«…Чрез грезу Шумана и зыбкий стон Шопена…» Костянтин Бальмонт
Доля поставилася до нього безжалісно… З життя він пішов у самому розквіті творчих сил – йому було всього 48 років!
Ім’я цієї людини назавжди вкарбоване золотими літерами в історію українського мистецтва. У музичній пресі 1980-х Сергій Скринченко згадується як один із найталановитіших піаністів України (Музыченко О. Концертное обозрение: Киев, сезон 1983/84 года // Советская музыка. – 1984. – № 12. – С. 70–76).
Високу оцінку творчості видатного музиканта дав професор Дмитро Башкиров, народний артист Росії: «Он настоящий рыцарь музыки, Музыкант, который никогда никого не расталкивал… локтями… Это один из тех редчайших пианистов, у кого все, что он делает за инструментом, проникнуто настоящим ощущением музики, остальное – прекрасный пианизм, умение общаться с публикой, огромный репертуар, высокий художественный вкус – исходит из главного. Его искусство живо, что, к сожалению, является огромной редкостью на современной эстраде» (Деменко Б., Кресіна О. «Музики перерваний політ» // Музика. – 1990. – № 3 (267). – С. 14, 15).
На жаль, тридцять років немає його з нами…
Протягом 1990-х склалася славетна традиція проведення меморіальних вечорів для вшанування памʹяті видатного піаніста. Ювілейному концертові з нагоди 60-річчя Сергія Скринченка, який відбувся 30 серпня 2000 року у Малому залі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського (далі – НМАУ), присвячена була передача Українського радіо. 70-річчя митця відзначили 15 грудня 2010-го концертом педагогів кафедри спеціального фортепіано № 1 НМАУ (Скринченко В. «Віват, Academia!» // Демократична Україна. – 2010. – № 51. – 24 грудня. – С. 19). Згодом памʹяті Сергія Скринченка та його педагога Володимира Нільсена був присвячений творчий вечір колег і друзів музиканта у приміщенні НМАУ, який проводила 11 жовтня 2015 року Єлизавета Вознесенська, доцент кафедри спецфортепіано № 1.
Серед музичних предків Сергія з боку матері – славнозвісний Igor Маrkievitch, французький піаніст, композитор і диригент, який народився у Києві 1912 року, а колискою для нього стала саме консерваторія. І це – глибоко символічно. Півсторіччя по тому будівля готелю «Континенталь», де з’явився Ігор на світ, стала приміщенням Київської консерваторії (Скринченко В. Музична історія Ігоря Маркевича // Українська музична газета. – 2013. – № 1 (87). – С. 12).
Про нелегкий шлях у мистецтво майбутнього піаніста згадує професор Михайло Степаненко, який навчався разом із Сергієм у музичній школі імені Миколи Лисенка: «Жив у нестатках… Дитинство пройшло в окупаційному Києві… Талановита людина – чудовий слух, чудові музичні здібності… Чим дитина після війни могла допомогти родині? Грав на акордеоні по піонерських таборах, де заробляв гроші для сім’ї. У той же час для нього музика була усім…» (З інтервʹю Михайла Степаненка у передачі Українського радіо від 18 вересня 2000 року).
Студентом консерваторії Сергій Скринченко став ще до закінчення школи. Саме тоді відбулася подія, що позначилася на всьому подальшому його житті. Про таке говорять: випадок, доля. Для творчого шляху артиста найважливішою віхою стала зустріч із Володимиром Нільсеном, професором Ленінградської консерваторії. «Кто повлиял на меня? Конечно же Нильсен. Нильсен. Нильсен! Это какая-то магия. Это сумма художественных убеждений, которые мгновенно стали моими.., артистического взгляда, эстетических устремлений, даже жизненных оценок…» (Деменко Б., Кресіна О. «Музики перерваний політ»).
У Київській консерваторії професор Нільсен працював з 1955 до 1962 року, щомісяця виступаючи із концертами, ще й встигаючи проводити майстер-класи, які наче магнітом притягували до себе викладачів музичних учбових закладів міста. Його візити до Києва незмінно ставали визначними культурними подіями, про що й свідчать спогади його колег на сторінках монографії «Київська фортепіанна школа. Імена та часи», виданої 2013 року за проектом професора Тетяни Рощиної (Київська фортепіанна школа. Імена та часи: Колективна монографія / Автор проекту Т.О. Рощина, автори-упорядники Т.О. Рощина та О.В. Ринденко, редактори О.В. Сахарова, О.С. Степанюк. – К., 2013. – 630 с., іл.).
