27 жовтня у Національній музичній академії України імені Петра Чайковського відбулося урочисте вручення премії імені Людмили Каверіної
Вихованка музикознавчого факультету Київської консерваторії, Людмила Костянтинівна все життя була пов’язана з alma mater, – працюючи на кафедрі історії зарубіжної музики на посаді професора, викладаючи лекційні курси, виховуючи студентів та аспірантів, збагачуючи науковими дослідженнями українське музикознавство.
Традиція відзначення найкращих студентів історико-теоретичного факультету стипендією була започаткована у 2003 році сім’єю Каверіних-Копиленків на вшанування пам’яті Людмили Костянтинівни, яка в 2003-му несподівано відійшла у засвіти.
Лауреатом 2021 року стала Дзвенислава Саф’ян – студентка-магістрантка І курсу кафедри історії української музики та музичної фольклористики. Викладачі академії, у яких протягом п’яти років навчалася Дзвенислава, під час урочистої частини відзначили її як талановиту й надзвичайно працелюбну людину. Демонструючи регулярно високі показники у навчанні, Дзвенислава водночас провадить активну музично-критичну діяльність: є співзасновницею і редакторкою музичного медіа «The Claquers».
Перебіг цьогорічних урочистостей відповідав традиції, що склалася за 18 років існування премії. Це виступи почесних гостей, перші серед яких – ректор академії Максим Тимошенко та засновники премії: син Людмили Костянтинівни Олександр Копиленко, її донька Марія Копиленко, друг сім’ї Каверіних-Копиленків, заслужений діяч мистецтв України Андрій Топачевський, який у своєму слові вказав на культурну родинну спадкоємність, згадав свекра Людмили Костянтинівни – класика української літератури Олександра Копиленка, а також анонсував вихід книги її чоловіка Любима Копиленка.
Спогадами про Людмилу Костянтинівну поділились професорки НМАУ імені Петра Чайковського: Маріанна Копиця, Марина Северинова, Марина Черкашина-Губаренко, котра на знак привітання прочитала власний вірш «Гімн музикознавцю». Керівниця Дзвенислави, доцентка Олена Дерев’янченко вшанувала світлу пам’ять першого наукового керівника лауреатки Мирослава Скорика.
Церемонія вручення премії імені Людмили Каверіної щоразу поповнюється новими традиціями. Цьогоріч професорка Олена Корчова (наукова керівниця минулорічного переможця Сергія Деоби) урочисто передала на збереження новій лауреатці реліквію – статуетку роботи скульптора Василя Корчового.
Оновилася й традиція завершального концерту, яку було започатковано 2017 року. Окрім творів студентів-композиторів (три фортепіанні прелюдії Владислава Усатенка, номери з циклу «Фрагменти» Євгенії Стронської, «#melancholie» для фортепіанного квінтету Юрія Пікуша), звучали виступи студентів-музикознавців, які заграли музику композиторів ХХ століття, що входила у сферу дослідницьких зацікавлень Людмили Каверіної. Зокрема, на концерті пролунала фортепіанна прелюдія з циклу «Ludus tonalis» Пауля Гіндеміта у виконанні студентки ІІ курсу Валентини Кравченко, а також другий номер із циклу прелюдій для фортепіано Джорджа Гершвіна, інтерпретований студенткою третього року навчання Людмилою Войцехович.
Паралельно слухачі мали можливість споглядати художню виставку, на якій були представлені роботи трьох студентів історико-теоретичного факультету: серія картин «Урбаністична ніч» студентки І курсу композиції, Євгенії Стронської, «Урванізм – уривки міста» Романа Окрутного, студента-музикознавця ІV року навчання, а також дві картини серії «Лінії духовності» музикознавиці-магістрантки І курсу Надії Устюжаниної.
Напередодні урочистої події ми поспілкувалися із Дзвениславою Саф’ян і поговорили про премію, про навчання в академії та критичну діяльність.
– Тобі не раз доводилося брати інтерв’ю. А чи бувала ти у ролі того, в кого інтерв’ю беруть?
– Так, якраз нещодавно, у подкасті Ярослава Токарєва «Без пауз». І я там розмовляла таки без пауз (сміється). Це було у Львові, на «Контрастах», коли насичене концертне життя не припиняється і ти в режимі нонстоп «перебігаєш» від одного концерту на інший. Узагалі було дуже круто. Ми сиділи «на каві», за давнім львівським звичаєм, і за 25 хвилин поговорили про все, що можна. Це був сонячний осінній день. І взагалі, Львів красивий.
