КРАЇНА СТАРОВИННОЇ МУЗИКИ

5
Share Button

Події останніх двох років у нашій країні наводять на роздуми про те, що відчутне бажання рухатися в Європу за умов збереження власної національної неповторності навряд чи виникло одномоментно

Цей процес ішов в Україні не одне сторіччя, наприклад, якщо згадати політико-культурну ситуацію кінця XVI–XVII століть. Показово, що часто можна вгледіти аналогії певних устремлінь суспільства у зовсім віддалених від політики сферах, адже загальні процеси мають свої зменшені проекції. Такою може бути історія народження професійного осередку старовинної музики в Києві, котрий активно розвивається у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. Цього року він святкує ювілеї – 20-ліття класу клавесина й 15-ліття кафедри старовинної музики. Про цей неповторний центр, де взаємодіє загальноєвропейське з українським, Польща з Литвою, Швейцарія з Італією, а Росія представлена зовсім нетиповими для загальної політики «російського світу» особистостями й хотілося б розповісти.

shabaltina

У розвитку старовинної музики в сучасній Україні важливу роль відіграли, з одного боку, Польща, з іншого – своєрідний волонтерський рух науковців і виконавців із різних куточків Європи й Росії, котрі долучаються як ентузіасти, обожнюють свою справу, тож є свідомими громадянами власної маленької музичної країни.

Завідувачка кафедри старовинної музики, доктор мистецтвознавства, одна з найвідоміших у світі українських учених у галузі старовинної і сучасної музики Ніна Герасимова-Персидська розповідає:

– Започаткувала розробку проблем старовини Онисія Яківна Шреєр-Ткаченко – невтомний діяч на ниві української музичної культури в цілому. Саме вона ініціювала в масштабах усього Радянського Союзу конференцію, маючи на меті стимулювати зацікавленість давниною. Був і зовнішній поштовх: 1966 року пройшов I Конгрес давньої музики Східної Європи в місті Бидгощі (Польща). Організований провідним ученим професором Зофією Ліссою і директором Поморської філармонії Анджеєм Швальбе, цей форум зібрав учених із різних країн, зокрема й з України, яку тоді представляла Онисія Шреєр-Ткаченко.

Відтоді українські учені понад сорок років беруть участь у всіх форумах до тієї пори, доки існував конгрес. Онисія Яківна енергійно залучала музикознавців до роботи над архівними матеріалами. І коли 5 квітня 1969 року у Києві відкрилась конференція, на ній виступила з доповідями вже група дослідників. Так зароджувалась українська школа старовинної музики, яка нині має два осередки – Київ і Львів.

grupa gerasymova z uchnyamy

На межі 1960–1970-х років було опубліковано кілька праць, різних за обсягом і жанром, які засвідчили масштаби і, певною мірою, сміливість наукових пошуків, особливо якщо врахувати тоді ще малий досвід у цій галузі. Українські барокові твори вперше були виконані у 1969 і 1972 роках на конгресах у Польщі, а також 1971 року в Софії на Конгресі православної музики. Властиво, що до кінця 1960-х ми не мали про українську хорову музику XVII століття реального уявлення – ні про справжні обсяги збереженого матеріалу, ні про вагомість і значення самого явища.

Звернення до рукописів партесних творів відкрило зовсім новий і несподіваний світ музики. Мною було переглянуто весь обсяг рукописів хорових концертів в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського, за рукописами створили партитури, реконструйовані відсутні партії значної кількості творів, завдяки чому відкрилася творчість Миколи Дилецького, Івана Домарацького, Василя Титова, Василя Тредьяковського, Георгія Левицького і великої кількості анонімних композиторів. Так поступово поставала панорама творчості, що свого часу поширилась у Східній Європі.

Рукописи становлять цінність у кількох аспектах: по-перше, вони свідчать про спалах творчої енергії надзвичайної сили і швидке засвоєння європейської теорії і практики; по-друге, – про роль України як культурного посередника між Західною і Східною Європою.

