Кожна революція веде за собою нову хвилю оновлення національного духу: актуалізується усе народне, спалахує великий інтерес до стародавнього. Про національну самоідентифікацію і місце традиційного у культурному просторі сучасної України розповідає мистецтвознавець, відомий кобзар, бандурист, лірник, лідер ансамблю старовинної музики «Хорея козацька» Тарас Компаніченко
Насправді питання ідентичності дуже важливе, адже як себе ідентифікує людина, власне, чим себе уявляє, часто тим вона і є. Це дуже важливо, бо забезпечує психічне здоров’я індивідуума. Так само ідентифікація національна. У нас великою мірою це – применшення. Пора одужати від комплексу меншовартості, «самоунічіженія падше гордині».
Хочу навести як приклад дуже цікаве спостереження, що його провели соціологи Російської Федерації та України: дослідники запитували у респондентів: «Як ви уявляєте свою державу і націю?» Представники РФ казали, що «…у нас прекрасна держава, а ми – такі погані, п’яниці, ледарі». Українці висловлювали діаметрально протилежне: «…ми – хороші, роботящі, красиві, співоча нація, а держава у нас погана». З одного боку, це добрий синдром, який убезпечує нас від того, що ми ідеалізуємо державну машину та ідентифікуємо свою національність із державою, тобто держава – лише інструмент, вона не ідеальна, її потрібно змінювати.
Спогади про гідність доколгоспного часу… навіяна міфологічна фольклорна українськість, незлобливість, гостинність, співучість, роботящість – все це є в нас і досі. Але медіа працюють, показуючи в нас хамське начало, – не те, на якому стоять напівзабуті, рудиментальні риси національного характеру. В тих чи інших шоу нас представляють як хамів. Це криве дзеркало, у якому українець – хам, грубо поводиться з жінкою, п’є горілку, пропонує жінці питво, закусює огірками, говорить лише про сметану, огірки. Заяложені жарти «Ги-ги-га-га!», дівчина з причепленою косою, така примітивна, або ж Віталька, який говорить суржиком, а всі «нормальні» люди у цьому серіалі мовлять «исключительно общепонятным рафинированным, человеческим языком». А Віталік – хохол, придурок, який висловлюється мовою простолюдина.
Питання: якими українці себе уявляли в старі часи? Наскільки це було українським, загальнолюдським, європейським? Якою мірою те, що ми вважаємо українським кореспондується з європейським? Чи традиція, інерція притаманні українському суспільству, або ж поступ, тобто прогрес? Можливо не лише бабрання у старих прадідівських скринях є традицією, а й модерновий погляд? У цьому теж був баланс – повага, до минулого, яке можна передати дітям і правнукам. Не хамство наслідувати, а освіченість. Оцю ідентичність: дід мав добру породу, батько й син будуть такої ж породи. Тобто, «оживе добра слава, – як казав Тарас Шевченко, – слава України».
Власне, що таке ідентичність у музиці, поезії, культурі? Як віднайти себе, правду про себе, випнутися з однієї крайності та не скочити в іншу? Особливо після другої революції патріотизм став трендом. Кожен по-своєму, в силу освіченості, власного бачення, часто скаліченого, береться лікувати. Хтось каже: треба до бабці повести, інший – ні, до хірурга, слід хребет поправити тощо. У питанні культурної ідентифікації та сама ситуація.
Упроваджувати національні елементи в музику можна по-різному. Наприклад, «Воплі Відоплясова» – один із найяскравіших гуртів, які у пострадянському просторі чітко асоціювалися з українськістю. Їхня обробка пісні «Підманули Галю, забрали з собою» – пізньовесільний варіант, який ми зазвичай чуємо, – це такі кітчові, неглибокі враження (без образ!). Але якраз кітч із панк-роком кореспондуються, бо це буфонада, заперечення.
Натомість державні народні хори завжди демонстрували український патріотичний патос: «Люби Україну, червону калину, малину, дубину і журавлину теж». Якщо це – традиція, то вона дуже совєтська. Цей патос молодь не читає. Єдине, що було правдиве і при цьому без етнічних елементів, – то «Україна» Петриненка, абсолютно щира річ. Тут варто сказати про фестиваль «Червона рута», у перших програмах якого було багато робіт із вкрапленнями національних елементів. Вони дали поштовх до розвитку сучасного культурного простору й культивування ідеї спиратися на традицію і при цьому бути сучасними. Як у кого виходило в силу таланту, але такі завдання ставилися.
Насправді музика – потужна зброя для вилікування, але, коли братися до зцілення, треба дуже чітко діагностувати хворобу. Бо часто на тлі нерозуміння що є зло, а що добро люди, творячи сучасне етномистецтво, так звану етномузику, опускаються до рівня борделю, бурлеску. У совєтський час сформувалася ціла плеяда композиторів, які витворили естрадну українську пісню, котра мала своє забарвлення, більш-менш виразну етнічну приналежність. Це ансамблі «Смерічка», «Кобза», «Ватра», Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, Василь Зінькевич і багато інших.
Що цікаво, така зона «етнічної приналежності» дозволялася – з віночками-барвіночками, навіть етнічними інструментами (лірами, кобзами), але якщо ти переходив межу актуальності, виходив за накреслену лінію і говорив людям про сучасне, то це ставало небезпечним і таких людей убивали. Це – історія Івасюка, який творив національний шедевр-продукт на віки. Забери у пісні «Я піду в далекі гори» формальні вишиванки, відеоряд із карпатськими краєвидами – і залишиться пісня, яка й нині звучить сучасно, «чіпляє» кожного.
Саме цього боялася система – людей, які знають власні витоки, глибоко сидять у цьому матеріалі, але водночас хочуть його показати в модерновому світлі. Українське мало утримуватися у вузьких рамках декорацій, «віночків-барвіночків».
Нині багато таких «народних» за змістом колективів із національною атрибутикою. Особисто мені це нагадує японський театр кабукі, але там це – стародавня традиція, а в нас виконавцям доводиться грати в цю гру, в українців. Але воно не кореспондується із тобою сучасним – і це проблема: як те, що є питомим, цікавим, якщо навіть це про вінки-барвінки, зозулю, вплести в сучасний простір, щоб воно хапало, було цікавим, природним, модерним, небанальним, – оце є надзавдання (якщо до цього матеріалу звертатися взагалі).
Катря ГОНЧАРУК
