Серпень цьогоріч для культурного життя Києва, попри повітряні тривоги, нічні вибухи, не завжди втішні новини з фронту та інші складнощі воєнного часу, виявився доволі насиченим різноманітними подіями. Розпочалися нові сезони у столичних театрах і філармонії, у дев’яти мистецьких школах з’явилися інструменти німецької фірми C. Bechstein, відкрився ряд виставок, зокрема Івана Марчука… Та чи не найпомітнішою кульмінацією у загальній картині став Восьмий фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage.
Упродовж чотирьох днів (14–17 серпня) на території Національного заповідника «Софія Київська» відбулося 48(!) заходів, серед яких чільне місце посідала музика, – відповідно до заявленої програми пройшло 19 концертів і 2 музично-театральні перформанси. Вельми помітною у музичній частині форуму була участь іноземних митців: Tal Gamlieli Trio (Ізраїль), диригенти Вінсент Козловський (Польща) і Ніколоз Рачвелі (Грузія), Піаніст Матеуш Кшижовський (Польща), а також зірковий дует піаніста Ейстейна Севога і гітариста Лаккі Патея (Норвегія). З останніми й вдалося поспілкуватись Українському інтернет-журналу «Музика»
Ольга Голинська: Шановні панове! В наш непростий час я вітаю вас на українській землі! Як музикознавиці мені дуже хотілося сьогодні зустрітися саме з вами – відомими у світі музикантами, котрі приїхали на фестиваль у країну, яка стала жертвою нападу віроломного сусіда й змушена, захищаючись, воювати з ним, відстоюючи звою незалежність.
Що ж, почнемо розмову. Перше запитання до вас, пане Ейстейне. Ви пов’язані з музикою із дитинства – від п’яти років граєте на фортепіано. Що сприяло цьому? Ваше оточення? Батьки? Звідки інтерес до музики?
Ейстейн Севог: Я виріс у домі, де музика звучала постійно. Мій батько був піаністом і займався зі мною. Окрім того, мама й тато слухали все, популярне в 1960-х, у тому числі «Бітлз». А мені завжди до душі були твори Баха, – узагалі поліфонія, коли кілька мелодичних ліній переплітаються і можуть звучати разом, не заважаючи одна одній, при цьому зберігаючи індивідуальність. Я почав вивчати класичну музику. Основним інструментом була флейта.
О. Г.: Не фортепіано?
Е. С.: Ні! Фортепіано – то мій другий інструмент. Я опановував класичну музику і грав на флейті. А з цим паном (йдеться про Лаккі Патея. – О. Г.) познайомився у старшій школі. Ми почали разом грати. Разом дали перший концерт. Захоплювалися джазом.
О. Г.: Я знаю, що ви маєте класичну базову освіту. Грали у церкві, в рок-групі, займалися джазом, електронною музикою, писали твори для симфонічного оркестру, струнного квартету й тріо, використовували інтонації австралійських аборигенів, кубинської перкусії, працювали в галузях театральної і кіномузики… Це пошук себе, власного шляху у творчості чи бажання все випробувати, аби досягнути певної мети?
Е. С.: Результат мого пошуку ідентичності не виник за один день. Він прийшов через роки. Дійсно, якась певна частина цієї ідентичності була присутня з дитинства. Момент, що змінив усю траєкторію мого творчого шляху, настав, коли мені було 30. Я займався медитаціями, дихальними вправами. Зазвичай ці техніки апробуються в парі: одна людина лежить на підлозі й дихає специфічним чином, а інша перевіряє, щоби партнер не заснув. Потім вони міняються місцями. Власне, я кілька років практикувався у цьому і в якийсь момент мені відкрився Всесвіт. Я зрозумів, що хочу створювати музику для серця. Звісно, такий вектор існував у моїй творчості й перед тим, але саме тоді я усвідомив: це буде те, що робитиму завжди.
О. Г.: Це цікаво! Чула думку, що вас вважають засновником напрямку візуальної музики. Чим саме він вирізняється? У чому його засадничі особливості?
Е. С.: Тут важливим є момент моєї зустрічі з Лаккі. Упродовж життя ми мали багато впливу одне на одного в усіх сенсах. Дуже важливо мати поряд людину, яка може поділяти ваш погляд на мистецтво і розуміти ваші пошуки, навіть якщо ви ще не знаєте шляху до відповідей. І, власне, про візуальну музику Вам краще розповість Лакі.
О. Г.: Добре!
