Третьою симфонією Бетховена (мі-бемоль мажор, ор. 55) у виконанні Академічного симфонічного оркестру Дніпровської філармонії під орудою гостя, народного артиста України Володимира Сивохіпа завершився дуже сміливий, грандіозний, амбітний проєкт повної симфонічної Бетховеніани протягом концертного сезону 2023–2024 років, запропонований головним диригентом колективу Айдаром Торибаєвим
Як відомо, серед видатних зарубіжних диригентів ХХ століття з натхненням виконували усі дев’ять симфоній Бетховена Артуро Тосканіні, Артур Нікіш, Карл Бем, Вільгельм Фуртвенглер, Клаудіо Аббадо, Томас Бічем, Ойген Йохум, Бруно Вальтер, Курт Мазур, Герберт фон Караян, Леонард Бернстайн, Бернард Хайтінг, зробивши ще й студійні записи.
У звуковому континуумі українських музикантів бетховенські симфонії перебувають щонайменше останні 100 років. На початку 2000-х,упродовж двох концертних сезонів разом із Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України усі симфонії Бетховена виконав народний артист України Роман Кофман. У лютому 2020-го до 250-ліття Людвіга ван Бетховена в Одеській національній опері під батутою В’ячеслава Чернухо-Воліча лунала Дев’ята симфонія (ре мінор, ор. 125).
Нині, вже у часи російської агресії, Дев’ята симфонія зібрала в концертному залі Дніпровської філармонії велику кількість слухачів і виконавців. Аудиторію об’єднувало щире прагнення у думках і серцях перемогти ворога заради свободи, миру, життя кожної людини в Україні та світі.
Дев’ята симфонія Бетховена, беззаперечно, є не лише вінцем творчості композитора, а й справжнім мірилом виконавських можливостей для диригентів усіх часів. Не випадково Едуар Ерріо порівнював твір із Сікстинською капелою Мікеланджело, а його прем’єру 7 травня 1824 року з Днем усіх світих 1512-го, коли Буонарроті відкрив завершений розпис усім.
Головна складність Дев’ятої – хоровий фінал. Не випадково Ріхард Вагнер вважав останнє творіння Бетховена вершиною розвитку мистецтва, після якої вже неможливі жодні відкриття у сфері музичної техніки. Для музикантів ця симфонія – і євангеліє духу, і дійсно Новий Світ, котрий надає сенс плаванню в океані музики, де якорем стає кінцеве слово «радість». Вагнер наголосив: воно всесильне, об’єднуюче, з присмаком свободи, здатне вмістити могутній потік почуттів, народжених від повноти серця.
Переконливим свідченням бетховенської філантропії є його лист до Фердинанда Ріса від 20 грудня 1822-го – за два роки до закінчения симфонії з хором. Серйозно хворий, майже з повністю втраченим слухом, обкладений розмовними зошитами й слуховими трубками, композитор анітрохи не лукавить, повідомляючи про своє задоволення писати за пропозицією Лондонського філармонійного товариства нову симфонію для кращих артистів Європи. Він робив би це навіть якщо б гонорар, запропонований англійцями (як відомо, він становив 50 фунтів стерлінгів), був значно меншим, а то й безкоштовно, аби тільки Бог повернув здоров’я, – тоді він зміг би виконати замовлення з усіх міст Європи та Північної Америки.
А заклик «Обніміться, мільйони» – моральний заповіт Бетховена всьому світові. Недарма з 1972 року за рішенням Ради Європи одна з трьох інструментальних версій аранжування Гербертом фон Караяном фіналу з хором Дев’ятої симофонії стала Гімном Євросоюзу. А в 2003 році рукопис симфонії включено у список об’єктів всесвітнього документального спадку UNESCO «Пам’ять світу».
