Ігор Палкін: «Важливо не згасити іскру творчості…»

225

Відомий диригент, заслужений діяч мистецтв України, професор Ігор Палкін розповідає про музику, професію диригента, повагу до студентів і багато іншого

– Ігоре В’ячеславовичу, насамперед щиро дякую за згоду зустрітися в такий непростий час… Дуже цікаво поговорити з вами як представником професії, про яку Римський-Корсаков колись сказав: «Диригування – справа темна…»

«Треба отримувати чоловічу професію…»

– Ви походите зі знаної музичної родини. Безумовно, ця обставина мала вплив на вибір життєвого шляху… А хто став вашим першим учителем?

– Я навчався у музичній десятирічці в Харкові. Вступивши у шість років до нульового класу, почав займатись на фортепіано. Добре пам’ятаю першу вчительку на прізвище Карповська. Пригадую, як під час перших занять мене вчили доглядати за інструментом (узяти ганчірочку, протерти клавіші…), ми переставляли шашечки, за допомогою яких вивчали розташування нот, марширували під музику тощо.

Із батьком

Перші чотири чи п’ять років я вчився як піаніст, але потім батько, завдяки якому я й почав займатись музикою, наполіг на тому, щоб перевести мене до хору хлопчиків (В’ячеслав Сергійович Палкін – видатний український хормейстер: https://www.city.kharkov.ua/ru/o-xarkove/pochetnyie-xarkovchane/palkin-v-yacheslav-sergiyovich.html). Він сказав: «Треба отримувати чоловічу професію», – розуміючи те, що багато чудових піаністів, лауреатів міжнародних конкурсів були змушені працювати у самодіяльних хорових та інструментальних колективах концертмейстерами.

Тоді, як і зараз, дуже важко було стати солістом, а хорові диригенти були затребуваними, оскільки на усіх підприємствах, у навчальних закладах існували хори. Зараз усе це зникло, а раніше люди дуже любили співати: залишались після роботи, у вільний час збирались на репетиції, виступали з концертами. Це духовно збагачувало – у людей було бажання проявити себе не тільки біля верстата, виявлялась тяга до творчості.

– Свого часу ви закінчили Київську консерваторію, отримавши спеціальність диригента-хормейстера, а потім – диригента симфонічного оркестру…

– Я вступив до консерваторії у 1978 році як хормейстер. Коли вчився на другому чи третьому курсі, відбувся конкурс на відвідування факультативу з оперно-симфонічного диригування (навчання було безкоштовним і факультативні заняття також). Через рік чи два знаний хоровий диригент Лев Миколайович Венедиктов рекомендував мене для вступу на кафедру оперно-симфонічного диригування. Водночас я не хотів полишати хоровий факультет і вийшло так, що за шість років я отримав дві спеціальності (замість однієї складав по дві сесії). Навчання закінчив у 1984-му.

– На вашу думку (вибачте за «дитяче» запитання), складніше керувати хором чи оркестром?

– З одного боку, це споріднені диригентські професії, але у кожної є специфіка. Хоровий диригент бере участь у звукоутворенні, у процесах, пов’язаних із диханням, вокалом. Інструментальне диригування – це зовсім інше: знання особливостей духових, струнних, ударних інструментів… і, звичайно, більш широкий спектр технічних можливостей. Важко сказати, що складніше. Все одно ми диригуємо опери, вокально-симфонічні композиції – меси, кантати, де все поєднано. Багато диригентів, багато цікавої музики, але з роками розумієш, що не все так просто. Коли ти молодий, усе здається можливим, але проходять роки – і стикаєшся з творчими труднощами, котрі вирішуєш не так, як на початку творчого шляху.

