Наталія Тимошкіна: «Якщо чиновники не можуть сприяти розвитку мистецтва – нехай, принаймні, не шкодять»

242
Share Button

Минулий 2020-й став не тільки суперечливим роком, а й справжнім випробуванням майже для всіх галузей людської діяльності. Однак особливих втрат зазнав саме напрямок культури в нашій країні під час першого локдауну та протягом карантинних обмежень. На відміну від Німеччини, де діячам мистецтва держава суттєво компенсувала збитки, українські заклади культури вимушені були самостійно шукати способи й кошти для утримання штатних працівників, глядача та створення нового мистецького продукту.

Один із закладів, що не тільки мужньо витримав історичний 2020 рік, а й відзначився на культурній мапі країни неординарними прем’єрними проєктами, став Житомирський академічний музично-драматичний театр імені Івана Кочерги. Театр, відомий співпрацею зі знаними режисерами країни та композиторами сучасності (серед яких Левко Колодуб, Олександр Стецюк, Віталій Вишинський, Гія Канчелі та інші), вже 15 років очолює заслужена діячка мистецтв України Наталія Тимошкіна – головна режисерка. Саме під час її творчого керівництва театр оновив репертуар сміливими постановками, заснував кілька нових музичних колективів і фактично вийшов переможцем з усіх «пасток» 2020 року.

Чим є музично-драматичний театр у контексті сьогодення? Як він пережив кризовий рік? До чого призводять рішення органів влади в царині культури? На ці та інші запитання Наталія Тимошкіна відповіла у розмові з Катериною Петрушевською

– Пані Наталіє, у двох концертно-театральних напівсезонах 2020 року є кілька приводів для плідного спілкування з вами. Але розпочнімо з того, що минулоріч виповнилося 15 літ від початку вашої роботи в театрі як художньої керівниці та головної режисерки. Змінивши численну плеяду попередників, ви стали першою жінкою-керівником в історії театру. Розкажіть, будь ласка, з якими складнощами ви зіткнулися за цей термін? Чи були прояви сексизму або творчого супротиву серед колективу?

– Почнемо з того, що я прийшла в театр «раптово», до цього у мене не було такого досвіду роботи. Я викладала режисуру й акторську майстерність у коледжі мистецтв. І мені особливо приємно, що на сьогодні чимало моїх студентів, яких я випустила, сама «зліпила», продовжують працювати в нашому театрі, а також проявляють себе в інших закладах (вони вже досить багато досягли в житті). Скажімо, нині відомі заслужені артисти України Петро Авраменко й Марина Демб, а також акторка Олена Заведія, актор і режисер В’ячеслав Давидюк та інші. Петра в театральному середовищі знають і за межами Житомира як режисера й актора, зокрема, він знімає унікальні фільми. В’ячеслав Давидюк 10 років працював у Рівненському театрі актором, потім грав у нас, а сьогодні – головний режисер Закарпатського театру. Я радію, коли мої учні ростуть, отримують державні звання. Це я можу вважати важливим своїм досягненням.

З іншого боку, бути викладачем – одне, а режисером – зовсім інше. І, очевидно, не з радістю мене всі тут прийняли. Безумовно, були обурені, дуже по-різному реагували на моє призначення. Одне з головних питань було: «Як вона зможе керувати?» Однак у процесі роботи траплялися переломні моменти, коли окремі артисти змінювали ставлення до мене, зізнавалися в цьому, і наступав час більш ефективної співпраці. Окрім того, я людина амбітна: насамперед повинна розуміти, що у мене виходить професійно займатися спеціальністю. Інакше я б пішла сама.

Символічно, що ми прийшли працювати в театр паралельно з директоркою, заслуженою працівницею культури України Наталією Ростовою. Примітно: ми обидві жінки й Наталії Миколаївни. Поза сумнівами, і в колективі, і в місті був скепсис щодо такого тандему, оскільки сексизм властивий нашому суспільству. Щоби великим театром керували дві «баби» (як казали у середовищі) – як таке можливо? На щастя, нам повезло: ми спочатку домовилися про те, що директор займається фінансово-адміністративними питаннями, а я – суто творчими.

Після визначення «ролей» (адже це театр!) усе, що ми задумували, у нас виходило. І врешті почався успіх. За ці 15 років ми ніколи не намагалися накинути одна на одну якесь ярмо. Слава Богу, наші позиції – не тільки життєві, а й творчі, зокрема погляди на перспективи роботи і розвиток театру – збігаються. І це чудово!

