«Зірниця» – те саме, що зірка

9
Share Button

Павло Мережин – талант від Бога. Більшою мірою як педагог або хоровий диригент? Слушне запитання! Маючи за плечима музичне училище, диригентсько-хоровий факультет Київської консерваторії дати згоду на таку нелегку справу – створити дитячий хоровий колектив у щойно відкритому районному Палаці піонерів, – це вчинок. Інша справа хор музичної школи: діти нотній грамоті навчені, займатися ходять обов’язково, згідно з розкладом, оцінку в табель отримують – можна і запитати з кожного! Як наважуються ставати учителями голосистих дітей зі звичайних шкіл району – загадка, адже це завжди комплекс проблем, а іноді просто величезний нервовий вузол. Єдина втіха – бачити й чути цей величезний тисячоокий інструмент, що підкорюється не тільки жестам улюбленого диригента, а й, здається, помаху його вій.

Усім відома історія
5 листопада 1967 року в Києві відкрився новенький Палац піонерів і школярів Солом’янського (тоді Залізничного) району. Сучасна будівля, просторі зали і кабінети, панно, дзеркала! Серед запланованих гуртків, звичайно ж, був дитячий хор, – створення подібних колективів заохочувалося з середини 1950-х років у містах Радянського Союзу. Співали дорослі та діти, школи і будинки піонерів, ЖЕКи й Палаци культури. Огляди художньої самодіяльності, різноманітні конкурси й фестивалі районного, міського, обласного та всесоюзного рівнів були обов’язковою складовою самодіяльного хорового мистецтва.
Отже, організацію дитячого хору було доручено молодому вчителю 101-ї київської школи, котрий тільки-но закінчив консерваторію, Павлу Мережину. Енергійний юнак-музикант із баяном обійшов усі школи району, зібрав великий хор, який і назвав «Зірницею».

Історія, яка не всім відома
Павло Мережин насправді обходив одну за іншою середні школи Солом’янки, Чоколівки, Батиївки, Костопалівки (так із любов’ю називають свої мікрорайони кияни). І талановитих голосистих дітей знайшлося чимало. Та тільки співати в хорі вони не дуже хотіли – їм одразу ж уявлявся нудний шкільний урок, куди іноді «командирували» у добровільно-примусовому порядку. Інша справа вокальний ансамбль. Ця ідея, безперечно, була на часі (легендарний дівочий грузинський «Мзіурі» постане лише 1971 року, але ж офіційно дозволені молодіжні ВІА набули популярності вже наприкінці 1960-х).
От момент, коли вперше виявився педагогічний талант Мережина! Вирішивши створити водночас кілька вокальних ансамблів у різних школах, він вивчає з ними один і той самий репертуар. Між тим інструментальний супровід готує оркестр народних інструментів Палацу піонерів. Одного чудового дня Павло Васильович запросив на зведену репетицію всі ансамблі, й коли цей двохсотголосий колектив заспівав, його учасники одразу ж відчули себе хором! Так «Зірниця» розпочала власне життя.

Однак певний час разом із хором «Зірниця» існував дівочий вокально-інструментальний ансамбль «Романтика». Дівчина з гітарою на фотознімку, Ольга Митрофанова, сьогодні є полковником міліції, проректором Національної академії внутрішніх справ. А маленька солістка Тетянка Толстова – юрист у сфері нерухомості.

Вибір шляху. Ким бути? Яким бути?..
Сьогодні питання вибору репертуару, а відтак і творчу орієнтацію колективу здебільшого визначають мистецькі пріоритети керівника. Тоді ж, у далекі радянські 1960-ті, молодий співробітник нового Палацу піонерів такими проблемами практично не мусив перейматися. Яким бути хору? Дзвінким, мобільним! Що виконувати? Пісні радянських композиторів – про щасливе дитинство, Батьківщину (добре, хоча б уже не про Сталіна). Кого брати в хор? Усіх, хто закоханий в пісню! Що взяти за найважливіше в становленні та розвитку нового колективу? Дружбу! Все так. Але не зовсім. Визначальним у так званому піонерському напрямку «Зірниці» було, мабуть, прагнення нікому не відмовити в прийомі, адже в колективах, гуртках і об’єднаннях Будинків і Палаців піонерів мали займатися ВСІ діти! Утім не в усіх були музичні здібності, а про нотну грамоту годі й казати!

