Серед лідерів фестивалю у Байройті з’явиться ім’я українки Оксани Линів

179
Share Button

На диригентському Олімпі славетного вагнерівського фестивалю у Байройті влітку 2021 року засяє нова зірка. За диригентський пульт уперше стане жінка, і нею буде видатна українська майстриня Оксана Линів

Ця подія означатиме, що Оксана потрапляє до кола посвячених, кому надано право зайняти місце у переліку найвідоміших диригентів світу. Щоб до кінця зрозуміти, наскільки запрошення до Байройта є знаком найвищого визнання, варто звернутися до історії фестивалю, якому в наступному літньому сезоні виповниться 145 років.

Є чимало такого, що робить фестиваль у Байройті явищем унікальним. Це майже детективний сюжет побудови особливого театрального приміщення, план якого виник у голові молодого, тоді мало кому відомого німецького музиканта Ріхарда Вагнера, коли його переслідували життєві складності, а до реалізації найсміливіших творчих проєктів було ще надто далеко. Однак у нього була така вдача, що з найнесприятливіших і найскрутніших обставин він виходив переможцем, бо труднощі ставали стимулами для несподіваних рішень і нестримного руху вперед.

Ось митець опинився у Ризі й одержав посаду першого капельмейстера місцевого Німецького театру. Невеликий дерев’яний театрик, у якому доводилося працювати, мав вельми скромні творчі ресурси і спочатку видався схожим на сарай. Однак еврика! Адже завдяки природному матеріалу – дереву тут ідеальна акустика, до того ж як зручно розташовані амфітеатром місця у глядацькому залі! І ще дві незвичні для інших оперних приміщень особливості: утоплена в підлогу оркестрова яма, а під час вистав зал занурюється у напівтемряву, що дає змогу цілком зосередитися на сценічній дії та музиці.

Усе це Вагнер запам’ятав і втілив пізніше в інших масштабах у власному проєкті фестивального театру. Щоб ця майже божевільна ідея виникла і почала реалізуватися, потрібен був багаторічний негативний досвід спілкування з великими і малими європейськими оперними театрами, зіткнення з усіма їхніми рутинними традиціями й звичками, які перешкоджали сміливим художнім намірам і високим мистецьким ідеалам.

Незвичним став не лише нарешті побудований фестивальний театр на зеленому пагорбі затишного баварського міста Байройта, а й небувалий твір, який знайшов перше втілення саме в цьому приміщенні. Прем’єрою тетралогії «Перстень нібелунга» влітку 1876 року відкрився оперний фестиваль, який задумав і провів сам автор. І знову, як завжди у його житті, тріумф, перемога, гості з усього світу, шум у світовій пресі та одночасно – фінансовий дефіцит, борги, ускладнення зі здоров’ям внаслідок перевтоми. Адже Ріхарду Вагнеру було вже 63 роки й за плечима довгий шлях боротьби за кожний крок, який привів його до омріяного зеленого пагорба і зрослого на ньому, як казкове диво, Фестшпільхаузу.

Другий байройтський фестиваль Вагнер ще встиг запланувати і провести через шість років після першого й за пів року до своєї раптової смерті. Він представив на ньому останнє творіння, урочисту сценічну містерію «Парсифаль». Кажучи про художні результати обох фестивальних циклів, а також про те, які міцні підвалини були в них закладені на майбутнє, треба поставити на перше місце заслуги створеного Вагнером диригентського корпусу. Сам видатний Маестро, Вагнер сприяв появі нового покоління диригентів, яких можна вважати представниками його школи. І якщо театральна реалізація його творів, якій він також приділяв найпильнішу увагу, входив у всі деталі підготовки вистави, його не повністю вдовольнила, то диригентський загін перших байройтських фестивалів був справді неперевершеним.

Відданим другом композитора і всієї його сім’ї, улюбленцем як дорослих, так і дітей вагнерівського дому, був кремезний велетень Ханс Ріхтер (1843–1916). Спілкування з Маестро він починав як скромний помічник у справі підготовки до видання чистової партитури опери «Нюрнберзькі мейстерзінгери». Потім Вагнер узяв його асистентом, коли 1868 року прем’єра твору готувалася у Баварській придворній опері в Мюнхені.

