Євгенія Мірошниченко – співачка й актриса від Бога

4289

Україна завжди славилася співаками, а Національна опера – сузір’ям першокласних вокалістів. Тут понад чотири десятиліття яскраво сяяв унікальний талант визнаної примадонни театру, народної артистки України та СРСР, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка й Державної премії СРСР, Героя України Євгенії Мірошниченко.

Улітку 2011-го Україна відзначила 80-річчя від дня народження легенди вітчизняної оперної сцени. Того ж року побачила світ перша монографія про її життя і творчість

Вона була окрасою і символом української опери другої половини ХХ століття, з її мистецтвом пов’язана світова слава національної вокальної школи.

v_shlyape

Красивий самобутній голос – лірико-колоратурне сопрано Євгенії Мірошниченко ніколи не сплутаєш із жодним іншим. Віртуозне володіння вокальною технікою, могутнє форте, прозоре піанісімо, тонке філірування звука, яскравий акторський талант – усе це завжди було підпорядковано створенню незабутніх вокально-сценічних образів. У репертуарі співачки – двадцять найскладніших оперних партій, зокрема Джільди («Ріголетто» Джузеппе Верді), Лючії («Лючія ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті), Лакме в однойменній опері Лео Деліба, Розіни («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні), Манон в однойменній опері Жуля Массне, Марфи та Шемаханської цариці («Царева наречена» і «Золотий півник» Миколи Римського-Корсакова)…

Видатний співак Іван Козловський якось сказав: «Наша Женя не тільки співачка від Бога, а ще й справжня актриса від Бога. Таке поєднання зустрічається дуже рідко. Воно було, мабуть, тільки у легендарної Марії Каллас». До речі, у 1960 році, коли оперні артисти з Радянського Союзу вперше поїхали на стажування до уславленого міланського театру «Ла Скала», Євгенія Мірошниченка підвищувала вокальну майстерність і готувала партію Лючії із педагогом цієї всесвітньо відомої примадонни, професором Ельвірою дель Ідальго.

З Анатолієм Мокренком
З Анатолієм Мокренком

В останні роки життя Євгенія Семенівна часто зустрічалася з журналістами, згадувала цікаві епізоди з дитинства, тяжкі повоєнні роки, навчання в Харківському ремісничому училищі.

Майбутня співачка народилася 12 червня 1931 року в селі Першому Радянському Харківської області у сільській родині Семена та Сусанни Мірошниченків. Сім’я із великими труднощами пережила воєнне лихоліття. Батько загинув на фронті й мати лишилася одна з трьома дітьми – Люсею, Женею і Зоєю. Після визволення Харкова у 1943 році старших Люсю і Женю зарахували до Спеціалізованого жіночого ремісничого училища радіо­справи, де Женя навчалася на слюсаря-складальника (Люся невдовзі повернулася додому). Там дівчинка брала участь у художній самодіяльності – спочатку танцювала, потім співала в хорі, яким керував хормейстер і композитор Зіновій Заграничний, котрий першим розгледів талант юної вихованки.

Женя і Люся Мірошниченки. 1941 р.
Женя і Люся Мірошниченки. 1941 р.

Після закінчення училища Євгенія працювала слюсарем-складальником першого розряду на Харківському електромеханічному заводі, але її часто запрошували на виступи до Києва. Лише в 1951 році вона вступила до Київської консерваторії у клас досвідченого педагога Марії Донець-Тессейр. Людина високої культури, енциклопедичних знань, професор вільно володіла французькою, італійською, німецькою, польською мовами й готувала високопрофесійні кадри співаків для оперних театрів і камерного виконавства.

Марія Едуардівна стала другою матір’ю для Жені. Вона не лише вчила її співати, а й впливала на формування особистості, допомагала порадами, підтримувала морально і навіть матеріально. Професор підготувала Євгенію Мірошниченко до надскладного Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (Франція), де вона стала лауреатом і одержала Велику премію й кубок міста Парижа.

Випускний іспит у консерваторії одночасно виявився дебютом Євгенії Мірошниченко на сцені уславленого Київського театру опери та балету, з яким вона назавжди пов’язала свою долю. Було це навесні 1957 року. Женя співала партію Віолетти в опері Джузеппе Верді «Травіата» й зачарувала присутніх у залі рідкісним за красою голосом, тонким відчуттям композиторського стилю, гнучкою вердіївською кантиленою, а головне – щирістю й правдивістю у передачі глибоких почуттів героїні.

