На початку 1970-х років нам, тодішнім учням Київського музучилища імені Рейнгольда Глієра викладала курси зарубіжної і російської музики й вела педагогічну практику з музлітератури. Втім уже від початку навчання впало в око, що під час вивчення вокальної музики композиторів-класиків педагог загострювала нашу увагу на літературній основі їхніх творів і радила глибше ознайомлюватися із творчістю Йоганна Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Генріка Ібсена та інших геніїв того часу
Коли ж ми почали вивчати тему «музичний імпресіонізм», Жанна Андріївна подала нам ідею створити колективну просвітницьку лекцію (фактично монтаж усних нарисів) про найвидатніших західноєвропейських художників-імпресіоністів і постімпресіоністів, – тобто розширити коло наших інтересів не лише за межі музики, але й літератури. У цьому мали взяти участь всі 14 учнів нашої групи, і кожен мав підготувати розповідь про якогось художника і продемонструвати присутнім репродукції найвідоміших його картин. А режисером, продюсером і педагогом-консультантом в одній особі постала, зрозуміло, автор цієї ідеї.
До того ж, технологічне забезпечення музучилища було, м’яко кажучи, недосконалим – ані проекційної апаратури, ані демонстраційних екранів, а щодо комп’ютерів… навіть слова такого ми ще не знали. Доводилося ходити поміж глядачів і показувати все вручну із репродукційних альбомів. Проте сама ідея нас захопила і досить-таки пожвавила навчальну буденщину. Та й імена Клода Моне, Огюста Ренуара, Поля Сезанна, Вінсента Ван-Гога для багатьох із нас, 16–18-річних учнів, звучали вперше.
Дещо згодом, коли в курсі російської музичної літератури ми вивчали творчість композиторів «Могучої кучки», то, знов-таки під керівництвом Жанни Андріївни, в такий саме спосіб була підготована лекція-монтаж про російських художників-«передвижників». А коли студіювалася творчість Олександра Скрябіна, Сергія Рахманінова, Ігоря Стравінського, інших російських композиторів межі ХІХ–ХХ століть, ми витворили колектвну лекцію про творчість художників – учасників об’єднання «Мир искусства».
Саме завдяки такому творчому вторгненню в інші види мистецтва ми починали краще розуміти, що складні й драматичні процеси перегляду основ мистецької виражальності, смислонаповнення мистецтва та самої його ролі в житті людства охоплювали не лише музику, а й увесь культурний простір назагал – причому не тільки у вітчизняному, а й у світовому вимірах. Певна річ, такі судження тепер можуть видатися наївними, але ж тоді, у 1970-ті, ми жили в іншу епоху, коли рівень доступності мистецької інформації був неспівставний із сучасним. До того ж, ми ще були учнями, тому й евристичний вплив таких «позакласних» студій перебільшити важко!
Однак такими лекціями наше позакласне життя не обмежувалося. Починаючи з І курсу, Жанна Андріївна заповзялася бути нашим «гідом» щодо відвідувань філармонії – й не лише суто музичних заходів. Справді незабутніми стали відвідини всім нашим «теоретичним гуртом» у червні 1972-го циклу авторських вечорів видатного актора Сергія Юрського, який тоді був у творчому розквіті.
А на V курсі, у переддень нового 1975 року, Жанна Андріївна влаштувала нам похід на генеральну репетицію (адже такі заходи не вважалися публічними!) однієї з найрезонансніших постановок Київського театру опери та балету – опери «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича. Диригував виставою легендарний диригент Костянтин Сімеонов, а в залі був присутній… сам автор твору! Уявіть собі: коли ми гуртом наблизилися до оперного театру, наша викладачка раптом привіталася із якимсь статечним чоловіком і представила йому нашу групу: «Це – майбутні музикознавці». У відповідь чоловік пафосно і в доброму гуморі вигукнув: «А, Стасови!» (ніби поставивши нас в один ряд із визначним музичним критиком ХІХ століття Володимиром Стасовим). І цим чоловіком виявився… сам Сімеонов! Правду кажучи, славетні музиканти для нас, юних, були подібні до богів. А Жанна Андріївна зверталася до нього, наче до давнього знайомого! Це було справді дивовижно!..