– Ти вже закінчила повний курс бакалаврату. Що з цих чотирьох років найбільше запам’яталося? Що було найбільш корисним, на твою думку?
– Пригадую, як у червні після захисту бакалаврської ми мали виступити зі словом подяки і я провела аналогію консерваторії з Гоґвортсом. Говорила про те, що коли вступила – це була моя перша проба професії музикознавця, тому що закінчила училище як піаністка. Я хотіла стати музикознавицею, більше року до цього готувалася! І коли вже вступила до академії, зрозуміла, що це зовсім окремий світ, де ти, як Гаррі Поттер, котрому вручили сову з листом про те, що ти можеш бути чарівником: тобто сам ти ще не чарівник, але витягнув щасливий білет.
Упродовж цих чотирьох років стільки класного було! Іноді, бувало, розмовляєш зі студентами, переважно з інших консерваторій України, і вони бідкаються на скупість знань, які отримують. Я не можу сказати такого про наш історико-теоретичний факультет, от справді. За час мого навчання не було такого предмету, з якого не можна було щось почерпнути. Зараз можу перераховувати без кінця: критика у Юрія Івановича Чекана, індивідуальні заняття в Олени Анатоліївни Дьячкової, поліфонія у Ніни Олександрівни Герасимової-Персидської, оперна драматургія у Марини Романівни Черкашиної-Губаренко, гармонія у Тетяни Володимирівни Філатової, розділи історії музики у Валерії Борисівни Жаркової, Олени Олександрівни Корчової, Олени Сергіївни Зінькевич…
Боюся, що в цей момент забула когось, але все, що було, – неймовірні речі, які запам’ятовуються на все життя! Особливо авторські курси. Згадати хоча б стильове сольфеджіо у Тетяни Олександрівни Бондаренко і концепції Віктора Яковича Самохвалова. Мені здається, специфіка ось у чому: якщо у виконавців є тільки спеціальність як головна пара, на котру припадає весь акцент, то у музикознавців просто-таки всі пари є цією спеціальністю. Навіть думаю, я би зараз хотіла ще раз вступити на перший курс, тому що, чесно, аж після чотирьох років ти починаєш розуміти лише понад половину на необхідному рівні. Я впевнена, що було б корисно ще раз цей шлях пройти. Безумовно, багатьма речами я завдячую моїм учителям із фаху: світлої пам’яті Мирославу Михайловичу Скорику і моїй теперішній науковій керівниці, дорогій Олені Олександрівні Дерев’янченко.
– Яке значення премія має саме для тебе? Які враження виникли, коли ти дізналася про те, що її отримаєш?
– По-перше, я одразу здивувалася: «Нічого собі! Невже я?» А друге: направду, якщо подумати, то професійних премій для музикознавців існує небагато… Звичайно, є премія імені Миколи Лисенка і вона вже для старших, іменитих музикознавців, які за велике масштабне дослідження отримують оцінку праці. А це – винагорода для студента. Це приватна премія, звичайно. Є два моменти: перше, що родина Каверіних-Копиленків займається цим уже вісімнадцятий рік. Вони підтверджують дуже важливу політику культурного меценатства. А інша особливість – це те, чому я одразу втішилась: ті студенти, які перемагали, – на них дійсно варто рівнятися. У них є серйозні напрацювання, широка діяльність. Наприклад, Вероніка Зінченко: вона займається і музичною, і театральною справою.
Мені здається, дуже важливо, що ти отримуєш певну оцінку. Маленького, звичайно, але – здобутку. Я не кажу, що я там уже якісь гори звернула, ні, навпаки! Але це дуже приємно: престижно, професійно і …матеріально.
– Чи пов’язуєш ти подальшу долю цієї премії зі своїми науковими чи критичними зацікавленнями? Як плануєш її витратити?
– Як на мене, взагалі будь-які кошти потрібно інвестувати. А в що? Ну, скоріше – у самоосвіту. Я не буду, мабуть, тут оригінальною, але вже придивилася до кількох курсів зі всіляких актуальних для мене речей, пов’язаних зі сферою мультимедіа та літредагуванням, наприклад. Але насамперед премія, як на мене, – гарне заохочення працювати далі.
– Питання, що хвилює особисто мене: як тобі вдається усе встигати? Звідки береш енергію?