Віолетта в опері "Травіата" Джузеппе Верді.1957 р.
Віолетта в опері “Травіата” Джузеппе Верді.1957 р.

Історія світового оперного виконавства майже не знає випадків, коли улюблена вокальна партія прикрашає репертуар артистки чотири десятиліття. Похвалитися цим, окрім Євгенії Мірошниченко, певно, могла б лише легендарна італійська співачка Аделіна Патті, фантастичний вокальний стаж якої становив понад півстоліття.

Коли слухаєш спів Євгенії Семенівни, мимоволі згадуєш слова Петра Чайковського з його статті про виступ Аделіни Патті в московському Большому театрі: «У чарівливій красі голосу та в солов’їній чистоті її трелей, неповторній легкості колоратур є щось надлюдське. Так, саме надлюдське…»

В інтерв’ю для журналу «Музика» (К.,1994. – № 2) Євгенія Мірошниченко розповідала: «Своє народження як співачки пов’язую насамперед із “Травіатою” – цим шедевром Джузеппе Верді. Саме в ній відбулося моє артистичне становлення. А трагічна й чарівна Віолетта – моя незрадлива й щира любов».

Цією ж партією 25 травня 1994 року Євгенія Семенівна завершила творчий шлях у рідній Національній опері. Ніхто не оголошував, не писав в афіші, що то – останній виступ геніальної співачки, але це відчували її шанувальники. Зал був переповнений. Євгенія Мірошниченко виступила у найвідповідальнішій своїй виставі з нікому невідомим партнером, випускником Київської консерваторії Михайлом Дідиком, із яким сама підготувала партію Альфреда.

З її боку це був дуже сміливий вчинок. Але вона не помилилася, побачивши у молодому співакові майбутню світову зірку. Тоді, щоправда, ніхто цього не хотів визнавати. Дебютанта навіть не запросили до групи стажерів Київської опери. Та незабаром його ім’я з’явилося на афішах нью-йоркської «Метрополітен-опера», міланської «Ла Скала», паризької «Опера Бастіль» та інших славетних оперних театрів. Саме Євгенії Мірошниченко Михайло Дідик завдячує своєю щасливою творчою долею.

З синами Ігорем та Олегом. 1966 р.
З синами Ігорем та Олегом. 1966 р.

Та, повертаючись до початку виконавської кар’єри Євгенії Мірошниченко, слід зазначити, що вона стала солісткою Київської опери у той час, коли та була справжньою академією українського вокального мистецтва. Там іще жили традиції Марії Литвиненко-Вольгемут, Оксани Петрусенко, Зої Гайдай… Поряд із молодою співачкою працювали Борис Гмиря, Михайло Гришко, Микола Ворвулєв, Юрій Гуляєв, Єлизавета Чавдар, Лариса Руденко…

Євгенії Мірошниченко дуже пощастило, бо в київському театрі вона зустріла досвідчених режисерів, зокрема Михайла Стефановича, Володимира Скляренка, Дмитра Смолича, Ірину Молостову, видатних диригентів – Олександра Климова, Веніаміна Тольбу, Стефана Турчака, і саме у співпраці з ними удосконалювалася її виконавська майстерність.

Одна за одною у репертуарі Євгенії Семенівни з’являються партії Венери («Енеїда» Миколи Лисенка), Мюзетти («Богема» Джакомо Пуччіні), Стасі («Перша весна» Германа Жуковського), Цариці ночі («Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта), Розіни («Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні), Джільди («Ріголетто» Джузеппе Верді), Лакме (однойменна опера Лео Деліба), Церліни («Фра-Дияволо» Данієля Обера), Лейли («Шукачі перлів» Жоржа Бізе).

Лючія ді Ламмермур в однойменній опері Гаетано Доніцетті. 1963 р.
Лючія ді Ламмермур в однойменній опері Гаетано Доніцетті. 1963 р.