– Як часто отримуєте зустрічні пропозиції від артистів? Чи всі ролі розподіляєте виключно ви?

– Так, творчі заявки актори і музиканти можуть подавати. І не лише на прем’єрні постановки, а й репертуарні, бо вони мають оновлюватися. Проте, знову ж таки, все завжди знаходиться, як би авторитарно це не звучало, в руках режисера.

– Ваша нова репертуарна політика викликала великий резонанс у Житомирі. Серед головних ознак вашої стратегії – баланс між традиційними постановками й новаторськими виставами. Це вимушений компроміс задля «дружби з глядачем» чи ваше творче кредо?

– Оскільки ми є в нашій області єдиним великим державним театром – наш глядач різношерстий. І для мене важливо щоб кожен віднаходив «свій» спектакль, «свій» жанр. Це означає, що репертуар повинен мати кілька стилістичних напрямків. Я поставила перед собою мету, аби творча політика театру була багатогранною і полігамною, – це те, що ви називаєте творчим кредо. Хтось любить винятково українську класику – й у нас достатньо вистав на основі традиційної драматургії, але якщо інший глядач схильний до сучасних постановок – ми експериментуємо і шукаємо нові форми та змісти. Ми ніби даємо можливість людині виявити улюблену страву: адже хтось у більшій мірі полюбляє солодке, а деякі надають перевагу солоному, гіркому чи гострому. Якби у нашому місті існувало кілька естетично різноспрямованих театрів, тоді наша стратегія була б іншою.

Також варто відзначити, що коли ми з Наталією Ростовою прийшли в театр 15 років тому, творчий склад був інакшим: багато було акторів зрілого віку й не кожен міг перебудуватися на нові принципи роботи. Тому цей перехід потрібно було робити м’яко. І ми спробували: нікого не звільнили, не проводили «чистки». Зрозуміло, через пару років провели атестацію, причому теж практично нікого не звільнивши. Це дуже болючі моменти для будь-якого керівника й артистів, бо за кожним випадком стоїть людське життя. Найскладніше в роботі керівника – брати відповідальність за чужу долю, вирішувати її.

Отже наш колектив розвивався у доволі коректній, м’якій формі. Ми поступово оновлювали трупу, репертуар і в резуальтаті ось так «розкрутилися».

– Наразі найрейтинговіші вистави театру, подивитися які приїздять навіть із сусідніх міст, вирізняються національним колоритом та участю живих музикантів. Яким чином у найближчих прем’єрах плануєте поєднувати співтворчість акторів і музикантів?

– У нас ця співдружність присутня постійно і в різних формах. Себто музичними є не тільки вистави, де оркестр звучить як супровід. Нерідко оркестранти виходять на сцену, – наприклад, у спектаклі Петра Авраменка «Вій» музиканти становлять частину його чинного творчого потенціалу, коли не просто грають, а працюють як актори. У своєрідній репертуарній програмі «Elite Club» музиканти теж втілюють певні образи. У виставах «Кайдашева сім’я», «Show must go on» музиканти також інтегровані в загальний творчий процес. На противагу таким постановкам, касові музичні вистави «За двома зайцями» та «Ханума» мають більш традиційну форму: оркестр супроводжує сценічне дійство з оркестрової ями.

А от народження нової мистецької одиниці – це завжди свято. Свого часу в нас утворився струнний дует «Vi-Аrt» – альтистка Наталія Яскевич і скрипалька, концертмейстер оркестру Оксана Лисенко. Спеціально для них я робила виставу-містерію «П’ятниця 13-го». У її форматі немає ознак концерту або традиційного спектаклю, однак існує сюжет, де учасниці ансамблю – головні героїні – через усе дійство несуть чітку думку – з перевдяганням, інсценуванням, хореографією.

– Наприкінці календарного року в театрі відбулася досить нестандартна прем’єра – музично-поетичний перформанс «Банзай! Або мистецтво крокувати». Чи плануєте в майбутньому вводити до репертуару подібні сучасні жанри?

– Так, театр підготував музично-поетичний перформанс з оркестром у новій для нас формі. Це і є приклад поєднання сучасної академічної музики, поетичного слова у виконанні акторів, музикантів і роботи сценографа. У ньому розкриваються непрості теми, головна з яких – хід життя з усіма супутніми складнощами. На жаль, через карантинні норми ми мусили зробити вкрай обмежений показ, однак віримо, що в цьому новому році постановку побачать не лише житомиряни.

