Натан Рахлін: штрихи до портрета

0
Share Button

До 110-ї річниці від дня народження видатного диригента ХХ століття Натана Рахліна

«Приватне життя артиста є дорогоцінним коментарем до його мистецтва». Із цими словами одного з відомих письменників ХХ століття не можна не погодитись. Перечитуючи листи Натана Рахліна до його приятельки Гертруди П’яцковської, які були написані у 1960-ті роки, щоразу переконуєшся у цьому.

Здавалося, уже багато прочитано та почуто про великого Маестро. Але ж думки диригента щодо своєї професії, музики взагалі, події тих далеких часів, про які йдеться у цих епістолярних документах, дають можливість розкрити по-новому грані таланту Натана Рахліна, додають штрихи до його портрета як музиканта й людини.

Ці листи були написані у той період, коли Натан Григорович став гостро відчувати національне питання. Він не хотів залишати Україну – свою батьківщину, керував найбільшими українськими оркестрами (25 років – Державним симфонічним оркестром України, оркестрами в Одесі, Дніпропетровську, Ялті), зали на його концертах були переповнені, – усе марно.

Віддавши Україні майже 50 років життя, народний артист СРСР та УРСР, професор Натан Рахлін у 1966-му був змушений переїхати до Казані. У Казані він створив Державний симфонічний оркестр Татарської АРСР, який став одним із найкращих симфонічних оркестрів не тільки колишнього СРСР, а й усієї Європи.

Власниця листів – Гертруда П’яцковська – філолог за фахом, закінчила факультет іноземних мов Одеського університету. Зараз мешкає у Німеччині (Гамбург). Вона передала листи в Україну і завдяки інтернет-ресурсам з’явилась можливість їх прочитати.

Ось уривки з тих листів Натана Рахліна:

rahlin
Натан Рахлін

12.09.1964

«25-річне спілкування з улюбленим колективом створило своєрідну сім’ю, лабораторію творчого багатства симфонізму. Безслідно розрив з людьми не пройшов, але останнім часом я став відчувати навколо себе якусь затягнуту петлю».

16.10.1965

«Москва мені здалася цього разу трохи чужою. З’явилися нові цінителі мистецтва, примітивніші за колишніх. Ніколи мені не було так сумно у Москві. Справ багато, всі у бігах. Машини мчать, як павуки».

20.10.1965

«Пішовши з оркестру України, я відчув себе після великої перерви як людина, яка кинула свою домівку, де будувала фундамент, стіни, фарбувала стелю, змінювала меблі протягом 25 років. Там, можливо, мої діти…»

07.12.1965

«Останнім часом моє життя жахливе, завжди на колесах, жодного дня відпочинку. Я цілком виснажився, хоча почуття гумору не покинуло мене…

Не можу змиритися з обстановкою зоологічного антисемітизму, який царює навкруги. Мене всього покалічив цей жахливий стан неповноцінності, коли наперед знаєш про необхідність поступитися усім високим, гідним – бездарному, але тому, хто народився місцевим кадром».

10.11.1966

«Усі ми живемо в основному не для себе. Отямимось, коли вже буде пізно. Немає жодного дня, який би можна було присвятити особистим вчинкам. Працюємо і не знаємо, до чого це все призведе. В особливості наш брат: коли опинишся у світі звукових скарбів, то єдине чого хочеться – це в силу своїх здібностей прагнути до досконалості, а це подібно рясному туману приховує дійсність і своє “я” зі звичайним світом…»

29.03.1967

«Ти не уявляєш собі міру зайнятості. Зараз, після жахливої хвороби – ледве прийшов до пам’яті та змушений знову зануритись у вир напруженої діяльності. Ніхто не хоче перенести наші виступи. Зате 10 квітня відбудеться початок перемоги духу – відбудеться перший концерт новоствореного мною симфонічного оркестру у Казані. Це буде справжній концерт столичного типу. Скільки, однак, крові, поту й зусиль я втратив ще до хвороби, продовжується віддача. Як я виживу, один Господь знає. Я з таким захватом створюю його по дрібницям, подібно скульптору, що не помічаю ні часу, ні стану здоров’я…»

rahlin-golubytskyi

05.04.1967

«Дуже захопився роботою, бачу, як на очах перероджуються люди, зростає чудовий колектив. За півтора роки у Казані буде один із найкращих оркестрів СРСР.