– Самостійний шлях диригента ви розпочали з роботи у Київському академічному музичному театрі для дітей і юнацтва…

– Мені дуже пощастило: саме коли я закінчив консерваторію, у Києві відкрився Дитячий музичний театр (за аналогією з подібним театром імені Наталії Сац у Москві). На державному рівні проходив конкурс – відбір співаків, танцівників, хористів, оркестрантів, призначали керівників творчих підрозділів. Головний диригент театру Євген Дущенко допоміг мені з улаштуванням. Навіть коли через деякий час я повинен був йти до армії, робоче місце залишилось за мною.

У 1989 році Євген Васильович звільнився і я став головним диригентом Дитячого театру. Пам’ятаю, як було цікаво, утім не без труднощів: працювали у приміщенні, де зараз знаходиться Дипломатична академія, не було своєї сцени – тільки хореографічний та оркестровий класи. Вистави проходили переважно в Оперній студії консерваторії, у Жовтневому палаці або у Палаці «Україна». Ставили чимало цікавих спектаклів: «Казка про царя Салтана» Римського-Корсакова, «Іоланта» Чайковського, «Дуенья» Прокоф’єва, вперше – «Дитя і чари» Равеля, балети «Панночка та хуліган» Шостаковича, «Ромео і Джульетта» Прокоф’єва, дитячі вистави – «Зайчик-поштар», «Чарівна музика»…

Театр був надзвичайно популярним. Я із вдячністю згадую ті роки, адже саме там після консерваторії вчився творчому спілкуванню, брав участь у створенні музичних постановок, спостерігав, як єдине ціле складається з уроків, мізансцен, костюмів, декорацій…

«Дуже важливо не згасити іскру творчості…»

Із Мирославом Скориком

– Наприкінці минулого року Академічному симфонічному оркестру Національної філармонії України виповнилося 25. Ви довгий час виступаєте з цим колективом…

– Так, я працюю з ним від 1997-го, фактично з його заснування, майже 24 роки. Оркестр Національної філармонії вважається молодим (порівняно з Національним симфонічним оркестром України чи Оркестром радіо). Перевага молодого колективу в тому, що у оркестрантів ще немає (і дай Бог, аби не було) професійного цинізму (коли людина нібито все уміє, може, але щирість стосовно музики зникає). Цього бажано не допускати.

Люди, які працюють в оркестрі двадцять і більше років, зазвичай уже не вважаються молодими, але тим не менше залишається безпосередня тяга до щирого, «живого» виконання. Я дуже це ціную, прислухаюсь до настроїв музикантів, їхнього самовираження. Тому що оркестр – це зібрання особистостей, професіоналів, які часто грають окремо як солісти, ансамблісти, і важливо не згасити іскру творчості. Вдається це чи ні, слухач чує під час концерту. Я завжди думаю про те…

– Які основні труднощі виникають при роботі з оркестром такого рівня? Адже колектив дуже великий, кожний музикант – творча особистість…

– Професія диригента чудова, але це робота з людьми, а працювати в колективі завжди складно. Усі люди різні – не лише за характерами, темпераментом, а й професійним рівнем. Поєднати ці параметри, зуміти зацікавити, створити серйозне полотно, аби люди із захопленням слухали музику, – мета диригента.

«Моє завдання – навчити студентів гри в оркестрі, ансамблі, жити в колективі»

– Тепер – про студентський оркестр. Чим ви керуєтесь, маючи справу з цим колективом? Як визначаєте репертуарну політику, складаєте програми концертів, у чому бачите творчу перспективу?

– У студентському оркестрі я більш залежна людина, адже тут я не сам по собі, а представник педагогічного колективу академії. Я повинен взаємодіяти з викладачами, завідувачами кафедр, оскільки відбувається процес навчання студентів як інструменталістів і водночас – це оркестровий факультет. Більшість випускників по закінченні консерваторії стає оркестрантами. Я повинен навчити їх жити в колективі.