Лаккі Патей: Коли мова заходить про певну мистецьку ідентичність, то перше, що потрібно зробити – знайти її всередині себе. У кожного є певна частина ДНК, яка відрізняє нас від усіх інших істот, які існували чи є у Всесвіті. В нашому випадку ми побачили обопільну унікальність та усвідомили її, а також допомогли їй зростати на користь одне одному. От і вирішили втілювати це в музиці.
О. Г.: У новому альбомі «Visual-2», який презентуєте разом на фестивалі, ви прийшли до чистої акустики після стількох років різноманітних експериментів із синтезаторами, комп’ютерними ефектами тощо. Ви бачите в цьому красу чистого звука? Чому проста акустика зараз?
Е. С.: Так, цей новий альбом повністю акустичний, тоді як упродовж усіх попередніх років ми займалися різною музикою. Наш перший альбом був абсолютно акустичним. Лаккі грає на акустичній гітарі. Я багато експериментував із різновидами синтезаторів, комп’ютерними приставками тощо. І в якийсь момент зрозумів, що це вичерпало себе, мені це набридло. Я вирішив повернутися назад до коріння, до Великого Фортепіано.
Упевнений, що звучання рояля не можна точно відтворити на жодному синтезаторі, електронному пристрої тощо. Протягом кар’єри я працював із великою кількістю технологій, комп’ютерних систем, але реальний звук фортепіано адекватно не передати нічим із них. Є щось особливе в тому, щоби бачити всі струни фортепіано, які несуть цей звук, коли ви натискаєте на клавіші. Так само ніщо не в стані повторити й власне момент дотику до клавіш, – щоразу він індивідуальний.
О. Г.: У ваших творах є частка імпровізації і композиційної структурованості. В якому співвідношенні перебувають ці компоненти?
Л. П.: Імпровізація і технологічна частина – дві основи, які складають нашу музику. Деякі твори повністю імпровізовані, а є й написані заздалегідь. Наприклад, дві останні композиції альбому «Visual-2» – зімпровізовані. Коли ми користувалися синтезаторами й комп’ютерним забезпеченням, у нас було трохи більше імпровізацій. Зараз, в останньому альбомі, ми повернулися назад до акустики, – тут більше опусів, або окремих частин композицій написано попередньо. Особливість багатьох нових композицій – те, що в них є якась певна загальна «рамка», детально продумана константа, навколо якої ми імпровізуємо.
О. Г.: Твори композитора – відображення його сприйняття світу. Ваша музика, – дуже красива, рафінована, високодуховна, навіть якась ідеалістична. Але цей ідеал, як мені здається, – далекий, захмарний. То ви песиміст чи прагматик, який просто демонструє своє бачення втілюваного?
Е. С.: Від самого початку, ще з 1990-х, коли мені відкрився світ, я був зацікавлений людством, вірив у те, що воно може розвинутися і перейти на вищий ступінь свідомості. Я впевнений: ми здатні еволюціонувати і покінчити з війнами, на кшталт тих, що відбуваються зараз. Однак розчарований тим, що цей процес займає багато часу, – набагато більше, ніж я собі уявляв.
Попри це, я в жодному разі не песимістичний, а навпаки, доволі оптимістичний чоловік. І в тому велику роль відіграє музика – наше велике мистецтво. Вона покликана поєднати людське свідоме з якимось вищим надсвідомим, котре існує в нас або десь поза нами, – від давніх часів і дотепер музика виконує цю духовну функцію всередині людини й іззовні. Тому, маючи те мистецтво, яке в нас є нині, я оптимістично дивлюся в майбутнє і вірю, що людству вдасться стати чимось новим, – кращим, ніж зараз.
Л. П.: Думаю, дуже легко бути песимістом з огляду на те, що відбувається навкруги. Але перебуваючи тут, в Україні, дивлячись на вас, – а ми з Ейстейном вчора прогулялися містом, побачили усміхнені обличчя людей, які повноцінно спілкуються, красиво одягаються й загалом виглядають так, ніби ціляться у майбутнє, – справді надихнулися. Сподіваюся, істинну реальність, у якій існують українці, можна буде побороти, впоратися і з путіним, і з Трампом, – цими сильними нарцисами, котрі не мають поваги до людського життя. Нам приємно було спостерігати за людьми, які впевнені у тому, що, попри все, зможуть усе подолати, й ми віримо у щасливе майбутнє вашого народу.
О. Г.: Дякую! Утім ви випередили моє наступне запитання: що мотивувало вас відвідати Україну в таку складну годину? Адже багато хто просто боїться приїздити сюди зараз. Ми дуже вдячні за те, що ви з нами і віднайшли можливість приїхати й показати ваше мистецтво.
