1945-й – рік народження багатьох видатних митців. Але в історії сучасної української музики є постаті, значення яких для сьогодення – непересічне, тож ми просто не маємо права забути про їхній ювілей. Одна з таких важливих дат цього року – 80-ліття від дня народження видатного українського композитора, педагога і музично-громадського діяча Івана Федоровича Карабиця (1945–2002). Пропонуємо матеріал про митця з архіву журналу «Музика» відомої музикознавиці Любові Кияновської, який вийшов друком на сторінках часопису 10 років тому й, на наш погляд, абсолютно не втратив актуальності
Творчість Івана Карабиця у сучасному українському духовному просторі цілком закономірно має щасливу долю, оскільки і за життя композитора, і після його відходу у вічність залишається живою й актуальною.
Живою – тобто виконуваною музикантами і колективами різного рівня: від вихованців музичних шкіл до артистів світової слави, від учнівських ансамблів і студентських хорів – до найкращих капел і оркестрів. Його багатогранна й плідна діяльність у різних іпостасях – композитора, педагога, ініціатора та організатора багатьох важливих мистецьких проєктів – отримала широкий суспільний резонанс, не раз ставала першопоштовхом до знакових подій у національній культурі, в тому числі й довготривалих, розрахованих на активне пропагування української музики у світі. Небагатьом із композиторів – представників академічної музики – преса приділяла стільки уваги. Та це й зрозуміло, – його ініціативи приваблювали неординарністю, масштабом, розмаїтістю, як і сама творчість митця.
Іван Карабиць усією життєтворчістю цілком відповідав класичному взірцеві особистості, яка піднялась із праці рук своїх, або, користуючись американським виразом, self-made man – людини, яка сама себе зробила. І через те, що жоден крок, жодне з його життєвих досягнень не далося йому просто так, у подарунок від впливових родичів чи покровителів, він надзвичайно серйозно ставився до кожного свого починання. Адже якщо ключ до нашої генетичної карти закладено у родоводі сотнею поколінь предків, перший дитячий досвід і уявлення про добро та зло формують у нас батьки й оточення, то за вибір свого місця під сонцем чи, як каже Біблія, за вміщення талантів, даних нам Господом при народженні, кожен відповідає сам, добровільно прямуючи або найширшим битим шляхом, протоптаним мільйонами ніг, або звивистими стежками, підкоряючи вершини.
Вступ юнака із провінційного донбаського Артемівська на композиторський факультет, та ще й у клас самого Бориса Миколайовича Лятошинського, одного з найвидатніших українських митців, став природним утіленням його планів і тим шляхом, а точніше, вузенькою і крутою стежкою до мети, яку він обрав на порозі життя. Більше того, можна з упевненістю стверджувати, що в цей момент усі зорі над ним утворили найдосконалішу конфігурацію, наче його гороскоп складав досвідчений астролог.
У формуванні естетичних засад його творчості, окрім Бориса Лятошинського, який передчасно відійшов у вічність, особливу роль відіграв Мирослав Скорик, у клас якого Іван Карабиць перейшов після смерті Учителя. Мирослав Михайлович залишався одним із найближчих друзів свого колишнього студента до останніх днів, а після його відходу плекав розпочаті ним справи, зокрема перейняв керівництво фестивалем «Київ Музик Фест», а також очолив журі Конкурсу юних піаністів імені Івана Карабиця в Артемівську.
Не менш плідним імпульсом до становлення світогляду й творчої позиції молодого композитора було його оточення, зокрема група, котра згодом увійшла в усі енциклопедії і довідники з української культури як «Київський авангард». До неї належала більшість учнів Бориса Миколайовича – Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Євген Станкович, Володимир Губа і наймолодший серед них – Іван Карабиць. «Мотором» та ідейним натхненником групи був диригент Ігор Блажков, який мав особисту відвагу листуватись із «буржуазним відступником» Ігорем Стравінським і представниками музичної культури «загниваючого Заходу», зокрема зі знаменитими композиторами-авангардистами П’єром Булезом, Едґаром Варезом. Блажков усякими мислимими і немислимими способами отримував записи найсучасніших за композиторською технікою творів із фестивалю «Варшавська осінь» і таким чином прорубав для молодих адептів композиції «вікно в Європу».
Іще одна знаменна подія докорінно змінила життя Івана Карабиця у студентські роки: знайомство з Маріанною Копицею, майбутньою дружиною, матір’ю його двох прекрасних дітей – Кирила й Іванни. Талановитий музикознавець, ерудована, комунікабельна і тактовна, Маріанна Давидівна завжди була його однодумцем, першим суворим і справедливим критиком творів, ідеальною супутницею життя, котра впродовж тридцяти років допомагала чоловікові у всіх його починаннях.
У такій сприятливій для творчості атмосфері митець зумів дуже швидко віднайти свою дорогу і впевнено нею рушити. Уже ранні твори 1960-х років, написані в класі Лятошинського, а потім Скорика, засвідчили появу нової зірки української композиторської школи. Це Перший фортепіанний, Віолончельний концерти, Симфонієта, Квінтет для естрадного оркестру, «Три українські пісні» для хору і фортепіано та багато інших. У цих опусах помітні контури тих основних неповторних знаків композиторського стилю Івана Карабиця, які приваблюють у його музиці зрілого періоду.
