І п’ять років тому я запропонував цю свою особисту бібліотеку передати тутешньому маленькому приватному учбовому закладу з голосною назвою Інтернаціональна музична академія імені Альфреда Шнітке, якщо академія зможе перевезти її собі. Енергійному засновнику та директору Хольгеру Лампсону це вдалося. Але за місяць до запланованого відкриття він раптово помер. За якийсь час стало зрозумілим, що майбутнього у цього цілком штучного учбового закладу немає, як і грошей, щоб бібліотеку облаштувати. Я став потихеньку шукати вихід. І тут налетів на мене почувши про цю ситуацію професор Вищої школи музики, театру і медіа в Ганновері Штефан Вайс, гарячий ентузіаст російської музики, з настійним проханням передати їм моє зібрання. Я звичайно погодився, і протягом кількох годин все було спаковано й доставлено до місця призначення (Ганновер знаходиться у двох годинах їзди від нашого Гамбурга). І ось три дні тому відбулося відкриття бібліотеки. Ганноверська ВШМТМ – величезний учбовий, науково-дослідний і концертний заклад, підрозділи якого розкидано по місту. Так, окреме приміщення (Вілла Зелігман) займає Європейський центр єврейської музики з власною бібліотекою. Моя ж [бібліотека. – В. К.] розміщена в Інституті музикознавства, який очолює Вайс. Повинен зізнатися (і зробив це публічно, – в абсолютній тиші, як мені здається, мій шепіт було почуто), що ніколи, навіть у фантастичному сні я не міг собі уявити, що зібрані мною книги, ноти, платівки й диски потраплять до таких надійних рук. Я звик у Росії до того, що «совки» проявляють велику винахідливість, щоби уникнути будь-яких турбот. Німці ж, з притаманним їм ентузіазмом і ґрунтовністю, добровільно звалили собі на плечі величезну й неоплатну працю, розмістивши тисячі видань у необхідному порядку, за строго розробленою науковою системою, у вбудованих просторих шафах, що гарно закриваються, у чотирьох кімнатах. Згаданий Штефан Вайс прочитав доповідь, як годиться, – з таблицями, діаграмами, відеоілюстраціями, – про набуті ними раритети (серед яких майже повний комплект журналу «Советская музыка» – «Музыкальная академия» з 1933 року до сьогодення; зрозуміло, значну частину бібліотеки складають матеріали з історії української музики). А по тому він зі співробітниками провів екскурсію по приміщенням інституту, де ці раритети було розкладені на столах і доступні для ознайомлення. Розпочато роботу з каталогізації бібліотеки, у результаті чого відомості про кожне видання, кожний звукозапис стануть доступними кожній зацікавленій особі. Для укладання каталогу міністерство обіцяло виділити € 80000!, (скільки ж тоді повинно коштувати саме зібрання?, – тихо спитав я; мені відповіли «воно безцінне»).

Портрет Катерини Бялик у 14 років (у ренесансному стилі). Автор Лія Фрідман

Вайс мріє у майбутньому під час літніх канікул на базі бібліотеки влаштовувати Міжнародні читання за участю спеціалістів з російської і, сподіваюсь, української музики. Я вірю, що і цей план їм вдасться здійснити. Урочистості відкрилися чудовим концертом російської музики – від Мусоргського до Губайдуліної та Кнайфеля – за участю талановитих студентів класу камерного співу професора Яна Філіпа Шульце, який навчався у Московській консерваторії у Лева Миколайовича Наумова. На початку концерту ми з віолончелістом Леонідом Гороховим виконали Сонату Шостаковича. Для мене грати цей вражаючий твір (який сприймаю, на відміну від більшості інтерпретаторів, як глибоко трагічний) із таким видатним музикантом (вже багато років він є професором Ганноверської Вищої школи) було рідкісним щастям. Навіть найсуворіший мій критик – Катя [дочка. – В. К.] – цього разу мене не сварила. <…>

Михайло Бялик із дружиною Іриною. Автор Лія Фрідман

Після Вашого повідомлення, про вислані мною фотографії [картин. – В. К.] членам художньої ради [Національного художнього музею України. – В. К.], я вирішив подарувати музею ще кілька дорогих мені робіт. Це три фігурки, вирізані в Гаграх із кори пальми моїм тестем, видатним українським архітектором Яковом Ароновичем Штейнбергом і три портрети маслом, виконані його дочкою (зведеною сестрою моєї дружини) Лією Яківною Фрідман. <…> Можливо надасть кілька своїх картин син Я.А. [Штейнберга. – В. К.] (відповідно, брат моєї дружини) Олександр Якович Штейнберг, який живе нині у Філадельфії і кілька років тому обраний у Києві почесним іноземним академіком Української академії архітектури. Він, не зважаючи на тяжку хворобу, активно займається живописом – в Америці у нього було понад 20 персональних виставок. В Україні ж видаються численні книжки, написані ним і його дружиною Оленою Міщенко (вона колись працювала на Українському радіо). Щодо Л.Я. Фрідман, то родом із Харкова, вона самотньо живе у Петербурзі, майже ні з ким не спілкуючись. <…> Скоро їй виповниться 85. Уявляю, якою вона була б щасливою, коли б дізналася, що її роботи розглядають люди та вимовляють якійсь добрі слова! Ну, а графічні твори Євгена Микитовича Лисика, подаровані ним мені – я переконаний, є шедеврами світового рівня. <…>

Відкладати далі немає куди – у березні мені «стукне» 90.

7 лютого 2019 р.

Мій головний «доробок» – чудові люди, яких я зустрічав упродовж усього свого довгого життя. Оскільки Бог не дав мені справжнього творчого дару, я завжди бачив своє завдання у тому, щоби підтримувати тих, у кому вбачав талант. На жаль, найбільший мій друг, геніальний (як уважав не тільки я, але й його вчитель Дмитро Шостакович) композитор Борис Тищенко давно пішов із життя, хоча й був на десять років молодшим за мене. <…> А що, як Ви звернетеся до моїх українських друзів із пропозицією, якщо вони мене пам’ятають і якщо побажають написати про мене кілька фраз? Хто ж це? Передусім, Ніночка Герасимова-Персидська, моя дорога співучениця й друг з першого курсу консерваторії (подруга моєї дружини з 1-го класу музичної десятирічки). Її недавні листи сповнені такої мудрості та сердечної теплоти! Та інша чудова й дуже нам близька жінка та незрівнянна співачка Тамара Калустян – скільки ми з нею музикували! Назву кількох композиторів – Льоня Грабовський, Женя Станкович, Валя Сильвестров, Леся Дичко, Володя Зубицький; колеги-музикознавці – Марина Черкашина-Губаренко, Маріанна Копиця, Тамара Невінчана, диригент і старий друг Ігор Блажков, знайомий Вам співак Віктор Рудь, доньки покійних друзів Тамара Шамо і Віка Бібік…

Валентина Кузик

P.S. Вітаймо вельмишановного дорогого Михайла Григоровича Бялика зі славним 90-річчям! Зичимо здоров’я «по вінця», незгасимого творчого натхнення, нових цікавих дописів, вправності пальцям на клавіатурі та бажання й можливості приїхати до рідного Києва! Його ювілейний рік тільки-но розпочався. Сподіваємося, що друзі й колеги, сповнені світлих думок про нього та його подвижницьку працю на музичній ниві, не один раз порадують його серце щирим словом і згадкою про спільні добрі діла. Активно готуймося до наступного ювілею – 100-річчя!

Валентина КУЗИК

Фото надані автором статті та Nikolai Schukoff/viktorrud.com

Share Button