Упродовж 10-12 листопада в Україні як відлуння ХХХІV Міжнародного фестивалю сучасної академічної музики «Київ Музик Фест-2023» пройде V Міжнародна учнівська конференція «Мистецтво без меж: шлях до науки». У її переддень «Музика» пропонує читачам матеріал, пов’язаний із попереднім учнівським форумом – черговий діалог із митцем. Тоді із учасниками літньої конференції «ARS LONGA-2023» спілкувався  Олесь Санін, український кінорежисер, продюсер, оператор, актор і музикант.

Модерували зустріч, за традицією, учні: Ольга Бучина (Хмельницька музична школа № 1 імені Миколи Мозгового), Єгор Князев (Костянтинівська школа мистецтв, Донецька обл.) і Тимофій Стаднійчук (Дитяча музична школа № 10, м. Київ).

Єгор Князев (далі – Є. К.): Пане Олесю, вітаємо! Ми дуже вдячні Вам за те, що попри щільний графік, Ви знайшли час для розмови з нами.

Олесь Санін (далі – О. С.): Друзі, вітаю! Дякую за чемність. Давайте запитання!

Тимофій Стаднійчук (далі – Т. С.): Так, ми підготували багато запитань. Особисто мене цікавить звукорежисура, Єгор обожнює театр та українське кіно, мріє стати актором. У Олі є письменницькі і режисерські спроби – сьогодні вона розповідала про підбір музичного супроводу до казки з власної книги. Але почну зі свого дуже простого запитання: як Ви стали режисером? Хто або що сприяло цьому?

О. С.: Сприяло мало що (сміється). Свої перші роботи я зняв на кіностудії «Волинь» у Луцьку. Мене туди привів тато. Він був художником, викладачем образотворчого мистецтва в художній школі й університеті. На початку 1970-х кіностудія збирала всю міську творчу еліту. І попри аматорський статус, усі, хто там працював, були фахівцями: актори місцевого театру, журналісти, фотографи.

Мене одразу зацікавили ці дивні люди у «шкірянках» із кінокамерами, які зачинялися у темній кімнаті з червоним світлом (тоді все знімали на кіноплівку, яку після зйомки треба було проявляти). Коли ми із Сергієм Михальчуком (оператором, моїм товаришем, з яким я зняв більшість своїх робіт, коли є така нагода) туди прийшли, нам сказали: «Для того, аби ви могли долучитися до нашого товариства, вам необхідно мати знання з фізики, математики, геометрії, бо від цих знань залежить зйомка фільму». На щастя, я навчався у фізико-математичній школі, де предмети вели викладачі з інституту й усі експериментальні освітні технології, що на той час існували, були у нас в класі. Отже…

Отже, я почав свій творчий шлях на аматорській кіностудії. Моя перша робота – слайд-фільм. Це набір фотографій, які можна було показувати через проєктор. Ми спеціально озвучували слайди, я робив звукову доріжку. Також я робив анімаційні фільми, які знімали на 16-міліметрову плівку. Нагадую, що кіно тоді знімалося лише на кіноплівку, яку потрібно було обробляти, проявляти тощо.

До Київського театрального інститут я потрапив так би мовити «транзитом» через москву. Справа в тому, що до певного моменту ми із Сергієм Михальчуком знали лише про російський виш – ВДІК імені Герасимова. Ми приїхали до москви, жили в друзів мого тата, відомих художників, перебували у мистецькій атмосфері. Але місто нам дуже не сподобалося. Тож вирушили до Києва.

У Києві було непросто. З’ясувалося, що на режисуру художнього кіно набирали п’ять студентів один раз на три роки. І конкурс був кілька сотень чоловік на одне місце вже після творчого іспиту. А до творчого іспиту були тисячі абітурієнтів! І коли я побачив вступників, зауважив, що всі вони були набагато старшими за мене, то подумав, що у мене недостатньо знань, умінь, і взагалі, що я звичайний «хлопчик, котрий приїхав із провінційного міста». Згідно з результатами іспитів, серед усіх напрямів освіти, які я міг обрати, найближчою до професії режисера ігрового фільму була акторська майстерність. Її викладали чотири роки.

