Баварський симфонічний оркестр (нині оркестр Національного театру) відзначає у цьому році 500-річчя. Це – фантастична дата, яка зазвичай співвідноситься з ювілеями окремих персон, проте аж ніяк не творчих колективів. Подія має широкий розголос у музичному світі
Центром святкування, природно, є Мюнхен, бо саме тут 500 років тому керував оркестром Орландо ді Лассо, який увійшов в історію музики, переважно як автор хорових творів, але був також капельмейстером при дворі герцога Альбрехта V Баварського. Про композитора в Мюнхені згадали лише в ХІХ столітті. Проте пам’ятник Лассо, встановлений у 1849 році, не витримав сусідства з кінною статуєю Людвіга I, тож його перенесли. Але, на жаль, горезвісний монумент постраждав під час Другої світової війни. Тоді його відлили заново і в 1958-му знову встановили на Променадплац.
Чому ж паломництва саме до нього зараз не спостерігається? Почасти тому, що монумент уже більше десяти років обліплений дарунками фанів… Майкла Джексона та рясніє його зображеннями. Сталося так, що король поп-музики під час гастролей у Мюнхені зупинявся в готелі навпроти. А оскільки його популярність у наші часи вища за капельмейстера оркестру ХVI століття, нагадувати про останнього треба було не зіскрібаючи наліпки Джексона, а іншими, не репресивними методами.
Отже, на першому ювілейному концерті пролунала музика Орландо ді Лассо у перекладенні для брас-ансамблю. А підношення Джексону вирішили не чіпати. Може це й правильно. Публіка сама обирає кумирів у всі часи, хоча «вакантними» п’єдестали не бувають. І це довела програма святкування ювілею Баварського оркестру. Кожен з учасників цього велетенського марафону довжиною у п’ять століть був відповідно відзначений у концертних програмах.
Принагідно згадаємо, що за цей тривалий час змінювалися не тільки покоління музикантів, а й музичні стилі, склад оркестру і його звучання. Якщо раніше, наприклад, це була жменька оркестрантів, то сьогодні для повноцінного звучання оркестру в деяких творах доводиться шукати додатковий простір, адже це відповідає масштабу мислення композиторів. А серед них – такі гіганти, як Ріхард Вагнер, Ріхард Штраус, Густав Малер, Антон Брукнер, Ігор Стравінський, Кшиштоф Пендерецький і багато інших авторів, до рівня яких виросли не всі сучасні виконавці, а також, можливо, й ті слухачі, які ходять уклонитися Майклові Джексону, а не Орландо Лассо чи Вагнеру…
Без перебільшення, одним із головних героїв музичних свят став нинішний генеральний музичний директор Баварської опери Володимир Юровський. Це прізвище лунає досить часто, але не менш регулярно виникає питання про те, про якого саме диригента з династії Юровських ідеться.
Традиції цієї музичної родини налічують років сто. Серед нинішніх спадкоємців – німецький диригент Дмитро Юровський, який має великий послужний список роботи з оркестрами по всьому світу, і Володимир, котрий зараз очолює не тільки Баварську оперу, а й симфонічний оркестр Берлінського радіо. Михайло, їхній батько, розпочав диригентську кар’єру за радянських часів і ще до падіння Берлінської стіни працював запрошеним диригентом у багатьох містах Німеччини й Австрії. За його прикладом сини обрали професію диригента, а батько став їхнім першим наставником. На жаль, 2022 року Михайло Юровський пішов із життя. Коли минулоріч він мав диригувати в Лейпцигу, запланований задовго до цього концерт довелося присвячувати пам’яті митця.
Володимир Юровський продовжує музичну естафету батька, діда (композитора, на честь якого він був названий) і прадіда, також диригента Давида Блока. Ось і виходить, що сім’я Юровських (таких диригентських династій у світі всього три) за творчим досвідом (понад століття) і вагомістю внеску в німецьку культуру добре вписується в п’ятсотрічну історію найстарішого баварського оркестру.
