Класик українського музикознавства: до 100-річчя Миколи Гордійчука

178
Share Button

Виповнилося 100 років від дня народження Миколи Максимовича Гордійчука (1919–1995) – заслуженого діяча мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора, видатного вченого-фундатора сучасного українського музикознавства

На його класичних працях – таких, як монографії про Миколу Леонтовича (1956, 1972, 1974), Пилипа Козицького (1951, 1959, 1985), Георгія Майбороду (1963) та Платона Майбороду (1964), Лесю Дичко (1978), книгах «Українська радянська симфонічна музика» (1956, 1969), «М.В. Лисенко» (у співавторсті з Л. Архімович) та багатьох інших – зросло і зростатиме не одне покоління музикознавців-україністів. Накреслені ним стратегічні напрямки досліджень і досі розвиваються, не втрачаючи актуальності: це і відкриття невідомих імен через дослідження архівних джерел і їхнє оприлюдненя, і вивчення музичної культури українських регіонів, і міжнародні зв’язки української музики, й функціонування фольклору у системі музичної культури та у сучасній композиторській творчості та інше. Відомою є чільна роль Миколи Гордійчука у підготовці до друку фольклористичної спадщини Петра Сокальського, Миколи Лисенка, Порфирія Демуцького, праць Миколи Грінченка. Триває і задуманий та започаткований ним проект багатотомної академічної «Історії української музики». Його ідея збирання, послідовного поповнення корпусу фактів української музичної культури як основи для теоретичних узагальнень знайшла продовження у фундаментальній «Українській музичній енциклопедії».

У часи, коли розпочиналася активна наукова діяльність Миколи Гордійчука, у царині української музикознавчої науки та джерелознавства чимало було заборонено, забуто, замовчувано, відведено у статус маргінального. Багато що доводилося відновлювати й повертати до наукового обігу. Проводити послідовну українознавчу стратегію в 1950–1970-ті роки було вкрай непросто, а подеколи й небезпечно. Для цього треба було мати неабияку мужність, але й мудрість. Утім, завдяки зусиллям Гордійчука та низки інших учених, нинішні дослідники української музики мають можливість оперувати поважним масивом фактів, імен, творів.

До знаменної дати в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, якому він віддав майже півстоліття праці, створивши й очоливши відділ музикознавства, відбулася урочиста наукова сесія. Її учасниками стали провідні українські науковці та діячі мистецтва з Національної спілки композиторів України, Національної академії мистецтв, Національної музичної академії України імені Петра Чайковського: Леся Дичко, Леонід Грабовський, Олександр Яковчук, Марина Черкашина-Губаренко, Володимир Рожок, Маріанна Копиця, а також учні видатного вченого – Анатолій Калениченко, Олена Немкович, Леся Олійник, Ірина Сікорська, Галина Степанченко. Свої вітання учасникам сесії надіслали музикознавці Михайло Бялик із Німеччини, Тетяна Золозова з Франції, Олена Кононова з Харкова. Був складений і виданий біобібліографічний покажчик праць Миколи Гордійчука (укладач, науковий редактор та автор вступної статті І.Сікорська). Разом із ним на науковій сесії презентували архівні світлини та фрагменти документальних фільмів за участі Миколи Максимовича.

А в день його народження 19 травня делегація науковців і діячів мистецтва відвідала могилу на цвинтарі селища Кичеєва, віддавши шану видатному вченому і вчителю. Делегація побувала в іще одному важливому для Миколи Максимовича місці – Будинку творчості «Ворзель» НСКУ, завітала до Музею українських композиторів, який власними зусиллями створила й утримує колишня директорка БТ Олена Куц.

Для покоління, яке починало професійний музикознавчий шлях, коли Микола Максимович уже відійшов у вічність, його постать вимальовувалася через книги, принагідні згадки колег та учнів і поставала у подобі іконічного, зразкового авторитету. Цей портрет деталізували й оживили висловлені у неформальній обстановці спогади тих, хто знав його за життя.

Магістральний напрямок – україністика

Анатолій Калениченко, кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу музикознавства та етномузикології ІМФЕ імені Максима Рильського: «Скільки рукописів, нот, фото- чи ксерокопій він нам давав для опрацювання, чи принаймні говорив, де їх можна знайти! Завдяки йому були оприлюднені Фортепіанний квартет Лятошинського, романси Івана Рачинського, актуалізовані постаті Володимира Оголевця, Антона Рудницького та багатьох інших».

Б.Патон вручає почесну відзнаку М.Гордійчуку

Ірина Сікорська, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник відділу музикознавства та етномузикології ІМФЕ імені Максима Рильського: «Доробок Гордійчука охоплює книжки й брошури, фольклорні збірники, розділи в колективних монографіях, передмови й анотації до нотних і книжкових видань і їхнє наукове редагування, численні статті в журналах і газетах, різних енциклопедіях і словниках тощо (загалом – понад 500 позицій!). А скільки ще було доповідних, рекомендацій, закритих рецензій, аналітики, доповідей, які він виголошував на різноманітних зібраннях – пленумах Спілки композиторів, засіданнях найрізноманітніших художніх рад і комісій!”

Леся Олійник – кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, доцент, секретар Національної спілки композиторів України: «Такого патріота, яким був Гордійчук, важко знайти. Він піднімав музичну україністику у непростих умовах, знаходив такі форми діяльності, які б не нашкодили справі, необережним словом не викликали зайвої цікавості у “органів”. Пам’ятаю, як він казав аспірантам: “Обов’язково постав цитату Брєжнєва у текст, інакше не надрукують”».