Якщо говорити про репертуар, то в основному його визначаю я. Прагну вчити студентів на прикладах академічної музики різних стилів (класицизм, романтизм). Сучасну музику не так багато граємо, але я намагаюсь виконувати найкращі твори українських композиторів. Готуємо програми до ювілеїв: відбулися, приміром, вечори Лисенка, Ревуцького, Глієра, Станковича, Скорика… Загалом же ми виховуємося на музиці Моцарта, Брамса, Чайковського, зразках світової класики, тому що це – еталони оркестрових партитур. У жовтні минулого року з великим успіхом зіграли програму до 180-річчя Чайковського – Четверту симфонію і Концерт для скрипки з оркестром (соліст – Тарас Яропуд: https://www.facebook.com/orchestra.nmau/videos/36669826457944).

– Кияни, так би мовити, «балувані»: вони мають змогу слухати Національний симфонічний оркестр, Оркестр радіо і телебачення, концертні виступи оркестрів Національної опери та Оперети… Яким у цьому контексті є «обличчя» студентського симфонічного?

– Звичайно, студентський колектив не претендує на роль професійного стаціонарного оркестру, але ми прагнемо хорошої виконавської якості серед молодіжних студентських колективів. До слова, у 2015 році наші студенти показали високий рівень у Берліні, на міжнародному фестивалі Young Euro Classic. Виступ проходив у знаменитому Berlin Konzerthaus, де ми зіграли Другу симфонію Чайковського («Українську»), а також твір Андрія Мерхеля «Стагнація» (умовою для участі у фестивалі було виконання опусу молодого невідомого композитора своєї країни), який добре сприйняли слухачі (інтерв’ю з Андрієм Мерхелем: https://chernozem.info/journal/andrej-merhel-o-young-euro-classic-festivalnom-del/). Завершував програму знаменитий Другий концерт для скрипки з оркестром Євгена Станковича, солістом був наш педагог Дмитро Ткаченко.

Концерт мав великий успіх, німецька преса писала про тріумф студентів із Києва (відгук німецької преси: https://schwindkommunikation.de/diesen-kuss-der-ganzen-welt/).

Програму ми готували влітку, місяць займалися щодня. Було більше часу для репетицій, ніж в учбовий час, адже протягом навчального року симфонічний оркестр збирається на заняття лише двічі на тиждень по три години (вважаю, це дуже мало, – у європейських консерваторіях оркестрові виділено набагато більше часу). Попри це, я намагаюсь готувати хоча б дві програми на півріччя, тобто чотири-п’ять за навчальний рік.

– Невід’ємна складова життя будь-якого творчого колективу – гастрольні тури. Наш консерваторський оркестр також мав гастролі. Як вдавалося їх організувати?

Із піаністкою Марією Пухлянко

– Для студентського симфонічного оркестру – це дуже складне питання. До Берліна нас запросила німецька сторона – надавалися житло, їжа, виділялися кошти на кишенькові витрати, але ми мали приїхати за свій рахунок. В Україні грошей нам ніхто не дав. Колектив дуже великий – 80 учасників, академія не могла оплатити поїздку, міністерство також… Ми змушені були сказати: «Дякуємо за запрошення, але приїхати не спроможні». До честі організаторів, аби допомогти нам, вони влаштували краудфандінг (спосіб отримати гроші на певний проєкт чи бізнес за допомогою спеціальних інтернет-платформ. – Є. Д.) і таким чином зібрали для нас кошти (посилання на відео: https://youtu.be/mXyR6wuOmbQ).

Тож гастролі симфонічного оркестру – непростий процес, який потребує великих вкладень. Із цим пов’язано багато факторів – і творчих, і комерційних. Потрібен професійний імпресаріо, який би тим займався. З одного боку, це високе мистецтво, з іншого – продукт слід продати, щоб покрити витрати, а ще й заробити. Чесно кажучи, я на цьому не розуміюся, хоча багато разів бував на гастролях, особливо працюючи у Дитячому театрі.