Після закінчення музучилища (у 1975 р.) наші шляхи із Жанною Андріївною на кілька десятиліть розійшлися: так вийшло, що ніхто з нашої навчальної групи свого подальшого трудового шляху із «глієрівською» Alma Mater не пов’язав. Та от зненацька у квітні 1997-го у мене вдома пролунав дзвінок: телефонувала Жанна Андріївна й запропонувала відвідати… студентську виставу за оперою «Весілля Фігаро» Вольфганга Амадея Моцарта. Ба більше, вона, як виявилося, була ще й режисером цієї вистави! І одразу дала пояснення, що відкрила в собі нову іпостась – оперного постановника!
Згадуючи наші «позакласні» евристичні мандрівки в живопис, захоплюючі бесіди після численних відвідувань концертів і драматичних вистав, я зрозумів: те, що я знаю про Жанну Андріївну, – лише верхівка айсберга її різнобічних інтересів і обдаровань.
У цьому моменті розповіді, як на мене, доцільно перейти від особистих спогадів до ширших, панорамніших узагальнень щодо того, якою особистістю є Жанна Андріївна Литвиненко і який її внесок у сучасний культурно-мистецький простір України.
Жанна Литвиненко – професійний музикознавець, лектор, випускниця Київської консерваторії (нині Національна музична академія України) імені Петра Чайковського, яка з 1962 року працює в Інституті музики імені Рейнгольда Глієра (до 2008-го – Київське музичне училище), нині – його викладач-методист.
Оглядаючи всі творчі іпостасі Жанни Андріївни, на яких зупинимося далі, яскраво простежується чільний напрямок її інтересів – популяризація класичної («академічної») музики.
Утім середньою спеціальною ланкою професійної музичної освіти (музичними училищами) підготовка лекторів узагалі не передбачена. Спробу «кинутися на амбразуру» і ввести до навчальної програми таку дисципліну й здійснила Жанна Литвиненко. Перші кроки в цьому напрямку вона зробила іще у 60-ті роки, коли тільки-но почала викладати в музучилищі: читала лекції з різних питань мистецтва, готувала виступи студентів із музично-поетичними композиціями за власними сценаріями до ювілейних дат видатних митців – і не лише композиторів, а й музикантів-виконавців, поетів, художників, влаштовувала студентські конференції як з музичної тематики, так і з інших видів мистецтва (зокрема, згадані нами раніше «усні монтажі» про художників-класиків). Викладачка прагнула всіляко розширити діапазон таких заходів, прищеплюючи учням навички всебічного підходу до питань культури – тією мірою, якою це було можливо для учнів музичного училища, середній вік яких був 17-18 літ.
Роки перебудови та пострадянська доба, коли пішли в небуття численні табу на доти заборонені й замовчувані мистецькі явища і з’явилася незрівнянно більша свобода для втілення культурницьких ініціатив, стали для Жанни Литвиненко якісно новим етапом творчої біографії. У 1980-ті вона створила при Київському музучилищі творчо-дискусійний студентський клуб «Бекар», сама назва якого (буквально – «чистота», «очищення») відображала неповторний дух того часу. На його засідання запрошувалися відомі музиканти – колишні випускники «глієрівки» (серед них – один із найвідоміших музичних радіоведучих сучасної України, знаний популяризатор музики і, до слова, мій колишній однокурсник Олександр Васильєв).
Як зазначає сама Жанна Литвиненко, «мені хотілося поділитися думками зі студентами і допомогти їм зрозуміти справжні цінності класичного мистецтва… Із великим задоволенням ми слухали й відкривали для себе і високого рівня музично-естрадне мистецтво, і джаз, і дивовижні фільми Сергія Параджанова із яскравою музикою Мирослава Скорика».