Тож на кінорежисуру я вступив уже після акторського відділення. Усі мої однокурсники також мали вищу освіту. Тому замість дисциплін на кшталт історії комуністичної партії (які ми вже пройшли) нам читали фахові і дійсно необхідні для подальшої роботи курси. До того ж на п’ятьох, а згодом чотирьох студентів мого курсу, було вісім викладачів-академіків. На лекції з історії мистецтв, сценографії я ходив до Художнього інституту (наразі – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури – О. К.). Історію й теорію музики я слухав у Київській консерваторії (наразі – Національна музична академія України – О. К.). Там же Мирослав Скорик і Володимир Губа викладали нам композицію, зокрема, і роботу композитора в кіно.

Нас готували як режисерів складно-постановочного художньо-історичного фільму із такими специфікаціями, як «робота з трюками» та «музичний фільм». Тому освіта була справді фахова. Адже професія кінорежисера складна, вона чимось схожа, можливо, на професію диригента. На диригентський факультет вступають тільки ті музиканти, котрі вже мають вищу освіту з гри на інструменті. Але не це головне. Як і диригент, котрий не грає на музичному інструменті, але створює трактовку музики, яку ми чуємо в концертних залах, режисер сам не потрапляє в кадр, натомість роз’яснює іншим, як зніматись. Тому режисеру потрібно дуже багато знань, причому достатньо складних і фундаментальних із мистецьких дисциплін. Це мають бути люди досить освічені…

Т. С.: Скажіть, чи змінила якимось чином цю професію цифровізація, технічний прогрес?

О. С.: До певної міри зараз стало простіше створювати кіно. І я усіх вас закликаю це робити, не чекаючи якихось фінансувань! Тому що у кожного (принаймні, у багатьох) зараз у кишені є власна «кіностудія» – смартфон. Ви можете зняти ним відео, відредагувати його, зробити монтаж, додати музику і транслювати, й навіть дивитися самим! Тобто це і кіностудія, й кінотеатр водночас. Зараз це справжній виклик для фахівців. Так що тим, хто хоче створювати кіно, я кажу: знімайте, займайтеся самоосвітою! Я пережив, напевно, чотири революції в технології кіно, і наразі насувається п’ята – це втручання штучного інтелекту, і я думаю, що це може бути дуже цікавий досвід!

І оскільки ми заговорили про технічний прогрес, хочу наголосити на іншому вкрай важливому питанні – на необхідності впроваджувати технології, які дозволять розширити світ мистецтва для людей із особливими потребами. Доповідь однієї з учасниць конференції – Олі Бучиної – яскравий тому приклад. Поясню більш розлого.

Я, ще коли був підлітком, майже випадково став поводирем одного з останніх лірників Волині. Був такий Іван Власюк, незряча, але унікальна людина! Мене вразив його особистісний світ, те як він, людина, яка не бачила світ фізично, настільки тонко і глибоко його відчувала, насправді «бачила» його. Окрім того, Іван Власюк відкрив мені світ кобзарства, що став для мене важливим.

Тож я, коли трапилася нагода, зняв кінокартину «Поводир», в якій прагнув показати світ кобзарства, маючи свій про нього досвід. І саме цей досвід підштовхнув мене до того, щоби врахувати у цій роботі і потреби людей, котрі не бачать. «Поводир» – це перший український фільм із тифлокоментарем. Це спеціальна аудіодоріжка, яка розповідає незрячій людині те, що вона не може зрозуміти зі звуку тільки самого фільму. Це не просто переклад, не «радіовистава», а, я б сказав, спеціальний твір, за допомогою якого можна перекласти на звукову мову ті візуальні художні образи, які глядач бачить на екрані, і які не можна зрозуміти тільки зі звуку. Зрозуміло, що це вкрай специфічна річ, яка вимагає роботи і психолога, і фахівця, котрий працює безпосередньо з незрячими (або слабозрячими) людьми, і, загалом, людей, які мають доволі серйозне мистецьке обдаровання.