Я радію, що до театру прийшли такі креативні музиканти-ініціатори, як Андрій Мерхель і Сергій Вілка. Мене завжди надихає, коли в колі сучасних митців з’являються не просто ентузіасти, а розумні молоді люди, глибокі, талановиті, виховані у царині творчості, з відповідними культурним смаком і потенціалом. Чесно кажучи, я взагалі обожнюю працювати з молоддю, в мене хороше чуття на талант і є бажання спільного творення. За 15 років я не боялася ризикувати й брати на роботу тих, у кого немає досвіду, але саме в нашому театрі вони з часом розкривалися й досягали професійних вершин.

На відміну від деяких молодих митців, Андрій і Сергій – уже досить досвідчені люди. У подібній співпраці я завжди щось черпаю для себе, бо це – процес обопільного взаємопроникнення. Ми вчимося одне в одного. Якщо я віддаю молодим свій досвід, то беру від них нове розуміння. Тому вони не дозволяють мені творчо «вигорати». Почуваюся добре, коли ділюся енергією.

Щодо згаданої прем’єри: особливо приємно, що в цьому проєкті до нашого міста повертаються призабуті імена житомирян (зокрема, композиторів, членів НСКУ Сергія Ярунського та Віталія Вишинського). Окрім того, сучасні автори Дмитро Данов і аргентинець Максиміліано Бобер спеціально написали твори для перформансу. У нас також звучить чимало «непопулярної» класики ХХ століття – до дійства залучені твори поетів і композиторів, що формують єдину музично-поетичну драматургію. Це і є той хід життя, про який ідеться в однойменному творі Івана Вишнеградського.

– Власне, протягом останніх років театр особливу увагу приділяв виставам на музику сучасних композиторів. Зокрема, в репертуарі досі є постановки з музикою легендарного житомирянина Олександра Стецюка, грузинського класика Гії Канчелі та інших відомих авторів. Особливий резонанс свого часу викликав спектакль Петра Авраменка «Чудо Святого Антонія» на музику Віталія Вишинського. Яким є основний принцип у відборі музичного матеріалу?

– Це дуже складний процес. Часто я навіть не знаю як правильно підійти до музики. Іноді режисер свідомо обирає конкретного композитора, оскільки йому подобається творчість автора. Тоді ця постановка цілеспрямована і питання вибору знімається з порядку денного. Трапляється, що сама робота підказує: ми слухаємо музику одного, другого, третього митця, – і ось! – знаходиться той самий «мій», який і повинен бути. Щоразу цей процес відбувається інакше.

– Хотіла запитати як з’явилася нова постановка «Дарагой тавариш Б-г», прем’єра котрої відбулася також у кризовому 2020-му? Адже цікаві не тільки процес підготовки, а й народження самої ідеї.

– Дуже давно я хотіла знайти якийсь свіжий матеріал із єврейсько-українським колоритом. Однак було й велике бажання відшукати те, що не йде в інших театрах, – аби вийшла майже ексклюзивна вистава. Якось я зробила прем’єру за п’єсою Анатолія Крима «Сповідь цнотлива бабія», і ми запросили на неї автора. Він приїхав до нас із театральним критиком Олегом Вергелісом. Слава Богу, драматургу сподобався спектакль, із ним зав’язалася творча дружба, і він мені подарував книгу й між іншим сказав: «У мене є єврейські оповідання». Я прочитала та зрозуміла: це саме те, над чим я хочу працювати. Для роботи вибрала два оповідання: «Лист Богу» і «Льовушка».

Спочатку ідея полягала у створенні вистави на дві дії: «Лист Богу» – перша, а «Льовушка» – друга. Адже їх об’єднує єдина тематика, єврейсько-український колорит.
Це мали бути дві мінірозповіді. Проте, коли працювала над першою, ми написали інсценізацію (я працювала зі співавторкою Мариною Демб), почали розробляти деталі й стало очевидно, що вистава – повноцінний спектакль на 2 дії. Таким він і вийшов. Сподіваюся пролонгувати цю ідею. Можливо ми втілимо цикл, присвячений українсько-єврейській ментальності, що, зокрема, історично характерний для Житомирщини.

– Ви плануєте продовжити працю над «Льовушкою»?

– Так. Швидше за все, наступною буде постановка на основі саме цього матеріалу.

– Відомо, що вистава «Дарагой тавариш Б-г» стала приводом для заснування Клезмер-бенду на базі оркестру театру. Що для вас означає народження нового колективу – данина єврейській традиції і їхній спільноті на Житомирщині чи, скоріше, імпульс для масштабування театральної діяльності?