У сезоні 1962–1963 років здійснилася заповітна мрія Євгенії Мірошниченко – відбулася прем’єра опери «Лючія ді Ламмермур» Гаетанно Доніцетті, в якій вона створила довершений образ героїні не лише за допомогою суто вокальних барв, а і як талановита актриса. Під час стажування в Італії молода українська співачка була присутня на репетиціях у «Ла Скала», коли партію Лючії готувала сама Джоан Сазерленд. «Вважаю її спів вершиною мистецтва, – розповідала пізніше Євгенія Семенівна. – Її талант просто вражає. Партія Лючії, уся музика опери так схвилювали мене, що я втратила спокій. Одразу ж написала листа до Києва. Мабуть, у мене було стільки бажання й віри в успіх, що керівництво театру включило оперу позачергово до репертуарного плану».

Спектакль, поставлений видатним режисером Іриною Молостовою і диригентом Олегом Рябовим, уже майже п’ятдесят років живе на київській сцені. У чому секрет такого тривалого успіху? На мою думку, Ірина Молостова знайшла найкраще сценічне вирішення вистави, глибоко розкрила закладену композитором і лібретистом ідею вірного, всеперемагаючого кохання.

До справжніх трагедійних висот піднімається Євгенія Мірошниченко у сцені божевілля Лючії. У технічно складній для виконання «арії із флейтою» співачка не просто демонструє віртуозне володіння голосом, гнучку кантилену, конкуруючи з інструментом, а і якнайповніше передає найтонші нюанси почуттів страдниці.

Нариця ночі опері "Чарівна флейта" Вольфганга Амадея Моцарта. 1966 р.
Нариця ночі опері “Чарівна флейта” Вольфганга Амадея Моцарта. 1966 р.

Як і в «Травіаті» Джузеппе Верді, так і в «Лючії ді Ламмермур» Гаетано Доніцетті Євгенія Семенівна часто вдавалася до імпровізації, щоразу знаходячи нові образні відтінки в музичних фразах, випробовуючи нові мізансцени. Акторська інтуїція допомагала їй реагувати на індивідуальність партнера, збагачувати добре відомий образ свіжими барвами.

«Душевне багатство і душевна щедрість. Ось що робить актора потрібним людям!.. – пише Анатолій Мокренко у статті “Одкровення” (Радянська жінка. – 1975. – № 10). – “Травіата” і “Лючія ді Ламмермур” – дві опери, в яких Євгенія Мірошниченко сягнула, на мій погляд, найвищих вершин майстерності й власного поетичного піднесення. І я мав щастя бути її партнером в обох виставах.

Найвищий із будь-коли відчутого мною зі сцени пафос трагедії – ось що таке Євгенія Мірошниченко в ролях Лючії та Віолетти. І справа не в епітетах, якими б хотіли зараз нагородити актрису, – це зовсім, як ми знаємо, не важко зробити… Справа в тому животворному впливові, який справляє на людей її високе мистецтво.

Я наголошую у даному разі на понятті “актриса”, підкреслюючи пріоритет драматичного начала в артистичному комплексі нашої видатної співачки. І це не просто актриса найпотужнішого філософсько-емоційного потенціалу – актриса трагедійна. Про це свідчать не тільки об’єктивні творчі результати, а й цілком суб’єктивний особистий потяг співачки до названих двох оперних ролей».

Дуже близький творчій індивідуальності співачки зворушливий образ російської дівчини Марфи в опері «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова. Саме в цій партії якнайповніше виявилися широта діапазону, гранична гнучкість і теплота її тембру, бездоганна артикуляція, коли навіть на піанісімо було чутно кожне слово.

«Українським соловейком» називали у народі Євгенію Мірошниченко. На жаль, це визначення, яке дуже часто зустрічається в статтях про співаків, сьогодні девальвоване. Та саме примадонні української оперної сцени з її кришталево-прозорим голосом унікального діапазону на чотири октави (легко брала «до» четвертої) воно підходить якнайкраще. Нагадаємо, що голос такого діапазону мали лише дві вокалістки у світі – видатна італійська співачка ХVІІІ століття Лукреція Агуярі та сучасниця Євгенії Мірошниченко француженка Робен Мадо.

