Три запоруки успіху «Харківського вектора»

57
Share Button

Радістю завжди хочеться поділитися, адже саме тоді вона примножується, збільшується, її відчуття охоплює тебе ще довго… Так укотре відбулося після відвідування одного із концертів у рамках ХХVIII Міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест-2017»

8 жовтня у Концертному залі Національної спілки композиторів України слухачі мали нагоду ближче познайомитися з музикою композиторів харківської школи – від корифеїв Валентина Борисова, Валентина Бібіка та їхніх учнів і «учнів їхніх учнів» Олександра Ґуґеля, Олександра Ґрінберґа, Олександра Щетинського, Сергія Пілютикова – до представників молодшої генерації (Денис Бочаров). Розмірковуючи про захід, що відбувся (поза критично-оціночною характеристикою почутої музики – про це див. публікацію Марини Гайдук), мимоволі задаєшся питанням: що ж забезпечило успіх «Харківського вектора»?

Цілісну драматургію концерту скріплювали кілька важливих чинників. Першим став формат його проведення – концерт із розгорнутими анотаціями. Чимале місце було відведено ролі ведучого, яку успішно виконав представник тієї ж харківської композиторської школи Олександр Щетинський. Перед кожним твором він доречно коментував усе, що стосується творів: стисло й доступно розповідав про авторів, їхні стилістичні пошуки і процес становлення авторського почерку. Такий підхід дав можливість слухачам – навіть тим, котрі досить рідко відвідують концерти сучасної музики, – не лише зрозуміти куди вони потрапили та що відбувається на сцені, а й перейнятися задумом автора, спробувати осягнути його ідею.

Друге, що привернуло увагу, – надзвичайна ретельність і логічність у побудові концертної програми: слухачам дали змогу у хронологічній послідовності прослідкувати, як зміцнювалися та передавалися від учителів до учнів традиції харківської школи, формувався творчий зв’язок поколінь. Програму вибудували так, що склад виконавців (відповідно й інструментарію) постійно змінювався, а це сприяло, на наш погляд, концентрації уваги публіки. Почергово можна було почути опуси для фортепіано (три частини з циклу «Характерні п’єси» В. Борисова – № 1 «Імпровізація», № 2 «Сумний спогад», № 6 «Скерцо»; «Далекі дзвони» та «Сніг іде» О. Ґуґеля); скрипки, віолончелі та фортепіано («Маленький концерт» В. Бібіка); скрипки і фортепіано («Під прямим кутом» О. Ґрінберґа); альта й віолончелі («Подвійна каденція» Д. Бочарова); флейти і віолончелі («Так чи ні?» С. Пілютикова); кларнета, фортепіано і струнного тріо («Епілог» О. Щетинського).

Біля рояля – Костянтин Товстуха

Варто зазначити, що у програмі було представлено як композиції, що уже звучали, так і прем’єрні виконання («Так чи ні?» С. Пілютикова – світова прем’єра).

Третій фактор, що забезпечив, на наше переконання, успіх концерту, – вибір виконавців. За словами ведучого, однією з ознак стилістики харківської композиторської школи є «віртуозне використання музичних інструментів, які кожного разу звучать по-новому». Саме тому організатори концерту потурбувалися про участь у програмі справжніх майстрів своєї справи – київського колективу сучасної музики Sed Contra Ensemble (художній керівник – Андрій Мерхель; диригент – Петро Товстуха) у складі Сергія Вілки (флейта), Дмитра Пашинського (кларнет), Ярослави Скірської (скрипка), Наталії Онищук (альт), Віктора Рекала (віолончель), Костянтина Товстухи (фортепіано). Незважаючи на відносно молодий вік не лише самого ансамблю (створений у 2013 році), а й кожного з його учасників, артистам вдалося пропустити через себе та донести до слухачів таку непросту для сприйняття авангардну музику.

У виконанні музикантів Sed Contra Ensemble відчувалася глибина мислення, що виявилося у багатогранній динамічній, тембровій, технічній палітрі гри кожного з них. Так, в основі музичного матеріалу фортепіанних п’єс «Далекі дзвони» та «Сніг іде» (1990‑ті рр.) О. Ґуґеля – яскравого представника українського мінімалізму – використано постійне повторення і кружляння навколо кількох нот (улюблений композиторський прийом митця). Проте піаністу К. Товстусі шляхом залучення різноманітних артикуляційних засобів цілком вдалося уникнути одноманітності й створити насправді барвисті звукові замальовки.

Віктор Рекало

З метою кращого сприйняття музики публікою виконавці вдавалися навіть до своєрідної «акторської гри». У творі Д. Бочарова «Подвійна каденція» для альта і віолончелі (2015) дует Н. Онищук і В. Рекала вступав у діалог не тільки в музиці – артисти явно спілкувалися «візуально»: поверталися один до одного, начебто розмовляючи (здавалося, що інколи й «підморгували»), в їхніх очах відображалися різні емоційні стани – напруга, радість, тривога, щастя (зауважимо, що у тексті композиції передбачені досить складні технічні прийоми).

Для порівняння «живого» звучання твору та його аудіоверсії захотілося поблукати просторами інтернету у пошуках записів. Натрапила на виконання Максима Тіунова (альт) та Юлії Петрушенко (віолончель). Після кільканадцятої спроби змусити себе дослухати твір до кінця дійшла до висновку, що візуальна складова, присутня на концерті, є необхідним, а можливо й вирішальним елементом виконання постмодерної музики. Саме вона допомогла встановити зв’язок у тріаді «композитор – виконавець – слухач» і сприйняти твір «на єдиному диханні».

Безперечно, виконавці цілком упоралися із поставленими перед ними завданнями, про що свідчить їхнє уважне ставлення до кожнісінької нотки виконаних композицій. У процесі звучання творів публіка спостерігала, як професійні артисти проживають музику, як блищать їхні очі бажанням передати свої відчуття залу, – до речі, це чудово вдалося. Довгі й гучні оплески стали заслуженою нагородою усім, хто був причетний до музичного дійства.

Фінал концерту

…Музику інколи можна «зрозуміти» лише частково, особливо якщо йдеться про непідготовленого слухача, який відвідує концерт з далеко не класичною програмою. Тоді допомога може бути найнеочікуванішою, але вона дуже важлива. У нашому випадку публіці вдалося відчути прекрасне і отримати від того справжню насолоду завдяки, насамперед, спільним зусиллям організаторів концерту, професійного колективу Sed Contra Ensemble, влучного на коментарі ведучого Олександра Щетинського, – що й забезпечило успіх «Харківського вектора».

Дарина ЧАМАХУД

Фото надала Марина ГАЙДУК

На головному фото – Олександр Щетинський

Share Button