Пасхальна асамблея 2016: ретроспективний погляд

3
Share Button

Цьогоріч пасхальні урочистості у Києві тривали майже два тижні: з 2 до 12 травня у столиці проходив щорічний музичний фестиваль «Духовність єднає Україну», присвячений святу світлого Христового воскресіння

Організатори VІІІ Міжнародної пасхальної асамблеї (серед них провідна роль належала Національній музичній академії України імені Петра Чайковського) визначили для себе низку благородних завдань. Окрім безпосередньо доброчинної програми, акція виконувала об’єднавчу функцію: учасники фестивалю приїхали з різних куточків України, а слухачів приймали найрізноманітніші концертні зали Києва (у тому числі православні, католицький і лютеранський храми). Імпрезами асамблеї музична громадськість відзначила ювілеї Вольфганга Амадея Моцарта, Дмитра Бортнянського, Степана Дегтяревського, також віддали шану Тарасові Шевченку, Анатолію Авдієвському, Олександрові Білашу і Тетяні Кравченко.

Оргкомітет фестивалю відповідально поставився до питання його інформаційної підтримки. Величезні банери з анонсами концертів прикрашали усі колони Оперної студії академії. У приміщенні враження масштабності події лише посилювалося: у ньому було розміщено стільки афіш, що іншим мистецьким заходам довелося потіснитися (звісно, відвідати усі концерти не видавалося можливим).

Однак при усій множинності смислів, які закладено у назві цього проекту, було важко вловити більш-менш чіткий образ фестивалю. Він був настільки розмаїтим, що спроби хоч якось сформулювати його генеральну лінію можуть бути не надто результативними. Але все ж розпочнемо.

За задумом організаторів проекту одна з важливих функцій асамблеї полягала у стимулюванні до творчості молодих композиторів. Проте головне досягнення фестивалю не в цьому. Він, перш за все, орієнтований на розкриття українського виконавського потенціалу, а не презентацію сучасної композиторської творчості. При цьому, однак, зазначимо: враховуючи масштабність заходу (близько сорока імпрез), у його програмі природно знайшлося місце і для сучасних музичних композицій, і для запрошених зарубіжних музикантів.

Ще одна відмінна риса фестивалю – невідповідність заявленої назви імпрези і програми, яка її озвучувала. Іноді такі «неспівпадіння» були прийнятними, а подеколи доводили до стану легкої фрустрації. Прийшовши на концерт із, здавалося б, чітко окресленим колом творів, доводилося бути готовим до цікавих і несподіваних вкраплень в очікуваний сценарій. У зв’язку з цим зупинюся на найбільш показовому прикладі.

Серед низки фестивальних заходів із узагальнюючими назвами «Великодній концерт», «… хоровий концерт», «… музичний калейдоскоп» тощо, заголовок «Сучасні великодні піснеспіви» вирізнявся конкретикою і прогнозованістю (окрім того, цікаво було також довідатись: які ж вони, сучасні пасхальні піснеспіви!). Звісно, це був не єдиний концерт, до програми якого було включено твори сучасних авторів. Уже на відкритті фестивалю слухачі познайомились із прем’єрним опусом молодого київського автора Лідії Васіної. Однак більша частина концертів все ж презентувала музику, що давно стала надбанням історії. Саме тому означена імпреза привернула до себе інтерес.

Лінію сучасної композиторської творчості у ньому представляли як твори старшого покоління митців (Л. Дичко, Б. Фільц, В. Степурко), так і композиторів більш молодої генерації (О. Польового, І. Небесного, І. Францескевича). Але, попри прекрасну презентацію творчості сучасних українських авторів, концерт «Сучасні великодні піснеспіви» засвідчив одну з сумних тенденцій у сфері музичного мистецтва: нині поняття «сучасна музика» втратило свою мобільність, а його діапазон лише розростається. Важко пояснити, з яких причин твори Березовського, Кедрова і Форе опинилися в компанії «сучасних піснеспівів» (адже на часі трьохсот- і двохсотлітні ювілеї їхніх авторів), але вони також прозвучали у концерті, причому без жодних застережень.

1-01
Алла Шейко і хор хлопчиків сектора практики НМАУ

Сумнівною щодо пасхального духу форуму була й тематика заходу. Враховуючи вік виконавців (у концерті «Сучасні великодні піснеспіви» брали участь два дитячих колективи: зразковий дитячий хор «Ліра» ДМШ № 7 із Одеси і хор хлопчиків сектора практики НМАУ імені Петра Чайковського), до програми вечора вписали навіть дитячі пісні. І хоча їхній миролюбний характер, заклики до дружби, єднання і радощів були співзвучними магістральній темі фестивалю – «Духовність єднає Україну», – із суто пасхальною тематикою вони пов’язані вельми умовно. Тож виходить: із трьох слів, що становлять назву концерту, лише останнє відповідає дійсності, а решта відображає її частково.

