«Солов’їна домівка». Український народний хор

74
Share Button

11 вересня цього року своє 75-річчя відзначає Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки. «Музика» вітає уславлений колектив із ювілеєм і пропонує читачам архівний матеріал, в якому йдеться про його становлення, будні та концертно-гастрольне життя.

На Європейській площі у Києві беруть свій початок і розбігаються у протилежні боки дві стародавні вулиці. Хрещатик прямує до Бессарабського ринку, Володимирський узвіз поміж високих круч стрімко спадає до Дніпра. Саме на цьому «роздоріжжі» знаходиться будівля Національної філармонії України. Її адреса – Володимирський узвіз, 2. Якщо пройти повз головний вхід і оминути лівий кут споруди, входиш до невеликої прибудови, яка, власне, й викликає інтерес.

Розташована серед кучерявих заростей дніпровських пагорбів над якими постійно дзвенить дивовижна симфонія численного птаства ця будівля із символічною назвою «Солов’їна домівка» свого часу була домом трьом нині уславленим виконавським колективам – Національному заслуженому академічному українському народному хору імені Григорія Верьовки, Національній заслуженій капелі бандуристів України імені Георгія Майбороди і Національному заслуженому академічному ансамблю танцю Україні імені Павла Вірського.

Від часу зведення головного вишуканого корпусу філармонії у 1882 році за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у ньому «мешкали» різні установи й організації: купецьке зібрання, Пролетарський будинок мистецтв, Будинок політичної освіти, клуб «Більшовик». У 1934-му, після перенесення столиці України з Харкова до Києва це елегантне приміщення надали Палацу піонерів і жовтенят. Саме тоді у дворі філармонії й постала двоповерхова споруда у класичному стилі, в якій розмістилися різноманітні дитячі гуртки. А у повоєнні роки тут оселили три мистецьких колективи. Український народний хор, який і охрестив будівлю «Солов’їною домівкою», та капела бандуристів України зайняли перший і другий поверхи правого крила, а Український ансамбль танцю – обидва поверхи лівого.

…Йшла Велика вітчизняна війна. Україна ще палала у вогні. А у вересні 1943-го, у щойно звільненому від окупантів Харкові, було видано Постанову уряду про створення Українського народного хору (Постанова № 246 Ради Народних Комісарів УРСР «Про організацію Державного українського народного хору» від 11 вересня 1943 року. – Ред.). Організатором і художнім керівником призначили Григорія Гурійовича Верьовку. Вибір був якнайвдаліший. Мабуть, лише йому – досвідченому фахівцю, фольклористу, композитору, хоровому диригенту було під силу в тих неймовірно складних умовах за короткий час зібрати співаків, танцюристів, музикантів і об’єднати їх усіх – хор, танцювальну групу та оркестр народних інструментів – у єдиний виконавський організм.

Григорій Гурійович негайно взявся до роботи. Попри загрозу власній безпеці, він буквально крок за кроком пересувався за армійськими підрозділами, щоб у звільнених селах відшукувати майбутніх артистів. А оскільки колектив мав бути не самодіяльним, а високопрофесійним, Григорій Гурійович уважно й прискіпливо придивлявся до новачків. Зважав не лише на вокальні данні, а й на те, чи вразлива й поетична душа, чи багато пісень зберігає пам’ять, чи тембр голосу зливатиметься з іншими в ансамблі.

Григорій Верьовка (у центрі) та Елеонора Верьовка-Скрипчинська (праворуч) на прогулянці у парку

Відомо, що українську народну пісню традиційно співали у грудному регістрі. Такий вокал виник і розвивався просто неба – на вулиці чи серед степового роздолля, де супроводжував працю людей і їхнє дозвілля. Це спів гучний, широкий, вільний, чутний далеко завдяки сильним «виводчикам» і «підголоскам», які підтримували могутні низькі голоси. Співаків із такими голосами Григорій Гурійович знаходив у різних регіонах. Серед них були унікальні співачки Валентина Черкун, Олександра Горова, Параска Симаченко, Катерина Малишевська та багато інших. Вони, звичайно, не мали ніякої музичної підготовки, але були представниками високої духовної культури нашого народу, носіями традиційного виконавства. Як фольклорист Григорій Верьовка керувався тим, що характер і особливості цього виконавства – розмаїті. Кожне село, більше того, околиці в одному й тому ж селі різнилися манерою співу. Кожна вулиця мала своїх заспівувачів. Так складався неповторний колорит народного звучання. І саме ці барви, за задумом диригента, мали заяскріти у новоствореному хорі.

