
22 січня – День Соборності України. Однак не тільки. У цей день 50 років тому народився знаний український композитор Золтан Алмаші. Свій ювілей він відзначить на сцені престижного концертного майданчика столиці – Національної філармонії України. Проведе імпрезу його рідний камерний оркестр – Національний ансамбль солістів «Київська камерата»
Фрейм перший: Золтану Алмаші – 50!
Ювілейна, кругла дата в біографії людини – час аналізу накопиченого життєвого досвіду, точка осі, коли озираєшся назад і замислюєшся над майбутнім. Ось і Золтану вже 50! І який же він у ці роки?
Він – знаний український композитор, його музика виконується на теренах рідної країни і за кордоном. На «композиторських погонах» митця є почесні державні нагороди. Він уже давно лауреат Премії імені Левка Ревуцького (з 2003) та Премії імені Бориса Лятошинського (з 2013). ). А ще – заслужений артист України та лауреат Премії імені Віктора Косенка. Причому ці два «трофея» він отримав зовсім недавно, минулого 2024 року.
Тож саме зараз митець почав набирати бонуси справжньої популярності, що помітно, приміром, з активізації виконання його творів за кордоном. Із чим пов’язаний такий сплеск уваги до нього?
Слід зауважити: Золтан ніколи не розчинявся у багатоголосому музикантському середовищі, завжди був яскравою творчою особистістю. Але донедавна це все ж таки був не той рівень затребуваності, який відповідає його композиторському обдарованню. Хоча твори виконувалися, авторські концерти відбувалися, до того ж він себе зарекомендував не тільки як композитор, а й віолончеліст, організатор і багаторічний куратор фестивалю класичної та сучасної камерної музики «Гольфстрім».
Утім довгий час Алмаші перебував у ранзі молодого композитора, причому не так за віковим критерієм, як за «формаційним». Талановитий, оригінальний, – але все одно до нього ставилися у публічному просторі, ніби він ще недостатньо авторитетний.
Можливо й сам Золтан провокував таке поводження, адже любить побешкетувати у соціальних мережах – у власних, часом хуліганських постах на своїй сторінці фейсбуку. Та і його манера поведінки – проста, без чванливості, нальоту серйозності «справжнього метра».
Отже, поміркуймо про це…
У моїй голові, як людини, котра певний період спостерігає за творчим процесом розвитку Алмаші, не вкладається солідна піввікова цифра його літ. Так, Золтан завжди вписувався у стандарти «найсучасніших», оскільки ні на хвилину не зупинявся у творчому процесі. Він постійно в роботі, створює музику. Тому природно, що композитор – весь час на пульсі вібрацій навколишнього світу й мистецтва як його відображення. Він розуміє та інтуїтивно відчуває ці коливання, зчитує екзистенційні меседжі, трансформуючи їх у свідомості й утілюючи в партитурах.
Що ж до позиціонування Золтана Алмаші як автора «молодшої генерації», то цей статус слід було давно переглянути. За зрілістю авторського стилю та почерку його вже ніяк не залічиш до формації «тінейджерів від мистецтва». За плечима у митця багато різноманітних творів за жанром, образним змістом, манерою трансляції авторських думок та оригінальною стилістикою.
Кількісна складова – вагома величина, але у прив’язці до творчої професії – примхлива, бо не завжди відображає справжню талановитість об’єкта, хоч і свідчить про творчий потенціал. Потрібно також придивитися до іншої компоненти «джентльменського набору» композитора – ціннісних ознак, тобто якості музичних послань, що знаходить втілення у глибині думок, ідей, змісту творів і професійному володінні технічним арсеналом ремесла.
З обома показниками у Золтана вже давно все гаразд. І чисельністю написаної музики, і майстерністю письма він довів свою зрілість ще 30-річним. Тож 50-ліття для нього – це, скоріше, особистісне, котре людина аналізує, оцінюючи прожите. Відзначає він цю круглу дату, повторюся, вже знаним.
Однак чому ж тоді творчо змужнілий Золтан тривалий час перебував у свідомості музичного середовища в «пубертатній іпостасі»? Питання складне – передбачає багатошарову відповідь. Не вдаватимуся до надто розлогого «польоту думки», але все ж таки дам відповідь філософським рамплісажем.
По-перше, імовірно зараз цифровий показник все ж таки дався взнаки, коли, за гегелівським законом, кількість перейшла у якість. Тобто Золтан із роками «обріс» творами, призвичаїв аудиторію до постійних виконавських виступів як соліст-віолончеліст, а також зацікавив своєю медійною публічністю.
