Не одне десятиліття триває моє листування (e-mail) із видатним музикознавцем, піаністом, професором Михайлом Григоровичем Бяликом. Уродженець Києва, випускник Київської консерваторії, він у силу життєвих обставин багато років працював у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), а 2003 року переїхав до Німеччини, міста Гамбурга.
Михайло Григорович завжди дуже уважно ставився до творчого поступу української композиторської школи. Він писав про музичні доробки Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського, Андрія Штогаренка, Юлія Мейтуса, підтримував починання авторів 1960–1970-х Леоніда Грабовського, Лесі Дичко, Віталія Губаренка, Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Івана Карабиця, Володимира Зубицького, диригента Ігоря Блажкова.
Попереднє наше листування мало спокійний, плинний характер і було пов’язано переважно з темами «навколо Ревуцького», спогадами про колишні події київського культурного життя, видатними постатями минулого. Від початку воєнних дій в Україні – з 24 лютого 2022 року – наша переписка набула кардинально іншого, динамічного стилю та найголовніше – Михайло Григорович одразу перейшов на українську мову.
Виявилося, що він чудово володіє українським правописом (зізнався, що вчився в українській школі). Це листування дуже дороге мені. Разом із тим вбачаю у ньому багато тем і нюансів, які, думаю, зацікавили б нашу музичну громаду – композиторів, музикознавців, виконавців. Деякі штрихи варто було б зафіксувати на майбутнє. Можливо десь, колись, комусь вони знадобляться для емоційно-психологічного відчуття нашого тривожного часу.
19 березня 2022
Дорога Валентино Володимирівно! У ці жахливі часи не можу думати ні про що інше, крім того, що діється в рідній мені Україні. Знаю, що декому вдалося покинути Київ: Валя Сильвестров – у Берліні, наша найближча подруга Тамара Калустян (цього року їй виповниться 97) у Відні, Володя Зубицький повідомляє, що дістався Латвії на шляху до своєї домівки у Пезаро. Де і як Ви та Ваші близькі? Ви в безпеці? Я дуже хвилююся й усією душею із Вами.
20 березня 2022
Дорогий, вельмишановний Михайле Григоровичу! Я так рада отриманим рядкам Вашого листа, що Ви й не повірите! 13 березня надсилала Вам вітання з днем народження, але на ел. адресу Вашої доньки Катерини, бо знову (після пересилання партитури «Галицьких пісень») обірвався зв’язок із Вами.
Ще 11-го говорила з Вітою Польовою. Вона тоді була вже у Вроцлаві та просила при нагоді передати Вам вітання. Зараз Віта, мабуть, вже у США біля доньки. Багато знайомих виїхало за кордон до Польщі, Німеччини, Чехії, Франції, Бельгії, Великої Британії… Ми самі (Микола, я і наша бернська вівчарка Бася) залишилися у Києві, на Троєщині.
Коли гудуть вибухи – страшно, чесно. Комендантські години іноді на 2 чи 1,5 доби. Ловлять чимало диверсантів і мародерів. Наслідки обстрілів Ви, певно, бачили. Правда, такого страхіття, як у Маріуполі чи Харкові, Київ не зазнав. Моріуполю мстяться ще за 2014 рік, коли його відбили (бо війна точиться все-таки 8 років), а Харкову («исконно русскому и русскоговорящему городу») не можуть пробачити, що мешканці не вийшли зустрічати окупантів з хлібом-сіллю й квітами.
Наші люди, навіть у невеличких селах, виявилися неймовірними – голіруч ідуть на танки, зривають їхні триколори, виганяють із подвір’їв, сунуть на кулемети й гармати з прапорами і співають український гімн. Чоловіки, жінки та навіть діти-підлітки.
Але те, що зробили з нашими лікарнями та пологовими будинками, не вкладається ні в які рамки. Нелюди! У нас транслюють по ТБ перехоплені розмови їх із командирами, матерями, дружинами… Це неможливо слухати – суцільний мат, із якого нормальна людина не в стані нічого зрозуміти. Ніби у них і немає звичайної людської мови. Ми їх називаємо ОРКАМИ. Це все тяжко переживати, але тримаємося.