За роки наполегливої праці феноменально обдарований юнак став справжнім майстром, митцем із безмежними горизонтами виконавських можливостей. І у квітні 1960-го на міжреспубліканському конкурсі піаністів у Львові Сергій Скринченко, ще студент ІІ курсу консерваторїї, отримав першу премію. Ось так у 20 років він увійшов до еліти українських виконавців.
Про свої враження від гри Сергія Скринченка у Львові, де піаніст виконував «Картинки з виставки» Мусоргського, згадував Всеволод Задерацький, нині професор Московської консерваторії: «Уже тогда было понятно, что в наше музыкальное пространство входит фигура, которой суждено обрести статус исторической значимости. Судьба распорядилась жестоко, создав жизненный контекст, не позволивший выдающемуся артисту до конца раскрыть весь масштаб своего дарования… Новое время в долгу перед безвременно ушедшим артистом» (Задерацкий В. Память: время на дистанции // PianoФорум. – 2017. – № 1 (29). – С. 85).
Успіху виступів піаніста сприяв ще і його рідкісний артистизм. Усі, кому пощастило побачити Сергія Скринченка на сцені, неодмінно відзначали прекрасний піанізм, уміння спілкуватися з аудиторією і високий художній смак. Майже з перших хвилин він захоплював зал силою таланту, і кожен розумів, що на сцені відбувається дещо визначне. Дедалі його виконавський стиль набував довершенішої форми завдяки поглибленій роботі над колосальною кількістю музичних творів. Згодом мистецтво піаніста стає відомим у Швеції, Данії, Ісландїї, Шотландії та Німеччині.
Найбільш яскраво, на думку фахівців, високий рівень майстерності Сергія Скринченка виявився у виконанні «Гольдберг-варіацій» Йоганна Себастьяна Баха. Цей світовий шедевр, написаний для клавесина (з двома клавіатурами), ставить перед піаністом неймовірно складні завдання. Серед небагатьох виконавців – канадський віртуоз Глен Гульд. Але Сергій Скринченко з успіхом розв’язав усі піаністичні проблеми, «…зумів відтворити інтонаційне багатство мелодики твору, метроритмічну різноманітність, тонке мереживо прикрас», – на думку народного артиста України Олега Криштальського (Криштальський О. Історико-монографічні концерти // Вільна Україна. – 1974. – № 231. – С. 4). Гра Сергія Скринченка в Лейпцигу, у Вищій школі музики імені Фелікса Мендельсона-Бартольді, буквально приголомшила вибагливу німецьку професуру, яка надала піаністові дорогоцінну нагороду – медаль Йоганна Себастьяна Баха.
Стверджують, що виконання «Гольдберг-варіацій» було однією з вершин творчості Сергія Скринченка. Але скільки у нього було цих вершин?
У піаніста був унікальний, просто фантастичний за обсягом репертуар! «…Невозможно перечислить все то, что он играл, – згадував професор Нільсен, – наверное, проще было бы назвать то, что он не играл. В плеяде советских пианистов 70-х и 80-х годов искусство Скрынченко занимает абсолютно особое место… Он сумел сохранить себя и сохранил до своего зрелого возраста, до последних лет своей, рано прерванной жизни ту настоящую интуицию, которую редко кто может пронести через всю исполнительскую деятельность. Он был настоящим музыкантом-художником…» (Нильсен В.В. Воспоминания о Сергее Скрынченко. 1990 г. – Приватний архів В. Скринченка).
Ось, наприклад, у сезоні 1974–1975 років він зіграв цикл історико-монографічних концертів, що складався із 10-ти програм і охоплював кілька століть від музичного бароко до творів сучасних майстрів. Причому, звертаючись до доробку визнаних класиків, він виконував не окремі п’єси, а сольні програми, що давало можливість простежити творчість того чи іншого автора у розвитку. Музикант, який здатний втілити такий задум, – безумовно, явище унікальне! У переліку видатних імен варто назвати хоча б Баха, Моцарта, Шопена, Ліста, Мусоргського та Чайковського.
Не раз критика відзначала самобутністъ інтерпретації української музики у виконанні Сергія Скринченка. На його афішах – Прелюдії Ревуцького, Соната і Варіації Кирейка, «Картини російських живописців» Ігоря Шамо, Прелюдії і фуги Скорика, твори Сільванського, Іщенка, Степаненка. I все ж, попри такий широкий репертуарний діапазон, найбільше вабила його музика романтиків. Зворушлива натхненність і трагедійний підтекст відчувалися в інтерпретації Шопена й Шуберта, Шумана і Брамса.