– Мене всі про це запитують (сміється). Я відповідаю, переінакшуючи слова Сократа: «Я встигаю, що я нічого не встигаю». Це, скоріше, постійний цейтнот. Мабуть, якась пріоритетність завдань має переважати. Хоч я так кажу, однак насправді тайм-менеджмент у мене такий, що зрештою щось-таки страждає.
– Які б ти могла дати поради стосовно тайм-менеджменту зі своєї позиції?
– В ідеалі людина повинна дуже обережно і відповідально ставитися до себе й того, скільки вона на себе може взяти. Тому що можна набрати дуже багато класних і цікавих завдань, які тобі начебто по силі, а потім вигоріти, їх зробивши. Тому порада № 1 – це виділити для себе дві-три найважливіші справи на щодень.
Далі – давати собі конкретні проміжки часу, за які ти мусиш виконувати ці завдання. І тут орієнтуватися не тільки на те, що «ось я такий класний, так творчо все роблю». Це, з моєї точки зору, повинно вписуватися в твою професійність. Ти маєш ці лекала й уже з них витворюй, додавай. Зрештою, в чому креативність? У тому, щоб у якісь речі, які є стандартизованими, вносити виправданий художній хаос, приміром.
Третя порада – відпочивати, щоб набиратися натхнення. Звичайно, є марафони з натхнення в Інстаграмі, які дають бозна-які невловні поради відкриття третьої чакри і стовідсоткову гарантію. Натхнення – це інструмент робочий, якщо людина навчиться ним керувати. Спершу шукати різні джерела, звідки можна його черпати.
І четверте: нам здається, що зміна діяльності і є відпочинком, але насправді це не так. Не потрібно плутати й ототожнювати такі речі, тому що мозок не обдуриш. Після того, як себе загнати, він почне інтенсивно працювати, але компульсивно чи на автопілоті, – так, що жодні завдання будуть уже не під силу…
– Якщо би в тебе склалася гіпотетична ситуація, за якою довелося обирати між науковою і критичною діяльністю, що б ти обрала? Чи змогла б узагалі обрати?
– Класне запитання, я не думала над цим. Якщо науковою діяльністю вважати саме цілеспрямоване заняття однією темою… Тому що зараз переважає одна тема – підготовка до магістерської «Експериментальні тенденції в творчості українських композиторів ХХІ століття». Я думаю, що це буде Анна Корсун і ще хтось. По її творчості уже написана моя бакалаврська, але, можливо, варто звернутися й до інших імен, охопити ширший період. Як мені зауважили, «період тридцяти років – це ще не історія». Із цим можна посперечатися: маємо 30 років незалежності України – і це вже велика самобутня історія, як на мене.
Отже, ймовірно, я вибрала б критичну діяльність усе ж таки, бо вона не виключає спостереження і вникання в деталі, які можна називати науковими, а можна – суто музичними. Критична діяльність може бути ширшою насправді, це якраз велике культурне поле. І, до того, я дуже люблю рецензувати виконання і слухати, порівнювати. Можливо, це від того, що виконавство в мені залишилось.
Але взагалі – це крамола. Я б не хотіла їх розділяти зовсім і вибирати щось одне, тому що вони ніяк не можуть бути окремо для мене. Принаймні я б хотіла, щоб так було.
– Чи маєш зацікавлення поза межами музичної, критичної, наукової сфер?
– Зараз моя робота і критика, і музиканта загалом пов’язана з багатьма позамузичними чи соціокультурними речами.
Фактично впродовж двох місяців, що минули від початку навчального року, не пригадую, щоб я робила щось надто далеке від музики. Окрім всілякого дозвілля: слухання освітніх лекцій, подкастів, кіно, я люблю їздити на самокаті. Уже сумую, що зараз закінчиться цей період, коли можна спокійно, без обмороження, їздити на самокаті, та це значно пришвидшує життя і дає можливість відволікатися.
– Твої подальші плани у науковій діяльності?
– Поки що я не загадую про дисертації – до них іще цілий пласт роботи, як мінімум. Хоча, звичайно, сподіваюсь, що коли-небудь виникне певна фундаментальна робота, що в мене вистачить наукового потенціалу її здійснити. Зараз я думаю у дискурсі експерименталізму: поки наше вітчизняне музикознавство недостатньо знайоме з контекстом світової дискусії про це явище. Я розумію, що воно потребує дуже глибокого занурення, вивчення всього наявного енциклопедичного поля і ширше. Прагнутиму цієї ґрунтовності…
Матеріал підготувала Вікторія ФРОЛОВА