Ситуація змінюється, життя рухається вперед, але йти на поводі в імпресаріо, спрощувати програми, змінювати репертуар… я не завжди з цим згоден, адже наше покликання – збагачувати людей музикою. Звісно, може бути одноразова акція для того, аби заробити гроші, оскільки не завжди колективи мають хороше фінансове забезпечення. Реальність диктує свої закони, але за можливості слід намагатися не відступати від своїх завдань і якісно виконувати гарну музику. Не завжди заробіток вартий того, щоб відмовлятись від переконань.

– Чи траплялися під час гастролей якісь курйози?

– Бувало різне… Якось після зупинки ми проїхали вночі кілометрів сто чи двісті, коли раптом помітили, що немає одного віолончеліста… Мобільних телефонів тоді не було. Катастрофа, людина пропала! Винен сусід, який сидів поруч, але тим не менше… Потім, коли ми повернулись, знайшли його, бідного, переляканого, історія здавалась веселою, але в перший момент ситуація була зовсім не смішною.

Робота потребує організованості, дисципліни, кожен вечір переїзд, щодня новий зал, де складно розміститись, може бути якась не така акустика… Часом доводиться недосипати, тому що, буває, переїзд – і одразу вихід на сцену. Не завжди встигаєш привести себе до ладу. Є складнощі, але є і плюси, особливо якщо твою творчість гідно оцінює публіка. Коли ти молодий, гастролі захоплюють, утім із роками ставишся до них більш відповідально.

«Щастя живого музикування…»

– Традиційне запитання щодо творчих планів зараз коригується вимушеною ситуацією карантину. І все ж таки…

– Найближчими днями, 10 й 12 березня у Великому залі консерваторії прозвучать усі фортепіанні концерти Бетховена. Ми планували їх виконати у грудні минулого, ювілейного бетховенського року, однак через карантин усе відмінилося. Солісти – студенти фортепіанного факультету, які виграли конкурс на право гри з оркестром.

Узагалі, грати з оркестром, навіть зі студентським – велика честь, не кожному випадає така можливість. 10 березня публіка почує три Концерти: Перший представлять Тан Гао Сіцзя (I частина) і Владислав Казнодій (II–III частини), Другий – Владислав Абельмас (I частина) і Тетяна Грабовська (II–III частини), Третій – Олександра Макарова. 12 березня звучатимуть Четвертий і П’ятий концерти (солісти – Денис Піскунов і Дар’я Пирогова).

Сподіваюсь, це буде достойне виконання, при тому, що певні недоліки можуть виявитися, адже це студенти, котрі все грають уперше. Якщо у професійний симфонічний оркестр проводиться конкурсний відбір, то тут уже відібрано студентів, коли вони вступали до консерваторії. Усі музиканти різні за підготовчим рівнем, тому потрібно знайти баланс і привести їх до «спільного знаменника», щоби публіка почула гарне звучання.

Наприкінці навчального року з оркестром гратимуть найкращі студенти-духовики – на кафедрах духових інструментів також відбудеться конкурс на отримання права гри з симфонічним оркестром. Останній раз такий концерт відбувся десять років тому, а на виконавців-духовиків варто звернути увагу, залучити їх до співпраці. Духовики переважно працюють в оркестрах, але, звісно, хочуть грати соло, що вдається рідко. Я вирішив надати їм таку можливість.

Під час нагородження переможців конкурсу піаністів на право гри з оркестром

Надзвичайно приємно, що наразі оркестранти дуже добре сприймають студентів-піаністів, під час репетицій панує дружня, творча атмосфера. Солісти й оркестранти набувають досвіду спільного музикування. Важливо, щоб було цікаво усім, щоб відчувалась тяга до культури оркестрового виконання. Це моє завдання.

– У кожного маестро свій ритм професійного життя. Який він у вас?