Робота в перші роки проводилася тільки на слух. Звичайно, сьогодні можна говорити про те, що класичний репертуар – краще й важливіше, витонченіше й складніше. Однак уявити опрацювання творів Баха, Моцарта, Перголезі з ненавченими дівчатками-початківцями неможливо. Проте Мережин – непересічний педагог-психолог! Він визначає три щаблі розвитку хору на перспективу:
1 – хор як різновид дозвілля; 2 – хор як творчий колектив; 3 – хор як професійний колектив.
Отже, Павло Васильович набирає великий хор, який виконує улюблені піонерські пісні з репертуару хорів Вік­тора Попова, Владислава Соколова, Володимира Локтєва, з мультфільмів і дитячих кінострічок. У супроводі фортепіано або ж оркестру народних інструментів, іноді разом із танцювальним колективом «Зірниця» виступає в рідному Палаці й навколишніх школах, на зустрічах із ветеранами війни, працівниками підприємств і установ Залізничного району, потроху набуваючи досвіду.

Перші успіхи надали керівникові впевненості у правильності обраного напрямку. Помалу в надрах великого піонерського хору формувався камерний склад, спроможний відтворювати зразки народної творчості а cаppella, невеличкі опуси композиторів-класиків. Процес одночасного кількісного розширення й глибинного визрівання якості виявився нелегким. Часом сцена концертного залу ставала червоно-вогняною від цілої армії дзвінкоголосих веселих дівчат у яскравій «зірничній» формі, а звуковий простір бринів від войовничо-пронизливого унісону «Вільних вітрів» Костянтина Ібряєва. Та інколи на суд конкурсного журі в приміщенні Київської філармонії схвильовано виходила компактна дівоча група, що виконувала багатоголосні хори Вольфганга Амадея Моцарта, Миколи Леонтовича, Артемія Веделя, Франца Шуберта.

Остаточна жанрова переорієнтація відбулася у 1979-му, коли напередодні виїзду хору на конкурс до Братислави прослухати його вирішив сам Олег Семенович Тимошенко, тоді проректор Київської державної консерваторії (тепер Національна музична академія України) імені Петра Чайковського, видатний диригент, художній керівник хорової капели Південно-Західної залізниці. Пролунали підготовлені до конкурсу твори, та Олег Семенович попросив дівчат пригадати ще якісь пісні. Потім – іще, а там і просто все, що будь-коли співала «Зірниця». Відбувся ретельний відбір із раніше вивченого, в терміновому порядку було взято нові твори, – так за неповний місяць наполегливих занять (по дві багатогодинні репетиції на день – і це під час літніх канікул!) хор цілковито змінився. «Голос» пом’якшав і дещо академізувався, «широкий поступ» замінила «легка хода», навіть колір костюмів хористів більше ніколи й не наближався до вогняного. Але поруч був усе той же Павло Васильович Мережин, диригент і педагог, – отже, дух колективу зберігся.

Даєш нотну грамоту!..
Слід відразу наголосити: з самого початку існування «Зірниці» й донині заняття з дітьми побудовані за принципом роботи самодіяльного колективу, а не музичної школи чи хорової студії. Тобто дівчата (а колектив саме дівочий) відвідують хор усього два-три рази на тиждень, елементи сольфеджіо викладаються їм у процесі опрацювання твору. Як у такому разі прискорити нелегкий процес розучування партій? Як досягти інтонаційної чистоти? Як зрушити від простеньких унісонних мелодій до багатоголосся, поліфонії, співу a cappella? Як вибудовувати професійні стосунки диригента з хористами, а простіше – якою «мовою» розмовляти з неосвіченими щодо музичної грамоти дівчиськами?

І знову Мережину-диригентові допоміг Мережин-педагог. Налякати юних співачок складними уроками – вважай, втратити частину колективу. Натомість зацікавити і поступово привчити до зовсім коротких, але ж обов’язкових хвилинок хорового сольфеджіо – ось найголовніше завдання керівника «Зірниці».

Звісно, шлях від музичної неписьменності до письменності пролягає через опановування читання нотного тексту. Цим завданням протягом ХХ століття переймалися численні хормейстери, які працювали з дорослими та особливо з дітьми. Серед найпопулярніших – система відносної сольмізації Золтана Кодая, яку творчо переробив, розвинув та адаптував для хорової студії «Піонерія» відомий російський педагог, хормейстер, композитор Георгій Струве (тож не в одних учасників «Зірниці» були такі проблеми).

