Пропонуємо дещо оновлений матеріал з архіву журналу «Музика», присвячений Федору Стравінському – свого часу відомому співакові, батькові композитора Ігоря Стравінського, чия доля щільно пов’язана з Україною. Сьогодні виповнюється 180 років від дня народження артиста і 150 – із його дебюту на Київській сцені
«В зимний сезон 1875/1876 года… в последний бенефис артиста Стравинского публика хлынула на него, сбила с ног бывшую с ним жену, упавшую на ступеньки с криком, выражавшим испуг и потерю сознания, а по отъезде от театра Стравинских толпа, преследуя их с криком и шумом до квартиры в доме Ильинского, привела пожильцов того дома в такой испуг, что они, полагая не пожар ли в занимаемых помещениях, бежали из квартир полуодетыми…» Цитата з документа «Дело о беспорядках, произведенных толпою молодых людей…», що зберігається у Центральному державному історичному архіві України, свідчить про ставлення київської публіки до Федора Стравінського – молодого талановитого співака, який за неповних три роки виступів на сцені Міського театру (з 15 серпня 1873 до 28 березня 1876 року) встиг вельми полюбитися слухачам. За спогадами сучасників, «успех его шел crescendo, …слава росла не только как певца, …но и как артиста, который отдает себе строгий отчет в том, что он делает и крайне добросовестно относится к искусству» (цит. за: Всемирная иллюстрация. – 1897. – Т. 57. – С. 16).
Широкому загалу шанувальників мистецтва сьогодні більше відоме ім’я Ігоря Стравінського – уславленого композитора, сина Федора Гнатовича. Із його біографії, спогадів, листів дізнаємося про те, що доля усієї родини Стравінських тісно пов’язана з Україною. У центрі нашої уваги – українські сторінки життя і творчості батька композитора, чиє ім’я вписано в історію оперного мистецтва.
Федір Стравінський з’явився на світ у 1843 році в маєтку з назвою Новий Двір Річицького повіту (нині Гомельська область у Білорусі; хоча Брокгауз та Ефрон вказують місцем народження Чернігівську губернію) у сім’ї агронома Гната Гнатовича Стравінського і був молодшим із чотирьох його дітей. Справи батька не завжди були успішними, сім’я часто бідувала, стосунки між батьками не складалися, і 1850 року семирічного хлопчика забрав до себе на виховання у Мозир більш забезпечений брат батька Станіслав Гнатович. Протягом дев’яти років Федір навчався у Дворянському училищі (пізніше Мозирська гімназія), а у 1859-му сім’я Стравінських переїхала до Ніжина Чернігівської губернії, де юнак продовжив здобувати освіту в місцевій гімназії. Так почалися «роки мандрівок» Федора. Через два роки він повернувся до Мозиря і в червні 1865 року закінчив місцеву гімназію.
«Высокий, стройный и красивый юноша этот выделялся своей благовоспитанностью. Учился он у меня старательно и на уроках отвечал не в зубрёжку, а с толком», – пригадував один із викладачів (цит. за: Виленский вестник. – 1902. – № 292).
Парадоксально, але зовсім інше враження про успіхи Федора складається при знайомстві з документами Ніжинської гімназії, знайденими у відділі забезпечення збереженості документів Чернігівського державного архіву в Ніжині. Згідно з «Протоколом испытаний первых шести классов учеников Нежинской гимназии в 1859/1860 учебном году (ведомость об успехах и поведении учеников гимназии)», 16-літнього Федора Стравінського навіть не перевели до наступного класу через погану успішність. Майбутній поліглот (крім української та російської, якими спілкувався з дитинства, володів іще кількома мовами) і високоосвічена людина, він тоді не вирізнявся високими оцінками:
Имя и фамилия учеников Предметы 1-й тентамент 2-й тентамент Экзамен Заключение
Стравинский Феодоръ Закон Божий 3 3 4 *Остается
Рус.словесность 4 3 3
Славянский 2 2 2
Алгебра 3 2 2
Геометрия 3 2 2
История 3 3 3
Латинский 4 3 3
Немецкий 3 3 3
Французский 3 3 3
Греческий 2 2 2
Добре вихований, скромний і спокійний (за свідченнями сучасників) юнак іноді «отримував на горіхи» від однокласників: «21 авг. 1860 г. Погарецкий Яков за драку посажен в карцер. (Бил Ф. Стравинского)»; «22 авг. 1860 г. Милорадович Михаил за то, что бил Стравинского Ф-а, не хотевшего идти домой со всеми другими учениками, посажен в карцер» («Выписки о наложеных взысканиях на учеников гимназии, 1860 г.»).
