Олена Александрова – Євген Богословський: сумні наспіви

58
Share Button

«У сутінках життя, де навпомацки блукає нещасний рід людський, де одні розбиваються об перешкоди, а інші падають у безодню і ніхто не відає істинного шляху, де на скуту забобонами людину чатують злі пригоди, недоля та ненависть, – по темному бездоріжжю життя так і сновигають ліхтарники. Кожен із них несе над головою маленький вогник, кожен на своєму шляху запалює світло, живе непомітно, трудиться, ніким не поцінований, а потім зникає, мов тінь…»

Я неймовірно довго міркувала з чого почати сьогоднішню розповідь, як укласти в три сторінки тексту історію довжиною у життя? Рішення прийшло після прочитання оповідання «Тіні» польського письменника Болеслава Пруста, написаного у далекі 1880-ті, кілька рядків із якого наведено вище. Ось таке своєрідне художнє передбачення, – адже майже у той час, 10 травня (27 квітня) 1887 року в родині чернігівського підполковника у відставці Івана Івановича Лучанінова народилася дівчинка Олена…

Олена Лучанінова. 10 років

Збереження пам’яток минулого музичної культури – саме у цьому вбачала Олена Іванівна сенс життя. У її домашньому архіві знайшли прихисток чимало культурологічних артефактів, книжок, нотних видань різних часів. Окреме місце займали папки з листами, на обкладинках яких стояли знані імена музичних діячів початку – середини XX століття.

Але одне ім’я існувало для Олени Іванівни окремо: Євген Васильович Богословський – музикознавець, піаніст-віртуоз, композитор, чарівна інтелігентна людина. З Богословським Олена Іванівна була знайома більшу частину життя – на початку 1900-х, у роки її навчання в Олександрівському інституті, він, тоді ще юний випускник Московської консерваторії, викладав дівчатам музику. Згодом читав лекції у Московській консерваторії, філармонійному училищі, Народній консерваторії, завідував музично-теоретичною бібліотекою.

Євген Васильович брав найактивнішу участь у діяльності Керзинського гуртка й Дому пісні подружжя д’Альгеймів, багато гастролював, прагнувши якнайчастіше відвідувати рідний Чернігів, куди після смерті батька переїхала з Нижнього Новгорода його родина. Серед імен митців, із якими співпрацював Євген Богословський – відомі співаки Леонід Собінов, Марія Оленіна-д’Альгейм, Марія Дейша-Сіоницька, Ольга Бакуринська, скрипаль Назарій Райський та інші.

Розвитку музичної освіти Чернігова Євген Богословський присвятив майже два десятиліття. У 1920-ті Олена Іванівна співпрацювала з Євгеном Васильовичем, читаючи іноземні мови у музпрофшколі, що виникла через кілька років після жовтневого перевороту на місці Чернігівського музучилища. Євген викладав фортепіано, курс гармонії, історію музики, низку теоретичних дисциплін. Олена всіляко допомагала колезі, готуючи переклади його досліджень і публікації українською мовою.

Євген Богословський у дитинстві (хлопчик крайній праворуч)

Саме наприкінці 1920-х – початку 1930-х з’являються цікаві праці Богословського з історії української музики: ретельно вивчається творча спадщина корифеїв – Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Станіслава Людкевича та інших, а також молодих на той час авторів – Левка Ревуцького, Пилипа Козицького, Михайла Вериківського. Остання публікація Богословського – стаття «Композитори», була у газеті «Більшовик» в 1940-му.

Загинув Євген Богословський під час окупації Чернігівщини – 8 вересня 1941 року в селі Буди Чернігівського району, що за 20 км від міста, і був похований на сільському кладовищі. Весною 1942-го Олена Іванівна отримала дозвіл перенести поховання до Чернігова й упорядкувати його в родинній ділянці. Після смерті Богословського весь його величезний архів залишився їй у спадок: від великої родини Богословських не залишилося нікого – старший брат Василь, лікар, помер молодим від тяжкої хвороби десь у Сибіру, середній брат Іван загинув від тяжкого поранення у часи Першої світової, сестра Надія – під час бомбардування Чернігова на початку вересня 1941.