Звукова палітра Скринченка була багата відтінками і півтонами, які передавали найменші зміни настрою. Яскраві плями бравурних пасажів – це не його стиль. Він віддавав перевагу мʹякому, співучому звукові. Фахівці стверджували, що технічна майстерність Скринченка – найвищого рівня, зокрема, професор В. Мержанов. Після республіканського конкурсу піаністів, як член журі, він зазначав: «Техническое мастерство Скрынченко высочайшего уровня, но прежде всего он поражает своей индивидуальностью, в которой преобладала поэтичность и …глубокое понимание стиля исполняемой музыки» (Деменко Б., Кресіна О. «Музики перерваний політ»).
Інтерпретації Скринченка незмінно приваблювали гармонійним відчуттям цілого, що підсилювалося здатністю артиста відчувати музику в часі. Він казав: «Каждую интонацию, каждую гармонию необходимо выделить временем… Я придаю этому большое значение, “программирую”, если хотите…»
На думку фахівців, 1980-ті набули для Сергія Скринченка епохального значення: його мистецтво, виконавська майстерність вийшли на якісно новий рівень. Творчий прогрес Сергія відзначали й музиканти, із якими він останні роки виступав. Про це згадував і відомий співак, народний артист України Валерій Буймістер: «Для того, щоб виконати музику Ліста по-справжньому, на великому рівні, по великому рахунку, то треба самому бути надзвичайно високого рівня виконавцем. Усе це було у Сергія. Це дозволяло йому трактувати ці твори так, як він їх відчував, по-авторськи, бо він до автора ставився надзвичайно свято» (З інтервʹю Валерія Буймістера у передачі Українського радіо від 18 вересня 2000 року).
Концерти Сергія Скринченка проходили з неймовірним успіхом, як і той, що відбувся 13 жовтня 1988-го у Колонному залі імені Миколи Лисенка. У програмі – Моцарт (Соната соль мажор) та дорогі його серцю романтики – Шуберт (Експромт), Брамс (Чотири п’єси, ор. 10) і Шуман («Віденський карнавал», Престо). Але ніхто й думки не мав, що цей концерт – останній…
У творчому житті піаніста Київська філармонія посідала особливе місце: він високо оцінював неперевершену акустику Колонного залу. Саме тут і відбулося прощання шанувальників із видатним митцем.
Не відтворити вже дивовижний світ концертів Сергія Скринченка. Назавжди чимало втрачено з його виконавської спадщини, тому що професійного запису його програм 1980-х років так ніхто і не здійснив. Проте досить значний доробок усе ж існує. Гідним пам’ятником піаністові було б видання альбому компакт-дисків на основі записів, розшуканих у фондах Українського радіо. Сюди могли б увійти «Гольдберг-варіації» Баха, «Дитячий альбом» Чайковського, «Дитячі сцени» та «Альбом для юнацтва» Шумана, «Сюїта» Генделя, дві фантазії Телемана (соль мінор і ля мажор), фортепіанні твори Степаненка, Шамо та інші записи, зроблені свого часу відомим майстром звукорежисури Леонідом Бильчинським, – усього 5 годин звучання.
Мистецтво Сергія Скринченка ще потребує дослідження, передусім в історико-теоретичному контексті. Напевно, допомогли б у цій справі архіви піаніста, спогади друзів, колег, учнів, яких, на жаль, стає все менше.
Усі, хто його знав, говорили: «Сергій Скринченко був людиною надзвичайною, як то кажуть, “не від світу цього”, і коли треба було грати, грав, часом навіть на шкоду собі». За спогадами Аркадія Винокурова, заслуженого артиста України, під час гастролей у Норильську Сергій Скринченко виступав на концерті із нирковою колькою протягом трьох годин. При цьому скасувати виступ відмовився. «Він мав цю кольку увесь час, – розповідав Аркадій Винокуров, – білий сидів і грав, долаючи нестерпний біль. І як грав!.. Треба бути лицарем музики, таким, яким був Скринченко!» (з інтервʹю Аркадія Винокурова у передачі Українського радіо від 18 вересня 2000 року).
…Його не спокушали принади легкого успіху. Він був відданий своїм творчим ідеалам, понад усе прагнув правди у мистецтві. Мабуть пам’ятав слова Чехова, його заклик до колег: «Можно лгать в любви, политике, медицине… можно обмануть людей и самого господа Бога, но в искусстве обмануть нельзя!» (Эренбург И. Перечитывая Чехова. – М., 1960. – С. 40).
Володимир СКРИНЧЕНКО
На головному фото: У жовтні 1988-го. Всеволод Воробйов, Сергій Скринченко, Володимир Нільсен