Подальшу освіту Федір Стравінський здобував у Новоросійському університеті в Одесі (куди вступив восени 1865 р. на юридичний факультет), роком пізніше – за переводом – у Київському університеті Св. Володимира, а з 1868-го (через скрутне матеріальне становище) він повернувся до Ніжина, де й отримав диплом юридичного ліцею (навчання у Ніжинському ліцеї князя Безбородька було платним, але дешевшим, ніж у Києві чи в Одесі, а студентів, які переводилися з університету, одразу зараховували на третій курс).
Ймовірно, що у Ніжині тоді жили родичі Стравінського – можливо, дядько Станіслав із сім’єю (у списках учнів Ніжинської гімназії зустрічається ім’я Генріха Стравінського – у 1867/1868 навчальному році він учень 2 класу, за віком це міг бути племінник Федора). Відомо, що впродовж навчання з грошима у Федора було сутужно, але матеріально студента підтримував старший брат Олександр – на той час він уже був офіцером.
Як бачимо, потяг до знань переборов усі перешкоди на шляху Федора. Вірогідно, йому допомагала й любов до мистецтва, що супроводжувала хлопця з самого дитинства, а в роки навчання почала «реалізовуватися» у різних напрямках. Старт «вокальної кар’єри» відбувся ще у Мозирській гімназії: місцевий приходський священик Георгій Тарнопольський почув ангельський спів хлопчика і забрав його у церковний хор.
Послухати Федора приходили люди з усіх усюд: «…душою тамошней гимназии был законоучитель, молодой соборный иерей из киевских академиков – отец Георгий Тарнопольский. Обладая прекрасным тенором, он устроил хор из учеников гимназии и приходских школьников. Федор Игнатьевич Стравинский занял в этом хоре первое место и скоро привлек внимание всего города. Послушать этого певца в собор приходили даже иноверцы» (цит. за: Виленский вестник. – 1902. – № 292). Музичний талант передався юнаку від матері, Олександри Іванівни Скороходової, яка мала гарний голос і вміла співати.
У Мозирі Федір дебютував і як драматичний актор, причому в українських виставах: зіграв роль Миколи Бурмаки в комедії Антона Янковського «Покійник Опанас», згодом (у грудні 1864 р.) – роль Миколи у п’єсі Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та Шпекіна у «Ревізорі» Миколи Гоголя (див.: Клинько Т.В. Основные даты жизни и творчества Ф. Стравинского // Ф.И. Стравинский. Статьи, письма, воспоминания. – Л., 1972. – С. 174).
Пізніше, навчаючись у ліцеї, гімназіях, університетах зовсім не мистецького спрямування, Федір Стравінський продовжує удосконалювати творчі таланти. Перебуваючи у Ніжині, співає у церковному хорі та бере участь у концертах артистів-гастролерів, добираючи серйозний репертуар. Наприклад: 25 березня 1869 року, виконує арію Сусаніна з опери «Життя за царя» Михайла Глинки, російський романс і дует «Моряки» Костянтина Вільбоа; 13 квітня у концерті віолончеліста Кумлера співає «Тучи черные» Миколи Бахметьєва; у травні того ж року у виконанні Федора Стравінського звучить арія Мельника з опери «Русалка» Олександра Даргомижського, а також російські романси (див.: Онищенко Н. «Похмурий Осавул» – Федір Стравінський // Слово просвіти. – 2006. – Ч. 15 (340). – С. 11). Паралельно з навчанням у Київському університеті Св. Володимира (1866–1868 рр.) він розвиває талант драматичного актора – грає у студентських виставах. Зокрема, взимку 1866–1867 років виступає в аматорському спектаклі за п’єсою Миколи Островського «Воєвода» під псевдонімом Лобов.