Від дня прем’єри й до сьогодні кожне виконання шедевра Бетховена сприймається як важлива подія в мистецькому й громадському житті багатьох міст і країн. Однак, зважаючи, передовсім на глобальність задуму й надзвичайну емоційну напруженість музичної драматургії, ця симфонія залишається каменем спотикання для диригентів.
Та найбільшою проблемою Дев’ятої симфонії постає склад виконавців. Враховуючи бажання Бетховена, диригент має залучити до твору мішаний хор з 200 співаків й четирьох солістів, подвійний оркестр з підсиленою групою мідних духових – чотирма валторнами, трьома тромбонами, контрафаготом у фіналі та посиленою групою ударних інструментів (литаври, тарілки, великий барабан, трикутник).
Оригінальність оркестрового рішення кожної частини й симфонії в цілому, сміливість жанрового синтезу – симфонічного й хорового, що втаємничує величезну кількість технічних складнощів, врешті 70 хвилин звучання, – усе це потребує ретельного, зосередженого диригентського прочитання, точної, глибоко зануреної в текст, концептуально осмисленої інтерпретації.
Звідси і сьогодні залишається гострим одне з одвічних бетховенських питань – як виконувати Дев’яту симфонію? Спокійно, холоднокровно, з гнучким розумінням темпу, вимогою від оркестрантів бездоганного звучання, наслідуючи манеру Артура Нікіша? Або вибухаючи емоційними кульмінаціями, переконуючи логікою бачення партитури, мелодичним парінням, як це робив Вільгельм Фуртвенглер, чиє тлумачення Бетховена досі вважається еталонним?..
Виконання Симфонії № 9 Академічним симфонічним оркестром Дніпровської філармонії під орудою Айдара Торибаєва викликало довгі овації слухачів. Подія, приурочена до 200-річчя з дня прем’єри Дев’ятої симфонії Бетховена збіглася з відзначенням 85-ліття її виконання 10 травня 1939 року щойно створеним тоді Симфонічним оркестром Дніпропетровської філармонії, а ще – із сучасним Днем Європи. Тому фінал симфонії був сприйнятий як хорове звернення України до нинішньої Європи й світової спільноти: єднаймося!
Проте, не збіг цих обставин зробив подію такою яскравою. А продуктивність єднання хорових і вокальних сил Дніпра, Львова й Києва. Зокрема, хору DNIPRO OPERA, камерного хору філармонії, дитячого хору ART VOICE, хору музичної школи № 12, Дніпровського академічного симфонічного оркестру та відомих не лише в Україні, а й кращих театрах світу солістів. Це – Сергій Ковнір (бас), заслужений артист України, соліст Національної опери України імені Тараса Шевченка (Київ), Сергій Бортник (тенор), соліст Національної філармонії України, лауреат міжнародних конкурсів (Київ), Катерина Миколайко (сопрано) та Анастасія Поліщук (мецо-сопрано), солістки Львівської національної опери імені Соломії Крушельницької, лауреатки міжнародних конкурсів. Сміливість спрямовувати могутній звуковий потік, будучи водночас і хоровим, і оперним, і симфонічним диригентом, підкорити єдиній художній волі велику масу виконавців і слухачів узяв на себе диригент Айдар Торибаєв.
Звісно, абсолютна досконалість виконання цієї симфонії – нездійсненна мрія навіть зіркових оркестрів світу. Але представлення Дев’ятої симфонії слід вважати великим досягненням творчого колективу.
Із моїх слухацьких вражень, серед успішних напрацювань – природність вибудови цілого у темпових переходах від Allegro non troppо, un poco maestoso з її філософськими сумнівами, драматизмом і діалектикою боротьби до Molto vivace – Presto та натхненно проспіваного лірічного Adagio molto a cantabile й утримання єдиної темпової динаміки розгортання симфонії загалом. Вдалою, на мій погляд, була звукообразна індивідуалізація частин у контрастному нарощуванні їхнього тематизму.
