Одному з яскравих сучасних українських композиторів Олегу Безбородьку нещодавно виповнилось 45! З одного боку, це – не такий уже і ювілей, але з іншого – певний рубіж: уподобань, прагнень і творчих планів. Ми зустрілися з композитором, щоб дізнатися про його композиторські «секрети»

– Дослідники пишуть, що Парафрази та Фантазії на популярні теми – це те, що вам близько. Це дійсно так?

– Парафраз у мене багато, але я не можу сказати, що вони близькі мені, особливо зараз. Розумієте, усі Парафрази та Фантазії писалися на прохання чи замовлення. Так, «Концертну фантазію на теми з опери Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”» я написав з ініціативи мого друга, скрипаля Дмитра Ткаченка. В той час я тільки починав композиторську діяльність і такі жанри мені були цікаві. Вони давали можливість писати для оркестру та ймовірніше були б виконані, що слугувало мені корисною практикою. І справді, мої Парафрази виконувалися дуже хорошими оркестрами. Іноді такі замовлення трапляються й зараз, але я намагаюсь від них відсторонитись.

– Найбільш близький жанр у музиці для вас?

– Це жанр, що найширше представлений у моїй творчості: концерт або різні його модифікації.

– Ваш улюблений інструментальний тембр?

– Я люблю низькі кларнети і флейти, низькі струнні дівізі. Щодо сольних інструментів, то це насамперед скрипка та різні дуетні комбінації за її участі, приміром, скрипка з фаготом. Перевага таких тембрів зумовлена інструменталістами, які цікавляться моєю творчістю і хочуть, щоб я щось написав. Дуже багато творів для скрипки народилося завдяки Оресту Смовжу. Він запропонував створити концерти для скрипки і фагота, для скрипки і віолончелі, чимало камерних творів.

– Ви хотіли б написати симфонію? Хоча розуміємо, що зараз це дороге «задоволення».

– До недавна воно, мабуть, і не було таким дорогим, адже регулярно відбувалися фестивалі, на яких виконувались симфонічні твори. На подібному фестивалі було презентовано навіть мою дипломну роботу – «Симфонію бажань». Пам’ятаю, як Геннадій Іванович Ляшенко, мій учитель, давав досить точні, детальні вказівки щодо симфонії, але в принципі це була самостійна робота. Коли її написав, хотів одразу працювати над другою симфонією. Так я і сказав при вступі до Національної спілки композиторів України. Але це досі залишається у планах. Ані часу на це не вистачає, ані… Ось, до прикладу: є музиканти-інструменталісти, які з радістю готові зіграти мої твори, – і скоріше я напишу ще один концерт. Розумієте? Тому що буде більше можливостей його виконати не тільки на фестивалі, а й ще десь.

– Ваше ставлення до музики на перетині різних мистецтв (музика і живопис, музика і кіно)?

– Мені це цікаво, тому, з одного боку, я з радістю беру участь у таких проектах, а з іншого – досить обережно, адже завжди є небезпека, що музика займатиме другорядне місце. От коли ми дивимося кіно – це дуже цікаво! (Я би з радістю писав музику до кіно!) Однак усе ж таки в першу чергу сприймається візуальний ряд, а потім музичний. Це різні види мистецтва. Щоб сприймати музику, яка не пов’язана з візуальним рядом, потрібне більше занурення в музичну образність, бажання її осягнути.

– У вашому творчому доробку є музика до театральних вистав?

– Я брав участь у написанні одного мюзиклу. Він був презентований, але так і залишився не поставленим.

– Продовжуючи тему синтезу мистецтв, чи співпрацювали ви з хореографами?

– Було таке нещодавно. Я запропонував створити мультимедійну композицію із хореографією та словом. Усе успішно пішло. На цю музику хореограф поставила номер, але з технічних обставин він ще не реалізований. Можливо ще все попереду.

– ХХІ століття насичене різними напрямками у музиці. Чи відносите ви себе до постмодерністів, адже на це наштовхують назви деяких ваших творів?

– До постмодерністів мене зарахувала Євгенія Харченко. Я пам’ятаю її першу статтю, присвячену моїй творчості. Тоді я поставився до цього доволі іронічно, – мабуть, не до кінця розумів термін постмодернізм, який став тоді дуже модним. Зараз я трохи більше розуміюся на цьому. Наразі постмодернізм уже не такий модний. Однак це не моя справа залічувати себе до якогось напрямку.

– Дослідники пишуть, що у ваших творах превалює мажорний нахил. Як думаєте, з чим це пов’язано?

– Я не згоден. Якщо брати мої останні твори, то Флейтовий концерт – у мінорі, принаймні починається. Скрипковий концерт – теж у мінорі (сміється). Можемо подискутувати, що таке мажор/мінор у музиці…

– Як ви працюєте над твором? Використовуєте завчасно написані теми чи якісь конкретні техніки?

