Добігають кінця концертні заходи Харківської обласної філармонії (директор і головний диригент – Юрій Янко) в приміщенні Успенського собору, а більше відомому в місті як Будинок органної музики
Новосілля уже анонсовано на листопад. Переїжджаючи на нове (скоріше, старе-нове) місце, всі філармонійні колективи, напевно, чекають великої хвилі оновлення, життя попливе по-іншому. Як-то кажуть, щоб «із водою не виплеснути дитину», бо багато цікавого і системного накопичено у «валізах» філармонії і варто попіклуватися, щоби корисне не залишалось у забутті.
На початку нового сезону, у вересні відбувся концерт сучасних композиторів Анатолія Гайденка, Миколи Стецюна та Володимира Соляникова, членів Харківської організації Національної спілки композиторів України. За участю симфонічного оркестру Харківської філармонії (диригент – Юрій Янко) та соліста – цимбаліста Михайла Кужби пролунали: Концертна рапсодія «Циганіада», Рапсодія для цимбалів з оркестром і прем’єра симфонічної поеми «Річка життя».
Про що пишуть сучасні митці? Яке воно, звучання нашого часу в музиці? Це – не риторичні запитання, а відповіді, не приховані для охочих.
Поряд з Анатолієм Гайденком і Миколою Стецюном, творчість яких почала розгортатись у 1970-ті роки в СРСР, у період поступового придушення яскравого покоління шістдесятників у мистецтві, Володимир Соляников є митцем іншої генерації – 1980-х.
Об’єдналися три композитори в одному концерті, мабуть, заради того, щоби почути власні твори. Таке бажання й не дивне. Нас зацікавила інша спільна риса, а саме – визначення пріоритетів у творчості. Дивно було почути спільний для трьох індивідуальностей різних стильових уподобань сучасний музичний пошук тієї правильної тональності, що підтримується аудиторією і не зіпсує тонких відносин «митець–слухач». Усю програму спрямовано на «сердечний» щирий тон, тобто зачіпка слухацької уваги – «зараз і назавжди», і ми спробуємо роздивитися ці професійні «хитрощі» майстрів музичних творів.
Обраний формат одного відділення можливо здивував спочатку, але його художній сенс став зрозумілим наприкінці концерту. Об’єднані в суцільну «музичну галерею» колористичні оркестрові твори ще й були довірливо спрямовані у концертну залу, передаючи message авторів, бо митці знаходилися поряд з аудиторією – як слухачі.
Весь час концерту зайняли рапсодії, бо «Ріка життя» Володимира Соляникова, зазначена як симфонічна поема, теж із тієї серії. Слово «рапсодія» має тисячолітню історію. У Давній Греції на святкових бенкетах і змаганнях мандрівні співці-рапсоди, наслідуючи приклад легендарного Гомера, нарозспів декламували довгі, але дуже захоплюючі поеми.
До речі, «Іліада» та «Одіссея» – теж рапсодії. Грецьке слово rhapsoidia буквально – зшивання пісень. У музичному мистецтві «зшивання мелодій» перетворилося на музичні фантазії із різних колоритних тематичних клаптиків. На концерті харків’ян яскраві циганські, гуцульські, колискові мотиви лунали під склепіннями собору, відтворюючи різнокольорові картини життя, природи, всесвіту.
А думка летить, виблискує, і слово «драйв» стає якраз у нагоді. Проте не випадковими тут будуть алюзії із кінематографічною музикою через задану авторами програмність і своєрідну асоціацію зі стереофонічним треком, а також зв’язки фрагментів кадрів стрічки. Анатолій Гайденко у Концертній рапсодії спирається на пісню «Ой на горі цигани стояли», а Володимир Соляников оперує символами далекої дикої Півночі, що доповнюється домінуванням музичної образотворчості, на наш погляд, більше не картинного виміру, а інсталяції.
У музичному мистецтві рапсодію, а також симфонічну поему неможливо уявити без Ференца Ліста. Його «Угорські рапсодії» – класика жанру. Чому ще варто посилатися на це велике ім’я?
Угорщина – батьківщина сучасних українських цимбалів. Хоча різновиди цього інструмента існують уже три тисячі років, у тому числі в екзотичних країнах Азії, в Україну вони потрапили в XVII столітті. Багатий родовід цимбалів на рівні підсвідомості уже стає своєрідною домінантою для композиторів, привносячи як стереотипи, так і упередження. Але як чудово поєднується цей «інструмент для простолюдинів» (несправедливо звинувачений свого часу, як і скрипка) з вишуканим симфонічним оркестром!
У «Циганіаді» й Рапсодії для цимбалів з оркестром Миколи Стецюна соло зіграв Михайло Кужба – харків’янин, лауреат мііжнародних конкурсів, викладач музичної школи. Технічні складнощі, навмисно підсилені композиторами (наприклад,Циганіаду» написано як твір для Конкурсу імені Гната Хоткевича), утворили певну платформу для просування музичних образів. А головні «події» концентрувалися в каденціях соліста. Тож для виконавця такі твори, – як знахідка: якщо руки доходять, то варто сподіватися на успіх. Михайло такий унікальний музичний привід не втратив, він був упевнений, переконливий і по-виконавському егоїстичний.
Партію рояля у «Річці життя» виконував сам автор Володимир Соляников, який віртуозно і вільно володіє інструментом, має багатий досвід, концертує. Соляников – піаніст, учень Регіни Горовиць, рідної сестри Володимира Горовиця – пригадав, що її заняття були схожими на художні студії, де навчання, так звана «матчастина», переростало у творення.
«Я працював на межі фізичних сил», – пише Володимир. Кожен день – відкриття нового, особливого і дуже важливого. Так і сталося, що відкриття для нього відтоді стали на рівні особистих і суспільних інтересів. Цей твір він написав спочатку як фортепіанний, а влучний оркестровий варіант відтворив, тепер уже можна назвати його побратимом, композитор із Запоріжжя Дмитро Савенко. Контрасти міцного, «дикого» оркестрового tutti й довгої пісні фагота, дещо казкового і чудового, або музичні малюнки природи – із таких «клаптиків» складається поема-спогад із присвятою матері.
Мелодійність стала окремим чинником, що об’єднує три музичні інсталяції харківських композиторів. Секрет пісенних мелодій, із яких «зшиті» рапсодії, заховано «за сімома печатками», – рецепт описати неможливо. Володимир Соляников, наприклад, пише багато пісень і отримав свій карт-бланш, бо цим секретом володіє. «Є люди, – каже він, – генератори ідей, а є – розробники. Перші відображають нову ідею у згорнутому вигляді, а другі – розгортають цю думку в деталях. Пісня – це саме згорнута думка, її не можна придумати, вона з’являється сама і треба встигнути вхопити її і зафіксувати».
І останнє. Композитор, як спортсмен, завжди повинен бути в формі. У пошуках творчої ідеї, теми, виконавця – усього, що може дати поштовх для створення музики. Пригадую, як Андрій Курков розповідав, що перед написанням книги «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса» він блукав містом Львовом уночі з папірцем і ручкою й заглядав в усі «нички для бомжів». Ось така доля справжніх художників.
Як складеться баланс взаємодії сучасних авторів – композиторів і виконавців – дізнаємося пізніше. Враження відкриття певної завіси і споглядання не полишало впродовж усього концерту. Тож очікуємо сюрпризів, про які далі буде.
Марина ЄГОГОВА
На головному фото – Володимир Соляников