Новий 1944 рік невелика група майбутніх артистів зустріла у щойно звільненому від фашистів Києві, у тій самій невеликій двоповерховій будівлі над Дніпром. Перші відвідини нової домівки вразили: всередині не було ані вікон, ані дверей, ані підлоги… Стіни вкриті сажею, приміщення просякнуте горілим духом. Та люди не розгубилися. Закачали рукави й заходилися працювати: винесли брухт, прибрали сміття, поклали дощату підлогу, пофарбували. За роботою незчулися, як і весна прийшла, а з нею навкруги защебетало, задзвеніло численне птаство і над усе – солов’ї. Вони так виспівували, що й самим артистам співати хотілося. Та й їхня «Солов’їна домівка» вже стала придатною для репетицій.

З ентузіазмом, весело взялися за навчання хористи. Проте важкувато їм давалася наука. Та досвідчені й терплячі вчителі – сам Григорій Гурійович і його творча соратниця та дружина Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська – щоденно і невтомно допомагали своїм вихованцям опановувати музичну грамоту. І ось призначено перший прилюдний виступ колективу. Елеонора Павлівна часто згадувала про цю незабутню подію: «Наш концерт відбувся 13 вересня 1844 року в редакції газети “Радянська Україна”, на вулиці Тимофіївській, зараз Коцюбинського, 7. Пам’ятаю той радісний сонячний день. Ми виступали в залі редакції на другому поверсі. Посходилися послухати нас співробітники усіх газет і журналів, письменники, композитори.

Григорій Верьовка та жіноча група хору

Григорій Гурійович для цього виступу попросив усіх хористів одягнутись у найкраще своє вбрання. І прийшли наші виконавці хто у платтячку, а в кого були – у вишиваних сорочках. Дівчата ділилися одна з одною намистом, так, щоб у кожної була хоч одна низка.

Прийом був надзвичайно теплий. Аудиторія жваво, безпосередньо реагувала на кожну пісню та на її слова і оплесками, і сміхом, і вигуками, а часом ми бачили й сльози на очах. Як, наприклад, тоді, коли Паша Симаченко заспівувала створену нею самою пісню про дівчат у фашистській неволі: “Усі радості діждалися…”.

Був виконаний “Український козачок”, але тільки однією танцювальною парою. Танцюристка Муся Гришина ходила тоді у військових бутсах і для цього виступу Григорій Гурійович дістав їй якісь туфлі. У них вона й танцювала з Миколою Музикою.

Після виступу було багато збуджених, схвильованих розмов, порад, потисків рук та обіймів. Ми довго не могли розлучитися з нашими слухачами. А через два місяці, 6 листопада, ми вже брали участь в урядовому концерті на оперній сцені нашого театру, де ми виконали 13 номерів!

Почався довгий концертний шлях Українського народного хору, – шлях повний хвилювань, великих труднощів, постійних шукань і незмірної, ні з чим незрівняної творчої радості від щасливих зустрічей зі слухачами. І, як справжній мистецький колектив, нас почали запрошувати на гастролі».

Про одну з найперших подорожей молодого колективу пізніше згадував народний артист України, вихованець Елеонори Верьовки-Скрипчинської, художній керівник і головний диригент Закарпатського народного хору, а згодом – художній керівник капели «Думка» Михайло Кречко.

«У 1945 році, – розповідає маестро, – Український народний хор виїжджає у концертну мандрівку по звільненому Закарпаттю. І зачаровані мешканці з подивом слухають закарпатські народні пісні “Ходила я по садочку” і “Ой, піду я до Ясиня”. Виявляється, саме ці пісні записав нещодавно, перебуваючи в Закарпатті, Павло Григорович Тичина і, повернувшись до Києва, передав їх своєму давньому другові Григорію Гурійовичу Верьовці. А той обробив їх для хору та оркестру народних інструментів і на дивовижу усім виконав їх для закарпатців.