Ханс Ріхтер отримав блискучу музичну освіту у Відні й умів грати на багатьох інструментах. Його диригентський дебют відбувся у Брюсселі 1870 року й також був пов’язаний із Вагнером – тут він поставив «Лоенгріна». Швидко після цього за рекомендацією композитора Ріхтер потрапив у Мюнхенський оперний театр на посаду королівського капельмейстера, однак був позбавлений цього місця, коли став на сторону Вагнера у конфлікті, що виник через постановку «Золота Рейна», яку робили попри волі автора.

Наступним етапом диригентської кар’єри Ріхтера став Будапешт. Там йому вдалося за короткий час підняти на найвищий рівень гру оперного оркестру. У 1875 році Ріхтер став диригентом Віденської придворної опери. Його діяльність вписала видатну сторінку у музичне життя австрійської столиці.

Тридцятишестилітньому маестро Вагнер довірив прем’єру «Персня нібелунга». Повний цикл демонструвався на першому фестивалі тричі. Один із критиків описував Ріхтера як гіганта міцної статури з широкими грудьми, світлою бородою, який спокійно і незворушно стояв за диригентським пультом. У подальшому Ріхтер диригував у Байройті також «Нюрнберзькими мейстерзінгерами», а всього провів тут 77 вистав.

При виборі музичного керівника для постановки «Парсифаля» вирішальне слово сказав король Людвіг ІІ Баварський. Він надав суттєву фінансову допомогу фестивалю, запропонувавши для участі мюнхенський оперний оркестр, однак з умовою, що готуватиме прем’єру придворний капельмейстер Герман Леві (1839–1900). Спочатку це викликало розмови у вагнерівському оточенні. Як це, доручити диригувати християнською містерією іудею? Однак авторитет Леві як досвідченого музиканта, випускника відомої не лише в Німеччині Лейпцизької консерваторії, був незаперечним.

На той час він уже протягом десяти років очолював Придворний оперний театр у Мюнхені. Його знайомство з Вагнером відбулося ще 1871-го, і він мав досвід виконання творів композитора. До того ж Герман Леві відвідував репетиції «Персня нібелунга» у Байройті при підготовці першого фестивалю, а через два роки по його завершенні з успіхом поставив тетралогію на мюнхенській сцені.

Пізніше у спогадах син Вагнера і його майбутній спадкоємець на посту керівника фестивалю Зигфрід Вагнер (1869–1930) дуже тепло відгукувався про Германа Леві як про непересічну особистість, чудового музиканта і добру людину. Дещо упереджене й прискіпливе ставлення до нього батька видавалося Зигфріду дивним. За його словами, Леві «був одним із найцікавіших і найбільш значних євреїв, які мені коли-небудь зустрічалися» (Wagner Siegfried. Erinnerungen. – Frankfurt am Main, 2005. – S. 18).

Леві знайшов підхід до кожного з дітей Ріхарда Вагнера, звертав увагу на їхні індивідуальності. Зиґфрід, який був усебічно обдарованим і, крім диригування й режисури, писав оперні твори, згадував, як щиро Герман Леві клопотав про включення до репертуару мюнхенського театру його першої опери «Чоловік у ведмежій шкурі» (інша назва «Легінь»), поставленої у січні 1899-го.

З успіхом втілений «Парсифаль» виконувався у фестивальних програмах наступних років і протримався майже у незмінному вигляді аж до 1933 року. Герман Леві диригував цим твором до 1894-го, поряд із призначеним пізніше другим диригентом Францом Фішером.

Зигфрід Вагнер і Фелікс Мотль

Серед молодих музикантів, які активно долучилися до підготовки першого байройтського фестивалю, був двадцятилітній австрієць Фелікс Мотль (1856–1911). Він закінчив Віденську консерваторію по класах фортепіано, композиції, музичної теорії і диригування. Ще у студентські роки диригував концертами Віденського вагнерівського товариства. У Байройті 1876 року допомагав у коректурі нотного матеріалу й виступав у ролі піаніста-концертмейстера.

Фелікс Мотль став улюбленим диригентом удови Вагнера Козіми, яка взяла на себе управління фестивалем після смерті чоловіка й утримувала його протягом двадцяти років, доки не передала керівництво сину Зигфріду. Останній надзвичайно високо оцінював Фелікса Мотля як музиканта, а його фортепіанну гру навіть порівнював з грою свого дідуся Ференца Ліста: «З усіх піаністів, яких я пізніше чув, тільки Мотль справляв на мене схоже враження. Не за допомогою техніки – Мотль не хотів бути піаністом, – а тим магнетично чарівним, демонічним, що він добував із кінчиків пальців і переносив на тендітні клавіші фортепіано. Дивовижний вплив на публіку можна пояснити тільки подібними чарами».

