Радістю завжди хочеться поділитися, адже саме тоді вона примножується, збільшується, її відчуття охоплює тебе ще довго… Так укотре відбулося після відвідування одного із концертів у рамках ХХVIII Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2017»
8 жовтня у Концертному залі Національної спілки композиторів України слухачі мали нагоду ближче познайомитися з музикою композиторів харківської школи – від корифеїв Валентина Борисова, Валентина Бібіка та їхніх учнів і «учнів їхніх учнів» Олександра Ґуґеля, Олександра Ґрінберґа, Олександра Щетинського, Сергія Пілютикова – до представників молодшої генерації (Денис Бочаров). Розмірковуючи про захід, що відбувся (поза критично-оціночною характеристикою почутої музики – про це див. публікацію Марини Гайдук), мимоволі задаєшся питанням: що ж забезпечило успіх «Харківського вектора»?
Цілісну драматургію концерту скріплювали кілька важливих чинників. Першим став формат його проведення – концерт із розгорнутими анотаціями. Чимале місце було відведено ролі ведучого, яку успішно виконав представник тієї ж харківської композиторської школи Олександр Щетинський. Перед кожним твором він доречно коментував усе, що стосується творів: стисло й доступно розповідав про авторів, їхні стилістичні пошуки і процес становлення авторського почерку. Такий підхід дав можливість слухачам – навіть тим, котрі досить рідко відвідують концерти сучасної музики, – не лише зрозуміти куди вони потрапили та що відбувається на сцені, а й перейнятися задумом автора, спробувати осягнути його ідею.
Друге, що привернуло увагу, – надзвичайна ретельність і логічність у побудові концертної програми: слухачам дали змогу у хронологічній послідовності прослідкувати, як зміцнювалися та передавалися від учителів до учнів традиції харківської школи, формувався творчий зв’язок поколінь. Програму вибудували так, що склад виконавців (відповідно й інструментарію) постійно змінювався, а це сприяло, на наш погляд, концентрації уваги публіки. Почергово можна було почути опуси для фортепіано (три частини з циклу «Характерні п’єси» В. Борисова – № 1 «Імпровізація», № 2 «Сумний спогад», № 6 «Скерцо»; «Далекі дзвони» та «Сніг іде» О. Ґуґеля); скрипки, віолончелі та фортепіано («Маленький концерт» В. Бібіка); скрипки і фортепіано («Під прямим кутом» О. Ґрінберґа); альта й віолончелі («Подвійна каденція» Д. Бочарова); флейти і віолончелі («Так чи ні?» С. Пілютикова); кларнета, фортепіано і струнного тріо («Епілог» О. Щетинського).
Варто зазначити, що у програмі було представлено як композиції, що уже звучали, так і прем’єрні виконання («Так чи ні?» С. Пілютикова – світова прем’єра).
Третій фактор, що забезпечив, на наше переконання, успіх концерту, – вибір виконавців. За словами ведучого, однією з ознак стилістики харківської композиторської школи є «віртуозне використання музичних інструментів, які кожного разу звучать по-новому». Саме тому організатори концерту потурбувалися про участь у програмі справжніх майстрів своєї справи – київського колективу сучасної музики Sed Contra Ensemble (художній керівник – Андрій Мерхель; диригент – Петро Товстуха) у складі Сергія Вілки (флейта), Дмитра Пашинського (кларнет), Ярослави Скірської (скрипка), Наталії Онищук (альт), Віктора Рекала (віолончель), Костянтина Товстухи (фортепіано). Незважаючи на відносно молодий вік не лише самого ансамблю (створений у 2013 році), а й кожного з його учасників, артистам вдалося пропустити через себе та донести до слухачів таку непросту для сприйняття авангардну музику.
У виконанні музикантів Sed Contra Ensemble відчувалася глибина мислення, що виявилося у багатогранній динамічній, тембровій, технічній палітрі гри кожного з них. Так, в основі музичного матеріалу фортепіанних п’єс «Далекі дзвони» та «Сніг іде» (1990‑ті рр.) О. Ґуґеля – яскравого представника українського мінімалізму – використано постійне повторення і кружляння навколо кількох нот (улюблений композиторський прийом митця). Проте піаністу К. Товстусі шляхом залучення різноманітних артикуляційних засобів цілком вдалося уникнути одноманітності й створити насправді барвисті звукові замальовки.
З метою кращого сприйняття музики публікою виконавці вдавалися навіть до своєрідної «акторської гри». У творі Д. Бочарова «Подвійна каденція» для альта і віолончелі (2015) дует Н. Онищук і В. Рекала вступав у діалог не тільки в музиці – артисти явно спілкувалися «візуально»: поверталися один до одного, начебто розмовляючи (здавалося, що інколи й «підморгували»), в їхніх очах відображалися різні емоційні стани – напруга, радість, тривога, щастя (зауважимо, що у тексті композиції передбачені досить складні технічні прийоми).
Для порівняння «живого» звучання твору та його аудіоверсії захотілося поблукати просторами інтернету у пошуках записів. Натрапила на виконання Максима Тіунова (альт) та Юлії Петрушенко (віолончель). Після кільканадцятої спроби змусити себе дослухати твір до кінця дійшла до висновку, що візуальна складова, присутня на концерті, є необхідним, а можливо й вирішальним елементом виконання постмодерної музики. Саме вона допомогла встановити зв’язок у тріаді «композитор – виконавець – слухач» і сприйняти твір «на єдиному диханні».
Безперечно, виконавці цілком упоралися із поставленими перед ними завданнями, про що свідчить їхнє уважне ставлення до кожнісінької нотки виконаних композицій. У процесі звучання творів публіка спостерігала, як професійні артисти проживають музику, як блищать їхні очі бажанням передати свої відчуття залу, – до речі, це чудово вдалося. Довгі й гучні оплески стали заслуженою нагородою усім, хто був причетний до музичного дійства.
…Музику інколи можна «зрозуміти» лише частково, особливо якщо йдеться про непідготовленого слухача, який відвідує концерт з далеко не класичною програмою. Тоді допомога може бути найнеочікуванішою, але вона дуже важлива. У нашому випадку публіці вдалося відчути прекрасне і отримати від того справжню насолоду завдяки, насамперед, спільним зусиллям організаторів концерту, професійного колективу Sed Contra Ensemble, влучного на коментарі ведучого Олександра Щетинського, – що й забезпечило успіх «Харківського вектора».
Дарина ЧАМАХУД
Фото надала Марина ГАЙДУК
На головному фото – Олександр Щетинський