У 1990-ті роки Жанна Андріївна вдалася до розробки складніших довготривалих проектів, що мали подвійну мету: з одного боку – популяризацію академічного музичного мистецтва серед широкого загалу, а з іншого – активне залучення до цієї справи студентства, яке б у процесі спілкування з публікою набувало практичних навичок виступів перед аудиторією. У 1996-му вона створила при Київському музучилищі Музичний студентський театр-студію (існував до 2011 року), а в 1998-му – музичний лекторій «Класики – нащадкам». Попервах обидва проекти існували на засадах позакласної роботи, а з 1999-го перетворилися на ланки навчального процесу, ефективну форму виробничої практики студентів.
Оскільки створення студентського театру стало не лише «прелюдією» до лекторію, який на сьогодні можна вважати квінтесенцією творчих прагнень і найвищим здобутком Жанни Литвиненко, а й цілою епохою у її житті, варто розповісти про нього докладніше.
За свідченням самої Жанни Андріївни, першоімпульсом народження театру стала нагальна потреба зусиллями учнів музучилища здійснити постановки класичних опер, вивчення яких передбачалося навчальним курсом «музична література». До того ж, зазначає ЖаннаЛитвиненко, «мені завжди були цікаві креативні театралізовані проекти, що потребують режисури і створення сценарію. Тому, коли за програмою ми вивчали творчість Моцарта, я вирішила поставити «Весілля Фігаро» із дуже талановитими і творчими студентами І курсу вокального відділу». Це був 1996 рік, у який відзначалося 240-річчя від дня народження копозитора.
«Утім для втілення такого проекту рівень фахової підготовки студентів не був достатнім. Довелося адаптувати твір до виконавських можливостей юних виконавців з урахуванням їхнього віку – 15-17 років. Тож складні для виконання речитативи я замінила стислим переказом змісту твору (його мала читати спеціально введена до вистави ведуча). Таку виставу краще було б назвати композицією за мотивами опери, де сольні та ансамблеві номери чергувалися з розповіддю ведучої, яка знайомила глядачів із лібрето опери. Ця своєрідна форма подачі з “домашньою” атмосферою була зорієнтована на широку слухацьку аудиторію, сприяла наближенню слухача до художнього матеріалу, зменшенню дистанції між глядачем і музикою», – згадує Жанна Андріївна.
До підготовки вистав вдалося залучити й педагогів Інституту музики – передусім викладачів вокального відділу: заслужених артистів України Люцію Новікову, Віталія Жмуденка, заслуженого діяча мистецтв України Тамару Коваль, викладача-методиста Володимира Терехова. Костюми ж для вистави «Весілля Фігаро» надав генеральний директор Національної опери України, народний артист України Петро Чуприна – колишній випускник Київського музучилища і студент Жанни Андріївни. Адже сценічний костюм, який певним чином «художньо програмує» виконавців, відіграє у створенні образу в театрі-студії не останню роль.
Але вистава «Весілля Фігаро», що виконувалася як російською, так і італійською мовами, була тільки початком. Згодом з’явилися композиції за мотивами опер «Євгеній Онегін» Петра Чайковського, «Алеко» Сергія Рахманінова, «Снігуронька» Миколи Римського-Корсакова.
Загалом упродовж 16-ти років існування театр здійснив 24 вистави на багатьох сценах Києва – Будинку вчителя, Національного університету імені Тараса Шевченка, пам’ятки-музею «Київська фортеця», дитячих шкіл естетичного виховання № 3 і № 14, київської середньої загальноосвітньої школи № 165. Першим гастрольним «випробуванням» колективу став виїзд до міста Макарова Київської області (2003 рік). Згодом, у 2009-му юних артистів запросили до Шостки. Цей виступ став справжнім святом для міста, бо виявилося, що слухачі вперше на власні очі побачили і почули оперну виставу.