Київська організація НСКУ (процес очолив Ігор Щербаков, бо Ані Гаврилець на третій день війни не стало, вона померла) навела через інтернет контакти з тими членами, які були на перший момент доступними. А потім ми розрослися до небачуваної міжнародної організації, куди увійшли та продовжують долучатися не тільки члени НСКУ, а й виконавці, диригенти, діячі музичного мистецтва різних країн із потужним волонтерським рухом і підтримкою. Мені вчора привезли дуже дефіцитні ліки задарма!
Тарас Ревуцький відвіз родину з 2 малими діточками до знайомих на Тернопільщину, а сам одразу повернувся і займається відповідними справами тут, у Києві.
Ми всі монолітні у прагненні здобути Перемогу. Забулися чвари, що були між різними політичними групами та навіть особистостями. Ті, які були налаштовані колабораціоністськи, одразу втекли до Росії та почали формувати свій блок…
Сподіваємося, що весь цивілізований світ нас підтримає і допоможе у цій боротьбі. Відчуваємо цю поміч.
Сподіваюся, що ми ще зможемо переписуватися у майбутньому…
23 березня 2022
Дорога Валентино Володимирівно! Ваш лист, написаний кров’ю серця, мене вразив до глибини душі. Я слухаю правдиві звістки з України й Росії та в курсі подій. Але у Вашій розповіді з конкретних фактів про людей і дій складається така трагічна картина, що серце не витримує. Через це я й відповідаю Вам із затримкою.
Щойно прослухав по німецькому радіо цікаве свідоцтво якогось росіянина з Ессена. Вони з дружиною дали притулок біженцям з України, а його старенька мати, що залишилася в Росії і наслухалася телевізійних пропагандонів, обурена цим. «Так громадянська війна вторглася в нашу сім’ю», – каже ця людина.
Слухав я й інтерв’ю Валі Сильвестрова «Німецькій хвилі». Майже всі концерти тут розпочинаються Українським гімном. 11 та 12 квітня в Ельб-філармонії відбудуться концерти на підтримку України. На жаль, тут не знають українських композиторів. Відомий лише один Сильвестров. Тож українським музкознавцям буде велика й важлива робота.
Багато доведеться зробити у цьому плані й виконавцям. Їм належить замінити російських колег, включно з найзнаменитішими, як Гергієв, Нетребко, Гаріфулліна, з якими не хочуть більше мати справи.
Гергієв – учень мого покійного друга Іллі Олександровича Мусіна. Я знаю його зі студентських років і написав про нього книжку, але не закінчив через його політичну позицію. Років зо два тому я мав із ним тривалу бесіду і переконував не принижувати себе улесливим ставленням до Путіна і замислитися над тим, що буде з побудованою ним музичною імперією, коли злочинний режим упаде. Я помилився лише в термінах: вважав, що година розплати настане пізніше… Втім такого розвороту подій ніхто собі уявити не міг.
Я не маю жодних сумнівів, що український народ, який із такою рішучістю став на захист своєї землі та гаряче підтриманий усім світом (поки що, головним чином, морально та економічно), – переможе.
Передайте від мене сердечний привіт Вікторії Польовій і всім, кому знайдете за потрібне. Сердечно Вас із Миколою вітаю та з висоти прожитих років благословляю… Сподіваюся, що Перемога не за горами!
23 березня 2022
Дорогий, вельмишановний Михайле Григоровичу! Радію Вашій відповіді на мій лист.
Тепер можу сказати, що ступор і розгубленість у перший тиждень війни дещо відступили на другий план. Наш ІМФЕ продовжує працювати і в таких умовах, завдяки сучасним технологіям. Я вже здала статтю до журналу «Народна творчість та етнографія», де дуже гостро поставила проблему про жанр «масова пісня» як засіб зомбування людей. Сьогодні порушила питання щодо переведення його у жанр «біомасова пісня» (це коротко).
Наш композитор Богдан Кривопуст виставив в інтернеті партитури з партіями ряду творів, у т. ч. Льва Ревуцького Симфонія № 2 та Концерт для фортепіано, також Миколи Лисенка – Льва Ревуцького Увертюра до «Тараса Бульби». Наша молода піаністка Діна Писаренко (лауреатка конкурсу Горовиця та премії Ревуцького), яка зараз в Італії, разом із чоловіком – диригентом Луїджі Гаджеро готує виконання Симфонії № 2 (1-ша ред.) і Концерту окремою програмою та записом на CD.
Я їх знаю особисто, а Діночка – моя улюблениця – зробила блискучу концертну транскрипцію Увертюри для ф-но, яку сьогодні, окрім неї, не знаю хто й зможе зіграти. Вона зараз робить цікаві транскрипції окремих оперних фрагментів і стала за диригентський пульт перед симфонічним оркестром.
Знаю, що на Заході дуже мало інформації про українську музику. Тому була би дуже вдячна Вам, якби Ви змогли поширити 2 мої вступні статті до нотних видань «Музичної України» (про М. Леонтовича та Л. Ревуцького), які я написала укр. і англ. мовами. Про всяк випадок я Вам перешлю англомовні тексти, хоча, розумію, моє володіння англійською далеке від досконалості. Але вже як вийшло (зрештою, старалася)…
Звикаємо працювати під гуркіт канонади, радіємо, коли вона віддалена. Однак ракети можуть цілити усюди – Маріуполь, Київ, Львів, Івано-Франківськ, Одеса… Рідне місто моїх батьків Нова Каховка, де зараз живе мій племіник Михайло з родиною, захоплено рашистами. Вони встановили там свій «триколор» – їм дуже важливий контроль над Каховською ГЕС і Південно-Кримським каналом. Пустили воду в канал, але за ці 8 років бетонні плити зруйнувалися, річище висохло, заросло кущами й молодими деревцями… Тож вода йде в ґрунти, там і губиться…
Одним словом, роботи багато! Але спочатку треба звільнити нашу землю. Нам чужої не треба. Вигнати ворогів і почати відбудовувати свій край. Головне гасло нині – «Україна понад усе!» І саме зараз ми всі відчули, як, незалежно від етнічних нюансів, котрими так багата України, ми стали ЄДИНИМ НАРОДОМ, ЩО ПРАГНЕ СВОБОДИ!
Вчора відчули – Рубікон перейдено і треба тіснити ворога. Страх перших днів відпав. Десь можуть подумати, що ми звикли до жертв, відлік яких уже перевалив за тисячі, але це не так. Ми хочемо ПОМСТИТИСЯ за жертви, щоб кожна стала пам’ятною віхою нашої історії. Можливо дещо пафосно звучить, але повірте, дорогий Михайле Григоровичу, це щиро.
На розраду Вам скажу: той будинок на Софійській площі, де ви жили та який пам’ятний Вам щасливими днями у Києві, стоїть цілим і неушкодженим. Біля нього на 8 березня київські квіткарі виклали розквітлими тюльпанами величезний тризуб і запропонували всім бажаючим, хто проходив у той час тим місцем, розібрати квіти по домівках і привітати жінок. Це – справжній Київ!..
28 травня 2022
Дорога Валентино Володимирівно! Знову в нашому спілкуванні з моєї вини виникла пауза… загримів у лікарню… Тепер приходжу до тями. Потрібно бути обережним, пробираючись між Сциллою і Харибдою – серцевою недостатністю й нирковою недостатністю… Тепер я намагаюся виходити на вулицю, а рододендрон, який Ви бачите на знімку, розцвів під моїм вікном.
Звичайно, всі мої думки – про Україну, про близьких і дорогих мені людей, на яких обрушилося стільки горя. Дика безглуздість того, що відбувається, не вкладається в голову. Щоранку я вмикаю комп’ютер із надією, яку плекають сотні мільйонів, – що кошмар цей закінчується. Але він продовжується. Повідомте, будь ласка, як Ви і всі Ваші, – це дуже мене турбує.
Кілька років тому мені вдалося здійснити один добрий намір: за допомогою німецьких друзів перевезти до Німеччини свою музичну бібліотеку, яку збирав близько 80 років. У Пітері вона нікому не потрібна і опинилася б на сміттєзвалищі (прецедентів тому – безліч).
Тут виявив великий інтерес до мого зібрання Інститут музикознавства в Ганновері (місто це в годині їзди від Гамбурга). Його співробітники серйозно займаються музикою радянського та пострадянського періодів, і після того, як для електронної каталогізації книг і нот інститут отримав від уряду 100 000 євро(!), заклад став важливим науково-освітнім центром вивчення й пропаганди російського мистецтва.
Проте в останні місяці орієнтири змінилися. Помітно збільшилася кількість фахівців, які вивчають мову та культуру України. Звісно, у цьому зібранні є майже все, що писалося та видавалося у ХХ столітті про українську музику. У букіністів я купив щось із праць основоположників – М.О. Грінченка, К.В. Квітки. Від С.П. Людкевича у день його 100-річчя я отримав «Кавказ» (річ, своєю спрямованістю проти російського імперіалізму така сьогодні актуальна!). Є там ноти й книги, які подарували мені мої вчителі, колеги, друзі – М.І. Вериківський, П.О. Козицький, Г.П. Таранов, Г.Л. Кисельов, О.Я. Шреєр-Ткаченко, Г.В. Курковський, Т.В. Шефер, М.М. Гордійчук, Л.Б. Архімович, В.Л. Клин, Н.О. Горюхіна, І.Н. Шамо, Н.О. Герасимова-Персидська та інші. Звичайно, там присутні й Ваші праці.
Тож, гадаю, нинішні господарі бібліотеки мають достатні підстави називати її центром вивчення і української музики. Свого часу вони збиралися організовувати на базі центру симпозіуми, концерти, творчі зустрічі. Ну, а коли повернеться мир, неодмінно знайдуться в Україні колеги, які побажають доповнити зібрання виданнями, яких бракує, особливо в журнальній частині (оскільки «Советская музыка» – «Музыкальная академия» представлена повним комплектом, починаючи з № 1 за 1933 рік…).
А зараз мені хочеться здійснити ще одну корисну справу: ініціювати в грандіозній Ельб-філармонії та інших концертних залах Гамбурга великий, серйозний фестиваль української музики. Надсилаю Вам листа, з яким я звернувся із цього приводу до керівника місцевих нової та старої філармоній. На пресконференції він пообіцяв, що відповість мені письмово.
Бажаю всіх благ, але головне, як фундамент для цього, – швидкої перемоги у війні та покарання агресора… Намагатимуся дожити до часів, коли і Ви зможете відвідати нас.
[Лист-звернення до пана Кристофа Лібен-Сойттера]
Вельмишановний пане Генеральний Інтенданте!
Від душі вітаю Вас із продовженням терміну Вашої діяльності до 2029 року (року мого 100-річчя). Я всіляко схвалюю цей крок, бо вважаю Вас видатним керівником унікального художнього закладу, про що не раз писав у пресі.
Нині для всього світу – через розпочату війну – прийшли складні часи. Для мене війна по-особливому тяжка. Я народився, вчився і починав свою діяльність у Києві. І хоча по тому пів століття пропрацював у Петербурзі, ніколи не втрачав зв’язків із рідною мені Україною. Мене навіть називали російсько-українським музикознавцем, але це тоді було абсолютно природним.
У розпочатій росією війні я, зрозуміло, на боці України. Мене радує, що весь прогресивний світ допомагає країні, яка стала жертвою агресії. Всюди влаштовуються концерти на підтримку України, відбулися вони і в Ельб-філармоніїї. А недавно у виконанні Київського оркестру прозвучала тут Третя симфонія класика української музики Б.М. Лятошинського, з яким я близько спілкувався.
Однак виявилося, що українська музика майже зовсім невідома у світі. Всі повторюють (до прикладу, Пітер Гелб у недавньому інтерв’ю Анні Нельсон) лише одне ім’я – учня Лятошинського Валентина Сильвестрова. Разом із тим і минулі часи, і сьогоднішній день української музики представлені багатьма іменами, достойними того, щоб бути інтернаціонально відомими. Це завдання, я переконаний, міг би показово реалізувати Гамбург.
Я рекомендую підготувати й провести в Ельб-філармоніїї та інших залах великий фестиваль української музики (у подальшому опублікувати диски із записом усіх заходів), показати світові достойну панораму її розквіту.
Вважаю, що в центрі фестивальних програм, поряд із музикою минувшини, повинні бути авторські концерти маститих сучасних авторів. Це, окрім Сильвестрова (до речі, він із сім’єю перебуває нині в Берліні), такі композитори, як Леонід Грабовський (мешкає у США, ми з ним майже щоденно віртуально контактуємо; днями він збирається виступити з доповіддю на фестивалі в Дармштадті), Євген Станкович, Леся Дичко, Віктор Степурко, Вікторія Польова, Володимир Зубицький, Олександр Щетинський та інші.
Уже 20 років живе у Потсдамі легендарний український диригент Ігор Блажков, організатор «Київського авангарду» середини минулого сторіччя. Зневажаючи гоніння, він установив контакт із найвідомішими музикантами світу, отримував від них книги й ноти, виконував, вивчав їх із молодими друзями-композиторами, чиї опуси, у свою чергу, таємно відправляв на Захід. Видані недавно перші три томи його листування зі Стравінським, Бріттеном, Шостаковичем, Штокхаузеном, Штуккеншмідтом та іншими стали сенсацією для музичного світу.
В Америці мешкає ще один ветеран, диригент Вірко Балей, який багато зробив для поширення української музики по той бік океану. В Україні функціонують чудові хорові, симфонічні та камерні колективи, видатні солісти. Оскільки Ельб-філармоніїя представляє у своїх залах найкращі зразки масової культури, рекомендую включити в програму фестивалю виступ талановитого співака, поета й композитора (а також фізика й політичного діяча) Святослава Вакарчука з ансамблем «Океан Ельзи» та чудовий «мультифольклорний» гурт «DakhaBrakha». Також і групу «Калуш», яка щойно перемогла на Євробаченні, варто було б показати в нашому ганзейському місті.
Коли ідею фестивалю буде прийнято, я матиму за щастя виявитися корисним у її реалізації. Найкраще, що я міг би зробити, то це скомунікувати Ельб-філармоніїю з видатними українськими музикантами-професіоналами, такими, як музикознавиця Валентина Кузик, піаніст Євген Громов (записав усі фортепіанні твори композиторів «Київського авангарду»), як організатори фестивалю «KyivMusicFest», котрі з радістю нададуть Вам кваліфіковану допомогу.
Якщо я запізнився і Фестиваль української музики вже заплановано Вами, – що ж, це тільки буде підтвердженням історичної необхідності у його проведенні.
17 травня сподіваюся бути присутнім на пресконференції.
До скорої зустрічі! Бажаю Вам усього найкращого.
Професор Михайло Бялик
30 травня 2022
Дорога, мила Валентино Володимирівно! …навіть не знаю, що сказати Вам про пропозицію опублікувати фрагменти з нашого листування. Чи не виглядатиму я нескромним? Адже в тому, що я повідомляв, жодної моєї заслуги немає.
Ідея серйозного фестивалю української музики – веління часу. Недооцінка України як держави, а її культури як самобутнього всесвітнього надбання виникла не вчора, – це багатовікова спадщина імперського режиму. Коли німці під час заповнення документів, запитували мене про місце народження і я відповідав Київ, майже завжди мене перепитували: Кіль? Невелике місто на Північному морі було набагато відомішим, ніж столиця великої європейської держави. І коли з іронією кажуть, що Путіну Україна зобов’язана надзвичайною національною згуртованістю, а нині й популярністю своїх міст, є в цьому гірка правда. Якби не коштувала вона такої кількості перерваних життів і зруйнованих осель!..
Я надійслав листа керівникові Ельб-філармонії два тижні тому. Те, що він іще не відповів, мене не засмучує, а, навпаки, вселяє надію. Німці не дарма славляться ґрунтовністю у роботі. Програми найближчих сезонів уже в загальних рисах складено.
Знайти місце для великого фестивалю та підготувати його – потребуватиме величезних зусиль. При плануванні слід врахувати сотні обставин. Тож треба терпляче чекати відповіді.
Щодо моєї бібліотеки та її перетворення на один із європейських центрів вивчення української музики, то тут мені просто пощастило. Ось кілька ланок у ланцюжку подій, що відбувалися.
Із пропозицією прийняти в подарунок мою бібліотеку при умові, що мені допоможуть її перевезти до Німеччини, я звернувся до ректора приватного навчального закладу під гучною назвою Інтернаціональна музична академія імені А. Шнітке Хольгеру Лампсону, з яким дружив. Людина невгамовної ініціативи, він там був керівником, єдиним штатним педагогом, бухгалтером, прибиральником.
Життя вирувало: концерти – часто за участю вдови Альфреда Ірини Шнітке (що недавно втратила єдиного сина), першого виконавця його скрипкових творів, покійного Марка Лубоцького та інших, майстер-класи, творчі зустрічі тощо. Камерний співак і педагог вокалу, Хольгер викладав також в Україні (найулюбленіше його місто – Донецьк) і був пов’язаний із… В. Сильвестровим, із яким серйозно працював над інтерпретацією його вокальної музики. Якось в один із приїздів Валя з Хольгером і музикознавицею Танею Фрумкіс, котра живе в Берліні, відвідали мене. Ми, сидячи на дивані, сфотографувалися, і зараз світлина висить над моїм диваном.
Так от, перебуваючи в Пітері, Лампсон звернувся до митниці. Йому сказали, що перевезти можна лише видане за останні 50 років, при цьому, крім вихідних даних, кожен том, кожну брошуру або філармонічну анотацію слід виміряти й зважити (!), вказати їхні параметри. Враховуючи, що кількість книг і нот становила багато тисяч екземплярів, стало ясно, що транспортування бібліотеки неможливе.
Відвідавши Німецьке генконсульство, Хольгер поскаржився на російські порядки. Його зв’язали з німецькою фірмою, співробітники якої виконували одночасно функції вантажників, водіїв і митників. За три години вони акуратно упакували все в привезені картонні коробки і понесли в авто, яке невдовзі доставило вантаж за призначенням.
Виявилося, що у придбаних двох шафах-стінках може розміститися не більше половини книжок, нот, платівок, дисків. Тим не менше, дату урочистого відкриття бібліотеки (у день мого 85-річчя) було призначено. Та за півтора місяця несподівано для всіх Лампсон покинув цей світ через швидкоплинну форму раку. Для мене його смерть була тяжким ударом.
Через пару років я несміливо запитав у вдови Хольгера Ольги Городкової-Лампсон, якій дісталася посада чоловіка, чи не обтяжує їх не розвантажена, не оприбуткована бібліотека. Дізнався, що вони не мають можливості налагодити її функціонування й самі підшукують добрі руки, в які можна було б усе передати.
Тоді з’явився у мене керівник Музикознавчого інституту проф. Штефан Вайс. Отримавши мою згоду, він одразу викликав бригаду професіоналів і через кілька годин надіслав мені фото, що зафіксували мою бібліотеку на тлі шаф, які на неї чекали. Згодом видання розмістили в п’яти приміщеннях у надійних вбудованих шафах, що замикаються.
До речі, як Ви знаєте, музикознавство на Заході вивчають в університетах. Ганновер – один із рідкісних винятків. Тут, як у нас, Музикознавчий інститут знаходиться у віданні Вищої музичної школи, поряд з іншими цікавими закладами – Інститутом старовинної музики, Інститутом нової музики, Інститутом єврейської музики, Інститутом раннього музичного розвитку, Інститутом музичної психології та професійних захворювань музикантів та іншими.
На честь відкриття бібліотеки відбувся концерт, у якому мені пощастило зіграти з тамтешнім професором, видатним віолончелістом і моїм молодшим другом Леонідом Гороховим Сонату Шостаковича (пізніше ми повторили її в Гамбурзі, в концерті на честь мого 90-річчя, але цей запис я Вам вислав). Штефан зробив солідну, як тут годиться, з таблицями, доповідь про нові надходження. Стараннями Каті [доньки М. Г.] вечір завершився дружніми тостами та смачними закусками.
Звичайно, на Вашу пропозицію про публікацію, якщо Ви вважаєте її доцільною, я не можу відповісти Ні. Для мене це радість і честь. Хоча дуже ніяково мені відволікати Вас від інших, більш важливих праць.
У Ваших смаку й тактовності я не сумніваюся і впевнений, що на першому плані буде не моя, більш ніж скромна персона, а ті особливо важливі нині проблеми репрезентації українського мистецтва, української духовності, якими всі ми в міру сил зайняті.
Заздалегідь від душі дякую Вам та любій Ользі Голинській, якій прошу передати моє щире вітання.
Що ще додати? Мир усьому світові, слава Україні!
Подання Валентини КУЗИК
Фото з особистого архіву Михайла Бялика