– Це запитання досить цікаве й об’ємне, щоб одразу відповісти. Я згадую, як колись мав важливе замовлення написати твір, і обмеженість часу спонукала до того, щоб віднайти власну техніку, яка мені гарантувала певне звучання. Це був «Ars naturalis» для ансамблю інструментів. На основі спектралізму і теорії рядів я для себе розробив певну формулу, в якій звуковисотна та ритмічна структура композиції була чітко детермінована. Потім таких творів я більше не писав. Зараз у мене є навіть не ідея, а просто якась тема-мелодія, більш-менш розвинена, з якою я працюю – традиційна мотивна робота.

– Ви згадували Геннадія Ляшенка – вашого педагога. Як вам здається, чи можна навчити студента композиції? Чи потрібен лише талант, який слід відкрити, підказати? І загалом, чого навчають на композиторському факультеті музичної академії?

– Мені важко відповісти на ці запитання, адже на композиторському факультеті НМАУ я був учнем і не можу адекватно оцінювати, наскільки це… важко… Я пізно почав займатися композицією. Мені було уже років тридцять. Тому наше спілкування із Геннадієм Івановичем було дуже творчим. У жодному разі не на рівних, але, мабуть, трохи інакшим, ніж просто зі студентом.

Думаю, що багато залежить від ступеня підготовки людини, яка хоче займатися. Пам’ятаю, я працював над твором. Приніс шматочок, певну ідею. Але Геннадій Іванович побачив, що у тому вигляді (я ще цього не відчував) вона далі не може розвиватися. Він дав кілька точних порад, які змінили моє ставлення до процесу роботи над темою. Цей урок я запам’ятав і випрацював власний підхід до того, як розвивати музику. Я кажу навіть не про різні техніки, хоча, звісно, у музиці вони дуже важливі, а про принципи поводження з матеріалом, яким слід учитися. Ось на такому індивідуальному рівні навчання, я вірю, й повинно проходити. Просто, розумієте, це також питання смаку: що є важливим для формування конкретної особи.

– Якщо подивитися на структуру навчального процесу, то в музичній академії композитори глибоко вивчають багато музичних предметів.

– Так! Мені здається, досить рідко буває, коли людина може самостійно навчитися професії композитора. Таке трапляється в популярній музиці. А в академічній – має бути наставник.

– Ви не один рік викладаєте фортепіано у НМАУ імені Петра Чайковського. Розкажіть про ваших найцікавіших учнів.

– Оскільки композицію я ніколи не викладав, то маю лише учнів-піаністів. Серед них можу назвати Наталю Соломко. Вона гастролювала, грала на різних конкурсах – іноді вельми успішно. Багато виступає із концертами, в тому числі й сучасної музики, Марія Александрова. Анна Росенко зараз посіла значне місце в музичному житті Києва: вона засновник, керівник і організатор музичної олімпіади «Голос країни». Аліна Загладько веде наукові дослідження, закінчує роботу над дисертацією. Можу виділити Мішу Федченка, який навчається на ІІ курсі. Він виборов Гран-прі на музичній олімпіаді… Є й інші гарні студенти.

– Ви – людина широкого кругозору: співпрацювали з людьми різних професій. Не секрет, що, наприклад, від диригента багато що залежить. Як вам здається, які риси повинен мати диригент, щоб був успішним хор, чи оркестр?

– Диригент – це дуже загадкова професія. Насамперед він має розумітися на музиці, мати точне уявлення про те, як вона повинна звучати. Наступне – вольові якості, тому що він керівник. Від нього все йде! Відчуття ритму. Зануреність у музику. Диригент мусить заряджати музикантів емоційно.

У мене є досвід не тільки виконання моїх творів, а й гри в оркестрі. Піаністам, які вперше сідають в оркестр, дуже складно навіть просто порахувати паузи, бо не звикли. Композитор має писати так, щоб було зручно як інструменталістам, так і диригентові.

До речі, є один недолік у нашій музичній освіті. Коли я навчався, композиторів не вчили диригувати. Я вважаю, що для композиторів цей курс має бути обов’язковим. Із середини оркестру розумієш, наскільки все залежить від диригента!

– То ви хотіли б володіти й цим фахом?

– Для мене це вже запізно. Я диригував своїм твором на авторському концерті. За допомогою скрипальки Ольги Шелешкової зібрав оркестрик і ми зіграли «Варіації на тему Скрябіна» для скрипки з камерним оркестром. Вийшло дуже непогано, хоча ми мали лише дві репетиції.

– Ваші позамузичні уподобання: література, живопис?

– У літературі я люблю Бориса Пастернака. Серед живопису важко виділити щось, – усе змінюється. Колись мені подобалися сюрреалісти, зокрема Рене Магрітт, у дитинстві – імпресіоністи, Михайло Врубель, Мікалоюс Чюрльоніс. Окрім музики, я маю інші захоплення, про які не буду говорити.

– Які ваші подальші творчі плани?

– У мене 5 років тому Володимир Рунчак брав інтерв’ю. Він запитав про мої плани. Я сказав, що хочу написати скрипкову сонату. І от донині я її пишу. Навіть уже є перша частина та половина другої. Отже, про плани можна сказати багато, але я б назвав їх мріями. Аби ж тільки вони здійснилися! (Сміється).

Інна ІВАНОВА