Від першої частини з мотивів а-е/d-a, через масштабну хвильову розробку, мотивний і поліфонічний розвиток головної партії із розпадом і реконструкцією, блискавицею майбутньої теми Радості, траурно-героїчною кодою до стрімкого масивного скерцо, з фугато драматично проникливої головної теми, танцювальною побічною, мозаїчними оркестровими антитезами, зміною метру у вараційному тріо, врешті, з виразним соло литавр. Майже проспіваними поетично були мелодичні лінії Adagio, показова лендлерова танцювальність третьої частини й вторгнення фанфар Жаху.
На окрему увагу заслуговує рішення фіналу, написаного на поетичний текст оди Шиллера «До радості». Відомо, що хорові й сольні голоси вперше в історії європейської музики використовуються тут як інструменти, тому завдання диригента – вокалізувати інструментальне і навпаки, надати вокальному технічної інструментальності. Диригентська концентрація – на складності інтонування з метою передачі сучасно і зрозуміло далеких людині ХХІ століття, піднесених моральніих почуттів – liberte, egalite, fraternite, висловлених високим поетичним складом Шиллера й стилістикою переосмисленої Бетховеном революційної компанійської пісні (зразка мелодій французьких композиторів XVIII століття Монсіньї, Гретрі, Філідора).
Здійснення цього задуму було, мабуть, дуже і дуже непростою справою. Але пройшло достойно, в розгортанні бетховенської рефлексії від прологу, речитативних проведень віолончелей і контрабасів першого розділу складної двочастинної форми фіналу – до подвійної фуги. Гіпервипробувальний для диригента, хору й солістів фінал, з його варіаційними, рондальними, сонатними рисами, жанровими мутаціями теми Радості (марш, гімн, танець), драматургічними переключеннями (allegro assai, alla Marcia, вandante maestoso), завершується подвійною фугою.
Контрфорс грандіозної конструкції твору, ця фуга одночасно може стати точкою успіху чи поразки у виконанні Дев’ятої симфонії. Тому, затамувавши подих, мабуть, як і усі слухачі дніпровської прем’єри, я приємно дивувалась, а інколи й трохи засмучувалась, коли хору й солістам доводилося опановувати нагнітання високого темпу, як досить гнучко відбувалися переключення від драматично-промовного, декламаційного на маршове й хоральне, а моторика теми Радості перемикалася на поступ другої теми фуги «Обійміться, мільйони». Хор доволі вправно переходив від вокалізації до імітаційності, від округлості співу до відкритості, з розщеплень партій чоловічих і жіночих голосів до збігу в епізодах.
Зрештою, іспит на злагодженість вокально-хорового ансамблю у моменти контрапунктичних перестановок голосів, при дубляжах хорових ліній оркестровими було складено позитивно. Здогадуюсь, що запропонована диригентом оптимальна стратегія співу дозволила впоратися з великою кількістю зменшених інтервалів й висхідніими октавними ходами при емоційному напруженні як сопрано й тенорам, так альтам і басам, досягти непоганої злагодженості звучання в унісонах, декламаційної роздільності та чіткості стакато (у другій темі фуги).
У багатовимірній фактурі фіналу, на моє особисте враження, більшою вольовою силою та натхненністю, інтонаційною чистотою і поліфонічною вправністю у квартеті солістів відзначились виконавці партій баса Сергій Ковнір і тенора Сергій Бортник. На кульмінації енергійного просування ідеї радісних обійм мільйонів, в останніх тактах фіналу виникло відчуття консенсусу мас, якоїсь пафосної, катарсично святкової піднесеності громадянського єднання. А значить ідейну та звукообразну місію Дев’ятої симфонії колектив виконавців майстерно реалізував.
Назагал презентування Бетховенового твору Академічним симфонічним оркестром Дніпровської філармонії під орудою Айдара Торибаєва, навіть при наявності можливих незначних критичних зауважень, відзначилося достатньою текстовою акуратністю (хоча без зайвого буквалізму) та очевидним проникненням у дух музики. Маестро не дорікнеш ані непродуманістю темпів чи наголосів, ані вільним тлумаченням динамічних вказівок.