У цього колективу були видатні керівники, багато з яких уже потрапили у фоє як бюсти й портрети. Усіх їх об’єднувало бажання надати музиці більш високий соціальний статус. І саме це з давніх давен вирізняє Баварську оперу.
Володимир Юровський теж включився в цей процес, але йому ще рано покриватися бронзою і ставати в позу пам’ятника, хоча він – маестро харизматичний і працює за пультом, наповнюючи простір енергією та вольовими посиланнями музикантам і слухачам. Це диригент-аналітик, але не раціональний, а переповнений емоціями, хоча ніколи при цьому не «вилазить із фрака». Стиль Володимира Юровського вирізняється шляхетністю, ефективністю спілкування з музикантами і точністю намірів. До речі, те ж саме часто говорили і про його батька.
Я завжди захоплювався диригентами, які досконало володіють не тільки оркестровим інструментом, наприклад, скрипкою, а й можуть грати партитуру на роялі, працювати з вокалістами без акомпаніатора, виголосити змістовну промову перед початком концерту. Саме так задум автора музики з «контурної карти» перетворюється на звукову сферу, яка згодом забарвлюється всіма можливими оркестровими фарбами і динамічними нюансами. Настає найпрекрасніший момент у відтворенні музики, коли слухача буквально охоплює звукова хвиля і він відчуває такий об’ємний звук, якого не можна досягти жодною стереосистемою.
Одне з інтерв’ю Володимира Юровського називалося його словами: «Я граю тільки ту музику, яку вважаю абсолютно необхідною для себе в даний момент». Але ця фраза характерна для того часу, коли диригент почувався «вільним артистом». Тепер, під тягарем відповідальності за весь театр, генеральний музичний директор Баварської опери думає про репертуарну політику, розподіл вистав і різноманітність афіші. Але він не упускає можливості познайомити глядача з сучасними великими й складними проєктами, такими як опери «Дияволи з Лудена» Кшиштофа Пендерецького, «Гамлет» Бретта Діна та іншими.
Складається враження, що Володимир Юровський свідомо уникає популярних творів, розрахованих на безумовний глядацький успіх. Приємний виняток – культова для німців «Летюча миша» Йоганна Штрауса, яку він зібрався подарувати глядачам напередодні Нового року. Взагалі ж музичні уподобання Володимира – на боці маловідомих або ще недостатньо оцінених опер і симфонічних творів, які потрібно вміти представити глядачам і переконати їх у тому, що театр, зокрема й оркестр, зробили правильний вибір. Наприклад, одна з його мрій – остаточно повернути на сцену опери австрійського композитора Олександра Цемлінського, до творчості якого диригент має особливу пристрасть і тому хоче відновити історичну та художню справедливість по відношенню до його спадщини.
Володимир Юровський – людина демократична й позбавлена зовнішньої показовості. Одного разу він приїхав до мюнхенського Фолькстеатру на велосипеді, щоб побачити головний хіт українського театру воєнного часу «Погані дороги» у виконанні київських артистів. Виставу про те, як росія знедолила ні в чому не винних українців і як продовжує цілеспрямовано руйнувати «братню» країну. Тоді я дізнався, що мати Володимира з Києва і, звичайно, поділяє обурення сина безвідповідальними діями російської мілітаристської «еліти». І це зовсім не збігається з позицією космополітів, які почуваються ніби вдома у будь-якій країні. Надто некомфортно жити й працювати в сьогоднішній агресивній росії…
До речі, я вже підкреслював у дописах, що причинні наслідки «війни та миру» Володимир Юровський з режисером Дмитром Черняковим однозначно висвітлив у Баварському театрі в постановці однойменної опери Сергія Прокоф’єва за романом Льва Толстого. У мене залишилося переконання, що ця вистава, попри задум композитора та авторки лібрето (скоріше, вимушений за умов сталінізму), стала не уславленням російських перемог, а епітафією миру, неможливого за імперських амбіцій країни, для якої загарбницька війна природніша за мир.