– У підсумку – друге. Розумієте, у нас створювався формат музичного колективу, який повинен був працювати у виставі. Та через карантинні обмеження щодо кількості учасників на сцені довелося коригувати режисерські амбіції і плани. Шкода було відмовлятися від роботи, яку виконали музиканти. Тому спектакль починається уже в фоє – складається атмосфера, яку надихає клезмерський ансамбль.

Музиканти відтворюють колорит, що надалі зберігається у тому числі акторами на сцені. І таким чином тут у музичному плані знову все збіглося – не завдяки, а всупереч. Однак із неординарним результатом – появою нового гурту і своєрідним музично-театральним диптихом.

У плані розвитку Клезмер-бенду я припускаю, що в наступній виставі зможу поєднати музику з фоє і вивести виконавців на сцену як повноцінних дійових осіб. Таким чином ми поступово розширюватимемо клезмерський репертуар, і це обов’язково стане окремою концертною програмою театру.

– Ось ми торкнулися теми музичних виступів і виникає таке запитання. Уже чимало років перед виставами традиційно проходять музично-театральні вітальні за участю оркестру та музичних ансамблів театру, а іноді й із запрошеними музикантами. Як цей формат впливає на глядачів та яким ви бачите його подальший розвиток?

– Музично-театральна вітальня перед виставою – це дуже цікаво для глядача. Більше того, наші оркестри, ансамблі та окремі музиканти грають не лише перед «дорослими» виставами, а й дитячими. І коли підходять батьки, дякують, що їхні діти побачили живий оркестр, а не почули фонограму, – в цьому є також освітня спрямованість нашої діяльності. У такі моменти юним відвідувачам розповідають про інструменти, ознайомлюють із засобами музичної виразності. Хтось із дітей може потім зацікавиться й стане видатним музикантом. Це своєрідне емоційне залучення молодого покоління до творчості. Можливо то є якийсь маленький поштовх дитини до майбутньої професії. На жаль, сьогодні у нашому місті ми не можемо часто бачити й чути оркестри, тож наші вітальні спрямовані на популяризацію відповідної музики.

Стосовно вечірніх програм для дорослих, мені дуже хочеться, щоб сьогодні глядачі знали не тільки наших акторів, а й музикантів. Знали їхню творчість за межами вистав. Більше того, в контексті музично-театральних віталень у нас виникають щоразу нові камерні колективи. Існують дует, струнний квартет, джазовий ансамбль, троїсті музики, клезмерський ансамбль, цьогоріч презентуватиметься ще один колектив – і ці гурти створені в рамках нашої традиції віталень. Однак сьогодні творче завдання полягає в тому, щоб у подальшому вийти за тимчасове обмеження музично-театральних віталень за часом (оскільки це всього лише півгодини до вистави), адже важливо, щоб ми виконували повноцінні концертно-театральні програми.

– Повернімося до онлайн режиму. Відомо, що від середини березня театр перебував у дистанційному графіку роботи, але навіть попри це ви продовжували функціонувати. Скажіть, будь ласка, наскільки корисним був цей досвід і чи продовжуватимете ви якісь онлайн проєкти?

– Варто відзначити, що наш театр під час карантину проявляв себе онлайн – Петро Авраменко, який очолив творчу команду, ініціював YouTube проєкт «За залізною завісою», а музиканти оркестру та артисти хору, крім планової роботи, створювали окремі відеопроєкти та імпровізаційні ескізи на тему ізоляції. У підсумку ми маємо кілька театральних випусків онлайн і записи електроакустичної композиції оркестру в співтворчості з нашим головним диригентом і композитором Сергієм Вілкою. Здається, це перше у Східній Європі онлайн-виконання легендарного твору «4′33″» Джона Кейджа з оркестром і хором, яким керують Сергій Вілка та хормейстер Алла Ковальчук. І ті роботи можна побачити в доступі на нашому каналі. Загалом я не дуже схвалюю онлайн-постановки, однак не заперечую їхнє існування. Тому що призначення театру – це, передусім, живе спілкування із глядачем та обмін живими емоціями й енергетикою. Подібні вистави можуть бути створені на перспективу, якщо писати під них спеціальний сценарій.

– Не так давно у вашому театрі відбулися покази двох опер «Медіум» і «Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом» у рамках резиденції «СХІД-OPERA» (Харківського театру опери та балету). Чи плануєте продовжувати партнерство та можливо створювати коопераційні проєкти з іншими формаціями або театрами?

