«Катерина»: оперна прем’єра часів воєнного лихоліття

698

Народження нової української опери – неординарна подія у всі часи. Однак коли прем’єра відбувається в одному з провідних оперних театрів України у розпал воєнної агресії сусідньої держави, яка довго видавала себе за старшого брата поневоленого нею українського народу, значення такої події зростає у багато разів, стає символом супротиву, боротьби за нашу перемогу засобами мистецтва

По-перше, нова постановка є свідченням того, що Одеська національна опера утримує високу художню форму і працездатність, яка дозволяє поставити масштабну багатолюдну виставу й плідно вирішити в ній складні художні завдання. По-друге, нова назва на афіші театру з’явилася завдяки ініціативі директорки і натхненниці сміливого творчого проекту Надії Бабіч. Тобто твір від початку народжувався у театрі й був розрахований на потенціал його колективу, який накопичив чималий досвід першопрочитань оперно-балетних творів українських авторів.

Надія Матвіївна змогла захопити ідеєю написання опери за сюжетом відомої поеми Тараса Шевченка «Катерина» досвідченого професійного композитора Олександра Родіна. Останньому були добре відомі закони музичної сцени, і він сам узявся за створення лібрето.

Особливість посталого перед автором завдання полягала у тому, що шевченківська поема вже давно мала оперну версію. Йдеться про досить популярну в національному репертуарі народно-побутову оперу «Катерина» Миколи Аркаса (1890).

Це був єдиний оперний твір композитора-автодидакта, історика і письменника. Він ретельно вивчав український фольклор, захоплювався кобзарським мистецтвом і зміг відтворити на оперній сцені зворушливу історію про кохання і зраду, помилки недосвідченої юної душі, звабленої підступним чужинцем. Згідно з оперними традиціями, деякі гострі акценти першоджерела були тут згладжені, а також введений ще один персонаж, завдяки якому в сюжетному розвитку став відігравати важливу роль любовний трикутник.

Таке доповнення літературної першооснови могло нагадати твір, який наштовхнув юного Тараса Шевченка на написання своєї «Катерини». Мовиться про повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана». Її героїню звабив і сплюндрував підступний Капітан. Помилка ж дівчини полягала в тому, що вона не оцінила доброти й вірності закоханого в неї простого сільського хлопця. І тільки завдяки його відданості та високим людським рисам після пережитої катастрофи вона змогла повернутися до нормального життя, стерпіти ганьбу й осуд і забезпечити щасливу долю народженому від підступного спокусника хлопчику.

Подібна благополучна розв’язка драми пізніше виникла у відомій опері чеського композитора Леоша Яначека «Її падчерка» (1904). Там зрадництву й жорстокості головного героя, котрий кидає зваблену ним Єнуфу та народженого нею сина, теж протистоїть сила людської самопожертви і доброти, здатність розуміти, прощати. Тому гострі драматичні колізії цього твору завершуються таким само світлим катарсичним фіналом, як і написана за сім десятиліть до того повість Григорія Квітки-Основ’яненка.

У поемі Тараса Шевченка виникали свої акценти. Сюжет у ній розвивався більш цілеспрямовано, образ Катерини також мав більшу цілісність. Вона покохала чужинця-москаля щиро й самовіддано. Заради такого кохання, яке захопило всю її натуру і стало сенсом життя, дівчина готова була до випробувань і жертв. Коли вона кинула рідну домівку і з малою дитиною пішла довгим страдницьким шляхом у Московію, їй надавала сили надія відшукати того, хто присягався їй у вірності й, на її переконання, не міг порушити цих клятв.

Коли надію Катерини було зруйновано, це стало крахом усіх її життєвих засад. До останнього вона пробувала боротися за своє кохання. Однак після привселюдного приниження й відмови батька від власної дитини дівчина прийняла незворотне рішення піти з життя, а сироту залишити на поталу випадку і власної долі.

Тобто Катерина показана у поемі як сильна натура, вчинками якої управляла віра у правоту її серця і в кохання, заради якого вона вчинила бунт проти законів власного суспільства та його забобонів, пішла на пошуки коханого у далеку й чужу їй Московію.

Шевченко наголошує на тому, що в цієї молодої жінки, яка жила у замкненому патріархальному середовищі, не вистачило досвіду, щоби розпізнати небезпеку. Тому поет починає твір із застереження юним українкам: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі – чужі люде, роблять лихо з вами».

Ця засторога від спокус чужиною, принадами ворожого Україні та українській ментальності світу залишалася актуальною і в часи Шевченка, і пізніше, за радянщини, і при формуванні нової постколоніальної свідомості періоду Незалежності.

Актуальність проблематики поеми потребувала при задумі її нового оперного прочитання вийти за межі камерної побутової драми і побудувати сюжет у більш широких вимірах. Слід було рельєфно виділити конфлікт «чуже, наносне й тимчасове – своє, рідне, побудоване на давніх традиціях і звичках». Так з’явилася розгорнута експозиція, яка зайняла дві третини першого акту.

Тут відтворені яскраві картини середовища, у якому зростала героїня, де час вимірювався природними циклами й відповідними народними обрядами: Різдвяні свята, Весняне пробудження природи, Буяння літа і язичницькі купальські сцени. Цікаво, що потойбічні та демонічні істоти, такі як вертепний Чорт або Відьма чи русалки, при цьому не драматизуються, бо є звичними прикметами святкової атмосфери і розваг. Тобто означені типові фольклорні персонажі «низової міфології» є давно прирученими, не здатними нікого налякати всерйоз.