Для багатьох студентів вистави театру-студії стали стартовим майданчиком для подальшої кар’єри. Колишні виконавиці партії Графині у «Весіллі Фігаро» Юлія Риссак (нині солістка Національної заслуженої академічної капели «Думка») і Катерина Єрошкіна (тепер солістка оперної студії НМАУ ім. П.І. Чайковського), виконавиці партії Сюзани Тамара Калінкіна (зараз солістка Національної опери України) і Людмила Фенюк (тепер солістка камерного хору «Київ») згадують про це з вдячністю. Виконавиця ж партії Керубіно Вероніка Коваль згодом закінчила Московську консерваторію і повернулася до своєї Аlma Mater, а тепер – солістка Харківського театру опери та балету. Виконавець партії Фігаро, володар чудового баритона Олександр Кbреєв і виконавець партії Базиліо Богдан Волков нині виступають на московській оперній сцені.
Невдовзі у Жанни Андріївни виникла ідея нового проекту, що дав би змогу набувати практичного досвіду публічних виступів і для студентів інших відділень – передусім теоретичного, вихованці якого мали б змогу виявити себе як лектори-музикознавці. Так народився музичний просвітницький лекторій «Класики – нащадкам».
Жанна Андріївна так умотивовує виникнення лекторію: «Подумалося, а чому б не зробити ще й програми з творів різних композиторів і прокоментувати їх цікавим матеріалом. Текст лекцій писала я сама і виступала як лектор. Згодом підключилися і теоретики (учні музично-теоретичного відділення музичного училища. – О.Р.), для яких ця лекторська практика стала суттєвим складником фахової підготовки».
Як зазначає музикознавець Олеся Найдюк, «Класики – нащадкам» – «унікальний у певному сенсі проект, оскільки в його реалізації беруть участь представники абсолютно всіх факультетів, що існують у кожному вищому навчальному закладі» (Найдюк О. Вихователь музичних талантів // Хрещатик. – 2009. – 25 березня. – С. 7).
Основна форма лекторію – монографічні лекції-концерти з цікавими, виразно сформульованими інформаційними блоками. У його основу завжди покладено популяризацію спадщини видатних українських композиторів (Миколи Лисенка, Левка Ревуцького, Віктора Косенка, Мирослава Скорика та інших), унікальні концертно-просвітницькі лекції про визначні національні композиторські школи та їхніх очільників: «Ревуцький та його учні», «Лятошинський та його учні», «Штогаренко та його учні».
У лекціях-концертах все здійснюється «наживо» зусиллями студентів Інституту – від музикознавчої розповіді до виконання творів, про які йдеться. За 20 років існування відбулося майже півтори сотні лекцій-концертів.
Ще один своєрідний жанр викликав чималу увагу публіки – музично-поетична композиція. У ньому Жанна Литвиненко виступає із цілковито авторськими роботами, де впевнено постає в усіх ключових ролях – сценариста, організатора і режисера-постановника, ретельно планує кожен елемент дійства. Музика тут поєднується з художнім словом і поезією. Це своєрідні синтетичні вистави, героями яких ставали класики світової музики Людвіг ван Бетховен, Едвард Гріг, Ференц Ліст, Олександр Бородін.
Серед найбільших досягнень Жанни Литвиненко у згаданій царині – літературно-музична композиція, присвячена Сергію Рахманінову, в якій музикознавець запропонувала слухачам власне бачення творчої біографії генія світової музики. У ній органічно переплелися і спогади славетних сучасників про композитора, і спогади самого композитора про людей, близьких та дорогих йому, роздуми митця про власну творчість, музику і призначення людини, твори поетів, найбільш суголосних музиці Рахманінова, і, зрозуміло, безсмертна рахманіновська музика.