Павло Мережин також творчо підійшов до вирішення цього питання, щось запозичивши з існуючих моделей навчання цілком (наприклад, елемент «п’ять пальців руки – нотний стан»), а щось перекроївши на свій лад. Так у хоровому класі Палацу піонерів з’явилися славно­звісні таблиці, що наводили п’ять основних правил співу:
– про правильне дихання;
– про атаку (подання звука): після взяття дихання перший звук співають спокійно;
– про звукоутворення («а» виконують наближено до «о»; «я» – до «йо»);
– про дикцію: усі звуки слід промовляти чітко, але ж особливо «р, б, д, з, ж» («р» – різко, «б» – бадьоро, «з» – дзвінко, «ж» – жорстко, «д» – дружно);
– про бережливе ставлення до голосу: «не кричати, холодної води не пити, насіння й морозива не їсти!»
Беззаперечно, корисні правила. Однак хто з хористів «Зірниці» не пам’ятає підкреслено грізну фразу Павла Васильовича, коли хтось фальшивив: «Зараз буду шукати шпигунчика!» Бо ж у дитячому колективі конкретно вказати комусь на неправильний спів – означає завдати психологічної травми! Тому найчастіше маленька «гудошниця» чула: «Ану зізнайся – насіння вчора їла? Або ж воду з холодильника пила? А правило № 5?! Посидь мовчки, поки горло не вилікуєш». Тим, хто регулярно «їв чи пив», пропонувалося, доки не вилікується, позайматися поряд …у гуртку м’якої іграшки (раптом дівчинці там сподобається?). Наспівувати для душі можна ж і з голкою в руці! І хору не заважає…

Згодом правила сформувалися у невеличку збірку – «Першi кроки в мистецтвi» (методичний посiбник), а педагогічний досвід став передаватися студентам, – із 1978 до 1988 року Павло Мережин з успіхом викладав у Київському педагогічному інституті (тепер Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова) диригування й аранжування.

Тим часом «Зірниця» лишила позаду етап «хор як різновид дозвілля» і вступила у фазу творчості чи, скоріше, творення нової себе – з друкованими хоровими партіями, першими конкурсами і зарубіжними фестивалями. До складу хору все більше додавалося дівчаток із музичних шкіл, яких цікавили не тільки можливості спілкування, а ще й творчий потенціал колективу ровесниць. Тут час повідомити про мою причетність до хору, – так, я одна з випускниць «Зірниці». У шкільні роки і навіть першокурсницею музичного училища не пропускала жодної репетиції, концерту, запису на студії, за що частенько чула від вчительки музичної школи: «Як ти можеш, мріючи про професійну музичну освіту, витрачати час на самодіяльність?!» Однак вважаю: на той момент хор уже не був самодіяльним за змістом – лишилася тільки форма, як і сьогодні.

Подорожі
Зібрати дітей у хор – складне завдання, а ще важче – утримати їх там. Стільки принадних пропозицій лише в одному Палаці піонерів – і танцювальний колектив, і театральний, і літературний! Поряд – корпус науково-технічної творчості, басейн, окрім того, кіно, друзі, вулиця… Бо ж хор – це регулярні репетиції, нерідко втома. Тому з перших днів існування «Зірниці» було вирішено якнайбільше брати участь у концертах і обов’язково мандрувати!
Перше турне – до Переяслава-Хмельницького – було недалеким, але хвилюючим. За ним – Дніпропетровськ, Одеса, Севастополь. Першу хористку Олену Призюк, яку відправили за рубіж, до тодішньої Чехословаччини, зустрічали удома, як космонавта! Тому що розсувалися горизонти, розширювалися можливості. І хоча всім хором за кордон – до тієї ж Чехословаччини, виїхали не відразу (в радянські часи треба було довго і наполегливо доводити своє право на виїзд!), зарубіжні поїздки стали регулярними. Так, у 1979-му вперше відправилися до Братислави на конкурс і отримали перемогу, – це теж стало традицією, повертатися переможцями. Від тих, далеких тепер, 1970-х років хор іще двічі побував у Братиславі, обидва рази повернувшися з нагородою – «Золотим вінком», Гран-прі фестивалю. Лауреатом міжнародного фестивалю у Бельгії (м. Неєрпельт) «Зірниця» ставала вісім разів (додавши ще й Золоту медаль Міністерства культури Бельгії). Далі – фестивалі та конкурси в Угорщині й Словенії, Великій Британії та Іспанії, Франції, Італії, Польщі. Навіть Африці пощастило почути спів дів­чаток із київського Палацу творчості дітей та юнацтва (таку назву він тепер має)!