Історія Катерини в цих обрядових сценах також спочатку показана як умовний вертепний сюжет. Присутність в опері такої розгалуженої, ніби ще «досюжетної» експозиції може бути мотивована тим, що в ній не відчувається майбутня небезпека. Експозиційні обрядові сцени мають сюїтну побудову і витримані у неофольклорному стилі.

Не свідчить про прийдешню драму і перша любовна сцена Катерини й чужинця-москаля, хоча підкреслений контраст обох натур. Образ російського солдата Івана і його сповнені затертих зворотів любовні зізнання не відзначені жодними індивідуальними прикметами. Цьому протистоїть експресивний, сповнений емоційної напруги стиль висловлень Катерини. Вона вкладає у них всю силу почуття, яке поглинуло її цілком і стало сенсом існування.

В останній третині першої дії відбувається жанрова модуляція від сюїтних обрядових сцен до відтворення драматичної долі головної героїні. Спочатку зміну її суспільного становища передано через образи батька й матері. Засліплені горем, вони одночасно страждають від загального осуду.

Розгорнутий монолог батька зачіпає морально-етичну проблему. Він побудований на фрагментах тексту Шевченка, де поет говорить про людську жорстокість, нездатність людей зрозуміти й пробачити, співчувати трагедії молодої дівчини. Цей монолог дає уявлення про вплив тиску середовища і його звичаїв на вчинок батьків, які женуть із дому дочку з маленькою дитиною.

Порівняно з першою дією у другій основна колізія пов’язана з драмою Катерини. Однак тут досить важко було скористатися самою поемою, бо страдницький шлях Катерини до її життєвого краху змальований Шевченком у широкій епічній манері. Описується її рух довгими годинами й місяцями від рідного села до далекої Московії, де вона сподівається зустріти коханого. Зміняються пори року, місця дії, настає холодна непривітна зима. Катерина кожен момент живе надією на зустріч з Іваном, вірить, що він покладе кінець її випробуванням. Однак реальне побачення з ним остаточно руйнує збудований нею примарний світ.

В опері другу дію позначено рядом відступів від сюжетної канви і введенням фонових жанрових сцен традиційно оперного характеру. Маються на увазі улюблені публікою ефектні вокальні номери, розраховані на аплодисменти. Драматургічним центром стає спіткання із загоном російських солдат на чолі з Капітаном. У ньому змучена тяжкими стражданнями Катерина впізнає коханого Івана, який грубо її відштовхує і проганяє геть.

Російські військові постають у сцені пияцтва й бенкетування у придорожньому трактирі. І, як у кожній «порядній», тобто популярній опері, в цих обставинах обов’язково звучить Застольна, яку співає Капітан і підхоплюють підлеглі солдати. Є тут і ще кілька подібних епізодів, які дають змогу співакам показати майстерність, а публіці відпочити від загострених сюжетних колізій і нагородити виконавців гучними оваціями.

Однак провідну сюжетну лінію веде у цій дії Катерина. Її монологічні висловлення могли би здатися дещо монотонними та задовгими, якщо б не розрядки у вигляді вставних сольних номерів. З другого боку, саме виконавиця головної партії стає відповідальною за те, щоб тримати публіку в напрузі й враження драматургічного спаду не виникало. І у прем’єрній виставі, яку мені вдалося побачити, така артистка знайшлася.

У партії Катерини з величезним успіхом виступила солістка театру Юлія Терещук. Вона створила дуже переконливий образ жінки з сильним характером, яка здатна боротися за почуття і свідомо обирати долю, однак не може витримати приниження і зраду коханого.

Сильним був весь склад виконавців вистави, – і тих, хто виступав у більш вагомих ролях учасників основного конфлікту, і у невеликих партіях.

Найкращих слів заслуговує робота диригента-постановника опери й очільника музичної частини театру В’ячеслава Чернухо-Воліча. Попри деякі драматургічні нерівності й стильові перепади в музиці твору, він своєю диригентською волею об’єднав різноплановий матеріал і вибудував єдину лінію драматичного розвитку. Високий рівень майстерності продемонстрував оркестр.

І, нарешті, слід дати оцінку самій постановці. Її створила спільними творчими зусиллями талановита група митців на чолі з режисеркою Оксаною Тараненко, яка працювала у тісній співдружності з художником-постановником Ігорем Анісенком, хормейстером Валерієм Регрутом, балетмейстером Олексієм Скляренком.

Вистава з такою кількістю другорядних персонажів і настільки різноплановою дією, у котрій яскраві масові картини й ефектні вставні сольні номери чергуються із камерними, зосередженими на особистісній драмі сценами, потребувала пошуку виразного загального образу, в якому був би підкреслений масштаб подій та їхній космічний вимір. Саме такий образ створив художник.

Режисерка змогла вибудувати струнку архітектоніку спектаклю і не оминути значної ролі, яка відводилася в творі колоритним окремим деталям. Ретельно попрацювала вона і з хором, що не залишався статичним і брав активну участь у дії, і з усіма виконавцями, кожен з яких здійснив внесок у цілісну картину.

Звичайно, святковий прем’єрний показ завжди позначений особливою атмосферою, котра не передбачає відстороненої об’єктивної оцінки і занадто прискіпливого критичного погляду. Однак цінність першого емоційного враження часто залишається безпомилковою і при подальших переглядах. Тому хочеться вірити, що вистава буде окрасою репертуару театру не один сезон і стане вагомою сучасною сторінкою української оперної Шевченкіани.

Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО