На європейських музичних полюсах: діалоги на «Київ Музик Фесті» відбулись

147
Share Button

1 жовтня – Міжнародний день музики – «Київ Музик Фест» відзначив музичними діалогами України з Італією, Польщею та Австрією. Про вдалі приклади музичної дипломатії, камерний Малий зал, австрійські та українські опери, марші й оплески під час їхнього виконання – у рецензії на вечірній концерт «Україна – Австрія» і пополудневий «Україна – Польща»

Координати: Великий зал імені Героя України Василя Сліпака Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, «Україна – Австрія»

Цей концерт від початку був приречений на тріумф. Великий зал зібрав і професійних, і палких шанувальників музики. Після бурхливого привітання – вступу до симфонічної поеми «Так говорив Заратустра» Ріхарда Штрауса – у виконанні Національного президентського оркестру під орудою Василя Василенка слово тримала Леся Олійник, котра стала модератором обіцяного діалогу.

В опері Франца Шуберта «Альфонсо і Естрелла» музикознавці вбачають відхід композитора від принципів зінгшпіля у бік великої романтичної опери. І справді, в оперній увертюрі дух драми, чуттєвості та експресії оркестру передати вдалось. У виконанні баритона Ігоря Онищенка, який спеціально прибув із Віденської опери, Арія Фроїла сповнилась барвами різноманітних настроїв: найкращі традиції шубертівських романсових інтонацій чергувались із траурними епізодами, де переважали оркестрові переклички, і врешті перейшли на новий рівень, де запанували відважні й доблесні репліки все ж ліричного героя.

Контрасти оркестрового колориту та вміння працювати з його палітрою у першій половині ХХ століття демонстрували Дві пісні (ор. 27) Ріхарда Штрауса. Відомо, що автор оркестрував свої твори, написані для голосу з фортепіано, адже від самого початку вбачав їхній різнотембровий потенціал. І «Цецилія», і «Ранок» (який вважається одним із шедеврів композитора) натхненно виконала Наталія Степаняк – також солістка Віденської опери. Проте самому оркестру, особливо у такій філігранній партитурі, бракувало динамічного балансу. Однак цей номер все ж викликав овації позитивно налаштованої публіки.

Наступним звучав багатозначний «Меседж з України» від Івана Небесного для симфонічного оркестру, електрогітари та чоловічого хору. Варто відзначити, що неординарне поєднання виявилось дуже вдалим і яскраво звучним. Також «небесності» додавали канонічні тексти української церковної служби «Услиши мя, Господи» устами хору Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва).

Завдяки Експромту «Пожартуємо з Бетховеном» атмосфера концерту перейшла в неформальну та невимушену площину. Миттєвий контраст вніс Володимир Птушкін оригінальними інтонаціями міксу танців епохи великого австрійського композитора та українського гопака. Весело, інколи помпезно й точно дотепно! У подібному руслі звучав і твір «Дорога на Луганськ» композитора і диригента Курта Шміда – диригента, який працював у Луганську і Сєвєродонецьку, однак у 2014-му змушений був покинути окуповані території. Опус створено в 2013 році, іще до трагічних подій, тому під час традиційних повторів панували нестихаючі овації у єдино веселому пульсі. Проте хіба аплодисменти в ритм музики – це минула мода?

Другий відділ ознаменувався ще однією оперною увертюрою та арією, цього разу українця Мирослава Волинського. На жаль, це ім’я недостатньо відоме громадськості… Мирослав Волинський закінчив Львівську консерваторію у класі видатного Анатолія Кос-Анатольського. У його доробку переважають монументальні жанри – ораторії, симфонії. Опера «Данило Галицький», представлена в концерті двома номерами, просто вражає своєю експресією та високопрофесійним оркеструванням. «Щоб не топтали ви, погани, моєї рідної землі!» – такою героїчною фразою завершується арія головного персонажа.

І останній твір – сюїта Юрія Шевченка з музики балету «За двома зайцями». Як важливий проект Національної опери, сценічний твір здобув заслужену «ротацію». Диригент Володимир Кожухар подав ідею створити сюїту. Вона складається з 13-ти номерів і цілком відтворює сюжетну канву першоджерела. Тут і там вчуваються інтонації «В небі канареєчка літає», чи то «Ніч яка місячна», чи «Романсу» Свиридова…

Насичений день був фактично переповнений музичними подіями, тому слухачам просто-таки довелося витримати калейдоскопічний шквал сюїти. Знову плескали під час твору, говорили по телефону і сварились за кращі місця. Очевидно, всі складові цього концерту – публіка, репертуар, виконання знайшли одне одного.

Координати: Малий зал, «Україна – Польща»

Польсько-український вечір відбувався за дві години до вечірнього концерту. Він виправдав свою локалізацію у Малому залі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. І не тільки через менш популярну чи менш масову програму, а й через спосіб, яким вівся діалог між музичними творами та публікою.

Хоча концерт і мав два відділи, присвячені польській та українській музиці відповідно, утім, анонсований порядок номерів був порушений. Це, з одного боку, викликало дисонанс із друкованими програмками, що роздавались перед концертом, з іншого – дозволило сприймати програму не як зацементовану основу, а як гнучкий конструктор.

То чи справді «спілкувалися» твори польських та українських композиторів? Попри дещо хаотичну програму, діалог таки відбувся. Одиноке альтове соло Каденції Кшиштофа Пендерецького відгукнулося інтимними піснями Івана Тараненка та Євгена Станковича. Східна тематика пов’язувала «Ukiyo-e» Марцеля Хижинського та несподівано «Semper fidelis» Володимира Рунчака. У змаганні солістів з оркестром відбувався діалог творів Міколая Гурецького та Ігоря Щербакова, а музика Вітольда Лютославського та Євгена Станковича була одночасно зерном і підсумком кожного відділу.

Прем’єрою «Trio-Concerto» Міколая Гурецького розпочався вечір. Склад струнного оркестру «Київської камерати» (диригент Валерій Матюхін) доповнювався польським колективом «Шльонське тріо» (фортепіано – Йоанна Доманська, кларнет – Роман Відашек, валторна – Тадеуш Томашевський). На початку твору відчувалося чітке розмежування солістів та оркестру, який тут був, скоріше, супроводом, аніж одним із дієвих суб’єктів. Усередині самого тріо також була помітна субординація, в якій духові постійно перебували в діалозі, а фортепіано їх «перефразовувало». Цікавою видалася гра композитора з тембрами духових: часто кларнет у низькому регістрі майже непомітно для слуху передає тему валторні, яка «підіймає» її у вищу теситуру.

Розвиток «Trio-Concerto» активний, іноді навіть подібний до урбаністичних звучань Шостаковича, котрі все ж витісняються приємною пастораллю в кінці твору. Спокій цього споглядання порушують хіба тільки дисонанси фортепіано, схожі на pizzicato арфи.

Тему природи продовжив «Ukiyo-e» № 4 Марцеля Хижинського для аналогічного складу виконавців. Сам автор пояснює звернення до традиційної японської гравюри власним зацікавленням культурою Сходу та її дослідженням. Композитор осмислює японське мистецтво цілком європейськими прийомами. Іноді теми воскрешають у пам’яті яскраві фінали стрічок Акіри Куросави, а часом сонористичні прийоми, що нагадують вітер, ледь не буквально ілюструють одну з найвідоміших укійо-е Кацушіки Хокусая «Під хвилею Канаґавського моря». Під час виконання місцями був ледь помітний розсинхрон між тріо та оркестром, проте виконавці вміло впоралися з тим, щоб вчасно «приховати шви».

Переконливим виглядав монолог альта в Каденції Кшиштофа Пендерецького у виконанні Валентини Буграк. Низхідна секунда, якою починається та завершується твір, насправді є його ядром, навколо якого здійснюється нашарування технічно складних мотивів і багатозвучних акордів. Валентина Буграк, облишивши емоційний пафос, надала перевагу раціональному осмисленню Каденції, тим жорсткіше й більш безвихідно звучала остання низхідна секунда.

«Траурна музика» для струнного оркестру Вітольда Лютославського – найстарший за часом написання твір концерту – звучав суголосно із сучасними композиціями. Окрім того, поступове сходження теми від віолончелей до скрипок у пролозі особливо цікаво слухалося наживо, адже звук тоді розширювався як знизу вгору (звуковисотно), так і справа наліво (просторово).

Українську частину вечора відкрила Камерна симфонія № 4 «Semper fidelis» («Завжди вірний») Володимира Рунчака. Твір будувався на коротких уривчастих фразах і сонористичних ефектах, що, як і у випадку з «Ukiyo-e», також імітували подуви вітру. Сам композитор прокоментував назву симфонії присвятою Азербайджанському симфонічному оркестру та композитору Фараджу Караєву, котрий кожну свою партитуру підписував цим гаслом. Тож у цьому творі теж своєрідним чином проявилось східне віяння.

«Aria passionе-2» Камерна симфонія № 3 для альта і камерного оркестру Ігоря Щербакова була прикладом протистояння соліста та оркестру. Катерина Супрун (альт) майстерно передала відсторонення інструмента від оркестру, який чим далі більше «наступав» на вперто повторюваний мотив альта. Висхідний рух струнних зрештою увінчувався звучанням гобоя.

Оксана Нікітюк зірвала овації проникливим та чуттєвим виконанням пісень Івана Тараненка («Як була сім год удовою») та Євгена Станковича («Колискова»). Якщо в першій пісні голос був одним з інструментів, котрий витікав зі звучання кларнета, то в другому випадку співачка була в центрі уваги, мініатюра переростала в інтимний монолог. Вечір завершувала Камерна симфонія № 15 Євгена Станковича, яка поставила логічну крапку в діалозі.

Україна та Польща мають що сказати одна одній. Цей діалог часто «не для чужих вух»: здебільшого про людину, а не про натовп; часто співзвучний, але не податливий… Музика – чудовий спосіб вдумливої культурної дипломатії. Тож залишається чекати наступного «Київ Музик Фесту», щоб знову втілити Шевченкове «чужому научайтесь й свого не цурайтесь».

Олександр ОСТРОВСЬКИЙ, Дзвенислава САФ’ЯН

Фото Ельзи ЖЕРЕБЧУК

Share Button