– Звичайно ж! Я завжди за творчу співдружність, і сьогодні ми відкриті для спілкування та партнерства. Це завжди вливання свіжої крові, оновлення. Мені здається, насправді то дуже корисно.

– Наскільки актуальним ви вважаєте репертуар театру та чи плануєте продовжувати звертатися до сучасної драматургії й порушувати у виставах гострі соціальні питання?

– Мені здається, ми цим займалися, займаємося і займатимемося. Адже що таке сучасний репертуар? Чи ми говоримо про сучасного драматурга, який сьогодні написав п’єсу, або ж беремо Шекспіра та осучаснюємо його теми? Врешті всі проблеми, той психологічно-емоційний нарив, який існував тоді, існує досі. У мене, скажімо, є постановка за Іваном Франком «Украдене щастя» – сучасна вистава, де я використовую і сучасну музику. Така ж модерна там хореографія і загальне втілення. Усе це поєднано з класичною традицією.

– Нинішній календарний рік щедрий на ювілейні дати серед видатних українських митців. Зокрема, це 150 літ від дня народження Лесі Українки, 140 від дня народження Івана Кочерги, ім’я якого має театр, і 80 років від дня народження композитора Олександра Стецюка, який чималий період життя присвятив роботі у театрі. Чи буде театр творчо долучатися до цих ювілеїв? Та, загалом, чим плануєте дивувати глядача у 2021 році?

– Тему стосовну Лесі Українки ми активно обговорюємо. Розуміємо, що розташовані на землі, де народилася письменниця, тому зберігаємо особливий обов’язок, у якому не маємо права програти. І ось ми знову стикаємося з тим, що постановка повинна бути масштабною, видовищною. Для цього потрібне фінансування. Сьогодні в театрі на грандіозну постановку немає грошей. Однак ми вже підготували й відправили лист до органів культури і обласної адміністрації зі зверненням про сприяння щодо підтримки проєкту. Сподіваємось, що віднайдеться можливість і нам допоможе депутатський корпус розглянути питання фінансування постановки твору Лесі Українки.

З Іваном Кочергою практично така ж історія. Можна зробити самостійну постановку, але знову ж таки все впирається у фінанси. Звісно, ми посприяємо вечору пам’яті Олександра Стецюка та подумаємо про відповідний формат концерту. В кожному випадку в театрі відбудуться заходи, присвячені цим видатним особистостям.

– Зробимо модуляцію у мистецько-політичну площину. У 2019 році стався інцидент у Кмитівському музеї, про який ви, напевно, знаєте, – на вимогу Житомирської облдержадміністрації було закрито виставку сучасного мистецтва.

– Звісно, знаю.

– Яка ваша позиція щодо участі та впливу департаментів і управлінь культури на стратегічне бачення ролі культурних установ? Чи відчуває такий вплив на собі Музично-драматичний театр імені Івана Кочерги?

– Ну, якось нас Бог милував. Що стосується Кмитівського музею, мені здається це навіть не слід обговорювати. Музей має бути, функціонувати. І якщо є можливість підтримати його розвиток – це варто зробити, тому що він унікальний. Якщо чиновники не спроможні сприяти розвитку мистецтва, нехай, принаймні, не шкодять. Ось це моя позиція! Якщо повернутися до театру, ми робимо все, щоб вижити, вистояти і працювати далі (особливо в цей складний кризовий час).

– А чи не було ситуації, коли проходить прем’єра і хтось із присутніх чиновників дає вказівку, що, мовляв, цей «момент» потрібно прибрати з вистави чи репертуару, або змінити?

– Ні. Такого точно не було. Ми відчуваємо себе частиною України, нашого суспільства, несемо нашу ментальність, культуру. Ми пропагуємо її – це теж наша громадянська позиція. Наша культура полігамна. А ось політичні інтереси, – як і віросповідання, – особиста справа кожного. Важливо, щоб ця тематика не шкодила державі та культурі.
Мені набагато цікавіше розбиратися в психології. Театрали – вони майже як психологи або психотерапевти. Адже ми лікуємо душі. Плачемо, сміємося, розбираємо вади, оголюємо душу. І не дарма ж кажуть: театр – це храм мистецтва. От людина приходить до театру, як у храм, що відкриває душу, передає енергетику в космос або обмінюється нею. А політика – це завжди бруд. Ігри. У хорошому розумінні – шахова гра: думай наперед, хто кого переграє. Але зовсім інша історія, коли політичні ігри зачіпають сферу культури і мистецтва.

Розмову вела Катерина ПЕТРУШЕВСЬКА

Фото Олени САВОСІНОЇ

Share Button