Найвищу оцінку давав Зигфрід диригентському таланту музиканта: «Мотль диригував творами мого батька з таким самим захоплюючим поривом, як і творами Моцарта і Вебера. З його магнетичною чарівністю навіть такі сухі твори, як композиції Берліоза, ставали на час теплими. Незабутньою залишилася для мене сценічна постановка “Святої Єлизавети” (йдеться про ораторію Ференца Ліста. – М. Ч.-Г.), режисурою якої займалася моя мати, Мотль був диригентом» (Wagner Siegfried. Erinnerunge. – S. 32).

У період керівництва Козіми Вагнер Фелікс Мотль диригував «Тристаном», «Мейстерзінгерами», «Тангойзером, «Лоенгріном», «Летючим голландцем». В останній постановці вперше як диригент дебютував Зигфрід Вагнер.

Новою інтерпретацією «Тристана та Ізольди» під час фестивалю 1906 року Козіма Вагнер завершила своє очільництво. У її прощальній виставі за пультом стояв Фелікс Мотль. У 1903 році він очолив Баварську державну оперу, у 1907 став генеральмузікдиректором міста Мюнхена. Багато гастролював у країнах Європи як оперний і симфонічний диригент, у тому числі провів американську прем’єру «Парсифаля» в Метрополітен-опера, керував творами Вагнера у лондонському Ковент Гардені, гастролював у Петербурзі й Москві. За 11 байройтських фестивалів, у яких Мотль брав участь, він провів 70 вистав.

Не лише життя музиканта, а й смерть виявилася пов’язаною з музикою Вагнера. 21 червня 1911 року він переніс інфаркт, коли диригував «Тристаном та Ізольдою», після чого помер у лікарні.

Ханс Ріхтер, Герман Леві та Фелікс Мотль

Зіркова диригентська трійка Ганс Ріхтер, Герман Леві та Фелікс Мотль забезпечила високий музичний рівень вагнерівських фестивалів у Байройті протягом перших 26-ти років. У критичних статтях Бернард Шоу віддавав належне всім трьом, однак називав Ганса Ріхтера «найбільш упевненим, найенергійнішим і найобдарованішим».

Під час фестивалю 1896 року тетралогію «Перстень нібелунга» поряд із Гансом Ріхтером і Феліксом Мотлем провів також Зигфрід Вагнер. «Зиґфрід диригував репетицію “Золота Рейна” на відмінно», – занотував у щоденнику Фелікс Мотль. Через два дні він підтвердив цю схвальну характеристику: «Зиґфрід робить свою справу вражаюче».

Ісидора Дункан в опері “Тангойзер”. 1904 р.

У 1904 році «Тангойзер» також пройшов під керівництвом Зиґфріда Вагнера. Сценографія та інсценування, насамперед освітлення, були у виставі значно вдосконалені. У сцені в гроті Венери виступила видатна танцівниця того часу Ісідора Дункан, яка станцювала першу Ґрацію. Вакханалію поставив один із провідних балетних діячів того часу хореограф Рудольф Лабан.

1906-го Зиґфрід став повновладним керівником фестивалю і протягом наступних років здійснив постановки «Парсифаля», тетралогії «Перстень нібелунга», опер «Тристан та Ізольда», «Лоенгрін». Надзвичайною його перевагою було те, що він одночасно з диригентським оволодів фахом оперного режисера і міг бачити майбутній результат комплексно.

Ще у 1901–1902 роках при постановці «Летючого голландця» Зиґфрід переконав Козіму реалізувати виставу так, як вона ще не виконувалася – без поділу на три дії та антрактів. Він був упевнений, що про цей первинний намір батька свідчить музичний матеріал: завершення і вступи до трьох актів. Але відтворити на сцені задумані безперервні переходи від однієї картини до іншої у часи, коли опера ставилася вперше, не дозволили мізерні постановочні засоби, які мав у розпорядженні тодішній театр. У новій байройтській постановці з ініціативи Зиґфріда Вагнера за рахунок кулісних перспектив та імпресіоністичного освітлення активізувався сценічний рух. Подальшій динамізації дії при поверненні до цього твору в 1914 році сприяли кругла панорама замість звичайних софітів, зміни картин на задньому плані. Як писали критики, скелі стали об’ємними, а кораблі виглядали більш реалістично.