Так поступово формувалась одна гілка майбутньої кафедри старовинної музики. Про іншу, пов`язану з вивченням західноєвропейської традиції, згадує засновниця класу клавесина в Національній музичній академії, перша відома в Європі українська клавесиністка, професор Світлана Шабалтіна:

gerasymova-s

– Прийшла я до клавесина тому, що виникла потреба. Солістка, з якою я грала, лауреатка престижного Всесоюзного конкурсу віолончелістка Лариса Байрамова стала солісткою Органного залу. Туди привезли, як зараз пам`ятаю – це був 1986 рік, – чудовий інструмент, і мені потрібно було терміново грати концерт. Я підійшла до клавесина, торкнулась і зрозуміла, що це зовсім інший, порівняно з роялем, інструмент. Потім інший мій соліст – флейтист, нині народний артист України Олег Кудряшов – на концертах став використовувати клавесин, і я «стукала» по цій клавіатурі, не розуміючи, що з цим робити. Мені здавалося, що гра на клавесині – зневага до піаністів…

Так склалася доля, що в мене з`явилася можливість поїхати до Польщі на стажування. Я опинилася в домі видатної клавесиністки Ельжбєти Стефаньської. Це був 1989 рік. Я побачила справжній, а не модернізований клавесин, як в Органному залі, почула як грає пані Стефаньська, осягнула масштаб її майстерності. Це був шок! Розуміння того, що клавесин – неперевершений інструмент, який повністю відповідає музиці своєї епохи.

Повернувшись до Київа, я продовжила опанування інструмента, час від часу їздила до професора Стефаньської. Варто заувжити, що у Києві старовинну музику в так званій «автентичній манері» професіонали тоді не грали. Зазвичай вона цікавила аматорські колективи. Це була своєрідна форма протесту в совєтські часи – протесту проти часто «залізобетонного» академізму. Натомість виникала зацікавленість чудовими та високопрофесійними західноєвропейськими колективами.

Старовинна музика була своєрідним андеґраундом, до якого професійні радянські виконавці ставилися із значною зневагою. Відтак були аматорські хори, інструментальні ансамблі, однак справа не розвивалася, оскільки потребувала іншого підходу.

afisha

1994 року головою комісії на випускних іспитах у Київській консерваторії було запрошено визначну французьку піаністку Терез Дюсо. Це був перший рік, коли раптово «відчинилися двері» й до нас приїхала людина із Заходу. Саме тоді у Києві проходив міжнародний фестиваль «Україна і світ бароко». Почувши мою гру, Терез Дюсо запропонувала тодішньому декану Всеволоду Снєгірьову відкрити факультатив із навчання гри на клавесині.

На цій хвилі зацікавлення чимось новим і з’явився факультатив, що на нього записалися перші чотири учениці. Одна з них – Ольга Шадріна-Личак нині сама викладає на кафедрі старовинної музики, інші роз`їхалися по різних куточках Європи. Зрозуміло, нам не вистачало специфічних знань для виконання цієї музики, а здобути їх на пострадянських теренах було неможливо. Тож я й мої учениці багато їздили Європою на майстер-класи, конкурси, фестивалі. Одна з польських газет у статті про український клас клавесина навіть назвала нас «польською дитиною».

За роки, що минули, до класу клавесина та на кафедру старовинної музики прийшли талановиті люди, котрі зараз уже самі розвивають вітчизняну старовинну музику. Ми вже маємо такий досвід у підготовці виконавців, що наші вихованці, які беруть участь у конкурсах, мають концерти за кордоном, пов`язують своє життя з іншими країнами, не відчуваючи жодного дискомфорту.

З`явилися чудові вокалісти, скрипалі, виконавці на духових інструментах, які збагачують музичний простір Києва та України. Вони могли б робити й більше, якби менеджери і концертні організації приділяли старовинній музиці більше уваги.

За ці роки зроблено дуже багато. Я, коли вперше підійшла до клавесина, не могла навіть уявити у що це може перетворитися!.. На даний момент лише у Києві є понад десять(!) професійних клавесинів. Мені й наснитися не могло, що буде така зацікавленість, розвиток цієї справи!