Показником художньої і технічної доцільності виконання, як на мене, було збереження експресії й розмаху, енергетичного потоку від диригента до оркестру та слухачів.
Звичайно, після концерту в мене виникли запитання до Айдара Торибаєва. Чи задоволений диригент творчим результатом роботи над Дев’ятою симфонією? Як у часи воєнної небзпеки з постійними тривогами й відключеннями електрики вдалося підготувати цей грандіозний проєкт?
А. Т.: Дев’ята Бетховена – гігантський твір. Ми зіграли усі симфонії композитора в одному сезоні. Масштабно. Я вважаю більш складною навіть не Дев’яту, а Шосту симфонію. Але Дев’яту ми подали прекрасно, в якийсь момент на сцені я теж отримував задоволення, коли бачив духовне піднесення виконавців і залу. «Героїчною» ми відкривали сезон два роки тому. Однак зараз війна. Як сьогодні озвучувати симфонії Бетховена?
Я маю власне відчуття, свого бетховенського героя. Веду пошук його сутності від північних давньогерманських саг, від Нібелунгів, Роланда. Незвично для симфоній Бетховена? Можливо. Але ж це частина німецької культури. Погодьтеся, різні риси саме такого осмислення героїзму ми бачимо і в філософії Фрідріха Ніцше, і в музиці Йоганнеса Брамса, і у Густава Малера. А ще згадаймо Святого Георгія на коні зі списом. Головний смисл – він безкомпромісний, вольовий, світлоносний борець зі злом, темрявою, мороком.
Н. Т.: І все ж, як виконувати Дев’яту?
А. Т.: Це залежить від прочитання, ставлення до тексту. У зв’язку з цим хочу нагадати один епізод. Є будинок-музей Бетховена у Бонні, неподалік – протестантська церква, де композитора хрестили. Ми там жили з родиною п’ять років. Роман Ісаакович Кофман, мій тесть, був головним диригентом Оркестру імені Бетховена. Саме там змінилося моє розуміння постаті композитора. Коли я розмовляв із директором будинку-музею, він сказав: «Мені не подобається, як ваші диригенти грають Бетховена». Я запитав: «Чому?» Він відповів: «У їхній грі немає волі».
Тому ми сьогодні у Дніпрі грали Дев’яту симфонію могутньо, з гіпертрофованою волею. Можна було б дати ще більше, але в оркестрі вісім перших скрипалів, а має бути мінімум дванадцять, також п’ять других скрипок замість дванадцяти.
Я хочу Симфонію з хорами зіграти після війни. Побачите, як вона виблискуватиме й сяятиме!
Як диригент повинен керувати оркестром, хором, солістами? Уявіть таке: ми дивимось футбол, скажімо, «Реал» – «Манчестер». Знаємо, що за командами у грі, кажучи прагматично, 500 міліардів доларів проти 700. Чи думаєте ви про міліарди в момент гри? Я, наприклад, розмірковую про інше: позиція головного тренера однієї команди проти ідей очільника другої. Боротьба думок з обох сторін у конкурентній взаємодії. Футболісти – люди, найкращі у своїй професії, реалізують тренерський задум, прагнення, характер.
Це прямо стосується оркесту, хору з солістами у виконанні Дев’ятої симфонії Бетховена. Пронизаність спільною думкою, натхненість загальним духом, – те, що відбулося в нашому концерті. Можу з усією відповідальністю сказати: потужну бетховенську волю до радісного єднання ми проявили, могутній посил музики донесли, одкровенність вислову передали.
Чим це зацікавило слухачів? Не просто моєю думкою і способами її втілення, а внутрішнім відгуком непересічних особистостей в оркестрі, хорі, солістів, які присвятили себе служінню мистецтву.