Л. П.: Нас запросили на фестиваль і ми відчули дуже багато сенсу приїхати в Україну саме в цей час, поділитися своїм мистецтвом і подивитися власними очима на те, як вам вдається жити в такій реальності. Ми дуже вдячні за те, що ви боретеся не лише за себе, а й за весь вільний світ. Для нас як музикантів музика була найважливішим, що ми могли сюди привезти.
О. Г.: Я знаю, Ейстейне, що ви не вперше в Україні. Побували тут у 2019 році на цьому ж фестивалі. Ви побачили різницю у приїзді тоді й зараз?
Е. С.: Так! Я був тут із дружиною (співачка Бенедікт Торгет. – О. Г.). Разом із нами виступала тоді українська скрипалька Богдана Півненко. Мені дуже сподобалося в Києві тоді й тому було дуже легко погодитися на пропозицію приїхати зараз. Я сподіваюся, що ми не востаннє сюди прибули.
Різниця? Насамперед – ситуація геть інакша. Але загалом дух, який ми тоді відчули, – абсолютно той самий.
Мешкаючи в Норвегії чи Іспанії, ми перебуваємо в повній безпеці. Читаємо новини, дивимося телевізор, розуміємо жахливість подій, що відбуваються, але не переживаємо того, що ви відчуваєте тут. І нічого не можемо зробити, аби вплинути на ситуацію. Хіба що голосувати за політиків, які можуть щось вдіяти, наприклад, у сфері оборони абощо. Тому вирішили приїхати сюди, бо це для нас – велике пробудження.
По-перше, дуже великим натхненням стало побачити що тут насправді відбувається, а по-друге надихнутися тим як стійко ви це все витримуєте і, власне, просто бути вдячними за життя. Бо, перебуваючи в безпеці, ти забуваєш дякувати долі за кожен день, який у тебе є.
О. Г.: Ви маєте уявлення про українську музику? Чи чули її взагалі? Може знайомі з кимось із українських композиторів? Цікаво, маєте якісь колегіальні зв’язки з Україною?
Е. С.: Коли я приїздив минулого разу, почув музику композиторки Вікторії…
О. Г.: Польової.
Е. С.: Так! То була композиція для восьми жіночих голосів, і я був зачарований тим, як вони перетікають одне в одного. Мене це приголомшило. Я почув щось, із чим ніколи не стикався раніше. А таке зі мною стається геть нечасто. Інших зустрічей з українськими музикантами я не мав.
О. Г.: А як щодо контактів з українською музикою у вас?
Л. П.: Ні, я зовсім не знаю вашої музичної культури.
О. Г.: Дуже жаль. Я вважаю, що наша музика заслуговує на широку увагу світу.
Взагалі, пане Ейстейне, я дуже багато в чому згодна з вами, особливо в тому, що ми займаємося таким мистецтвом, яке прокладає дуже чутливий міст між душею і широким загалом. Це допомагає легше витримувати все, що відбувається у житті, особливо зараз. Для нас то є така, як кажуть, віддушина, котра певним чином сприяє нівелюванню конфліктів, стресів тощо. Музика лікує.
Е. С.: Якось я чув у церкві в Осло великий український хор, який приїхав з України… Вони чудово співали.
О. Г.: В Україні дуже розвинута хорова культура. Хорів існує тисячі, в тому числі й професійних. Узагалі пісня як така – це душа нашого народу, ми цим живемо. Тому в нас дуже музичний, співучий народ. А хорове мистецтво вважається свого роду візитною карткою України.
Л. П.: Якщо у вас є рекомендації що послухати, ми будемо раді.
О. Г.: Послухати в якому жанрі? У нас є чудові зразки різних видів і напрямків музичного мистецтва.
Е. С.: У музиці існує два типи: хороша й погана.
О. Г.: Це точно!
Наприклад, раджу хорову музику Ганни Гаврилець. Це – просто потрясаюче! Отримаєте задоволення від творів Станковича, Сильвестрова, Скорика… Лінки надішлю.
Е. С.: О! Валентина Сильвестрова я знаю.
О. Г.: У нас багато високопрофесійних сучасних композиторів. То – цілі композиторські школи. Багато хто відомий і за кордоном. Адже зі здобуттям Україною незалежності зв’язки з іншими країнами дуже розширилися, порівняно з радянськими часами. Ми зараз над цим активно працюємо.
Я вам хочу щиро подякувати за цікаву бесіду. Дуже щаслива, що мені випала нагода познайомитись із вами. Сподіваюся, коли-небудь зустрінемось. Чудова в нас вийшла розмова!
Ольга ГОЛИНСЬКА
Фото Андрія ОЛІФІРЕНКА