Подив викликало також виконання у концерті другої частини «Петрівочка» з камерної кантати Лесі Дичко «Чотири пори року». Петрівки, як відомо, належать до літнього циклу календарно-обрядових пісень. І, попри те, що ця жанрова група приєдналася до християнського свята на честь святих первоверховних апостолів Петра і Павла, природний зв’язок цих пісень із купальським обрядом позначився на їхньому образному змісті. Власне увесь смисловий стрій кантати пов’язаний із темою краси світу, вічного колообігу життя і єдності людини з природою, тобто з язичницьким світоглядом. Тому у контексті пасхального концерту цей твір виявився недоречним.

Як можна було уникнути цих непорозумінь? Адже усі твори, обрані до виконання, дійсно заслуговують на увагу як з боку виконавців, так і слухачів. Вочевидь варто було би пожертвувати гучною назвою «Сучасні великодні піснеспіви», давши концерту більш нейтральний заголовок. Тоді, принаймні, усі автори мали б рівні права.

Власне до юних музикантів питання складання програм (точніше – визначення їхньої назви) не має жодного стосунку. Вони достойно впоралися зі складною сучасною музичною мовою, вибудовуючи дисонуючі, а іноді кластерні співзвуччя. До снаги дітям виявились і метрична змінність (в уже вказаному хорі Л. Дичко), і штрих staccatto, для якого необхідне глибоке володіння м’язами гортані при звукові, що має за опору дихання.

Якщо говорити про керівників цих колективів, то варто відзначити їхні відмінні підходи у розв’язанні однакових завдань. Наталія Савенко (Одеса) абсолютно чітко розуміє специфіку роботи з дітьми. І репертуар хору, і постановка рухів, і навіть застосування нескладних ударних інструментів (трикутник, коробочки) – усе скероване на те, аби підтримувати у дітей інтерес до творчого процесу. Інакший метод застосовує Алла Шейко – керівник хору сектора практики НМАУ. Її завдання – вже на цьому етапі виховати у дітей усвідомлення важливості колективної діяльності, притаманної професійним хоровим колективам. Звідси – і більш серйозний репертуар, і, вочевидь, більш відповідальне ставлення до нього. Не випадково тому цей колектив було відзначено на щорічному польському фестивалі церковної музики «Хайнувка».

Окремо в рамках фестивалю можна виділити лінію автентичного виконавства. В Україні усвідомлення важливості цього явища прийшло дещо пізніше, ніж на Заході, але вже має певні результати. Звичка грати органні і клавірні твори Й. С. Баха, Й. Гайдна і В. А. Моцарта на сучасних роялях настільки вкоренилася, що для багатьох, професійно не пов’язаних із музикою людей, великою несподіванкою є інформація про те, що власне для рояля ці композитори музику не писали. Як відомо, технічні властивості старовинних музичних інструментів диктують свою специфіку виразовості. Її не можна не враховувати навіть при грі на більш пізніх представниках інструментальних родів (звісно, якщо йдеться про виконання старовинної музики). Значення має навіть вибір аплікатури, а особливі артикуляція і ритмічна свобода – і поготів.

Суттєву роль в активізації процесу автентичного виконавства зіграла професор НМАУ імені Петра Чайковського Світлана Шебалтіна. У 1995 році за її ініціативою у консерваторії відкрили клас клавесина, а з 2000 року – він увійшов до складу щойно утвореної кафедри старовинної музики. Сама Світлана Шебалтіна активно концертує, пропагуючи свій улюблений музичний інструмент – клавесин.

У рамках Пасхальної асамблеї, спільно з Боженою Корчинською (українська флейтистка і автор спецкурсу у Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка, присвяченого стилістиці виконавства ХVІІІ століття), Світлана Шебалтіна презентувала унікальну програму – композиції 8-річного Моцарта.

Вразило те, що всі шість сонат для клавіра і флейти / скрипки (КV 10–50), що прозвучали у концерті Світлани Шебалтіної, зовсім не відрізнялися від стилю зрілих творів композитора. Вони подають ніби, «зліпок» майбутнього Моцарта, галантного і драматичного. Власне ці риси стилю митця і прагнули втілити виконавці. До слова, цю програму ще у 2006-му було записано на диск (партія флейти – О. Кудряшов, партія клавесина – С. Шебалтіна). Тож у тих, хто пропустив концерт і не чув твори ще зовсім юного генія, є шанс виправити ситуацію.

