У 2020 році вийшла друком монографія Вячеслава Овсяннікова «Поп-рок як репрезентативний напрям сучасної української музичної культури» (Київ: НАККіМ, 2020. 160 с.)
Сьогодні знайти в українських бібліотеках якісну літературу про український рок зовсім не легко. І навіть коли пощастить зустріти існуючі поодинокі видання, вони, на жаль, не розкриють усю панораму напрямів і відгалужень рок-музики, поміж яких є і поп-рок. Саме цей стиль розглядає автор книжки як один з актуальних у XXI столітті.
У передмові зазначається, що дослідники не приділяють належної уваги поп-року, тому що неповнота його ознак у порівнянні з класичними напрямками року дещо наближає його до поп-музики. Науковці у більшості випадків схиляються до дослідження «чистих» жанрових зразків року та уникають його стильових гібридів. Однак, обираючи для власної монографії саме поп-рок як поєднання елементів рок- і поп-музики, Вячеслав Овсянніков вбачає у ньому культуротворчий потенціал, відкритість до трансформацій, що відбуваються в популярній музичній культурі.
Монографія має три великих розділи. У першому «Поп-рок як культурно-мистецький феномен» розкривається ряд важливих питань, що пов’язані з ідентифікацією явища. Так, у першому підрозділі «Культурні коди популярної музики доби постмодерну» автор робить детальний огляд літератури, присвяченій рок-музиці. Розглядається ціла низка понять, як-от «естрадна музика», «масова музика», «популярна музика», «молодіжна музика», «легка музика», та обґрунтовується доцільність їхнього використання як термінів у руслі поп-року.
Важливою є теза, що окреслює популярну культуру як складову єдиного культурного простору людства. Для розуміння найбільш значимих його елементів автор залучає поняття «культурного коду». Він доходить висновку, що «поп-рок як культурно-мистецьке явище, яке поєднує протестний потенціал року та розважальну спрямованість поп-музики, містить два опозиційних культурних коди – соціальної заангажованості та соціального конформізму» (С. 53). Проте для українського поп-року важливим є національний культурний код, провідну роль у котрому відіграє національна музична мова, яка не є тотожною фольклору.
У другому підрозділі «Поп-рок як репрезентативний напрям українського мистецтва» автор робить стислий огляд української рок-музики від витоків до сьогодення. Побіжно він окреслює етапи розвитку зарубіжного поп-року. Важливим є спостереження про те, що навіть у іноземних дослідників немає чіткого визначення ознак приналежності тих чи інших виконавців до поп-року. Етапи безпосереднього становлення української рок-музики подаються у хронологічному порядку з зупинками на окремих десятиліттях (1960-ті, 1990-ті, 2000-ні, 2010-ті), також згадуються найбільш яскраві постаті кожного періоду.
Розділ «Культуротворчий потенціал українського поп-року» присвячено сторінкам вітчизняної культури. В першому підрозділі «Візуалізація як форма репрезентації культурних кодів в українському поп-року» в авторському фокусі знаходяться відеокліпи та імідж виконавців як особлива форма представлення творчості. Зупиняючись на вибраних відеозразках, дослідник акцентує увагу на зв’язку між культурними кодами лірики, музики та відеоряду.
Також з аналізу відеоряду він формує уявлення про сценічний імідж артистів, який охоплює широкий спектр образів – від романтичного героя до суворого рокера, від дівчини-підлітка до гламурної діви. Таке розмаїття пояснюється впливом традицій як рок-культури, так і шоу-бізнесу. Підрозділ «Національний культурний код та соціокультурні функції українського поп-року» порушує питання співіснування національного та інтернаціонального компонентів в українському поп-році.
Третій розділ монографії «Український поп-рок: персоналістичний вимір» сконцентровано на характеристиках окремих виконавців. Увага фокусується на тематичному спрямуванні композицій, артистичному іміджі, музично-стильових пріоритетах, а також на найбільш знакових музичних композиціях і відеороботах. У підрозділі «Тематичне спрямування та музично-стильові орієнтири українських поп-гуртів» у хронологічному порядку розглядається творчість гуртів «Океан Ельзи», «Скрябін», «СКАЙ», «Мотор’ролла», «Антитіла», «Lama» й «O.Torvald». Підрозділ «Тематичні та музично-стильові пріоритети українських сольних поп-рок-виконавців» сконцентровано на постатях трьох співачок – Марії Бурмаки, Альони Вінницької і Міки Ньютон.
Завершується монографія післямовою, де стисло підсумовуються головні тези попередніх розділів.
А читачі книги зроблять свої висновки. Сучасний музичний простір дійсно вирізняється неабиякою різноманітністю й багатовимірністю, і рок музика тут зовсім не на другому плані. Як довів Вячеслав Овсянніков у книзі, цей пласт музичної культури має великий потенціал для музикознавчих розвідок.
Напрям рок-музики має особливу атмосферу. Саме про неї говорить Енн Райс вустами героя «Вампірських хронік» Лестата: «Світ рок-музики заворожив і зачарував мене – я захоплювався тим, як ці співаки волають на все горло про добро і зло, проголошують себе то янголами, то дияволами, а оточуючі їх смертні при цьому веселяться. Іноді здавалося, що вони просто божевільні. Однак виступи їх завжди вражали технічною складністю і чудовою організацією. Думаю, що за всю історію свого існування світ не бачив нічого подібного – такого дивного поєднання дикого варварства та інтелекту».
Катерина БУБРА