Це дуже специфічна технологія, але завдяки ній фільм «Поводир» змогли «побачити» багато незрячих українців. Звісно на такі речі потрібні кошти. Нам допоміг «Ошадбанк» і його тодішній директор Андрій Пишний: установа виділила кошти на обладнання глядацьких місць у кінотеатрах 17-ти українських міст. І скажу, що лише у Львові на перегляд «Поводиря» приходили десятки незрячих людей.

Звісно над такими речами необхідно працювати, перш за все, із суспільством, владою. Свого часу на одній із конференцій я розповів мерам українських міст про музеї для незрячих людей, котрі існують у багатьох містах цивілізованих країн світу. Це маленькі копії пам’ятників чи, наприклад, відомих споруд, до яких незрячі можуть підійти, доторкнутися, на яких також нанесено напис шрифтом Брайля… І буквально через півроку в Україні почали з’являтися такі музеї! Наприклад, у Львові: пам’ятник Тарасові Шевченку, що на площі Ринок.

Тож, я закликаю учасників конференції, звертати увагу і на цю частину нашого життя. Адже це ознака цивілізованого світу! І особисто звертаюся до Олі Бучиної. Я думаю, що Ваш письменницький досвід, переважно аудіотактильний, – надзвичайно цікавий і багатий. Я би радив Вам писати, і писати про дуже сучасні речі, писати про той світ, який Ви знаєте, який Ви чуєте, який Ви відчуваєте! Я не зможу про нього написати. А Ви точно зможете!

Ольга Бучина (далі – О. Б.): Дякую Вам! Ваша підтримка дуже важлива! Адже, як я сама люблю повторювати, якщо на мою творчість чи на мене хтось звертає увагу, то це для мене ознака того, що я рухаюсь у правильному напрямку, і що це все було недарма!

Якщо можна, я трохи прокоментую. Так хочеться відповісти на кожну з «історій», яку Ви, пане Олесе, щойно розповіли!

Хочу зізнатися, що я, на жаль, не дивилася фільм «Поводир». Я бачила лише трейлер та читала сюжет. І мене це вразило. Чому я не подивилася фільм? Бо поставилася до нього упереджено: поводир, незрячий… Я від початку вирішила вберегти себе, бо думала: «Боже, це зараз будуть жаліти…». Але мені зараз соромно за такі свої думки, адже насправді я відкрила для себе історію воїна, який мав зір, боронив Україну від ворогів. І коли він цей зір втратив, то не занепав духом. Він взяв до рук палицю, якою згодом буде ще й захищати свого поводиря, взяв бандуру і пішов воювати проти ворога, але вже в інший спосіб. Він не здався, не пав!

Дуже мудрими є Ваші думки про людей з обмеженими можливостями. Як на мене (це тільки моя суб’єктивна думка), ми самі здатні розширити ті обмеження, які в нас є. Світ рухається вперед – і ось ми маємо озвучку на телефонах, що дає нам можливість прочитати будь-який текст і не обмежує нас. У мене, наприклад, також і на ноутбуці є озвучка, тож я можу писати все, що я захочу. Свою книжку я писала спочатку на аудіо, а потім – на ноутбуці самостійно. І багато-багато галузей із кожним днем нам відкриваються.

Тому моє завдання – не лише когось надихнути, зачепити, а й допомогти розширити свої можливості.

Але підемо далі. Ви вже говорили про технічну сторону кіномистецтва. Але ж щось має підштовхувати людину до того, щоби почати опановувати технології. Бажання висловитися? Якісь ідеї? Де і як їх шукати?

О. С.: Я зараз вам скажу одну річ, яку не можна говорити у колі прагматиків. Ми знаємо, люди, які займаються творчістю, мистецтвом, інакше відчувають світ. Це практично інша «цивілізація» людей, котра не має розподілу на колір шкіри, мову чи щось інше. Це люди, яких Бог, природа чи щось інше обдарували відчувати цей світ трохи інакше і глибше, і в цьому їхня біда і щастя, водночас.