У повоєнні роки бажання повернути до життя музикознавчі твори Євгена Богословського та його занедбане після смерті ім’я спонукало Олену Іванівну, вже літню даму, стати на цей тернистий шлях. Перші часи були несприятливі – сталінський режим пильнував. Навесні 1953-го все змінилося, але Олена Іванівна, про всяк випадок, витримує ще 2 роки і лише тоді починає діяти. Ось як вона сама згадує про свої перші кроки: «К сожалению, большая часть рукописей Евгения Васильевича пропала во время войны. Желая сохранить то, что уцелело, я начала разыскивать его рукописные труды, нашла их в ДАЧО (Державний архів Чернігівської області) и благодаря любезному участию тов. Маркиельса, приступила к работе. Над приведеним этого материала в порядок я работала около года. О состоянии этого материала свидетельствует справка Черниговского обласного архива от 23.10.1956: “Е.И. Александрова работала в Черниговском облархиве с 28.05.1955 – 14.03.1956 по приведению в порядок документальных материалов проф. Е.В. Богословского. Указанные документы находились в состоянии россыпи. Александрова Е.И. просистематизировала, привела в порядок и описала указанные документы. Работа была проведена по собственному желанию и безвозмездно. Начальник Гос. архива Черниговской области капитан Маркиельс, секретать Лазукевич”».

Олена Александрова

Як то кажуть – добре все, що гарно закінчується. Думаю, було складніше. Державний архів у ті часи підпорядковувався МДБ, про це яскраво свідчить постать капітана Маркієльса на чолі закладу. Яку ж треба було мати сміливість (на той час ще не відбулося офіційне засудження культу особи), щоб добровільно зтявитися на очі «Самих». Додаткове ускладнення полягало ще й у тому, що для роботи в архіві слід було мати відповідного листа «від організації», а де було його здобути пенсіонерці, колишній вчительці? Олена Іванівна пояснює просто: «Я приходила в архив снова и снова, и, наконец, мне разрешили работать». Вочевидь, без листа.

Наша сучасниця, викладач 2-ї Чернігівської музичної школи, до речі, імені Євгена Богословського, – О. Глинка у студентські роки не раз зустрічала Олену Іванівну в музучилищі, де навчалася, й дала дуже яскравий її словесний опис: «Маленькая, седенькая, скромно одетая старушка, но с очень решительным лицом…» Із часом Олена Олександрова значно розширить дослідницький простір, почне листування з музичними діячами, архівами й закладами культури Москви, Києва, Ленінграда, Новочеркаська, Мінська, Кисловодська. Вона працюватиме у численних архівах на теренах СРСР, відшукуючи давні листи, публікації, фото, збираючи спогади сучасників Богословського.

На цьому нелегкому шляху їй усіляко допомагали «герої» і «героїні» наших попередніх публікацій – професор Московської консерваторії Дмитро Рогаль-Левицький («Осінній романс»), колишній викладач тієї ж консерваторії Олена Протопопова («Зимовий шлях Олени Протопопової»), знана камерна співачка Марія Оленіна-д’Альгейм («Візит у минуле»), а також багато інших постатей із музичних кіл. Попри зусилля самої Олени Іванівни та досить великої групи її підтримки (згадаймо лише для прикладу імена Рейнгольда Глієра, Олександра Гольденвейзера, Левка Ревуцького, Костянтина Михайлова, Пилипа Козицького, Стефана Вільконського, знаних музикознавців – професора Олексія Кандинського, Тамару Ліванову, Марину Леонову, Євгенія Левашова та їхніх київських колег Валеріана Довженка і Віктора Клина), праці Євгена Богословського так і не вдалося опублікувати. І це, враховуючи різні обставини тих часів, не дивно.

Євген Богословський з альбому Олени Протопопової

Богословський, безперечно, був креатурою «старої школи», мав «непролетарське походження», у його музикознавчих матеріалах жодним чином не були відображені актуальні зв’язки з сучасністю – тобто з «марксистско-ленинським ученням» та рішеннями численних з’їздів КПРС. Музикозвавець Григорій Коган, із яким Олена Олександрова також листується, із цього приводу, як варіант, пропонує переписати праці на сучасний лад, бо вони «морально застарілі», тоді є шанс отримати позитивну рецензію і дозвіл на публікацію.