Другого березня я вийшов з лікарні… Досі ще погано ходжу, мене хитає, цього разу вірусний грип порядно познущався з мене, але я його обдурю і ніколи більше не потраплю під його вплив».

06.06.1967

«Узагалі я тримаюсь оптимістично, ніхто не підозрює, що робиться у душі. Музика – завжди радість, і необов’язково її передавати у серця людей у столицях. Але в нас тупа, мерзотна зашкарублість. Найчастіше чуєш у Москві справжню провінційну халтуру, марення собаче, але саме тому, що це столиця, – народ приймає це за чисте мистецтво (якого немає). Якщо художник напише портрет, навіть у селі, – його визнають у всьому світі, а музикант, який не з’явився на підмостках столиці, вважається відсталим, і нехай він робить дива у Дніпропетровську та інших містах – усе одно віддадуть перевагу першому-ліпшому халтурщику зі столиці. Зараз, коли я відчуваю себе мудрішим, більш зрілим і таким, що професійно збагатився, я повинен сконцентрувати свою діяльність навколо чудового, але все ж таки не столичного міста. Обиватель скаже: “Він поїхав і вже не працює у Києві, Москві і таке інше… відступив, начебто, до провінції”. Але це дурниця. Ось у березні почуєш про мій виступ із концертом у Москві. Рахлін був і залишається Рахліним, а місце його роботи за традицією прирікає його фактично найвище мистецтво розцінювати нижче тільки тому, що він не в столиці.

Одне можу сказати. Творчо я сам виріс, виростив оркестр і сприяю культурному зростанню всієї республіки…»

10.09.1968

«Пишу тобі з Альметьєвська, можна сказати, головного центру нафтового району Татарії. Зараз у мене дивовижний стан. Ніколи ще не було так багато нових почуттів, пов’язаних із моєю спеціальністю. У пресі дуже часто брешуть і забагато балакають про цінності, потребу розвитку культури в тих місцях СРСР, де все це, начебто, менш блискуче, ніж у Москві, Києві та інш. Розшаркуються при цьому зі своїх задушних кабінетів. Однак на місці, де дійсно доводиться долучати народ до більш високого рівня культури, все це йде зовсім по-іншому, набагато цікавіше, ніж повідомляють про це казенні писаки. Ми отримуємо від цих концертів набагато більше задоволення, бо несемо людям, які здобувають чорне золото, скарби душ, золото думок. Це подібно до процесу відкриття самої нафти. Люди змінюються, їхні серця і думки світлішають, тому в оркестрі з’являється стільки натхненності, чистоти, глибини у виконавстві, немов ідеться про долучення до справжньої віри, до своєї релігії, вільної від усього дріб’язкового, пихатого та обивательського. Нелегко, але у порівнянні з виступами у Москві, Ленінграді, Києві та інш. ближче до правдивості та грандіозності самого завдання пропаганди симфонічної музики».

rahlin-u-kazani

03.11.1968

«Знову я у лікарні. Знов злощасна печінка. Пропускаю цілий ряд цікавих програм, виступи, у зв’язку зі святом 50-річчя комсомолу, Жовтневої революції, заняття у консерваторії. Боже, якого болю надає мені кожного разу “випадіння з обойми”. І все клята печінка не дає спокою…

В нас у Казані вже випав чистий сніжок. Поки що я відчуваю його через вікно, але незабаром сподіваюсь відчути його бадьору свіжість. 6 ввечері думаю виїхати до Києва днів на 10, очевидно, будуть концерти. Цікаво, як мене зустріне Київ після великої перерви…»

11.12.1968

«Весь час відчуваєш себе у гостях, де чекають, коли ти підеш, щоб залишитися зі “своїми”, хоча б скоріше смерть. Можливо, тебе пом’януть гарним словом… Незважаючи на те, що у № 10 журналу “Радянська музика” фактично лають Київський оркестр, рекомендують “допомогти” головному диригенту, неначе йдеться про зав. транспортною конторою, або про директора універмагу, лазні тощо. Це повинен бути великий художник, здатний виховувати грамотних, великих музикантів і культурну масу… І все ж Кожухар – удома, а я, створивши крупну художню одиницю, повинен лише спостерігати, як псують, розкрадають, убивають усе гарне, що було накопичено за десятки років та чим так невміло користуються. Дуже важко, що через те, що вирішують долю мистецтва антисеміти й некомпетентні нездари. Утомлююсь страшенно і все чекаю смерті. Ось К. Симонов відмучився, скоро, мабуть, і я звалюся. Зізнаюся тобі – я прийму це без нарікань, набридло мучитися. Ані дня волі, життя, дозвілля, ані радості, всюди погано, сам себе ненавиджу, втомився і нічого не хочу…»

