Українська мова в оперних постановках: за і проти

256
Share Button

Чи варто перекладати українською мовою оригінальне лібрето опери? Ось головне питання, яке спонукало відвідати нові постановки Львівської національної опери. В один вечір глядачі мали можливість познайомитися одразу з двома одноактнимиі виставами – зингшпілем Вольфганга Амадея Моцарта «Директор театру» і опереттою Жака Оффенбаха «Ключ на бруківці, або Чоловік за дверима», які прозвучали в українському перекладі з німецької

Проблема виконання опер оригінальною мовою віднедавна набула актуальності. Віддати перевагу оригіналу чи перекладу? На ці роздуми спочатку наштовхнула постановка опери Ґаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур», прем’єра якої відбулася в експериментальному приміщенні LEM-Station – колишньому трамвайному депо 12 жовтня у рамках фестивалю «Лукаш-фест». Текст лібрето був перекладений українською мовою.

У той самий день на сцені Львівської опери вперше побачили світ рампи вистави «Директор театру» Вольфганга Амадея Моцарта й «Ключ на бруківці» Жака Оффенбаха. Постановники зинґшпілю вирішили питання перекладу інноваційно. Вокальні номери прозвучали мовою оригіналу, а розмовні діалоги – українською. Однак оперету Оффенбаха переклали всю, як у випадку з оперою Доніцетті.

Переклад розмовних діалогів у зингшпілі – вдала ідея, оскільки надає можливість кожному зрозуміти, що відбувається на сцені, не відволікаючись на субтитри. Натомість усі музичні номери прозвучали в оригіналі, завдяки чому найважливіша частина опери залишилася незмінною. Що стосується оперети, то постановники зважали на потреби слухача.

Зрозуміло, що музика невіддільна від тексту. Кожен композитор враховує цей при написанні опер і вокальних опусів. Але чи не призводить переклад оперного лібрето до втрати характерних інтонаційних і, звичайно, національних ознак твору?
У пошуках відповіді ми звернулися до співаків. Ось думка виконавиці ролі Сюзанни Людмили Осташ (оперета «Ключ на бруківці»):

– Ваше ставлення до українських перекладів опері?

– Українська мова є зрозумілою для нашого сприйняття, оскільки вона рідна і при вивченні партій є легшою, адже розумієш кожне слово й не потрібно сидіти зі словником, аби дізнатися значення фраз, і адаптовувати під свою вимову зміст твору. Мені здається, що українською мовою співати не простіше, ніж італійською чи німецькою. Коли ми співаємо італійською, – не чуємо нюансів, відкритих носіям мови. Внаслідок цього не приділяємо достатньої уваги важливим речам, як, наприклад, правильна вимова відкритої голосної чи закінчення слова. Ми, вокалісти, думаємо, що вірно вимовляємо іноземні слова, але нам це лише здається, бо людина, яка досконало знає мову, чує наш акцент. Щодо української мови ми – native speakers, і потрібно ще прискіпливіше контролювати вимову закінчення слів, артикуляцію.

– Чому для перекладу обрали саме жанр оперети?

– У репертуарі нашого театру в українському перекладі йдуть також «Весела вдова», «Летюча миша». Оперета – розважальний жанр, легкий для сприйняття, публіка йде на ці вистави у театр, щоб відпочити, а не вичитувати титри, тому їх перекладають на українську.

– Як вважаєте, потрібно розвивати тенденцію з перекладами чи краще співати опери в оригіналі?

– За кордоном міські театри часто практикують переклади опер державною мовою. Ще за Радянського Союзу майже всі клавіри були видані російською. Я не прихильниця такого, оскільки переклад – це адаптований для виконавця варіант. Зазвичай не зважаю на перекладений текст у клавірі, а шукаю кожне слово в словнику і бачу тотальні розходження. У музичній тканині автор прописує певні засоби виразності, і коли ти не точно знаєш, яке слово слід акцентувати, то зміст музики теж страждає. Із маленьких нюансів складається загальна картина, настрій, образ, і якщо це втрачається, музика сприймається зовсім по-іншому. Я впевнена, що потрібно співати мовою оригіналу, але й розуміти кожну фразу, яку виконуєш, тоді й публіка краще сприйматиме. У театрі слухач, перш ніж йти на оперу, має прочитати лібрето, щоб орієнтуватися в сюжеті. Попри складність виконання опери українською мовою, я за вихід із зони комфорту. Люблю йти в ногу з часом і слідувати новим тенденціям. Зміни – це добре, коли до них поступово готують і слухача, і виконавця.