По-друге, Алмаші водночас пощастило й ні, адже він формувався як автор, творчо просуваючись у просторовому ландшафті, «заселеному» багатьма відомими композиторами. «Квантовий стрибок», який пережила українська музика на півстолітньому зламі минулого XX сторіччя, – зміна парадигм у 1960-ті, а потім хвилі подальших трансформацій у 1970–1980-ті, – довго резонував, аж до, плюс-мінус, поточного моменту з його потужною енергією сумарної композиторської фертильності.
Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Валентин Сильвестров, Володимир Загорцев, Леся Дичко, Володимир Губа, Мирослав Скорик, Юрій Іщенко, Борис Буєвський, Віталій Губаренко, Валентин Бібік, Євген Станкович, Іван Карабиць, Олег Ківа, Ярослав Верещагін, Володимир Зубицький, Олександр Козаренко, Ганна Гаврилець, Ігор Щербаков, Кармелла Цепколенко, Вікторія Польова, Юлія Гомельська, Юрій Ланюк, Володимир Рунчак, Богдана Фроляк, Юрій Шевченко, Олександр Щетинський. Це далеко не весь перелік імен.
Коли Золтан на початку 2000-х ступив на композиторську стежку, а потім чверть століття набирав обертів змужніння, густонаселена композиторська агломерація переживала фазу надзвичайної творчої активності на дистанції із понад п’ятдесятирічним забігом, якщо за точку старту брати 1960-ті. Достатньо хоча б навести приклад із вчителями Золтана.
Євген Станкович – педагог із композиції в аспірантурі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського – приклад таланту й творчої продуктивності, що зберігається досі, попри те, що митцю вже 83 роки! Юрій Ланюк – викладач класу композиції Львівського музичного інституту (тепер Львівська національна музична академія) імені Миколи Лисенка, якому взагалі кумедно «інкримінувати» творче заспокоєння. Йому зараз 67! Тож іще далеко до «творчого старіння».
Жити й творити в атмосфері навколишньої щільної композиторської енергетики, триматися на плаву, мати індивідуальний голос, не розчинитися в мистецькому середовищі, бути конкурентним і помітним – справа непроста. Добре це чи погано для молодого композитора? І так, і ні. Хоча Золтан, нагадаю, від самого творчого старту залишався вірним собі, йшов власним шляхом і практично одразу вияскравив неповторне авторське обличчя.
Так, – тому що дає постійне живлення творчим «батарейкам», активізує фантазію на тлі еманації чужих послань, «тригерує» мистецьке змужніння в контексті потужної конкуренції персоналій. Ні – бо в ієрархії різновікових композиторських формацій є ризик застрягнути у категорії вічно молодих і не потрапити під софіти лідерства.

Однак час невблаганний, іноді він підкрадається непомітно, а часом із відкритим забралом проводить ревізію – природну «буттєву селекцію». Останніми роками «косою Вічності» забрано до іншого світу чимало композиторських імен. Хто нині залишився із метрів? Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Леся Дичко, Віталій Годзяцький… Порідшали ряди й, так би мовити, «серединного» шару національного композиторського генофонду. За період крайнього десятиліття пішли у засвіти Юлія Гомельська, Ганна Гаврилець, Олександр Козаренко, Юрій Шевченко…
Отже, Золтан, який за струменем власних музично-творчих імпульсів завжди був сучасним і передовим, нині біоритмом часу «виплеснувся» на магістраль наступного вікового щабля. І цей «модуляційний стрибок» збігся з його 50-річчям. Проте такого роду збіги умовні, оскільки Алмаші, ще раз наголошу, давно подорослішав, став зрілим майстром.
Фрейм другий: Золтан Алмаші та «Київська камерата»!
Золтан потрапив до «Камерати» у 2000-му з легкої руки диригента, піаніста й засновника колективу Валерія Матюхіна, який для багатьох музикантів – композиторів і виконавців, у тому числі Алмаші, став хрещеним батьком. Тож Золтан Алмаші «мешкає» у «Камераті» вже чверть століття.
Виникає нове запитання: добре чи погано пов’язати життя з одним оркестром на довгі роки? Адже «Камерата» для Золтана слугує і місцем роботи, і локацією застосування творчої енергії.