Повертаючись до ювілейних заходів (якщо можна так назвати низку яскравих вистав, концертів, виставок, презентацій), слід окремо сказати про грандіозне гастрольне турне Баварського оркестру містами Європи. Окрім Німеччини (Берлін, Меран, Гамбург), це були Австрія (Відень, Лінц), Велика Британія (Лондон), Франція (Париж), Швейцарія (Люцерн) і Румунія (Бухарест). Серед творів таких історичних постатей, як Ріхард Вагнер, Антон Брукнер, Альбан Берг, Ріхард Штраус, Роберт Шуман, Густав Малер, виконувалася Симфонія № 3 («Біле поховання») української композиторки, лауреатки Шевченківської премії Вікторії Польової.
Володимир Юровський так охарактеризував її доробок: «Музика Вікторії Польової дуже мене зворушила уявною простотою. Я знаю, що симфонія виникла з меншого, майже камерного твору, але у новій версії з більшим інструментарієм збагатилася тонкими взаємозв’язками та розгалуженнями, тож стала глибшою, багатошаровою. Польова розповідає про красу, швидкоплинність і крихкість людського життя, тому ця музика чудово підходить до програми, де у нас лунають твори Альбана Берга, Густава Малера та Ріхарда Штрауса».
Маестро Володимир Юровський не раз включав у свої програми твори Валентина Сильвестрова та робив перед ними словесні преамбули (популяризаторський жанр, яким диригент теж досконало володіє). І дотепер він перебуває у відкритому пошуку творів українських композиторів, які доречно взяти до репертуару.
У ювілейному циклі виступів оркестру було вже вкотре організовано концерт просто неба, який має характерну назву «Опера для всіх» і проводиться на площі Марсталплац, що фактично примикає до театру. Аналоги таких концертів є майже в усіх європейських країнах, проте публіка там розміщує подушки та ковдри не на каміннях та асфальті, а на зеленій травці. Проте декотрі незручності з лишком компенсувало меломанське задоволення – Концертом для фортепіано з оркестром Роберта Шумана у виконанні Юхима Бронфмана та «Альпійською симфонією» Ріхарда Штрауса (диригував також невтомний Володимир Юровський).
Утім ювілейний цикл концертів не був бенефісом одного диригента. Адже за пульт ставали і його попередники на посаді генерального музичного директора – Зубін Мета, Кент Нагано, Кирил Петренко, які доклали чимало зусиль, аби підвести Баварський оркестр на музичний Олімп.
Петренко диригував Восьмою симфонією Густава Малера, яку сучасники називали «симфонією тисячі», маючи на увазі кількість учасників, що підкреслює її грандіозний масштаб. До речі, Малер був проти такого визначення, бо вважав його «рекламним».
Але насправді не реклама спрацювала для слухачів цього твору у приміщенні Баварської опери в жовтні цього року, а історична пам’ять і бажання почути й побачити грандіозне музичне дійство.
Восьма симфонія вперше з тріумфом виконувалася у 1910 році саме в Мюнхені під орудою автора. Це й тоді було сенсацією. А зараз тим паче. За приблизними підрахунками на сцені грали та співали від 350 до 400 учасників. Це, крім величезного симфонічного оркестру, два мішаних і дитячий хори, 9 солістів. Не тисяча, звичайно, але все одно присутні почули масштабне живе звучання, якому не вистачало ще більшого простору…
Малер, коли писав цей твір, сам розумів його непересічність: «…уявіть собі, що Всесвіт починає звучати та дзвеніти. Потім уже співають не людські голоси, а сонце та кружляючі планети…» Не випадково одним із головних джерел натхнення був для німецького композитора «Фауст» Гете. Як на мене, – це симфонія молитовності й захоплення «вічною жіночністю», що уособлює любов до життя, наразі більш актуальна, ніж Дев’ята симфонія Бетховена з її закликом обійнятися мільйонам. Піднесена та величава музика Малера не просто оптимістично налаштовує слухачів, а переконує, що божественний промисел на Землі справді існує і має налагодити світоустрій, усупереч дияволіаді сьогодення.
Олександр ЧЕПАЛОВ