Утім повернемося до вистав. Поєднання творів різних жанрів – опери й оперети в один вечір на перший погляд видалося дивним: різні композитори, епохи, національні традиції. Не зовсім зрозумілою та надзвичайно інтригуючою виглядала й афіша прем’єри: на тлі щілини дверного замка зображені портрети Моцарта і Оффенбаха, а замість назв опер подано чотири хештеги – театр, директор, ключ і гра. Однак одразу після того, як відкрилася завіса, ми побачили, що й декорації виконані у тому ж стилі.

Оскільки дія зингшпілю «Директор театру» відбувається у театрі, то і глядачі стають не тільки спостерігачами, а й учасниками, які можуть заглядати за лаштунки. Цей цікавий сценічний прийом придумала режисерка Галина Воловецька. Як відомо, головна ідея твору Моцарта – протиставлення високого мистецтва і легкого жанру на потребу публіці. Опера вкотре нагадала, що ця дилема ніколи не втрачає актуальності.

Діалог головних персонажів – Буффа та Фра́нка видався подібним до дискусії ідеаліста, який не бажає іти у ногу з часом і шукати компроміси, та бізнесмена, котрий піклується передусім про те, щоб вистави давали прибуток («Гарний смак – це химера, яку варто повісити на цвях, і порядність туди ж», «Світ прагне бути обдуреним»). Отож під час суперечки компромісу все ж таки вдалося досягти: слід створити «найкращу комедію», яка матиме мистецьку цінність і водночас задовольнить публіку.

Друга частина прем’єри, а саме оперета «Ключ на бруківці» здалася саме таким компромісом. Адже головні герої Оффенбаха приходять на кастинг до того самого директора театру. Стиль декорацій залишився незмінним. Окрім того, знайшлося безліч інших деталей, які об’єднали твори. В обох постановках контрастні образи втілені за допомогою різнокольорової гри костюмів: жовто-червоної (мадам Герц) та синьої (мадемуазель Зільберкланг) гам, як в образах Розіти й Сюзанни, Франка та Мартеля, Буффа і Флорестана (персонажі обох опусів).

Зберігається також і тип костюмів: дуже яскраві, оригінальні, ніби розділені навпіл. Художниця Дарія Зав’ялова зазначила у розмові, що спеціально для постановки придумала власний стиль, який назвала буфонним. Більше того, при створенні костюмів був застосований старовинний принцип мипарті, за яким одна частина костюму контрастує з іншою.

І, нарешті, велике враження справила акторська гра вокалістів. Кожен із виконавців оригінально відтворив образ героя. На думку диригента-постановника Мирона Юсиповича, зингшпіль «Директор театру» – вельми віртуозний твір і не кожен театр може його виконати. Показовою була сцена змагання між співачками Мадам Герц (Христина Заборська) та Мадемуазель Зільберклянг (Анна Носова). Попри труднощі вокальних партій, артистки зуміли продемонструвати високий рівень акторської майстерності. В опереті «Ключ на бруківці» співаки виконували партії українською мовою. При цьому, як уже згадувалося в інтерв’ю, вони стикнулись із певними труднощами, однак зуміли впоратись із завданням.

Загалом вечір вистав не тільки викликав багато позитивних емоцій, але й спонукав ще раз задуматись над питанням яким має бути сучасне мистецтво, як треба його подати, щоб не просто «купити» оплески («Директор театру»), а й завжди пам’ятати про завдання високого мистецтва.

Марія ВОРОНКЕВИЧ, Людмила БУРДА, Тетяна ПАВЛІВ

Share Button