З висоти років, що минули, важко переоцінити той величезний внесок, який зробив Григорій Гурійович Верьовка у справу організації першого професійного народного хору в Україні. Під впливом його діяльності один за одним виникали у нас такі цікаві колективи, як Черкаський народний хор, Буковинський ансамбль пісні й танцю, дрогобицька «Верховина», Поліський ансамбль «Льонок» і серед них можу назвати Закарпатський народний хор, яким я керував з 1954 до 1969 року».

Григорій Верьовка на репетиції хору у залі Київської філармонії. 1954 р.

Старанно добираючи майбутніх артистів-співаків, Григорій Верьовка велику увагу приділяв і підбору музик-виконавців на народних інструментах. У створеному оркестрі розкрився віртуозний хист сопілкарів, цимбалістів, бандуристів, виконавців на бубнах, басолях і баянах. І не лише музичний, а й яскравий артистичний, коли невичерпна фантазія оркестрантів тішила публіку дотепними інструментальними забавками й жартами. Навіть звичайні предмети побуту загули, задзвеніли, затьохкали… Дивував публіку чудовий сопілкар-штукар Євген Бобровников. У його вмілих руках березова кора або маленький листочок бузку, а то й просто шматочок поліетиленової плівки заливався справжнісіньким соловейком. А оркестр під орудою талановитого музиканта Якова Орлова дружно й бадьоро підтримував соліста.

Професійний рівень новоствореного колективу зростав із кожним роком. Він успішно гастролював не лише в Україні, а й в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, за кордоном. Уже перше знайомство з Українським народним хором слухачів країн Європи, а це були Румунія, Польща, Югославія, Німеччина, Бельгія, Чехословаччина, Фінляндія, стало для них справжнім відкриттям музичної культури українського народу, його пісенного багатства, танцювального мистецтва, інструментальної музики, краси національного декору в яскравих, барвистих костюмах. Зарубіжна преса одностайно друкувала хвалебні рецензії, не шкодуючи високих визначень «незвичайному, незнаному досі, нечуваному й небаченому унікальному феномену української народної творчості».

Диригує Елеонора Верьовка-Скрипчинська

У кожній країні, до якої приїжджав на гастролі Український народний хор, артисти виконували пісні корінного народу і обов’язково мовою оригіналу. Цю традицію започаткувала Елеонора Верьовка-Скрипчинська. Як кваліфікований лінгвіст (вільно володіла кількома мовами) вона домагалася правильної орфоепічної вимови іноземних слів. Слухачі захоплено і вдячно сприймали такий красивий знак поваги до них, і завдяки цьому контакт між виконавцями і залом налагоджувався одразу й зберігався до кінця концерту.

Повертаючись після успішних гастролей до Києва, до своєї «Солов’їної домівки» артисти продовжували працювати: закріплювали вдалі знахідки, шукали і втілювали в життя нові ідеї. І тоді ця домівка перетворювалася на своєрідну лабораторію, де народжувались оригінальні концертні програми.

Але настав час, коли керівники-ветерани почали замислюватися про майбутню долю колективу, який вони випестували. Потрібен був молодий достойний продовжувач їхньої творчої справи. Григорій Гурійович і Елеонора Павлівна зупинили свій погляд на молодому запальному керівникові Поліського ансамблю «Льонок» Анатолії Авдієвському.

Ось як розповідав про своє знайомство з Українським народним хором і його керманичем Анатолій Авдієвський: «Закінчивши Одеську консерваторію (клас професора Костянтина Пігрова), я був зорієнтований на академічний спів. Однак несподівано полонився нашими народними піснями, відчув, який безмежний творчий простір для диригента-хормейстера може відкрити українське народне багатоголосся. Я дуже зрадів, коли мене запросили такі майстри народного співу, як Григорій Гурійович Верьовка та Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська. Це було у 1962 році. Зустріли вони мене у кабінеті Григорія Гурійовича в будинку на Володимирському узвозі, 2, що у дворі.

Анатолій Авдієвський. Кінець 1960-х рр.

Наша розмова велася навколо актуального для мене питання: яким повинен бути народний хор? Я почув, що репертуар народного хору має бути широким – від аутентичного фольклору до обробок народних пісень та оригінальних творів класиків української музики Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, а також сучасних композиторів, навіть композиторів-модерністів. Не обмежуватися лише аутентичним фольклором. Наявність стилізації на народнопісенній основі у поєднанні з високою виконавською культурою – ось той ґрунт, на якому повинен зростати хор».