Отримавши диплом юриста, Федір остаточно вирішує пов’язати долю з музикою і 1869 року вступає до Санкт-Петербурзької консерваторії на вокальний факультет. Його першими викладачами співу там були П’єтро Репетто, Еріт Віардо та Генрієтта Ніссен-Саломан, а з 1871 року Стравінський навчається у класі професора, славнозвісного вокального педагога Камілло Еверарді (доля Еверарді також частково пов’язана з Києвом: у 1888–1897 роках він викладав у Київському музичному училищі).
Уже маючи прекрасну вокальну школу, в лютому 1873 го Федір Стравінський уперше бере участь у консерваторській постановці «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні – виступає у ролі Дона Базиліо. Саме цей образ вирішив подальшу його долю: у березні на одному зі спектаклів був присутній антрепренер Київського міського театру Фердинанд Бергер. Молодий співак сподобався антрепренеру, той запропонував йому роботу, і вже 15 березня (ще до випускного іспиту в консерваторії, який відбувся лише 7 травня!) Федір Гнатович підписав контракт на партію першого баса. Артист зобов’язувався упродовж Масляного тижня співати щоденно, а в інший час виступати по чотири рази на тиждень у концертах, організованих антрепренером, і двічі – на зібраннях ІРМТ.
Активність і працездатність 30-річного Федора Стравінського вражає. За період роботи у київському театрі він вивчив сімнадцять оперних партій, зіграв у 187-ми виставах, безвідмовно виступав у благодійних концертах та імпрезах Київського відділення ІРМТ. Саме Федір Стравінський став першим виконавцем музики Ріхарда Ваґнера на київській сцені – на одному з вечорів ІРМТ заспівав романс Вольфрама з опери «Тангейзер». Він був одним із солістів на київській прем’єрі Реквієму Моцарта у березні 1874 року (див.: Зинькевич Е.С. Концерт и парк на крутояре… – К., 2003. – С. 158).
Символічно, що саме з приходом Федора Стравінського на сцені театру затвердився вітчизняний репертуар (до цього переважали італійські опери), і молодий бас був активно задіяний у постановках: Руслан (1873 р.) і Фарлаф (1874 р.) у «Руслані та Людмилі», Сусанін (1876 р.) у «Житті за царя» Михайла Глинки, Мельник (1874 р.) у «Русалці» Олександра Даргомижського, Вязьмінський (1874 р.) у першій постановці «Опричника» Петра Чайковського в Києві (за словами композитора, який був присутній на прем’єрі, прекрасний голос і жвава гра Федора Стравінського висунули не особливо багату та вдячну роль Вязьмінського на перший план; див.: Чайковский П.И. Полное собрание сочинений. – М., 1953. – Т. ІІ. – С. 221).
Як свідчать сучасники, голос співака (бас кантанте) вирізнявся особливо широким діапазоном (понад дві октави), рухливістю і легкістю, він володів безмежним диханням, майстерним філіруванням звука, прекрасним mezzo voce. Мовленнєву виразність, розмаїття інтонацій, чітку дикцію і природне фразування Федір Стравінський уміло використовував для розкриття емоційного й психологічного змісту оперної партії.
До створення відповідного типу оперного героя співак ставився з особливою відповідальністю: великого значення надавав сценічному втіленню образу (ході, рухам, жестам, міміці, костюмові), значну увагу приділяв гриму – збереглися власні ескізи Стравінського, що вказують на детальне опрацювання ним кожного типу оперного героя.