З якого ґрунту зростають твори? Сьогодні ми всі переживаємо величезні стреси. Ми чуємо, читаємо, бачимо історії, від яких просто холоне кров. Для всіх війна – страшна біда. Психологічне потрясіння може спричинити як бомбардуванням, так і звук грому. У більшості людей спрацьовує механізм психологічного самозбереження: аби вижити мозок намагається усунути переживання про все це з голови. Але для людей, які займаються художньою творчістю, як не дивно, це пожива (хоча так, мабуть, неправильно висловлюватися…)!

Тому я закликаю тих, хто займається творчістю, не ховатися від своїх емоцій, не ховатися від емоцій інших людей, намагатися їм допомагати прожити це. Не соромтеся співчуття, проживання чужих доль і себе в цих ситуаціях. Не закривайте свою душу, свої відчуття. Пізніше з цього досвіду народяться шедеври.

Є. К.: Ви розповідаєте дуже цікаві речі. Але як зберігати у своїй пам’яті цей досвід? І як його використовувати?

О. С.: Це можна записувати або малювати, можна якимось слідами лишати оці «вузлики» емоцій. Наприклад, в акторів є спеціальна вправа, яку називають «вухо ведмедя». Чому така назва і в чому суть вправи?

Це психологічний прийом, що походить від мисливських ритуалів індіанців Північної Америки. Справа в тому, що полювання саме по собі дає людині величезні емоції. Раз на рік чи раз на півроку всі мисливці збиралися на свято, де мали розказати про те, як вони вполювали щось серйозне, велике, ведмедя, наприклад. Розповідь перетворювалася на справжню виставу. Для того аби запам’ятати всі деталі полювання, в убитого ведмедя, відрізали вухо, нюхали його, клали у спеціальний мішечок, котрий постійно носили з собою.

Запитаєте – навіщо? Тому що нюх – одне із первинних відчуттів і пам’ять запаху сильніша і глибша за зорову. Часто людський мозок забуває, витирає якусь інформацію. Але дуже специфічний, різкий запах, пов’язаний із забутою ситуацією, миттєво може «увімкнути» в мозку всю ту картину, яка відбувалася в цей момент. Ось у чому полягає прийом «вухо ведмедя».

Тож, коли ви побачите щось неймовірне для себе, відчуєте щось дуже сильне, зробіть собі «вузлик» на пам’ять. Звісно, кожен зробить собі вузлик по-різному. Але наголошую: це стосується винятково творчих людей, зокрема, й акторів. Люди зазвичай не розуміють: як актори можуть плакати чи сміятися з професійної потреби? Як вони можуть пережити такі емоції? Відповідь така: в акторів на кожну подію їхнього життя, досвід, який вони отримали (буває, що на досвід їхніх колег, на музику тощо) є певний «вузлик-спогад», збережений у власно створеному «вусі ведмедя». І в ту мить, коли потрібно, наприклад у виставі, згадати якусь емоцію, за допомогою «вуха медведя» вмикається те чи інше переживання, яке дуже схоже на початкове. І оскільки я є професійним маніпулятором людської свідомості, котрий створює аудіовізуальні образи, в які повинні повірити люди, я подібні речі також придумую, з’ясовую, намагаюся зрозуміти їх для себе і так далі. Це частина моєї роботи!

О. Б.: пане Олесю, як режисер Ви працюєте не лише з професійними акторами. Розкажіть, чому?

О. С.: Я люблю працювати з не-акторам, бо вважаю, що кіно дає можливість показати таланти людей незалежно від наявності чи відсутності у них досвіду як професійних акторів. І якщо згадувати фільм «Поводир», то скажу так: якби я знав до зустрічі з хлопчиком, який знімався у мене в фільмі – Антоном Гріном – про те, наскільки він обдарований і цікавий, я виділив би йому більше сценарного навантаження, для того, щоб це розкрити.

Т. С.: Розкажіть, як Ви знімаєте кіно. Як обраєте теми?

О. С.: У моєму портфоліо багато різних фільмів: історичних, документальних. Я досить довго знімаю кіно. Великі історично-драматичні фільми тяжко знімати. Вони потребують значного фінансування, і поки я його знаходжу, у нас змінюються уряди й президенти. Але все ж час від часу такі фільми вдається робити. Я, чесно кажучи, навіть трохи «підкомплексовую» через те, що знімаю один фільм раз на сім-десять років.