Безумовно, пам’ятаються концерти, участь у конкурсах, напружені репетиції, але в душі, насамперед, залишаються згадки про дні, проведені разом. Піонерський табір «Зелений гай» під Києвом і «Молода гвардія» на Чорному морі, екскурсії на пароплаві по Дніпру, до Москви і Санкт-Петербурга… Чого вартий лише спогад про влаштовану організаторами братиславського фестивалю подорож Дунаєм на катері напередодні конкурсного дня! Наступного ранку Павло Васильович із кількома лотками свіжих яєць обходив усіх хористок, щоб відновити голоси.
Спільні враження і емоції, спільні справи, фотографії, нові пісні та друзі, смішні випадки і пригоди, – все це сплітало по ниточці яскравий килим життя хорового колективу, створюючи його історію.

«Зірниця» і музиканти
Паралелі можуть бути різними, оберемо з них лише деякі. «Зірниця» і композитори. «Зірниця» і виконавці. «Зірниця» і майбутні музиканти. Хори – як люди. Одні з них притягують до себе, інші – відштовхують. «Зірниця» – з перших. За понад сорокалітню історію існування колективу з ним подружилися не тільки любителі хорового співу і цілі хори: серед друзів «Зірниці» – композитори України, чиї твори дівчата виконували або записували на студії звукозапису. Це і Олександр Білаш, і Платон Майборода, і Валерій Подвала, Костянтин Мясков, Антон Муха, Володимир Шаповаленко та багато інших. Частий гість хору – Леся Дичко. У репертуарі «Зірниці» її Літургія № 1 (фрагменти), сюїта «Здравствуй, новый день» і кантата «Пори року».
Пісня «Мечта» Володимира Шаповаленка стала своєрідним символом колективу. Її знають і співають усі покоління хористок. Цікава деталь: на нещодавньому 50-річному творчому ювілеї Павла Мережина «Мечту» співали «дівчатка» віком від 10 до 50-ти, а концертмейстери грали «в чергу» (!) по куплету, – щоб кожному дісталося колосальне задоволення спільного виконання.

Але, мабуть, не менше люблять артистки пісні свого керівника – Павла Васильовича Мережина. У спілкуванні з хором розвинувся його композиторський талант. Чудові аранжування творів інших авторів і власні опуси диригента – обов’язкові складові репертуару «Зірниці». Пісні про Палац піонерів (Палац творчості дітей і юнацтва), міста, де побували його вихованці, Чорне море… Багато з них співають люди, навіть не підозрюючи про існування дитячого хору і його очільника! Про таке народне визнання композитори можуть лише мріяти.
«Зірниця» і виконавці (диригенти, солісти) – окрема тема для розмови. Згадаємо тут, що хору пощастило виступати в концертах, котрими диригували Стефан Турчак, Вадим Гнєдаш, Святослав Литвиненко, Анатолій Ануфрієнко, у концертних спектаклях, поставлених Борисом Шарварком, із такими солістами, як Ніна Матвієнко, Софія Ротару, Роза Римбаєва, Олександр Василенко, Василь Бокоч, Георгій Гаркуша, Віктор Шпортько, Павло Зібров. Співпраця, хоч і нетривала, з професіоналами такого рангу завжди піднімає творчу планку колективу, зобов’язує до концентрації власних можливостей, надзвичайної відповідальності. А в пам’яті дітей надовго залишаються хвилини спілкування і маленька професійна гордість.

Сьогодні «Зірниця» може назвати цілу низку солістів і диригентів, які виросли з дівчаток-хористок. Музика стала справою їхнього подальшого життя: одні працюють хормейстерами, викладають в учбових закладах, інші співають у славетних хорах, музичних те­атрах. Хтось обрав естрадну ниву, хтось – виконавство, музикознавство. Серед них Оксана Гріндюк, Тетяна Нерезенко, Катерина Абдуліна, Олександра Кадуріна, Юлія Никитюк, Жанна Сосновська, Тетяна Іванова, сестри Євгенія та Інесса Ракунови, сестри Лариса і Людмила Павлюк, Ірина Косенко, Олена Виноградова, Оксана Линник, Тетяна Корчевська, Олена Корнієвська, Ганна Пімахова, Тетяна Ющенко, Оксана Сергієнко – список можна продовжити, додавши естрадних зірок Наташу Корольову, Асію Ахат, Лану Роксі…