Іще в останні роки правління Козіми Вагнер на диригентському небосхилі фестивалю стали з’являтися нові імена. На короткий час блиснула зірка відомого диригента і видатного композитор Ріхарда Штрауса. Довше затримався і став після Германа Леві другим постійним виконавцем «Парсифаля» Карл Мук (1859–1940). Підготовкою до його штурму Байройта можна вважати гастролі 1889 року в Петербурзі з трупою антрепренера Анджело Ноймана, коли Карл Мук, тоді музичний керівник оперного театру в Празі, вперше представив російській публіці тетралогію «Перстень нібелунга». У 1899-му Карл Мук успішно провів вагнерівський сезон у лондонському Ковент Гардені.

Виступами на байройтському фестивалі Мук підтримав високий стандарт вагнерівського музичного виконавства, заданий його попередниками. Критики відмічали притаманний його диригентській манері об’єктивізм, точність жесту, ясність трактувань. Він мав тісні дружні стосунки із Зигфрідом Вагнером, і коли останній раптово помер від серцевого нападу під час фестивалю 1930 року, вирішив більше у Байройті не диригувати.

Зигфріду Вагнеру довелося відновлювати фестиваль після десятирічної перерви, викликаної подіями Першої світової війни. У цей складний час в особі зовсім юної дружини Вініфред він отримав вірну помічницю у всіх справах, яка була завжди поруч і з повною віддачею ставилася до починань і кроків чоловіка.

Артуро Тосканіні й Зигфрід Вагнер

Перед самою смертю Зигфрід зміг зробити рішучий крок і вперше запросити до участі у фестивалі диригента-іноземця. Ним став уже широко відомий у світі видатний італійський маестро Артуро Тосканіні, який здійснив постановки «Тангойзера» і «Тристана та Ізольди» під час фестивалю 1930 року. Наступного року він також диригував «Тангойзером» і «Парсифалем», однак через ускладнення політичної ситуації у Німеччині відмовився від подальшої участі у фестивалі. Цьому серед іншого сприяло і те, що на фестивальному горизонті з’явилося нове ім’я – німецького диригента Вільгельма Фуртвенглера, котрого в деяких колах подавали як конкурента Тосканіні.

Оцінюючи значення для історії фестивалю постаті Зигфріда Вагнера, хочеться навести цікаву характеристику його особистості, яка належить відомому досліднику творчості Йоганна Себастьяна Баха Альберту Швейцеру. «Під час моїх відвідин Байройта я подружився із Зигфрідом Вагнером. Ми розуміли і відчували один одного з першої нашої розмови. Я рідко зустрічав таку природну і за натурою добру людину, як він. Зигфрід був чудовим режисером. Він турбувався про всі деталі інсценування і вокалу, поведінки акторів на сцені. Він умів не лише наставляти, а й надихати. Те, що було їм не властиво, він і не вимагав, однак впливав на те, щоб висвітити й поглибити уявлення актора про роль. Незабутнє враження я зберіг про “Летючого голландця”, поставленого Зигфрідом на одну дію і проведеного також ним. (Він був, між іншим, дуже сильним диригентом із тонким відчуттям, який умів захопити виконавців.)». (Альберт Швейцер. Спогади про Козіму і Зигфріда Вагнера.)

Наставали складні часи для Німеччині й усього світу. Новій керівниці байройтського фестивалю, вдові Зигфріда Вініфред Вагнер доводилося весь час шукати компроміси між вірністю заповітам і художнім ідеалам засновника й культурною політикою нової націонал-соціалістичної влади у ситуації, коли фестиваль перебував під пильною увагою лідерів Третього рейха і самого Адольфа Гітлера. Але і в той період збереженню мистецьких настанов, виплеканих Ріхардом Вагнером, сприяли постаті великих музикантів. Пальма першості належала серед них Вільгельму Фуртвенглеру (1886–1954).

