Восени у Києві відбувся XXVII Міжнародний фестиваль “Київ Музик Фест”
У цьогорічному форумі прозвучали твори як корифеїв світового музичного мистецтва (Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, Дмитра Шостаковича, Вітольда Лютославського, Кшиштофа Пендерецького, Івана Карабиця, який започаткував “Київ Музик Фест” 27 років тому), так і нові твори наших сучасників: Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ганни Гаврилець, Богдани Фільц, Валентина Сильвестрова, Лесі Дичко, Ігоря Щербакова, Олександра Костіна, Михайла Шуха, Анатолія Гайденка, Миколи Стецюна, а також представників середньої і молодої генерацій українських композиторів – Івана Тараненка, Вікторії Польової, Юлії Гомельської, Олександра Нежигая, Сергія Зажитька, Володимира Рунчака, Ігоря Гайденка, Івана Небесного, Валерія Антонюка, Надії Курінної та інших.
Усі концерти виявилися напрочуд яскравими й цікавими, а виконавці показали високий професійний рівень. Особливо хочеться відзначити оркестри, що брали участь у фестивалі: Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (художній керівник і головний диригент – Валерій Матюхін), Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під орудою Володимира Сіренка, Заслуженийакадемічний симфонічний оркестр Українського радіо під керівництвом Володимира Шейка і Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України, очолюваний Миколою Лисенком.
Багато цікавої різножанрової музики прозвучало впродовж фестивалю. Особисто мене надзвичайно схвилювала світова прем’єра Симфонії № 7 молодого талановитого композитора Валерія Антонюка “Маскарад непобачених снів» у концерті Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України. Написана упродовж 2015–2016 років, симфонія присвячена невинним жертвам воєн і терору.
Мене вразила не тільки професійна зрілість композитора, майстерна досконалість форми, яскрава барвистість оркестрування, а й філософська глибина змісту музики, особливе відчуття трагедійності у поєднанні з сьогоденням.
Після концерту я попросила автора привідкрити завісу своєї творчої таємниці.
– Валерію, ви створили вже сім симфоній. Хоча усі вони мають програмні назви, проте відрізняються між собою не тільки за формою та змістом, а й за прийомами втілення задуму. Розкажіть детальніше про те, що наштовхнуло вас на створення Сьомої симфонії.
– Моя нова Симфонія № 7 “Маскарад непобачених снів” присвячується невинним жертвам воєн і терору. Зараз на сході України й в усьому світі дуже неспокійні часи і, на жаль, щодня гинуть мирні люди, діти в різних куточках нашої планети. Мені болісно спостерігати за цим лихом, тому я втілив власні емоції у новій симфонії. Ця музика – пам’ятник загиблим.
– Чи була певна образна програма у кожній частині вашого новітнього твору?
– Усі мої сім симфоній одночастинні, але музична форма в них побудована таким чином, що в кожній можна вирізнити по кілька монолітних частин, контрастних за музичною думкою, драматургією, філософією й засобами виразності невичерпної тембрової палітри великого складу симфонічного оркестру. В моїй останній симфонії 10 частин тривалістю від 2-х до 3-х хвилин, але всі вони об’єднані однією головною музичною темою, із якої розпочинається твір. Назви всіх моїх симфоній здебільшого носять абстрактний, сюрреалістичний характер і зміст; таким чином, я не прив’язую слухача до якоїсь конкретної образної тематики, даючи йому вільний простір для асоціацій, які виникнуть підчас прослуховування. Однак у Сьомій симфонії я вперше відступив від цього правила, тому її назва – “Маскарад непобачених снів” представляє в аспекті музичної мови елементи нашого життя: любов, переживання, радощі та сум, інші емоції, які вже не зможуть відчути загиблі люди, але їхні душі – живі, і я упевнений, що вони чують музику життя з інших світів…
– Музика симфонії вражає драматичністю висловлення, яскравою контрастністю тематизму та щирістю філософських узагальнень. Звідки йде така сила вираження трагедійного начала, заглиблене бачення навколишнього світу у ваші молоді літа?
– Мені вже 37 років, тому я не можу погодитись із вами щодо моєї молодості. Одинадцять років тому, в 2005-му, був здійснений перший запис до фонду Українського радіо моєї Кантати в 5-ти частинах на вірші Федеріко Гарсіа Лорки для сопрано та симфонічного окрестру (український переклад М. Лукаша). Тоді мені було 26, і я думаю, що в той час зміг би дати вичерпну відповідь на ваше запитання. Я не вважаю, що вік композитора якось впливає на його філософію та світогляд. Адже навчити писати музику неможливо, бо це Божий дар: він або є, або його нема. Підтвердженням цьому можуть слугувати багато прикладів, коли композитори ще в юному чи навіть дитячому віці створювали шедеври світової класики, а саме: Моцарт, Рахманінов, Шостакович, Прокоф’єв та інші. Прикро, що чимало молодих українських академічних композиторів не розуміють, що займаються примітивним копіюванням тих стилів, що вже давно вичерпали себе як явище. А відсутність нових, свіжих, сміливих ідей – прямий шлях до деградації української композиторської школи з її великими самобутніми традиціями і, як наслідок, нашого музичного мистецтва загалом. На жаль, це стосується не тільки композиторів, а й театральних, кінорежисерів, художників-живописців, поетів, письменників, які у своїй творчості застрягли в заштампованих вбраннях минулого сторіччя або ж сповідують те, що диктує мода «ширпотребної», примітивної масової культури, заради швидкого визнання й короткотривалої популярності.
– Дуже приємно відзначити, що оркестр під керуванням талановитого диригента Миколи Лисенка зміг відчути глибину змісту вашої музики. Усі яскраві соло духових і ударних інструментів передавали різні почуття, захоплювали дух кульмінаційні tutti оркестру і трагедійний відгомін людських страждань. Відчувається спорідненість ваших душ, чи не так?
– Це дуже рідкісне явище, коли диригент і композитор є однодумцями, коли збігаються їхні музичні й загалом мистецькі смаки, найголовніші цінності, ставлення до життя й всесвіту в цілому. Дякувати Богу, мені вже двічі пощастило співпрацювати й спілкуватись із Миколою Лисенком. Він мій друг, глибока, мудра й порядна людина з відкритим серцем і чистою душею. Також висловлюю велику подяку Державному академічному естрадно-симфонічному оркестру України за кропітку роботу, розуміння моєї музики та повну віддачу сил і енергії, яку продемонстрував цей високопрофесійний колектив під орудою диригента Миколи Лисенка на прем’єрному виконанні Симфонії № 7. Цей оркестр заслуговує на більшу підтримку з боку Міністерства культури та Національної спілки композиторів України.
– Які ваші подальші плани?
– Протягом 2015–2016 років, окрім Симфонії № 7, я написав два концерти для альта і симфонічного оркестру, які присвятив моєму другові, геніальному грузинському альтисту, знаному в Європі, Георгію Цагарелі (Giorgi Zagareli). Зараз я чекаю на їхні прем’єри. Також уже закінчую роботу над Концертом для альта з оркестром № 3.
– Щиро дякую за бесіду. Бажаю вам подальших успіхів!
Ірина ШЕСТЕРЕНКО
Фото надані автором матеріалу
На головному фото – Микола Лисенко і Валерій Антонюк