Нині у Київській консерваторії (багато з випускників і дотепер продовжують називати музичну академію саме так) є унікальний центр дослідження, вивчення, виконання української і західноєвропейської старовинної музики. За ці роки зроблено багато проектів (наприклад, трирічна співпраця із престижним та авторитетним європейським закладом із вивчення старовинної музики Schola cantorum Basiliensis, Швейцарія, м. Базель; щорічний міжнародний науково-практичний симпозіум), майстер-класи давали всесвітньо відомі музиканти (К. Кавіна, О. Любімов, Ж. Огг, Ж. Рондо, Х. Сміт, К. Стембрідж, Е. Стефанська, М. Топоровський, М. Ульман, А. Штаєр та ін.), лекції і доповіді читали визнані науковці (І. Барсова, О. Бурундуковська, М. Вєлімірович, Г. Дауноравічене, Н. Заболотна, А. Мілка, М. Тарасевич, К. Южак та ін.), вихованці класу клавесина стали лауреатами престижних міжнародних конкурсів (Німеччина, Польща, Італія), створено Філармонію старовинної музики, з`явилися спеціалізовані колективи (вокальний «Vox animae», інструментальний «Perola barroca»).

Про важливість і значення таких осередків вивчення старовинної музики говорив під час перебування у Києві Клаудіо Кавіна – всесвітньо відомий співак, клавесиніст, керівник ансамблю «Lа Venexianа». У рамках Другого фестивалю італійської барокової музики в Україні в жовтні він проводив безкоштовні майстер-класи для всіх зацікавлених у Національній музичній академії України:

– В Італії розвитком барокової музики займалися виключно спеціалізовані центри. Лише кілька років тому вивчення музики бароко увійшло до навчальної програми в музичних академіях. Зараз в усіх закладах є кафедра музики бароко, при якій існують чотири-п`ять класів, що спеціалізуються на інструментальному виконавстві та вокалі. Значення центрів старовинної музики є великим, тому що вони довели: існує не лише класична оперна музика, є давніші традиції, починаючи ще від григоріанського співу, і в історії розвитку музики не було жодних провалів, бо на якомусь етапі створилося враження, що, окрім невеличкого періоду, більше нічого не було.

Історія розвитку старовинної музики в Києві є для сучасної України показовою. Завдяки натхненню, самовідданій праці, неоціненним особистісним внескам (не останньої черги і фінансовим) за мінімальної підтримки держави створено унікальний осередок європейського рівня, котрий веде діалог зі світом, пропагуючи національні та європейські, а, зрештою, загальнолюдські цінності.

На даному етапі кафедра старовинної музики відповідає усім західноєвропейським вимогам, зокрема, має почесне звання Кафедри ЮНЕСКО, щиру підтримку ректора та ректорату Національної музичної академії. Але… вона має розвиватися, як усе живе! І першочергово цей розвиток пов`язаний із потребою залучення до викладання нових спеціалістів – науковців і виконавців, їхнім стажуванням за кордоном, розширенням курсів і спеціалізацій.

Утім у сучасних умовах це зробити досить непросто. І питання, як не парадоксально, за цієї, такої відчайдушно натхненної, хоч і непростої ситуації, стоїть майже саме так, як і на початку: скільки ще люди, котрі займаються розбудовою старовинної музики в Україні, робитимуть це майже виключно за власним ентузіазмом?..

Таке запитання можна лишити хіба риторичним…

Ірина ТУКОВА

Подяка за допомогу у підготовці матеріалу Юлії Ковальчук, Ельмірі Джабраїловій-Кушнір, Станіславу Невмержицькому

На фото:

Кафедра старовинної музики НМАУ. 2011 р.

Т. Польт-Луценко й С. Шабалтіна

Учасники проекту «Schola cantorum Basiliensis в гостях у НМАУ ім. П. І. Чайковського»

Н. Герасимова-Персидська і М. Вєлімірович

Учасники міжнародної наукової конференції «Звук і знак» (2009 р.)

Афіша Музичного симпозіуму і практикуму «MUSICA INCOGNITA: XVI-XXI» (2015 р.)

Share Button