Коли Фуртвенглер став музичним керівником Байройтського фестивалю (початок 1930-х), то мав за плечима послужний список, що свідчить про рівень його визнання. Диригент Берлінської капели (змінив Ріхарда Штрауса), оркестру Гевандхаузу в Лейпцигу (після Артура Нікіша), оркестру Берлінської філармонії, Віденської опери і філармонії та одночасно із запрошенням у Байройт – Берлінської опери.

Хоча він вважався улюбленим диригентом Адольфа Гітлера, все ж не вдалося уникнути неприємностей у стосунках із новими німецькими господарями. З Берлінської опери його прибрали, залишили лише керівником філармонії, змусили вибачатися, щоб мати право працювати. У 1934 році його обрали віце-президентом новоствореної Імперської культурної палати, під контролем якої знаходилися всі мистецьки установи. Однак уже наприкінці того року він із цієї посади пішов.

Про нього писали, що він мав дивну манеру диригування, у житті був непрактичним і незграбним, однак володів гіпнотичним впливом на музикантів і публіку. Його залучають до рейтингу кращих вагнерівських виконавців, п’ятірки найліпших у професії й навіть називають найвидатнішим диригентом за всю історію.

Політичні реалії часу за рік до закінчення Другої світової війни ще раз перервали діяльність Вагнерівського фестивалю у Байроті. Пауза тривала шість років. Будувати післявоєнний «Новий Байройт» випало на долю онукам композитора Віланду і Вольфгангу Вагнерам.

У 1950–1960-ті роки серед плеяди видатних вагнерівських виконавців з’являються нові імена, такі як диригенти Ханс Кнапперсбуш чи Карл Бьом. На фестивалях 1951–1952 тут на короткий час затримується Герберт фон Караян. Але насправді революційною подією в історії вагнерівських інтерпретацій стає постановка у Байройті в рік століття від дня заснування фестивалю тетралогії «Перстень нібелунга», музичне керівництво якою здійснив видатний французький диригент і авангардний композитор П’єр Булез.

Уже після перших репетицій із набраним з найкращих німецьких музикантів фестивальним оркестром Булез виявив незадоволення його грою і поставив вимогу поміняти значну частину колективу, що й було зроблено. Таким був його виклик закоснілим багаторічним традиціям вагнерівського виконання, які він узявся рішуче оновлювати.

Булез хотів переконати: попри розповсюджені хибні уявлення про те, що вагнерівський оркестр перевантажений масивними й одноманітними звучаннями, він зовсім не є таким. Навпаки, оркестр у творах Вагнера – надзвичайно багатобарвний, поряд з епізодами гучними і могутніми включає фрагменти з майже камерним тендітним оркеструванням, прозорою фактурою, виразними інструментальними соло. В багатьох місцях передбачене дуже м’яке звучання групи мідних духових інструментів.

Показати ці властивості П’єр Булез зміг в інтерпретації тетралогії, а запропоноване ним трактування оркестру створило новий досконалий баланс із вокальними партіями. У співаків з’явилася можливість досягати більш тонких нюансів і виявляти багатство емоційних відтінків.

Настало ХХІ століття і розпочався новий, сьомий етап діяльності всесвітньо відомого фестивалю. Після того, як подав у відставку Вольфганг Вагнер, який стояв на чолі байройтського свята понад сорок років, його спадкоємицями стали дві дочки, правнучки Ріхарда Вагнера Катаріна Вагнер і Єва Вагнер-Паск’є. Катаріна на той час уже зарекомендувала себе як цікавий оперний режисер. Що стосується старшої за віком Єви, то вона залишила директорську посаду у 2015 році й узяла на себе обов’язки лише консультанта.

Ще в останні роки правління Вольфганга Вагнера він відкрив для Байройта нове диригентське ім’я Крістіана Тілемана (народився 1959-го). Той починав шлях виступами по різних містах Німеччини з відносно невеликими колективами і протягом перших 20-ти років заявляв про себе постановками на малих сценах. Але коли його ім’я стало відомим і авторитет зріс, він почав співпрацювати з провідними симфонічними колективами світу, з такими театрами, як Ковент Гарден, Метрополітен-опера, Віденська державна опера. У Відні відновив «Тристана та Ізольду» (2003), «Парсифаль» (2005). Одержали визнання його постановки опер Вагнера у Берліні, де певний час він був музичним керівником Дойче Опер. На фестивалі у Байройті Крістіан Тілеман дебютував «Нюрнберзькими мейстерзінгерами» у 2000 році й завоював міцні позиції лідера.