Розпочинаючи роботу над вокальною партією, митець спочатку глибоко вивчав літературне першоджерело лібрето, особливості життя й побуту відповідної історичної епохи. Важливу роль у створенні образів оперних героїв відігравала особиста бібліотека Стравінського (офіційним початком збирання книг сам Федір Гнатович вважав 1883 р., коли йому у спадок перейшла частина бібліотеки його тещі Марії Романівни Холодовської, але любов до читання і задум створити власну бібліотеку виникли ще в юнацтві).
Книгозбірня складалася з творів російських і зарубіжних письменників. Широко були представлені видання з історії, філософії, політичної економії, літератури, образотворчого мистецтва, історії музики й театру, а також різноманітні енциклопедії, довідкові видання, каталоги, путівники, словники, журнали, альманахи. Окрему частину колекції становили добірки гравюр, портретів, ілюстрацій, а також цінні нотні видання (понад 200 опер, ораторії, камерно-інструментальні та фортепіанні твори, пісні, романси).
Особливою частиною бібліотеки артиста були книги й документи, пов’язані з історією та культурою України, численні видання «Кобзаря» Тараса Шевченка (багато віршів поета Федір Гнатович знав напам’ять), твори Івана Котляревського, Пантелеймона Куліша, Григорія Квітки-Основ’яненка. У Києві Федір Стравінський спілкувався з відомими літераторами, художниками, театральними діячами, музикантами – з тими, хто творив справжнє високе мистецтво. Це Микола Лисенко (разом вони перебували у 1875 р. на Другому слов’янському етнографічному концерті в Петербурзі), Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Дмитро Яворницький (разом із яким Стравінський позував Іллі Рєпіну для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» – зі Стравінського змальований Похмурий осавул). Тож можна впевнено говорити про те, що самоосвітою Федір Стравінський займався дуже наполегливо і ґрунтовно – ймовірно, свідомо надолужуючи те, що «пройшло повз нього» в юному віці.
У Києві Федір Стравінський зустрів кохання – так зав’язався ще один тісний вузол між ним та Україною. У травні 1874 року дружиною співака стала киянка Анна Кирилівна Холодовська – прекрасно освічена молода дівчина, талановита піаністка. Мати Анни – поміщиця Марія Романівна Холодовська (батько помер у 1855 р.) не хотіла віддавати дочку за артиста, який до того ж був старший за наречену на одинадцять років. Молоді вели таємну переписку («страшно подумать об решительном отказе со стороны мамаши…»), але згодом велике почуття плюс «силы и сообразительность» (цитати з листів Федора Стравінського) перемогли, і закохані обвінчалися у домашній церкві, після чого вирушили до Одеси, де в той час перебувала на гастролях Київська опера.
1875 року в Києві у Стравінських народився первісток Роман. Епістолярні документи й спогади сучасників свідчать про те, що взаємоповагу один до одного подружжя зуміло пронести через усе життя.
Після переїзду 1876 року до Петербурга, де Федір Гнатович став одним із провідних солістів Маріїнського театру, Стравінські не раз приїздили з дітьми в Україну. Тут жили мати Анни (дореволюційна адреса – вул. Анненківська, 28/2, зараз на цьому місці – будинок по вул. Лютеранській, 28/19), її рідні сестри – Марія Кирилівна Носенко (1857–1882) та Софія Кирилівна Єлачич (1853–1929), а також рідний брат Федора Гнатовича Олександр (≈1835–1915). Федір із дружиною часто гостювали у родичів; діти Стравінських майже кожне літо проводили на Волині, в Устилузі (у Носенків) і на Поділлі, в Печисках (у Єлачичів).