14.04.1969

«Чекати мені нема чого, і хоч зроби я щось надприроднє – усе одно байдужість, а може і ниций наклеп, цинізм і замовчування залишаться моєю долею, та нічого не поробиш – таке життя. Праця, майстерність і талант диригента – творця колективів не цінуються у нас. Більш стимулюються диригенти, так звані “артисти”, які трясуть волоссям, ефектно виглядають, махають у відриві від звуків, змісту, правдивості твору, – аби захоплено… Нещодавно ризикнув показати свій Казанський оркестр у Москві, яка фактично зараз є, безперечно, центром світової музичної культури. Після американських, французьких і чудових концертів у Москві – було страшнувато, бо публіка розбещена. Нас у філармонії зустріли, звичайно, скептично. Афіш майже ніяких. Жодного соліста я теж не запросив, очікуючи провалу. Та раптом перший концерт 28 квітня справив враження вибуху бомби. Ти не уявляєш, що робилося у залі. Забігали міністри, музикознавці, диригенти, критики. Всі стали писати у всі газети. Я вишлю тобі декілька рецензій і ти зрозумієш, що відбулося. Усе ж, приїхавши до Казані, я відчув, що ця фактична перемога всесоюзного масштабу нікому не потрібна. Бо прізвище моє Рахлін і звуть мене не так, як треба. У Києві, Москві, Донбасі створюєш крупні осередки культури. А враження, що я накоїв багато лиха. Народ задоволений. А “керівники” були б, мабуть, задоволені, якби це зробив місцевий кадр. Я розумію. Усім серцем хочу підготувати гарну заміну, але чому таке принизливе зневаження до радянської дійсності – не зрозуміло. Куди мені ще податися? На Колиму чи що? Дуже образливо, але музика, визнання народу – це найголовніше. Буду як гарний солдат – стріляти до кінця, поки є патрони, нести у серце трудових людей красу».

rakhlin

06.05.1969

«Мене запросили на перемовини до Київської консерваторії. Познайомили мене з оркестровим класом. Я навіть провів невеликий закритий концерт з оркестром, бесідував на кафедрі та й узагалі відчуваю, що мене по-справжньому хочуть у консерваторії, бо все музичне там настільки занепало, що доводиться не лише змиритися, а й звернутися до жида. Мене до Києва тягне більше, ніж до Москви, але я боюся хуліганського націоналізму. Якщо мені доведеться іще раз утікати, я не витримаю. Просто покінчу з собою демонстративно, я давно вже визрів для такого “заходу”.
Страшно набридло займатися “будівництвом”. Для когось хочеться творити, а не розпочинати кожного разу з азів.

Здоров’я теж підводить, усе це через смертельну нудьгу».

02.10.1969

«Як тяжко минає час! Ще ніколи мені не було так нудно у товаристві 20-тисячної бібліотеки та сили-силенної партитур. Раніше цього було достатньо. Зараз хочеться більш “утилітарного” спілкування з живими людьми. Окрім усього іншого, їх дуже мало. З Києвом, мабуть, нічого не вийде, незважаючи на одчайдушний заклик заст. міністра “вертайтесь, Натане”, я розумію, що оркестру я там не отримаю. А слухати цих неосвічених шарлатанів і усвідомлювати, що ти безпорадний, – не вистачає сил…»

04.10.1969

«Відчуваю себе гірше і гірше, а диригувати став краще, мудріше та більш глибоко став відчувати всю красу моєї невдячної, дивної професії, що заполонила все моє життя…»

Із наведених фрагментів листів перед нами постає образ високообдарованого, працьовитого чоловіка, патріота України, який хотів служити і протягом багатьох років служив мистецтву України.

Пам’ять Натан Рахлін мав безмежну, диригував напам’ять понад 2 тис. партитур найскладніших симфонічних творів світової класики. Він був і виконавцем, і організатором музичної справи в Україні, учителем молоді. Натан Рахлін був насправді Народним артистом, бо служив народові.

Ця людина залишила незабутній слід на Землі!

Листопад 2015 року

Ольга СВИСТУНОВА,
директор Щорської дитячої музичної школи імені Натана Рахлін

Share Button