Н. Т.: Вибачте, але декотрі моменти сьогоднішньої події засвідчують важкість побудови досконалої виконавської «споруди» Дев’ятої симфонії…
А. Т.: Я все одно задоволений оркестром! Хоча з 80-ти людей на сцену під час війни виходять 40, але вони – чудові професіонали. Музиканти розуміють цінність кожного концерту.
Зрештою, всі ми живі істоти! Це – не звукозапис, а безпосереднє виконання. До того ж, хто казав, що в періоди найстрашніших випробувань усе буде просто?
Я радий, що в опері прекрасний хор, що філармонія отримала свій камерний хор, причому власним коштом. Цьогоріч на четвертому тижні жовтня ми вже запланували виконання Реквієму Моцарта, є домовленість із солістами, а хор працює над текстом. Прекрасно співав хор дитячої музичної школи № 12, безмежно вдячний їм за великі зусилля. Врешті, солісти були прекрасні – Сергій Ковнір, Катерина Миколайко…
Схвалюю всю організацію нашого проєкту й особливо Дев’ятої симфонії. Тому що потрібні були гримерки для двох хорів, діток погодували смачною піцою. Дирекція філармонії – Анастасія Вікторівна й Олександр Дмитрович Хасапови все це влаштували, чудово спрацювали менеджмент і реклама.
Пригадайте: на початку концерту оркестр тільки вийшов, ще нічого не грав, а вже були довгі аплодисменти. У залі відчувалася атмосфера духовного поднесення, яку після перемоги нам буде важко утримати.
І ще: давайте зрозуміємо, що Дніпро – не таке вже й легке щодо культурних ініціатив місто з його міцними виробничими й політичними традицями. Це – мегаполіс із фінансово-економічними пріоритетами.
Для мене зараз – вершина воєнного сезону, коли ми не просто ходимо на службу, а виконуємо свою частину відповідальної роботи на відновлення життя людей в Україні. Мені не подобається говорити, що ми «культурний фронт». Ні, фронт один! Але у нас теж є конкретний фланг, і ми стоїмо тут із достоїнством.
Ми зараз граємо музику, яка трагічна і водночас життєствердна. Я точно знаю, що люди, котрі в ці хвилини захищають зі зброєю в руках наші життя й свободу, не зможуть нам дорікнути. Це відчуває наша публіка, яка гостріше реагує на наші концерти, зокрема на музику Бетховена.
***
Повернімося до початку розповіді. Через тиждень після виконання Дев’ятої симфонії останнім акордом дніпровської Бетховеніани прозвучала Симфонія № 3. Слухачам пощастило на ще одне цікаве диригентське прочитання композиторського першоджерела – маестро зі Львова Володимира Сивохіпа.
Особливість рішення, на мою думку, полягала в представленні розумної піднесеної героїки зі стриманістю трагізму інтонаційної пластики, чіткістю маршового й пісенного бетховенського мелосу, діонісійським пафосом танцювальності. Слід відмітити досконалість опрацювання змістових тонкощів партитури, коли виконання демонструє, що у диригента, як казав Герберт фон Караян, не голова в партитурі, а партитура в голові.
Вразила культура опануваня бетховенського динамічного діапозону – від ррр до fff з гостротою sforzando, яскравістю атак, підйомів і спадів. Імпонували виразна артикуляція важливих за сенсом музичних тем, фактурне відчуття гармонічних вертикалей і голосоведення, уміння видобути повний, блискучий звук у мідних, наполегливу легкість у струнних. Разом це сприяло ясності й стрункості сприймання.
До речі, завершення Третьою симфонією циклу «Усі симфонії Бетховена у виконанні Дніпровського академічного симфонічного оркестру» на мене особисто справило символічне враження. Українська героїка триває з її щоденним трагізмом, титанічною боротьбою й, попри кров і сльози, з оптимістичною вірою в перемогу. Бо велетні духу не вмирають…
Наталія ТАРАСОВА