21 жовтня 1964 року Григорій Верьовка відійшов у вічність. Зі скорботою і невимовним болем прощався колектив зі своїм учителем і художнім керівником, по суті – названим батьком, ім’я якого стало для кожного з артистів символом професійності та майбутніх творчих звершень. У 1964 році Українському народному хору було присвоєне ім’я Григорія Верьовки.

Вже у цьому новому статусі під орудою Елеонори Верьовки-Скрипчинської відбулося тріумфальне турне колективу містами й селами нашої держави і країнами західної Європи. І знову успіх, спалах інтересу до українського народного мистецтва. Зарубіжні слухачі вперше бачили, щоб таким колективом диригувала жінка! Преса не шкодувала компліментів. Тож популярність Українського народного хору у світі невпинно зростала.

У 1966 році диригентом і художнім керівником Державного українського народного хору імені Григорія Верьовки було призначено Анатолія Авдієвського.

«Зайнявши високу посаду керівника Народного хору, – згадує Анатолій Тимофійович, – я часто користувався порадами, заувагами Елеонори Павлівни. Я прагнув зробити те, про що мріяли колись вона і Григорій Гурійович: у плані творчого діапазону зробити наш хор організмом багатотембрових вокальних можливостей, високого мистецького виконавства. Наприклад, стосовно творчості геніального Миколи Леонтовича, якого французи під час відвідин України президентом Шарлем де Голлем нарекли українським Бахом. Хор Верьовки на той час не мав у репертуарі його творів. Коли ж під час проведення семінарів Григорія Гурійовича запитали, чому його колектив не співає обробок Леонтовича, він чесно відповів, що на даний момент хор не має таких виконавських можливостей, щоб підняти творчість композитора. Однак, сказав, що це його мрія і він упевнений – згодом хор досягне таких виконавських висот, які б дали йому можливість співати все, що пов’язано з пісенною культурою нашого народу.

Анатолій Авдієвський. 1970-ті рр.

Мудрий Григорій Гурійович давно спрогнозував мою подальшу діяльність із цим унікальним колективом. І нині хору, який носить славне ім’я Григорія Верьовки, підвладне все – і народні пісні, і будь-які твори, написані композиторами.

У нашому репертуарі, звичайно, чільне місце належить творам Миколи Леонтовича. Він підняв рівень, престиж нашої пісні, створеної талантом народу. Він підкреслював, що пісня таїть у собі елементи гармонії й поліфонії. А я б додав ще – народна пісня таїть у собі і особливості тембрового забарвлення, тембрової інтонації.

Кожна зі співачок прикрашає мелодію своїм тембром, ніби притрушуючи її своїм особливим пилком. Як от, буває весняна квіточка, вона сама по собі прекрасна, а ще до того ранком, коли побачиш той не збитий пилок, замилуєшся. Оцей «пилок» – дуже цінний для виконання народних пісень. Ми маємо свій особистий тембровий «пилок» Хору імені Верьовки, якщо можна так сказати, і опилюємо виконання тієї чи іншої народної пісні отакою своєрідною верьовкінською манерою».

Під час відкриття сесії Верховної Ради

Анатолій Авдієвський вивів колектив на нові виконавські висоти. До звання Українського народного хору «заслужений» додалося ще одне – «академічний». При колективові діє школа-студія, яка готує майбутніх співаків уже на професійній основі. Молодь призвичаюється до концертного життя, бере участь в окремих номерах програми, урізноманітнюючи звуковий і візуальний образ хору.

Сьогодні під час концертів оголошують: «виступає Національний заслужений академічний Український народний хор імені Григорія Верьовки». Колектив досяг високої виконавської культури. Він і зовні оновив свій образ. Замість свиток, шароварів і смушевих шапок, корсеток, плахт і віночків часом хор постає у вишуканому вбранні козацької старшини часів гетьмана Івана Мазепи. Але так він почав одягатися, вже маючи нову адресу – у так званому Домі художніх колективів, що на бульварі Тараса Шевченка у Києві…

Віра ГОРБАТЮК,
Алла ВИШНЕВА

Фото Валерія Гриценка, Миколи Тимченка та з музею Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

Друковану версію див.: Віра Горбатюк, Алла Вишнева. Солов’їна домівка. Ч. І. Український народний хор // Музика. 2014. № 4. С. 4–11.

Share Button