Науковий і громадянський універсум Стефанії Павлишин

238
Share Button

20 травня святкує поважний ювілей 90-річчя одна з провідних музикознавиць України, доктор мистецтвознавства, професор Стефанія Павлишин

У колі українських дослідників музичної культури вона є, безумовно, особистістю легендарною, і, хоча відносно до дами слова «патріарх національної музичної науки» звучать як дещо сумнівний комплімент, професор Павлишин після Станіслава Людкевича з повним правом заслуговує на таке визначення.

Стефанія Павлишин походить із славного роду Барвінських, про що не лише згадує у розмовах, а й дуже багато робить для збереження пам’яті про них: приклалась до реабілітації одного з найталановитіших композиторів нашого краю Василя Барвінського, написала про нього і про його батька Олександра монографії, добилась перейменування вулиці, де зберігся їхній особняк, на честь сім’ї Барвінських. Отже, вже саме її родинне оточення, «генетична пам’ять» із юності сформували той світогляд, ті життєві й професійні цілі, до яких вона послідовно прагнула протягом усього шляху.

Її професійна кар’єра розвивалась стрімко і вражаюче успішно як на ті жорстокі й надто неприхильні для українців часи – 1940–1950-ті роки. Якщо ж врахувати ще й деякі деталі її «неблагополучної» біографії, батька, що був репресований і засланий НКВС на Сибір, голодні воєнні та повоєнні часи, коли вона, ще зовсім дівчинкою, повинна була допомагати мамі й молодшим дітям у родині. Тим не менше Стефанія Стефанівна не тільки блискуче закінчила теоретичний факультет Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка у 1952 році в класі Арсенія Котляревського, а й стала наймолодшим кандидатом наук у музикознавчій царині України, захистивши в 24 роки дисертацію «Творчість Дениса Січинського» під керівництвом Пилипа Козицького.

Після завершення студій протягом тридцяти років провадила надзвичайно плідну педагогічну, наукову та організаційну діяльність у Львівській консерваторії (поставивши таким чином абсолютний віковий рекорд серед львівських музикознавців, до сьогодні неперевершений). Стефанія Павлишин вела найскладніші курси – історію зарубіжної музики та семінар сучасної музики для студентів як виконавських спеціальностей, так і теоретико-композиторського факультету, і вела їх, незважаючи на ідеологічні установки комуністичної доби, об’єктивно, панорамно, враховуючи численні зарубіжні наукові джерела.

Ще в 1960–1970-ті роки вона славилася на весь колишній СРСР прихильністю до авангарду і пропагувала «гнилі буржуазні цінності», спокійнісінько ігноруючи партійні настанови з цього приводу. А в курсі історії зарубіжної музики вимагала від студентів читати іноземні джерела в оригіналі, хоча тоді це було цілком небажано і навіть не завжди безпечно. Але оскільки сама вона знає десяток мов, тому її особисте прохання у ті часи, коли іноземні мови вчили так, аби нічого не навчити, виглядало природним і не викликало спротиву.

Нестандартний тип мислення дозволяв їй легко і невимушено говорити про такі заборонені речі, як релігійне світовідчуття композиторів чи філософські погляди ідеалістів. Зрозуміло, що ця громадянська і наукова позиція аж ніяк не полегшувала їй життя в атмосфері радянського вишу. Та вона ніколи не шкодувала, що була непоступливою, хоча це значно обмежило виїзди за кордон, котрими тоді марила, щоби побачити провідні музеї світу, ходити на вистави в найславніші театри. Та через «неправильні» погляди вони були для неї у той час майже недосяжними.

Чим Стефанія Павлишин вирізнялася з усіх тогочасних дослідників, то це послідовною і абсолютною «нерадянськістю». Її гострий розум осягав сутність мистецьких процесів не з перспективи ста років, не в рамках дозволеного комуністичною ідеологією, а на дуже сучасних засадах гуманістичного мислення тут і тепер, і в цьому надзвичайна цінність її наукових розвідок.

Пані Стефанія завжди з гумором розповідає, як у 1961 році її запросили на Перший всесвітній шопенівський конгрес до Варшави, але, звісна річ, «музикознавці в штатському» не пропустили небезпечного доповідача. Зате через півроку вона зі здивуванням прочитала в спеціальному польському часописі «Ruch muzyczny», що «доповідь пана Павлишина зі Львова мала великий успіх».

Коло її наукових інтересів вражає широкою амплітудою, суміщенням полярно протилежних тем, які, здавалось би, не повинні були потрапити у поле зору одного вченого, а привернути увагу щонайменше цілої кафедри історії музики в якомусь великому навчальному закладі чи науково-дослідному інституті. Серед найважливіших тем наукових праць Стефанії Павлишин особливе місце займають проблеми сучасної композиторської творчості в усіх можливих аспектах – історико-соціальному, естетичному, філософському, в ракурсі композиторської техніки.