Володіючи бездоганною технікою виконання, Євгенія Семенівна часто зверталася до творів, у яких могла продемонструвати свою високу віртуозну майстерність. Недаремно в її концертному репертуарі «Соловейко» Марка Кропивницького, «Солов’їний романс» Анатолія Кос-Анатольського та «Соловей» Олександра Аляб’єва, «Венеціанський карнавал» Юліуса Бенедикта, «Казки Віденського лісу» Йоганна Штрауса – справжні вершини складності для колоратурного сопрано.

Як інші видатні оперні співаки – Антоніна Нежданова, Федір Шаляпін, Надія Обухова, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Борис Гмиря, Євгенія Мірошниченко була чудовою виконавицею камерних творів. Окрім арій із популярних опер, вона співала в концертах уривки з маловідомих «Ернані» та «Сіцилійської вечірні» Джузеппе Верді, «Міньйона» Амбруаза Тома, «Лінди із Шамуні» Гаетано Доніцетті, романси Сергія Рахманінова, Петра Чайковського, Миколи Римського-Корсакова, Цезаря Кюї, твори зарубіжних авторів – Йоганна Себастьяна Баха, Антоніна Дворжака, Каміля Сен-Санса, Жюля Массне, Станіслава Монюшка, Едварда Гріга, українських композиторів – Юлія Мейтуса, Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Олександра Білаша, Юдіфі Рожавської…

Досить велике місце в її репертуарі займали українські народні пісні. Євгенія Семенівна – одна з найкращих виконавиць найскладнішого для вокалістів Концерту для голосу з оркестром Рейнгольда Глієра.

З учнями. 2001 р.
З учнями. 2001 р.

Євгенія Мірошниченко стала чудовим педагогом. Для викладацької роботи замало власного виконавського досвіду й технічної майстерності – потрібні особливі здібності та справжнє покликання. Ці риси були притаманні Євгенії Семенівні, яка створила власну вокальну школу, що органічно поєднала традиції українського й італійського виконавства.

Тільки для рідного театру вона підготувала тринадцять солістів, котрі посіли провідні місця у колективі. Це, зокрема, Валентина Степова, Ольга Нагорна, Сусанна Чахоян, Катерина Стращенко, Тетяна Ганіна, Оксана Терещенко. А скільки лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів вокалістів успішно працюють у театрах Польщі – Валентина Пасічник і Світлана Калиниченко, Німеччини – Олена Бєлкіна, Японії – Оксана Верба, Франції – Олена Савченко та Руслана Кулиняк, США – Михайло Дідик і Світлана Мерліченко…

Майже тридцять років життя віддала Євгенія Семенівна педагогічній діяльності в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Вона терпляче, з любов’ю виховувала учнів, прищеплювала їм високі моральні ідеали і не просто навчала професії співака, – вона запалювала іскри натхнення у душах молодих виконавців, прищеплювала їм прагнення ніколи не зупинятися, а завжди йти вперед до мистецьких вершин.

У колі сім'ї. 2006 р.
У колі сім’ї. 2006 р.

Із щирим хвилюванням говорила Євгенія Мірошниченко про майбутню долю молодих талантів. Вона мріяла створити в Києві Малий оперний театр, де могли б працювати прекрасні українські співаки, а не виїздити за кордон у пошуках роботи. «Я проїхала півсвіту, – розповідала вона, – побувала майже в усіх столицях найбільших європейський країн… І чудово усвідомлюю: у них, окрім великого Національного оперного театру, завжди є й Мала опера. Вони особливо цінують цей камерний жанр.

Ще в червні 2004 року постановою Київради була створена (на папері) Мала опера… Я вважаю, що наша столиця мусить мати камерний оперний театр! Він потрібен усім, хто любить класичне мистецтво, а тому стукаю у всі двері кабінетів чиновників, але марно…»

На жаль, жодні заслуги перед Україною і навіть авторитет геніальної української співачки не вплинули на можновладців, які не підтримали її ідею. Так вона і пішла з життя, не втіливши свою заповітну мрію.

27 квітня 2009 року Євгенія Мірошниченко відійшла у кращий світ. Завершилася епоха славетної актриси, самобутнє мистецтво якої назавжди увійшло в історію європейської і світової оперної культури.

Тетяна ШВАЧКО

Друковану версію статті див.: Тетяна Швачко. Співачка й актриса від Бога // Музика. – 2011. – № 3. – С. 28–33.