Плюси вагомі. Мінус, можливо, тільки в тому, що визначився лише один вектор осілості Золтана. Сила інертності, притаманна людській психології, присипляє динаміку наших потенційних можливостей. Визначившись із топосом адаптації творчих зусиль, без впливу зовнішніх факторів індивід не робить різких альтернативних рухів. Тому можна лише фантазувати й уявляти, як склалася б доля Золтана поза «Камератою».
У перевазі плюсів зізнається й сам Золтан. Далеко не кожному щастить одразу ж, без болісних і втомливих пошуків опинитися в зоні турбулентності творчої енергії, якою завжди була з перших кроків існування на культурній мапі України «Київська камерата». Вона являла собою центр тяжіння різнопрофільних музикантів, магніт для композиторів. Їхню музику виконували, їм замовляли твори, допомагали творчо реалізовуватися. Золтан став фактично «камератівським композитором». І в цьому, думаю, його везіння.
Хоча – чи справді так? Адже ніщо в житті не випадкове! «Вищий куратор» знає, хто чого вартий, кому, яку і де відвести роль у стільниках життєвого світоустрою.
Ми всі знаємо Золтана як умілого спічрайтера. Він пише дотепні пости в фейсбуці. У деяких гумор і лексичний ряд – на межі фолу, в інших навіть допускаються обсценні ідіоми, але є і серйозні – певні мінідоповіді, своєрідні філософські притчі й винахідливі спічі. Якісь читаєш з усмішкою, інші – зі сміхом, а трапляється – із непідробним задоволенням. Вони нестандартні, як афористичні філософеми, котрі розкривають нам ще одну грань Золтана, адже очевидні його здібності до літературної подачі думок. Головне, що у словесних наративах він також оригінальний, нестандартний, як і в музичних ченнелінг-текстах.
Надам Золтану Алмаші слово у вигляді невеликої цитати з його публічного фб-меседжу з анонсом майбутнього авторського концерту. «Підсумки року, ви питаєте? Концерт називається непафосно і, на перший погляд, занадто просто – “Твори для Камерати”.
Як і в моїй музиці, за зовнішньою простотою може ховатись подвійне, а то й потрійне дно. Давайте пошкрябаємо цей палімпсест і спробуймо довідатись, що криється за цією назвою, крім того, що вона буквально означає. Так, будуть саме твори для “Камерати”, ніякого обману! Тому, хто мене знає добре, відомо, що я часто плутаю наголоси в словах. Так от, у слові “твОри” наголос можна поставити і на останній склад. Буде тоді – ТворИ для “Камерати”! Назва перетворюється у заклик».
Удавшись до гри наголосами, Золтан через заклик «творИ» висловив, гадаю, задоволення багаторічною та перспективною співпрацею з «Камератою». У цьому слогані – заклик до продовження творити композиції для цього колективу як ним самим, так і всіх інших.
У разі «твОри» для «Камерати» – власний підсумок результативності. А Золтан написав, будучи автором приблизно 100 опусів(!), десь третину, понад 30(!) композицій спеціально для «Камерати». Він створював музику, знаючи, напевно, що Валерій Матюхін із «Камератою» її обов’язково виконає. І то було справді так – грали, причому навіть те, що не призначалося для цього оркестру.
Concerto grosso № 2 для струнних, Concerto grosso № 3 для гобоя, віолончелі й камерного оркестру, Concerto grosso № 4 «Пори року» для скрипки і камерного оркестру, Концерт для кларнета і струнних, Концерт для флейти і струнних, Концерт сі-мінор для контрабаса і струнних, Концерт для скрипки і струнних, Adagio для струнних, «Арія» для віолончелі і струнних, Прелюдія d-moll для струнних, «Genesis» для альта і струнних, «Передчуття кохання» для струнних, Камерна симфонія № 1 для камерного оркестру, Камерна симфонія № 2 «Розмова двох п’яниць про сенс буття» для скрипки, віолончелі і струнних, Камерна симфонія № 3 «Колядки», «Взаємодії» – Концерт для віолончелі і камерного оркестру, «Сувора музика» для скрипки, вокалу і струнних, Камерна кантата для скрипки і струнних, «Вступ до неіснуючої пісні» для скрипки і струнних, «Варіації відкритого простору» для двох скрипок і струнних (реконструйований варіант твору «Дослідження», що був знищений автором), «Зима швидкоплинна» для скрипки, віолончелі та струнних, «Елегія» для скрипки і струнних, «Elegia Hrebenica» (версія для фортепіано і струнних), «Елегія» для віолончелі та струнних, «Елегія» – версія для альта і струнних, «Супрун-рапсодія» для альта і струнних, «Супрун-рапсодія» для віолончелі та струнних, колядки «Нова радість», «Добрий вечір», «Спи, Ісусе» тощо…
Приголомшливий і ще не повний перелік творів, створених спеціально для «Камерати»! Але є і такі композиції, що не раз озвучувалися «Камератою», хоча не створювалися для неї. Приміром, – «Mirasteilas» для 2-х скрипок і струнних або гімн-реквієм «Місто Марії» для струнних, присвячений Маріуполю, що з’явився 2022 року! Останній набув шаленої популярності, за короткий термін отримав безліч виконань різними оркестрами в Україні та за кордоном. І таких творів чимало.