Вона розглядає як мистецькі явища, котрі відкривали сучасну епоху в музиці, творчість американського композитора Чарлза Айвза, експериментальні пошуки метра нововіденської школи Арнольда Шенберґа, а також художні звершення останніх десятиріч, серед них стильову еволюцію американських авторів Джорджа Крамба, Джона Кейджа, Мортона Фелдмена та інших, приділяє особливу увагу слов’янським школам – польській і чеській.

Окреме місце посідає в її дослідженнях українська музика, представлена в широкому і різноплановому історичному ракурсі – від галицької школи кінця ХІХ століття до творчих звершень останніх років, поданих крізь призму світового мистецького процесу, у тісному взаємозв’язку з ним, але водночас трактованого як неповторний вияв національного духу, до найновіших процесів, що формують обличчя української музичної культури сьогодення.

Серед її виданих монографій (усього біля двадцяти!) знайдемо і праці, що узагальнюють головні естетико-стильові тенденції ХХ ст. (Зарубежная музыка ХХ века. Пути развития. Тенденции. К., 1980), і фундаментальні монографії про видатних творців-експериментаторів нового часу (Чарльз Айвз. М., 1979; Арнольд Шенберг. М., 2000; Музика двадцятого століття. Львів, 2005; Американська музика. Львів, 2008), і творчі портрети українських композиторів, свіжий, вдумливий неупереджений погляд на національну духовну скарбницю (у видавництві «Музична Україна» було випущено чотири монографії: Денис Січинський. К., 1980; Станіслав Людкевич. К., 1974; Василь Барвінський. К., 1990; Валентин Сильвестров. К., 1979), і серйозне вивчення забороненої перед тим сторінки національної культури – творчості представників української діаспори (Мар’ян Кузан. Львів, 1993; Історія однієї кар’єри. Львів, 1994; Ігор Соневицький. Львів, 1995), і навіть про видатних українських діячів-просвітників (Олександр Барвінський. Львів, 1997).

Не менш принциповою і незалежною є Стефанія Павлишин у втіленні духовних принципів української інтелігенції, – тієї її частини, котра жодним чином не підпорядковувалась «офіційному курсові» радянської ідеології. Подиву гідне, якими крутими і небезпечними дорогами вона прямувала, щоби утвердити свої беззаперечні цінності та ідеали: якщо прояв активного патріотизму й національної самосвідомості – то через відродження і популяризацію спадщини Василя Барвінського, одного з найбільших музикантів-мучеників радянського режиму; якщо ствердження естетизму і елітарності в сучасній українській культурі – то через музикознавчий аналіз феномена творчості Валентина Сильвестрова, найопальнішого з усіх музикантів-дисидентів; якщо доведення постулатів естетизму та елітарності, новаторського поступу мистецтва – то через піднесення досягнень нововіденської школи і монографії про її метра Арнольда Шенберга (особливо «зворушливо» допасована за часом написання до розриву дипломатичних відносин Радянського Союзу й Ізраїлю); якщо сакральне сприйняття рідної мови – то через беззастережну вимогу до всіх без винятку студентів відповідати в неї на парах українською, без страху бути звільненою з роботи в час масового переходу викладання у всіх вишах, у тому числі й львівських, на російську; якщо культ свободи і моральність – то мужність у захисті студентки Софії Іванової, котру звинуватили у польському націоналізмі й виключили з консерваторії, у спілкуванні з іншими «ненадійними особами», наприклад, із переслідуваним тоді польським композитором Анджеєм Нікодемовичем, у непохитності позицій на показово-виховних судах під час засідань парткому консерваторії; якщо інтелектуалізм, то у вільному знанні десятка європейських мов, постійному їхньому використанні в професійній діяльності та заохоченні до читання зарубіжної музикознавчої літератури студентів у час тотального мовного невігластва та навіть бравади цим, як і недовірливо-підозріливого ставлення до всіх «шибко грамотних».

Стефанія Павлишин незалежною натурою та інтелігентністю «старої дати» так часто викликала вогонь на себе в радянські часи, що назвати її біографію спокійною і зосередженою лише на високих матеріях було б украй несправедливо. Що завжди найбільше подивляли в ній всі її учні – це виняткову прогресивність і широту інтересів, котрі зовсім не вписувались у рамки соціалістичного реалізму.

Не можна проминути і її блискучих вихованців, які, без перебільшення, склали фундаментальну музикознавчу школу в українській гуманістиці. Алла Терещенко і Ярина Драбина, Даґмара Дувирак і Наталія Швець-Савицька, Богдан Луканюк і Мирослава Головерса-Новакович, Віктор Козлов і Лілія Шевчук-Назар – десятки яскравих особистостей, яким видатна професорка допомогла розкрити науковий і педагогічний талант.

Тож вітаючи видатну вчену з ювілеєм, із великою вдячністю і захопленням схиляємось перед її історичними заслугами для нашої гуманітарної науки.

Vivat, Стефанія Павлишин!

Любов КИЯНОВСЬКА

Share Button