Відомо, що у серпні 1889-го Стравінські приїздили на Волинь. Спочатку залізницею доїхали до Ковеля, де Федір відвідав старшого брата, – підполковник Олександр Стравінський проходив службу в Житомирському полку, що стояв у Ковелі. Далі поштовою каретою добралися до Володимира-Волинського (тут Стравінські побували у Церковно-археологічному музеї при Свято-Володимирському братстві), а потім попрямували до Устилуга до Гаврила Трохимовича Носенка, де й пробули до кінця місяця (див.: Огнєва О. Матеріали Волинського архіву про Устилузький маєток Носенків – Бєлянкіних – Стравінських // Музикознавчі студії: Ігор Стравінський: дискурс творчості. – Луцьк, 2008. – С. 5–12).
Ще одним місцем на мапі подорожей Федора Гнатовича Україною став маєток Єлачичів у Печисках. У червні 1897 року від серцевої хвороби тут помер старший син Стравінських Роман (Анна Кирилівна, Федір Гнатович та Ігор Стравінські перебували у цей час на відпочинку в Німеччині й, отримавши страшну звістку, змушені були терміново виїхати в Україну).
…Україна продовжувала жити у творчості Федора Стравінського до кінця його днів. І «звучала» вона не лише на оперній сцені (у репертуарі артиста – Світлійший та Орлик з опер «Кузнець Вакула» і «Мазепа» Петра Чайковського, Голова з «Майської ночі» Миколи Римського-Корсакова, Тарас Бульба з однойменної опери Василя Кюнера). Ще в далекому дитинстві у Федора виявився потяг до живопису – в гімназії він захоплювався уроками малювання і швидко засвоїв професійні навички, а обираючи дорогу в мистецтві, навіть вагався між консерваторією та Академією мистецтв. У спадщині художника-аматора Стравінського – українські пейзажі, замальовки побуту; збереглися малюнки, зроблені після подорожі Волинською губернією 1889 року (мазанка під солом’яною стріхою, тин із глиняними горщиками), а також малюнок з авторським написом «Вид могилы Тараса Григорьевича Шевченко, над Днепром, близ г. Канева. Рисовал с натуры 26 июня 1890 г. с палубы парохода “Александр” Ф. Стравинский».
Серед портретних замальовок, зроблених під час візитів до України, – ціла галерея найрізноманітніших характерів (корчмарі, чиновники, службовці, покупці пшениці, поміщики), що нагадують героїв гоголівських повістей. Додамо: не до кінця реалізований живописний талант Федора Гнатовича уповні втілився у його нащадках, – один із синів артиста, Юрій Федорович (1878–1941) став архітектором, а онук Федір Ігорович (1907–1989), син композитора Ігоря Стравінського, – професійним художником, знаним у європейських мистецьких колах.
Завершуючи коротку подорож українськими шляхами життя й творчості Федора Стравінського, констатуємо: неважко пересвідчитись, що вагому частину життя (27 років з 59-ти, не враховуючи поїздок після 1876 р.) артист прожив на території України. Поїздки до батька у Полтавську губернію (де той був управителем маєтку князів Васильчикових), навчання у Ніжинському юридичному ліцеї, у Новоросійському університеті (Одеса) та Київському Університеті Святого Володимира, початок творчої кар’єри у Києві та гастролі з театральною трупою до Одеси, Катеринослава, Єлисаветграда, Харкова…
З Україною Федора Гнатовича пов’язували різні сторінки долі. Тут він уперше пізнав справжнє кохання, радість батьківства й сімейного щастя, страшне горе втрати дитини. Саме на українській сцені, де шліфувався й гартувався талант співака та актора, він відчув смак професійного успіху. Україна постає у живописних роботах митця, «звучить» у його листах і спогадах…
…Нині у мальовничому волинському містечку Устилузі, що на кордоні з Польщею, існує єдиний у світі Музей Ігоря Стравінського. Експозицію однієї із кімнат музею-садиби присвячено батькові композитора – Федору Гнатовичу.
Валентина РЕДЯ, Оксана СПІВАЧЕНКО
Друковану версію див.: Редя В., Співаченко О. Федір Стравінський: українські сторінки життя і творчості // Музика. – 2013. – № 6. – С. 46–51.