Можемо припустити, що й згадані сприятливі умови розвитку таланту молодого автора в стінах Київської консерваторії, і особливості його характеру – цілеспрямованість, відповідальність перед творчістю – дозволили Івану Карабицю швидко й успішно осягнути етап зрілості. Не було «довгих років вагань і пошуків», «раннього періоду з наївним наслідуванням великих майстрів», митець упевнено, – так само, як і обирав свій шлях, – знаходить притаманну тільки йому, органічну для його натури манеру письма.
Карабиць майже одразу формує власний неповторний індивідуальний стиль, у якому природно змінюються тематичні пріоритети, удосконалюється технічний арсенал, віддзеркалюються стрімкі зміни в житті нації і суспільства, але залишається та естетична й етична основа, яка становить сутність його світовідчуття. Її можна метафорично окреслити як прихильність до «золотої середини» в усьому, оскільки митець ніколи не піддавався спокусі голого технічного експерименту заради епатажу і моди, так само щасливо оминаючи набридлий «соціалістично-реалістичний» консерватизм.
Естетичні пріоритети тих років віддзеркалюють твори, що невдовзі стали вагомим надбанням не лише творчості самого композитора, а й української музики 1970-х – початку 1980-х років загалом. І власне на цьому етапі торкаємося фундаментального для світогляду Івана Карабиця ідеалу «сковородинства», який залишається його «провідною зіркою» на все життя.
Хоровий концерт «Сад божественних пісней» на слова мандрівного філософа-гуманіста Григорія Сковороди був першим твором, який у 1971 році приніс всеукраїнську, а невдовзі й світову славу 26-річному композитору Іванові Карабицю. За десятиліття, що минули після прем’єри «Саду…», його емоційна яскравість не лише не потьмяніла, а, навпаки, ще виразніше сприймається оригінальність, свіжість музичної думки, цілісність драматургічного розгортання, точність і влучність інтонаційного прочитання тексту, що свідчить про особливу духовну спорідненість нашого сучасника з ідеальним світом геніального українського мислителя. Тому символи Сковороди цілком органічно можна трактувати як своєрідний ключ до розуміння художнього світогляду Івана Карабиця.
До такої гіпотези підводить не лише цей один, хай і знаковий у спадщині композитора opus magnum. Адже вибір тексту молодим митцем був далеко не випадковим, не став простою даниною моді чи радше бажанням бути оригінальним, – бо до джерел поетичного слова Сковороди українські композитори впродовж століть зверталися не так уже й часто. Сковородинські ідеї добра, офірності та «сродної праці» збіглися з тим життєвим і творчим credo, яке сповідував композитор. Науку про людину, її щастя Сковорода вважав головною зі всіх сущих і припускав, що проблема людського щастя вирішується у знаходженні «єдиної», «сердечної» людини. Окреслюючи характер Івана Карабиця, Маріанна Копиця пише: «Почуття відповідальності за живих, співчуття і любов до скривджених дається Богом як талант – це риси людяності… Не багато можна зустріти в житті людей із таким гострим, навіть болісним почуттям обов’язку до своїх рідних, близьких (і далеких теж)» (див.: Копиця Маріанна. Аура пам’яті // Vivere memento. Статті і спогади про Івана Карабиця: Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського. Вип. 31. Київ, 2003. – С. 16, 17).
«Сковородинством» у філософському сенсі пронизані його численні пізніші твори, такі як Симфонія № 1 «П’ять пісень про Україну» (1974), «Молитва Катерини» на вірші Катерини Мотрич для чтиці, дитячого хору та симфонічного оркестру (1993), Концерт № 3 для фортепіано з оркестром «Голосіння» (2000), цикли на вірші Бориса Олійника для голосу та фортепіано «Мати» й «На березі вічності» та деякі твори, безпосередньо не пов’язані зі словом. Як на мене, такий глибокий «сковородинський» образ світу пронизує, наприклад, його Третій концерт для оркестру.
У ті самі роки – наприкінці 1970-х – на початку 1980-х – розгортається активна суспільно-громадська діяльність Івана Карабиця. Звісно, жорсткі ідеологічні умови періоду «брежнєвської стагнації» сильно обмежували будь-яку культурно-просвітницьку ініціативу, тим більше, якщо вона містила бодай натяк на національну традицію та інші, аніж прописані в «Кодексі будівника комунізму», цінності. Переслідування дисидентів, друзів із «Київського авангарду» – Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Ігоря Блажкова й деяких інших – показало, якими примарними були надії «шістдесятників» на утвердження європейських цінностей свободи творчості. Проте можна було – і потрібно! – в рамках відведеної ідеологічними службами території підтримувати творчі починання і бодай «езоповою мовою» зберігати національні ідеали. Останнє завдання стояло особливо гостро й актуально, оскільки сутінки брежнєвської доби з їхньою подвійною і потрійною бухгалтерією позначились нівелюванням будь-яких засад моральності, як у житті, так і в мистецтві.