Але, якось мій колега мені сказав: «Олесю, я зняв тридцять фільмів, які ніхто не знає. Ти зняв три, про кожен з яких говорять!». Тому тут надзвичайно важливе питання якості тем, за які ти берешся. Я ставлю перед собою, напевно, найважчі в українській кіноіндустрії завдання і намагаюся їх вирішити.

Я не дуже це люблю, але люди звикли визначати успіх фільму за касовими зборами. Одразу застережу, що не завжди хороші фільми мають касові збори. А іноді дуже погані фільми, натомість, мають хороші касові збори. І коли я розпочинав роботу над «Поводирем», мені «пророчили» суцільний провал. Казали: «ти берешся за абсолютно україномовний фільм (тоді це було зовсім не модно) про важку сторінку історії України, головний герой – драматичний». Але «Поводир» став найуспішнішим українським фільмом і залишався таким протягом трьох-чотирьох років! І якщо говорити про фінансову сторону, то лише за сім тижнів свого прокату (що дуже багато для кіно), згідно з підрахунками Держкіно, зібрав грошей, і що для мене є важливішим, глядачів, більше, ніж усі інші українські фільми разом узяті за усі роки незалежності України!

Це була відповідь моєму професійному середовищу на питання: «Яких фільмів потребує український глядач?» Тому надалі я спирався на факт успіху мого фільму і коли мені пропонували російські роботи, то відповідав: «Я в іншому патріархаті служу».

О. Б.: Розкажіть чому і як, Ви обираєте такий непростий шлях?

О. С.: Ви запитували мене про непрофесійних акторів, котрих я знімаю у своїх фільмах. У стрічці «Поводир» я зняв Джамалу. Ми друзі, багато спілкуємося, і в моменти життєвого і творчого вибору часто цікавимося думкою одне одного. Перед конкурсом Євробачення-2016 її тогочасний продюсер дуже не радив виконувати пісню «1944». А вона, до слова, з нею потім перемогла. Аргумент був такий: після виступу з цією піснею Джамала повністю втратить російський ринок. А це, навіть тоді, було фінансово болісним для музикантів.

Тож, Джамала питала моєї думки, радилася, як їй вчинити. Я сказав їй тоді: «Зараз ніхто не буде проти, якщо ти виступатимеш із іншою піснею. Ти фантастична співачка, в тебе унікальний голос. Я переконаний, що ти достойно виступиш. Якщо ти підеш на конкурс Євробачення із піснею про трагедію свого народу, ти однозначно втратиш лояльність росії. Але, можливо, ти відкриєш світові щось про себе і свій народ. Напевне, тебе використовуватимуть політики, причому з обох боків. Це важка ноша і ти це розумієш. Але подумай: в тебе зараз є шанс. Чи не пожалкуєш ти згодом, що не використала його?»

Коли переді мною постає дилема вибору, я роблю так, як мене навчили тато й дідусь – я запитую самого себе: «Чи будеш ти через багато років жаліти через той чи інший свій вчинок?».

Скажу відверто – для тих, хто вже знаходиться на певному щаблі суспільного визнання, питання вибору постає увесь час. Люди дивляться на тебе і звіряють із твоїм вчинком свої «моральні» годинники. Часто саме митці кидають виклик суспільству, змушуючи своїми діями людей до змін. Тож, коли перед тобою стоїть питання вибору, ти мусиш бути готовим до відповіді! І часто давати відповідь дуже складно. Для мене це роки безробіття й нерозуміння. Але ти тільки своїми вчинками доводиш навіщо це працює!

Т. С.: Останні півтора року життя багатьох творчих людей зазнало змін. Як зараз працюєте Ви? Що є Вашим пріоритетом?