Що є «Зірниця» сьогодні?
Сьогодні Павло Васильович Мережин, заслужений учитель України, кавалер ордена Дружби народів, член Національної всеукраїнської музичної спілки, Асоціації діячів естрадного мистецтва, продовжує керувати Народним художнім колективом хором «Зірниця» (такий тепер його статус). Проте вага регалій і звань не давить зайвою солідністю. У свої сорок з невеличким років «Зір­ниця» так само мобільна, енергійна, сповнена наснаги й вогню. За цей час понад п’ять тисяч дівчаток отримали тут музичне виховання, закохавшись на все життя у хоровий спів.

Змінився репертуар – записаний колективом диск відкривається хорами з опер Джузеппе Верді, Петра Чайковського. «Зірниця» співає Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, Артемія Веделя і Вольфганга Амадея Моцарта. Обов’язковими стали багатоголосні народні твори a cappella, складні партитури сучасних українських і зарубіжних авторів. Підвищився рівень конкурсів, а відтак і вимог. Нині поїздки – триваліші, літопис хору – вагоміший.

А ще змінився спектр проблем. Сьогоднішніх дівчаток захопити хоровим співом вимагає неймовірних зусиль. Завантажені уроками в школі й додатковими заняттями поза нею, діти хочуть, щоб їм дали спокій, – наприклад, з улюбленим комп’ютером наодинці. Зникає те, що звалося масовим мистецтвом. Підлітків, вихованих на телебаченні та інтернеті, приваблює швидка слава багатьох естрадних виконавців (хай недовга, але помітна, як і спалах зірочки, що падає на небосхилі). Матеріально зараз вистояти будь-якому колективу теж непросто – костюми, поїздки, все те, що колись оплачувалося державою, тепер лягло важким тягарем переважно на плечі батьків. Деякі дитячі хори втрачають репетиційну базу і закінчують своє існування (спасибі керівництву Палацу творчості дітей і юнацтва Солом’янського району за допомогу – «Зірниця» вирішує в основному творчі проблеми).

Колектив Павла Мережина, на противагу багатьом іншим, не зникає, не зменшується, а зростає. Адже сьогодні поряд з основним складом «Зірниці» залюбки співають маленькі «Зірнички» – молодший хор, до якого чимало випускниць привели своїх дітей. Вони довірили їхнє музичне виховання дочці Павла Васильовича Ірині Мережиній (Косенко). За п’ятнадцять років існування «Зірнички» стали своєрідною творчою лабораторією великого колективу, додали не одне ім’я до основного складу дорослої «Зірниці». Нове хорове утворення, що спонтанно творчо об’єдналося в період підготовки до ювілею, – ансамбль випускниць. Чи стануть вони постійним хором? Яку виберуть назву і яким буде їхній репертуар, – усі ці питання вони вирішуватимуть самі. Важливіше інше – з’явиться ще один колектив однодумниць, котрі мають потребу разом творити.

Під час нещодавнього святкування 50-річчя творчості Павла Мережина зал насилу вмістив друзів ювіляра і його «Зірниці». Привітання від керівництва району і Палацу, ведучих теле- і радіопередач, співаків і журналістів, першої вчительки музики і перших випускниць колективу. А головне – цілий зал-хор, віком від 6 до 50-ти, що заповнив щільними рядами сцену, злився в могутньому і дзвінкому, «зірничному», «Многая літа» своєму улюбленому вчителеві! Заради цього варто було в далекому 1967-му братися за важку, часом, здавалося, нездійсненну справу.

Читаємо в словнику: «Зірниця» – 1) те саме, що зірка; 2) яскраве освітлення горизонту перед сходом і після заходу сонця; 3) спалах вогню; 4) молоде дерево, яке виросло із зерна, насінини. Збіг вмісту слова з назвою хору ідеальний – і сяє, як зірка, і яскраво освітлює, і спалахує вогнем. Проте останнє у ряді значень, можливо, наймуд­ріше: з маленького зерна виросла «Зірниця», проросла корінням у душі дівчаток піснею. А відтак – буде нове насіння, нові паростки. «Зірниці» – бути!

Інесса РАКУНОВА

Share Button