У цей складний період особливу увагу в доробку Івана Карабиця, окрім «Саду…», привертають камерні жанри, в яких розкривається його справжня творча інтенція. Як і багато українських митців, він найпевніше почувається в колі інтимних переживань і віддає перевагу зануреним у рефлексію образам. Не випадково одним із центральних творів цього часу стають 24 прелюдії для фортепіано (1976). Я б додала сюди ще й вокальні цикли – на вірші Ейсаку Йонеди, Олександра Куліча та Максима Рильського, а також камерні ансамблі, зокрема Концертино для дев’яти виконавців (1983).
Кінець 1980-х – 1990-ті роки – найактивніший і, на жаль, останній етап творчого злету видатного Майстра. Ніби відчуваючи, що йому відведено зовсім небагато часу, Іван Карабиць пише з якоюсь неймовірною пасіонарністю. Найширша панорама жанрів, стильових діалогів, виконавських складів, експерименти із тембральними мікстами у його творах кінця століття видають бажання автора випродукувати якомога більше інтонаційних ідей, встигнути якнайбільше сказати слухачам, якнайширше розвинути організаційні ініціативи, одним словом, зазирнути якомога далі у майбутнє. «Про що співає річка» для семи виконавців (1993), «Інтродукція і колізія» для двох скрипок та фортепіано (1993), «Музика з вотерсайду» для флейти, кларнета, скрипки, фортепіано й ударних (1994), Концерт-триптих для струнних (1996), П’ять музичних моментів для фортепіано з оркестром (1999), Концерт для фортепіано з оркестром № 3 «Голосіння» (2000), «Віо-серенада» для струнного оркестру (2000) – ось лише головні звершення останнього десятиріччя. А поруч – такі відповідальні культурно-просвітницькі акції, як організація і керівництво фестивалем «Київ Музик Фест», активна участь у Міжнародному конкурсі молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, робота у Фонді культури, членство в Національній комісії із питань культури при ЮНЕСКО, викладання у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Та ще безліч інших щоденних справ – у ділянці пропаганди української культури чи допомоги тим, хто її потребував, у «наведенні мостів» з українцями зарубіжжя та у спілкуванні з пресою…
Такий потяг до багатовимірності, різнорідності, різнополюсності занять, інтересів, а в творчості – жанрів і тематики міг би провокувати до тлумачення ряду пізніших творів Карабиця у колі постмодернізму. Але в це коло композитор жодним чином не вписується: надто серйозно, переконано й відповідально ставиться він до духовних посилань минулого й сучасності, які переосмислює у власному художньому світі й із якими вступає у діалог. При найуважнішому вслуховуванні у фортепіанний концерт «Голосіння» чи «Музику з вотерсайду» в них важко упіймати притаманну постмодерному світовідчуттю зверхність ставлення сучасника до пройдених попередниками шляхів, – зверхність, породжену досвідом останніх десятиліть, володінням такими знаннями і технічними можливостями, яких навіть не уявляли собі митці недавнього минулого. Тому Іван Карабиць не надто полюбляв гротеск та екстравагантність, епатаж і провокативність, притаманні постмодерністичним візіям світу: він так і не купив квитка в «королівство кривих дзеркал».
Натомість для нього залишалася завжди актуальною лірична рефлексія, гостре, навіть болісне співпереживання як стан душі. Гадаю, він приймав для себе хрестоматійно відомі слова Федора Достоєвського з «Братів Карамазових» про те, що найвища гармонія світу не вартує сльозинки однієї замученої дитини. Цією ж гуманістичною спрямованістю обумовлюється і вибір тематики, системи засобів виразності, засад композиторської техніки більшості його творів, але особливо – останніх.
Сам же архетип сковородинського саду, який наскрізним стрижнем пройшов через усю життєтворчість Івана Карабиця, – це втілення досконалої гармонії природи, рівновага «троянд і винограду», краси та доцільності, не лише написання власних творів, але й водночас плекання музичної культури у суспільстві, праця над вихованням художніх потреб і смаків загалу, відстоювання національних ідеалів, зрештою – захист мистецтва від поверховості, агресивності квазіхудожніх «бур’янів». І цей символ теж цілковито відповідає постаті Івана Карабиця – не лише композитора, а й блискучого організатора, пропагандиста української культури, педагога.
Сад, який виплекав упродовж короткого, але такого насиченого подіями і звершеннями життя Іван Карабиць, продовжує буяти новими квітами та паростками і після його відходу у Вічність. Або, як писав Григорій Сковорода: «Да зрит в него бодрый взор твой! / При твоем неспящем взорѣ, / И лист его не отпадет; / Не лист на нем будет пустой, / Лицемѣрно лстящ, но вскорѣ / Весь плод духовный принесет, / Вѣру, мир, радость, кротость, любовь. / И иный весь святый род таков» (із «ПѢСНЬ 27-я. Вышних наук саде святый…»).
Любов КИЯНОВСЬКА
Фото з архіву Івана Карабиця
Друковану версію статті див.: Кияновська Любов. Іван Карабиць: мудрість серця // Музика. 2015. № 1–2. С. 4–6.
