Post Scriptum Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2015», що пройшов 4 жовтня у форматі Non Stop, вразив київських музичних інтелектуалів розмаїттям імпрез. На розсуд публіки були представлені виступи провідних київських виконавських колективів, а також австрійського тріо «Immersio», зміст яких становили цілісні презентації сучасної академічної музики різних національних шкіл. У цьому грандіозному завершальному марафоні гучним знаком оклику прозвучала програма «Польська композиторська школа повоєнного періоду». Її блискуче виконав ансамбль сучасної музики «Sed Contra» (диригент – Міхеїл Менабде)
Акція проходила за сприяння Польського інституту в Києві. Власне сама ідея концерту прочитувалася у його назві: представити українському слухачеві панораму творчих пошуків польських композиторів так званої повоєнної доби. Задля цього було ретельно скомпоновано програму. До неї увійшли твори митців, які народились послідовно у кожному повоєнному десятилітті, починаючи з 1950-х і завершуючи 1990-м роком. Також було заплановане вступне слово культурознавця, викладача Університету Адама Міцкевича у Познані Кшиштофа Морачевського. На жаль, польський гість, не зміг приїхати до України. Однак якість озвученої на концерті музики, як і рівень її виконання компенсували цю невелику прикрість.
Твори, що прозвучали того вечора, були створені різними творчими індивідуальностями і, вочевидь, у різні періоди другої половини ХХ століття. Відкрив концерт твір Павла Шиманського (нар. 1954 р.) «Recalling a serenade» для кларнета і струнного квартету. Назва твору, що приблизно перекладається як «Перегук із серенадою» («Посилання на серенаду»), відсилала слухача до класичних зразків жанру ХVІІІ століття. Програмності заголовка відповідала і стилістика твору: він базувався на ідеї перегуку класицистичних мовних кліше та прийомів організації музичного простору, типових для ХХ століття. Так, автентичні кадансові звороти, гамоподібні пасажі й відверто моцартівські дансантні мелоформули чергувалися з пуантилістично оформленими фрагментами тексту, в яких мелодичне начало губилося, поступаючись місцем ритмічним структурам. Своєрідність, синкопованість звучання останніх іноді нагадувала автентичну музику народів Африки. Погодьтеся для академічної музики ХХ століття, музичний словник якої збагатився інтонаційними практиками неєвропейських культур, ефект цілком очікуваний і органічний.
До певної міри суголосною творові Павла Шиманського виявилась композиція Ганни Кулєнти (нар. 1961 р.) «Going up I» для скрипки і контрабаса. Ідея гри тут проявлялась у смисловому протиставленні формотворчо-стримуючого джазового «крокуючого» баса (контрабас) і декламаційно-імпровізаційного соло скрипки. І знову конструктивний задум композитора подається через стилістику неєвропейської мовної системи.
Ця ж інтелектуалізована ідея протиставлення-об’єднання фігури-ostinato і мелодично-імпровізаційних спалахів простежувалась і в творі Павла Микєтина (нар. 1971 р.) «Choć doleciał Dedal» для кларнета, віолончелі та фортепіано.
Інші дві композиції, що належать авторам молодшого покоління польських композиторів, характеризує послаблення раціоналістичного ігрового елементу. Натомість наявний доволі сильний емоційний, романтичний струмінь. Так, динамічно і драматично прозвучав опус Ігнація Залевського (нар. 1990 р.) «Entschwebung. Epitaph für Egon Schiele» для флейти, кларнета, скрипки, віолончелі та фортепіано, присвячений Егонові Шиле, ключовій постаті австрійського живописного експресіонізму. Стихійно-фолковим і водночас по-джазовому імпровізаційним (особливо у каденції ударних) виявився твір присутнього на вечорі Даріуша Пшибильського (нар. 1984 р.) під назвою «Medeas Traume» для скрипки, кларнета, ударних і фортепіано.
…На початку концерту ведуча зачитала короткий зміст пропонованого слухачам проекту. Серед іншого був озвучений і намір продемонструвати українській публіці «як змінюється традиція» у польській музиці. Мушу констатувати, навіть попри закономірне обмеження у матеріалі, намір вдалося реалізувати. Протягом другої половини ХХ століття польська композиторська традиція таки змінювалася, як, зрештою, й українська. Загальний вектор цих змін – у поступовому відході від раціоналістичного, структуралістського тлумачення музичного матеріалу, відмови від радикальних прийомів композиції і повернення до емоційного начала як основи музичного мистецтва. У цьому в нас із поляками багато спільного. Варто лише пригадати шлях у музиці українських шістдесятників.
Валентина КУЛИК
Фото Юрія ШКОДИ