Ідеолог нового покоління українських композиторів

Оксана Шевчук – кандидат мистецтвознавства, колишня заступниця директора ІМФЕ імені Максима Рильського: «У той непростий час йому вдалося створити українознавчий музичний центр, самому стати лідером, втілювати успішно усі свої програми, завдання, плани, реалізовуватися особисто і через аспірантів, докторантів. Він – один із тих, хто підтримав шістдесятництво».

Леся Олійник: «Після того, як у 1962 році з’явилася стаття Галини Мокрєєвої у польському часописі “Рух музичний”, що презентувала творчість молодого, авангардно орієнтованого покоління українських композиторів, Гордійчука зобов’язали провести політінформацію, засудити, зганьбити цей крок. Микола Максимович збирає відділ, розпочинає засідання з того, що констатує появу такої статті. А далі – дуже детально розповідає про композиторів, імена яких згадувалися у статті, про їхні твори. З одного боку, він виконав дане йому доручення, а з іншого – закцентував, звернув увагу на появу нової когорти композиторів, дав непряму вказівку на те суттєве, що має стати предметом уваги й подальшого дослідження. Його мудрість і далекоглядність для мене стала зрозумілою лише на відстані часу».

Стенд виставки в ІМФЕ імені М.Рильського

Геннадій Сасько, композитор, заслужений діяч мистецтв України: «Він був “хресним батьком” для мене особисто і для багатьох українських композиторів. Серед них – Іван Карабиць, Володимир Зубицький, Віталій Губаренко. Його абзац про композитора у статті, його добре слово важило дуже багато, – як свідчення того, що ти на правильному шляху».

Іван Гамкало, диригент, професор, народний артист України: «Микола Максимович мав унікальний слух. Він міг прослухати твір і відразу проаналізувати у деталях його форму. Але мав він і унікальний зір. Зі свого кабінету він бачив усю Україну. Тільки-но будь-де, в будь-якому регіоні України з’являлося явище, варте уваги, він робив усе, щоб допомогти йому зрости і стати відомим. Пам’ятаю першу Губаренкову оперу “Загибель ескадри” – ідеологічно спрямований, але надзвичайно талановитий твір, дуже добре був у нас поставлений. І Гордійчук одразу побачив, що цей композитор має майбутнє. Микола Максимович був не лише музикантом, істориком, вченим, а й видатним громадським діячем, організатором думки музичної і музичного життя, ідеологом нового покоління українських композиторів».

Ірина Сікорська: «Гордійчука з упевненістю можна назвати головним рушієм українського неофольклоризму. Він пробудив інтерес до народної пісні у тодішньої композиторської молоді – Лесі Дичко, Євгена Станковича, Володимира Зубицького, Олександра Яковчука. Приміром, саме за підказкою Миколи Максимовича Євген Станкович включив пісню “Ой глибокий колодязю, золотії ключі” до своєї фолк-опери “Цвіт папороті (Коли цвіте папороть)”».

Маріанна Копиця, доктор мистецтвознавства, професор НМАУ імені Петра Чайковського: «Завжди згадуватиму як високо Микола Максимович оцінив Концерт для хору, солістів та оркестру “Сад божественних пісней” Івана Карабиця. Він одразу ж відзначив своєрідно, індивідуально прописаний необароковий профіль цього твору, передбачив перспективність цієї тенденції в українській композиторській творчості».

Учні та родина

Олена Куц, колишня директорка Будинку творчості композиторів «Ворзель»: «Гордійчуки мені запам’яталися як дуже дружна, нерозлучна, міцна сім’я – Микола Максимович, його дружина, донька й улюблена онучка – жвава, емоційна дівчинка, якій він дозволяв геть усе, яку любив неймовірно; на всі її витівки він реагував дуже спокійно, урівноважено, якщо й говорив щось, то наче між іншим. Він пройшов війну, прожив нелегке життя, розділивши усі випробування нашої країни. Але я ніколи не чула від нього жодної скарги, претензії. Це була людина, яка хвилювалася за майбутнє, відповідально ставилася до роботи. Завжди він був оточений книгами, молоддю».

Анатолій Калениченко: «Він не боявся конкуренції. Усе робив для того, щоб залишити після себе послідовників – серед науковців, композиторів. Тому і є сьогодні чимало тих, хто з гордістю можуть назвати себе “гордійчуківцями”».

Ірина Сікорська: «Микола Максимович щедро ділився усім: кому – недосліджений матеріал, комусь – тему дисертації. Ніхто докладно не знає скільки у нього було учнів – аспірантів, докторантів. Знаємо, що загалом 48, але вдалося відновити імена лише 24-х».

Оксана Шевчук: «Знаючи смаки співробітників відділу, він ділився книгами: давав, пам’ятаю, мені “Сонячну машину” Винниченка, видані у Вінніпегу “Спогади” Кошиця, – для мене тоді це було грандіозне відкриття. До нього дуже багато приходило звідусіль відвідувачів. І він нікого не обходив увагою. У цьому була його людинознавча мудрість і глибина».

Ігор Савчук, кандидат мистецтвознавства, заступник директора Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України: «Звертаючись до досліджень української музики, ми щоразу наштовхуємося на роботи Миколи Гордійчука. Ми комунікатори, базуємося на проблемах, які порушують наші предки. І я думаю, у цій праці – крапка, кома, крапка – через покоління й має зберігатися пам’ять про наших великих людей».

Підготувала Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Share Button