Але такого знущання Олена Іванівна дозволите не може. Народжується ідея опублікувати спогади. Перший варіант був ретельно підготовлений до 20-ї річниці від дня загибелі Богословського. Через деякий час з’являються ще кілька. Але вражень самої авторки від постаті митця недостатньо, тож Олена Іванівна відшукує колег, друзів, прихильників багатогранного таланту, улюблених учнів.

Внучатий племінник Олени Олександрової Ярослав Лучанінов розповів мені нещодавно досить кумедну історію, пов’язану з організацією друку «Спогадів». Отже – Москва, невеличка комунальна квартира у центрі, де кілька помешкань належать сім’ї рідного брата Олени Іванівни, початок 1960-х. Матеріалу для друку на той час уже було вдосталь і якось вдалося організувати важливу зустріч, запросити представників видавництв і причетних осіб на обід, щоб вирішити як діяти далі. За підтримки родичів усе належним чином підготовано, а тут зі школи повертаються два хлопчика – Ярослав із товаришем. Вони відчинили двері до зали й скам’яніли – за столом сидять поважні чоловіки у костюмах на чолі з Оленою Іванівною. І перш ніж хтось вимовив слово, не розгубившись, товариш Ярослава, стилізовано висунувши уперед руку, почав декламувати… Маяковського, – його хлопці якраз почали вивчати у школі!

Минув деякий час, але всілякі бюрократичні перепони не дали змоги опублікувати спогади про Богословського, хоч Олена Іванівна зібрала надзвичайно цікавий матеріал, об’їхавши для цього мало не півсвіту! У середині 1960-х стан її здоров’я погіршився – роки нагадали про себе. Листи до дружніх адресатів стали песимістичнішими. Хвилюючись за долю архіву, вона розподіляє більшу частину документів, раритетів, старовинних картин у 2 московські установи: Музей-архів імені Михайла Глинки та ЦДАЛМ.

Частку суму та розпачу додає ситуація з її батьківським будинком – його вкотре збираються знести, навколо помешкання Олени Іванівни поступово виростає «хрущівське» містечко. Домівка для старенької – це не лише родинне гніздо, а насамперед – місце зберігання її архіву. А ще – пам’ятка історії – у центральній кімнаті часто гостював Євген Богословський. Сюди він приносив нові напрацювання, там і досі стоять два крісла, де він так любив сидіти… Олена Іванівна мріяла про пам’ятну табличку на фасаді. Тож на черговє «предписание о сносе дома» вона пише до виконкому відчайдушну відповідь: пропонує… перенести її будинок разом з архівом в інше місце, а цю ділянку нехай забирає місто… До речі, будинок «…и ныне там»!

Олені Олександровій таки багато вдалося – до 100-ліття від дня народження Євгена Богословського (26.12.1864 – 08.09.1941) у Музеї-архіві імені Михайла Глинки пройшла величезна конференція, присвячена його життю і творчості. У 1973 та 1974 роках відбулися пам’ятні вечори у Чернігові. У низці журналів і газет з’явилися публікації про митця. Але найголовніше – Олена Іванівна спромоглася долучити до справи неймовірну кількість небайдужих людей. Тому ім’я Євгена Богословського сьогодні не забуте, добрий почин продовжують наступні покоління.

Кілька років тому мені вдалося зв’язатися з онукою Олени Іванівни – Ніною Георгіївною Ральченко. Я попросила її написати кілька слів спогадів про бабусю, на що отримала відповідь: «Невозможно писать о близком человеке добрые слова объективно. Его поступки лишь по прошествию времени могут дать о нем хоть какое-то представление. Доброта, отзывчивость, порядочность Елены Ивановны известны не только мне. Я не могу быть объективной, это очень личное. Н.Г.».

До речі, так само відповіла Олена Іванівна професору Дмитру Рогаль-Левицькому на його запитання чому вона так ретельно займається цією справою: «Это очень личное…»

Олена МАЛИШКО

Фото надані автором статті та публікуються вперше

Share Button