– Насправді по-різному… У філармонії, як правило, концерту передують три-чотири репетиції. Симфонічний оркестр працює інтенсивно, щотижня готуємо нову програму. Звісно, щось повторюється з минулого, та найчастіше – це нова музика, солісти… Ритм диригентського життя з професійним оркестром надзвичайно активний, але це нормально для людини, котра має за спиною великий багаж, тривалий досвід роботи…

У студентському оркестрі інакше. Це пов’язано з учбовим планом і тим, що на заняття виділено мало часу. Тим не менше ми вчимо нові програми хоча б раз на два місяці, намагаючись, аби вони були цікавими, грав новий соліст, звучала захоплююча музика. Зокрема, приємно, що з нами завжди хоче виступати Олексій Гринюк – відомий піаніст, який наразі мешкає у Великій Британії. Він із великою насолодою грає зі студентами, з радістю опрацьовує з оркестром ті місця у творі, які у нас не виходять, у котрих не вистачає спільного дихання.

Олексій Гринюк

Дуже цікаво, коли одну й ту саму музику грають різні люди… Ще цікавіше, що сьогодні один і той самий соліст звучить так, а ввечері вже трошечки інакше. У цьому – щастя живого музикування, а не запису.

Минулоріч у нас пройшов концерт до 50-річчя кафедри скрипки. У ньому брали участь і наші майстри-педагоги, і студенти. Важливо, щоб у педагога зі студентом був зв’язок. Коли студент не лише чує від викладача поради як потрібно грати, а викладач сам виходить на сцену і грає – це і є справжня педагогіка.

Хоча… педагогіка – теж мистецтво, тут немає жорстких правил і певних критеріїв. Усе індивідуально, усі особистості різні, і в цьому – краса нашої справи.

«Радію тому, що у музикантів є почуття гумору і вони незлим тихим словом нас згадують»

– Інтернетом гуляє ціла «енциклопедія» крилатих висловів диригентів, інколи дуже смішних, – представникам вашої професії (як і оркестрантам, котрі збирають ці «перли») не відмовиш у почутті гумору… Чи знайомі ви з такими «цитатами» і що відчуваєте, коли їх чуєте?

– Звісно знайомий. У філармонії, в оркестровому класі, де зазвичай зберігаються інструменти, на дверях прикріплено аркуш із висловлюваннями наших маестро. Це чудово, хоча, як правило, фрази вирвані з контексту. Я знаю навіть, що колишні студенти опублікували в інтернеті мої висловлювання. Це іноді звучить або смішно, або наївно, або начебто ти монстр, проте я радію тому, що у людей є почуття гумору й вони незлим тихим словом нас згадують. Не бачу в цьому нічого поганого. Це нормальне людське життя зі своїми слабкостями – і диригентськими, і музикантськими.

– Наостанок – серйозне запитання до Ігоря Палкіна як досвідченого фахівця, одного з українських диригентів першого ряду. Що є найскладнішим у вашій професії?

– Відповісти непросто… Усе… Усе! Я іноді сам думаю: а може не так, може так не потрібно… Весь час сумніви чи правильно ти вчиняєш? Все ж таки я вважаю, що займаюсь своєю справою. Ми живемо у власному світі й бачимо, що і як відбувається навколо. Постійно думаю: чому це не звучить, що не так. Зіграв знамениту симфонію двадцять років тому, через десять починаєш розуміти її по-іншому, а зараз – знову по-іншому… і це добре – отже, ти рухаєшся вперед.

Не можна бути задоволеним собою, зациклюватись на певній перемозі, адже ми повинні розвиватись. Наша робота серйозна, відповідальна, бо від нас залежать людські долі. Я завжди розмірковую про те, що студенти, до яких я маю стосунок як керівник колективу, через мене сприймають своє майбутнє, і від того, наскільки я буду переконливим і цікавим, залежить, можливо, яким чином складеться їхнє професійне життя.

Для мене це важливо, це моя місія. Якщо хтось зі студентів через кілька років по закінченні консерваторії скаже два-три слова: «…щось ми отримали… нас це надихнуло…» – для мене це вище усіх похвал!

Розмову вела Євгенія ДЕНИСЕНКО