Крістіана Тілемана відділяють від іншого молодого байройтського лідера. Причина – 13 років різниці у віці та інше середовище, у якому відбувалося їхнє музичне становлення. Якщо дитячі роки й перші музичні враження старшого пов’язані з німецькою столицею, її художньою атмосферою, то Кирил Петренко – виходець із російської провінції, як територіальної, так і музичної (народився в Омську 1972-го). Однак освіту диригента він одержав у Відні, а європейське ім’я несподівано здобув у 29 років завдяки Вагнеру!

Першу керівну диригентську посаду Кирил Петренко отримав у Майнінгені на півдні Тюрингії у невеликому театрі з досить скромними можливостями. Однак неподалік цього міста був Байройт. Надихаючись досвідом Вагнера – його здатністю йти на ризик і долати несприятливі умови, Петренко вирішив поставити у Майнінгені тетралогію «Перстень нібелунга». У цьому сміливому задумі його підтримала інтендант Майнінгенського театру Крістіна Мілітц.

Прем’єра 2001 року одразу набула найширший розголос і пройшла з тріумфальним успіхом. Насамперед вразила самобутність і досконалість музичної інтерпретації, підготовленої і реалізованої молодим, доти мало кому відомим диригентом. Проте запрошення у Байройт він отримав від нових очільників фестивалю лише через 12 років після подолання першої вагнерівської сходинки. Під його орудою тетралогія «Перстень нібелунга» прозвучала під час фестивалів 2012 і 2013 років.

У Байройті Петренко, щоправда, не затримався, бо дістав престижну посаду генеральмюзікдиректора прославленої Баварської державної опери у Мюнхені, яка здавна перебувала у постійному прихованому і явному суперництві з Байройтом щодо інтерпретації творів Вагнера. Між знаковими подіями, які виникали в цих відомих центрах світового вагнеризму, завжди існували тісні зв’язки. Не випадково маршрути Мюнхен–Байройт і навпаки стають визначальними у творчих долях відомих музикантів. Із початку існування фестивалю цим шляхом передавалася естафета творчих поколінь і накопичувався досвід зразкових трактувань Вагнера.

Оксана Линів уже пройшла випробування на першій відправній точці цієї дистанції. Коли до керівництва баварською оперою приступив Кирил Петренко, він обрав асистентом нашу талановиту співвітчизницю. Тут вона набула безцінний досвід, включилася у роботу наставника й мала змогу здійснити деякі самостійні постановки.

Для неї, як і інших дійових осіб відтвореної байройтської музичної історії, подальшим кроком назустріч Олімпу стала вдала постановка твору Вагнера на одній із престижних європейських сцен. Йдеться про театр Ліцео у Барселоні, де щороку після завершення свята у Байройті проходить свій вагнерівський фестиваль. Саме сюди Оксану Линів запросили у 2012-му для постановки «Летючого голландця». Вистава вийшла цікавою, викликала резонанс, а на Оксану Линів звернула увагу сама Катарина Вагнер.

Після «Голландця» у Барселоні й роботи під крилом Кирила Петренка кар’єра Оксани Линів розвивалася стрімко. Три сезони вона була музичним керівником оперного театру в австрійському місті Граці, де показала ряд цікавих постановок. Не перериваються її контакти з Мюнхеном. Диригентку запрошують на гастролі у престижні музичні центри світу. Багато енергії вона вкладає в українські проєкти: заснований нею фестиваль Львів-МоцАрт, підготовку нових програм і концертну діяльність створеного нею українського Молодіжного симфонічного оркестру.

В останній складний період, коли у зв’язку з пандемією і введеними карантинними заходами багато запланованих музичних подій і програм довелося відміняти, вона готується до майбутніх нових зустрічей зі слухачами. Із задоволенням працює з талановитою музичною зміною у Молодіжному оркестрі, думає про те, як продовжувати відкривати світові рідну для неї українську музику і творчість кращих її представників. І, звичайно, з особливим хвилюванням і надією чекає літніх місяців 2021 року, – термінів, на які вже запланована прем’єра у Байройті «Летючого голландця». Ця подія обіцяє бути для неї особливо відповідальною і цікавою, бо постановником вистави запрошений один із лідерів сучасної режисерської опери Дмитро Черняков.

Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

Головне фото Олега ПАВЛЮЧЕНКОВА

Share Button