2-01
Антоніо Фрідже (орган) і Габрієллє Кассоне (труба)

Гру на автентичному інструменті можна було також почути і під час концерту, який організувало Посольство Італії в Україні. У сфері виконання старовинної музики ця країна давно почала розширювати свої можливості. Щоправда, того вечора публіці довелося обирати, що їй більше до вподоби – знайома музика в інтерпретації піаністів екстра-класу чи музика невідома, у сумнівному, як з’ясувалося, виконанні. У Великому залі академії виступали вихованці консерваторії, лауреати міжнародних конкурсів Антоній Баришевський і Роман Лопатинський. Вони зіграли класику фортепіанного репертуару: твори Фридерика Шопен і Сергія Рахманінова. Водночас у Малому залі консерваторії Антоніо Фрідже (орган) і Габрієллє Кассоне (труба) знайомили слухачів із творчістю барокових композиторів Дж. Фантіні, Дж. Вівані, Дж. Стенлі, і, звичайно ж, А. Вівальді та Г.Ф. Генделя.

Цінність цього концерту полягала у тому, що у ньому прозвучали чи не перші твори, написані спеціально для труби. Це, зокрема, були одночастинні сонати Джироламо Фантіні, видані 1638 року як частина навчального посібника з гри на трубі. Невідомо, чи були уміщені в цьому виданні вказівки на необхідність робити перед заключними акордами величезні паузи, внаслідок яких у слухачів виникало враження, що музикант забув текст. Однак достеменно зрозуміло, що темпові й ансамблеві розходження у цьому трактаті точно не були прописані.

Усі зазначені недолугості компенсувала лише можливість почути звучання барокового інструмента (точніше, його сучасної реконструкції), що особливо приємно, адже епоха бароко була золотою добою труби соло.

Завершити розповідь про фестиваль хотілося б тією подією, якою він розпочався. Йдеться про прем’єру хорового концерту Лідії Васіної. Коло зацікавлень молодої авторки надзвичайно широке: навіть захоплення електронною музикою не зробило для неї сферу хорової музики чужою.

Під час VІІІ Пасхальної асамблеї Лідія Васіна презентувала твір, інтонаційно пов’язаний із мотивами пасхальних богослужінь. При цьому авторка не прагнула сучасної музичної стилістики. Її інтонаційній словник, навпаки, був співзвучний церковному обіходу. Композиторка також звернулася до традиційного антифонного співу, при якому почергово (або разом) звучать два хори, розташовані у різних частинах храму. Такий прийом дає можливість не лише вести драматургічний діалог, але й створює більш об’ємне звучання. Творчим вільнодумством було лише використання групи ударних інструментів, які звучали між частинами хорового концерту.

У розмові з автором вдалося з’ясувати деякі деталі організаційного процесу:

– Ударні інструменти та й узагалі будь-які інструменти не допускаються у православних храмах. Чи був потрібен спеціальний дозвіл на введення ударної групи?

4-01
Лідія Васіна та виконавці “Пасхального хорового концерту”

– Початково планувалося виконання твору у Софії Київській. Щоправда, потім виникли деякі складнощі з організацією концерту і, як виявилося, це було навіть добре. У Софії нам би не дозволили вводити всю ударну групу, адже там є певні обмеження стосовно сили звука. Перевищення динамічного діапазону шкідливо для стін. А в Успенському соборі стіни дуже щільні, тому спеціального дозволу не знадобилося.

– Чи плануються концертні виконання цього твору? Якщо так, то яким чином тоді можна зберегти антифонне розташування хорів?

– Акустика Успенського собору, звісно, не найкраща для цього твору. Але в українських концертних залах відсутні можливості передати принцип антифонного співу. Для цього потрібна складна монтажна сцена, якої у наших концертних залах поки ще немає.

– Як ти вважаєш, концертне виконання такого твору (якби його все ж таки вдалося втілити) могло би змінити сприйняття цієї музики слухачем? Адже це зовсім інші умови, не лише акустичні, але й психологічні?..

– Звісно, це би вплинуло на враження слухачів. Коли хор співає у такому велетенському храмі перед олтарем, коли колони і фрески вражають своєю монументальністю, а звук лине до купола, який значно посилює його відлуння, сприйняття музики набагато сильніше… Окрім того, у концертній залі сиділа би інша публіка. Це теж важливо.

Говорити про фестиваль, що минув можна довго. Однак найголовніше, на наш погляд, уже з’ясувалося, – проект був масштабною, різноманітною і необхідною для України культурною подією.

Лілія Ніколаєнко

Фото надані авторкою статті

На головному фото: Муніципальна академічна хорова капела імені Левка Ревуцького, камерний хор «Fresco sonore» Спасо-Преображенського Собору (на клиросі) і дитячий хор Києво-Печерської лаври виконують «Пасхальний хоровий концерт» Лідії Васіної на відкриття Асамблеї в Успенському соборі Києво-Печерської лаври

Share Button