О. С.: Як учасник усіх українських революцій, починаючи з «Революції на граніті», я разом із друзями розпочав пошук коштів. Ми звернулися за допомогою до колег переважно зі Сполучених Штатів Америки і Канади. Звідтіля нам запропонували зібрати кошти через прокат українських фільмів. Ми відібрали з десяток успішних, як нам здавалося, українських кінострічок. Зарубіжні колеги вирішили розпочати з «Поводиря». Він був більш-менш відомим, один із головних героїв – американський хлопчик, усе про Україну. Фільм навіть на «Оскарі» представляли!

Прокат розпочали з Нью-Йорка і Вашингтона, де на покази вдалося запросити кількох сенаторів, відомих артистів. Спочатку нам запропонували прокат фільму у 30 кінозалах впродовж тижня (і тоді вже це здавалося великою кількістю!), після показу – у 170 кінозалах, через три дні – у 350, а через два тижні підписали контракти на показ у 960 кінотеатрах по усій Північній Америці! Це неймовірна історія. Для порівняння скажу, що у США успішним уважається прокат іноземних (не американських чи англомовних) фільмів, якщо вдалося охопити 300 кінотеатрів. Для іспаномовних та франкомовних фільмів цей показник становить 500 кінотеатрів. А україномовна стрічка досягла майже вдвічі більшого успіху!

Мені казали «Лесь, тебе рекламує президент Сполучених Штатів!» Адже про Україну щодня з’являлися новини, збиралися пресконференції. Звичайно, американцям було цікаво. Тож касові збори фільму були в кілька разів більші, ніж в тут, в Україні. На жаль, ми не мали змоги купити на ці гроші військове обладнання, але ми дуже багатьом людям допомогли: надали допомогу біженцям, придбати для армії величезну кількість медичних препаратів. І це ще одна відповідь на питання, чи потрібне мистецтво?

О. Б.: Як Ви уважаєте, які завдання сьогодні стоять перед нами, творчими людьми і пересічними, дорослими і дітьми?

О. С.: Будь-хто з українців, в України чи за кордоном, відомий чи ні, своїми вчинками розповідає світу не тільки про себе, свою вихованість чи невихованість, а й про українську націю. Сьогодні на нас дивляться крізь збільшувальне скло. Ми кажемо: «Нам не потрібен пушкін, тому що він прапор російської пропаганди!», «Ми не будемо виконувати твори чайковського!» А світ запитує нас: «Що ви можете запропонувати? Хто ви?! Ми вже знаємо, що ви сміливі. Але покажіть нам, що ви будете робити після перемоги».

Мало націй у світі мають такі шанси. Щодня, справді щодня зникає якийсь діалект, а щороку – ціла мова. Були народи, які стерла історія, про які ми знаємо лише з одного рядка у шкільному підручнику. Україна на цьому тлі – щаслива земля, бо в нас є люди, які досі один одному з вуст у вуста передають пісні! У нас живе кобзарська традиція! Це велике щастя, але й водночас велика відповідальність! Ми цим дуже цікаві світові.

Але зараз такий час, коли потрібно працювати не лише задля себе, власного розвитку. Необхідно допомагати людям навколо. Багато людей зараз у розпачі, не знають, як жити далі, чим займатися і що попереду. Й усі, хто має ці сили – а переді мною сидять діти й викладачі, які мають це відчуття й розуміння, – знайте: ми будуємо сьогодні майбутнє України! Як би пафосно це не звучало, але тепер це завдання покладено на наші плечі. Малими кроками, простими щоденним справами ми вже зараз маємо будувати своє щасливе майбутнє і державу, яку намріяли. І це питання не одного року, а десятиліть.

Матеріал підготував Олег Козуб

Від редакції «Музики»:

Восени цього року відновив свою роботу Мистецький дискусійний клуб Crescendo, який разом із учнівською конференцією є складовою проєкту CRESCENDO ART FORUM. В межах засідань клубу відбулися ще дві зустрічі-бесіди учнів мистецьких шкіл із Олесем Саніним: після спецпоказу фільму «Довбуш» у дитячому кінотеатрі «Кадр» і під час відвідування виставкового проєкту «Створити фільм “Довбуш”».

Фото: надані Crescendo Atr Forum; зроблені під час конференції та зустрічей у рамках дискусійного клубу