Варто також згадати й композицію, що вже багато років поспіль виконується на роковини Тараса Шевченка в рамках щорічного фестивалю «Шевченківський березень» – «Пам’яті Кобзаря», витриману цілковито в українському етнічному стилі (включно з одягом виконавців). Її «заспівувачі» з перших хвилин дійства заряджають його пружним темпоритмом, декламуючи поезії та розповідаючи про різні події життя Тараса Шевченка й передаючи одне одному естафету читання і розповідей: «Давно те минуло…», «Мені тринадцятий минало», «Розкуйтеся, братайтеся!», «Садок вишневий коло хати», «Перебендя», «Мені однаково»… Декламування поетичних творів чергується зі звучанням народних пісень і солоспівів українських композиторів на поезії Кобзаря, інструментальних творів, що відіграють роль своєрідних «емоціоналізуючих» інтермедій.
Постійним майданчиком для проведення лекцій понад 15 років був Київський будинок учителя. З 2005-го діяла також філія лекторію в місті Бучі Києво-Святошинського району на базі Українського гуманітарного інституту. Просвітницькі стежки студентів «глієрівки» пролягали й до інших міст і селищ Київської області. Та й у самому Києві територія «Класиків» не обмежувалася Будинком вчителя, поширювалась на інші майданчики – у приміщення Музею Миколи Лисенка, санаторної школи-інтернату № 20, дитячої школи мистецтв імені Стефана Турчака, Інституту музики імені Рейнгольда Глієра, а заключний – ювілейний концерт відбувся у Київському будинку вчених НАН України.
Проектам Жанни Андріївни можна присвятити не одну книжку. Хоча б тому, що неминуче виникають запитання: кого в цій дивовижній людині більше – фахового знавця мистецтв, музиканта-педагога, сценариста-літератора, режисера, менеджера, модератора (як це нині зветься) наукових диспутів, креатора нових просвітницьких ідей? Яка із цих соціальних і творчих ролей головна? Часом здається, що головним є все! А для самої Жанни Литвиненко найголовнішою роллю щоразу є саме та, над якою вона працює у даний момент часу, вкладаючи в неї себе до останку.
Насамкінець хочеться повернутися до «живих» подій і, як епілог до наших роздумів, згадати про одну з них.
7 травня 1918 року в Київському будинку вчених НАН України відбувся концерт, присвячений 20-річному ювілею музичного лекторію «Класики – нащадкам», що фактично перетворився на презентабельний творчий бенефіс його керівника – Жанни Литвиненко.
Музика різних композиторів, жанрів і стилів, вокальні та інструментальні, сольні та ансамблеві твори, що тут прозвучали, були справжнім музичним «приношенням» головній героїні мистецького свята. Відеозаписи і фотокадри, привітання на її адресу від високих гостей із департаменту культури КМДА, колег по творчому цеху. Участь у концерті, поряд зі студентами Інституту, його випускників – зрілих музикантів-виконавців, лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів, солістів відомих професійних музичних колективів, які неначе поринали в ауру своїх іще юнацьких виступів. Мереживо квітів і маєво усмішок, юрба юних і вже не юних глядачів із фотокамерами й смартфонами, котрі прагнули вхопити «на пам’ять» хоча б мить цього свята. А над усіма – музика, музика, музика…
Та й судіть самі про рівень цих урочистостей: їх яскраво маркували такі відомі творчі особистості, як солістка-вокалістка Національної хорової капели «Думка» Юлія Риссак-Ткаченко, солістка камерного хору «Київ» Людмила Фенюк-Яницька, соліст Київського муніципального ансамблю «Благовіст» Максим Ведінякін, а наостанок творче слово взяв «закордонний гість», український талант, якого доля закинула до Австрії, – студент магістратури Зальцбурзького університету «Моцартеум» Сергій Коротенко! Як на мене, навіть цього достатньо, щоб відчути творчий тріумф людини, котра поклала власну долю на олтар мистецтва – Жанни Андріївни Литвиненко!
Зрештою, чи це справді епілог? Чи навпаки – пролог до нової дії Життя, нових творчих злетів?!
Олександр РІЗНИК