Отже – результат 50-річного етапу життя солідний. Про це ще йтиметься у майбутніх публікаціях про Золтана, – є такі плани. Ну, а цей матеріал хочу завершити подкастом із композитором напередодні його авторського концерту…
Фрейм третій: бліц-подкаст із Золтаном Алмаші!
– Золтане, за яким принципом ти складав програму авторського концерту з «Камератою»?
– Завдання було непростим, адже я написав для «Камерати» багато творів. У результаті концепція виплила якось сама собою, бо «Камерата» – ансамбль солістів, а я призначив багато творів для інструментів з оркестром.
Мені хотілося виконати два наймасштабніших твори для «Камерати» – Концерт для контрабаса й струнних і Концерт для флейти і струнних. Тим більше, що вони дуже давно не звучали. Важливим фактором була й хронологія! Це мали бути опуси різних періодів творчості, як своєрідний підсумок певного життєвого шляху.
– Зрозуміло, що ставилася мета «засвітити» солістів. Адже усі ці твори мають присвяти?
– Так, майже усі, крім однієї композиції, мають присвяти. Отже:
1. «Genesis» для альта і струнного оркестру, присвята Андрію Тучапцю (2007, редакція 2024-го).
2. «Елегія» – авторська версія для віолончелі і струнного оркестру. Без присвяти (1990…2025).
3. Концерт для контрабаса і струнного оркестру, присвята Назару Стецю, 2014.
4. Концерт для флейти і струнного оркестру, присвята Богдані Стельмашенко, 2008, редакція – 2024 рік.
5. «Elegia Hrebenica» – версія для фортепіано і струнного оркестру, присвята пам’яті батька, 2021.
6. Концерт для скрипки і струнних, присвята Богдані Півненко і диригентці Кері-Лінн Вілсон, 2024.
– Скільки взагалі ти написав творів для «Камерати», підраховував?
– Страшно сказати – понад 30!
– А як багато опусів ти взагалі створив?
– Я не знаю… Відповім так – близько 100.
– Солідно! Тобі виповнилося 50 років. Як почуваєшся? Є розуміння, що став солідним автором?
– Абсолютно не відчуваю свого віку, цифра трохи лякає. У глибині душі я такий самий, як у 16. Недарма періодично повертаюсь до «Елегії», основну мелодію якої придумав 15-річним. Не почуваюся й солідним автором, хвилююсь перед написанням твору так само, як за студентства. Впевненості ніколи немає.
– Завжди хвилюєшся, коли складаєш музику, чи тільки тоді, як пишеш на замовлення?
– Дуже переживаю повсякчас. Є страх перед чистим папером/екраном. Але, написавши тремтячою рукою першу ноту, далі почуваєшся легше. Великий тригер – термін, особливо коли він стислий. До речі, це дуже дисциплінує і, зрештою, допомагає.
Чим далі, тим більше розумію: краще писати щодня хоч кілька нот. Це майже як у виконавстві – мусиш займатись кожен день, щоб не втратити форму. Натхнення приходить у процесі роботи. Мусиш зустрічати його з «натренованими м’язами». Раніше, до речі, я думав інакше. Може, це вже «зрілість»?
– 50 років! Таку дату можна вважати певним підсумком діяльності? Чи подібні ювілеї формальні?
– Людині потрібні віхи. Безумовно – це певний підсумок попередньої діяльності. І початок нового шляху. Авторським концертом я закриваю певну сторінку й відкриваю нову.
– Який саме підсумок робиш? Чи це початок чогось нового? Що взагалі збираєшся робити?
– Я ж кажу: людям властиво все впорядковувати – час на секунди, дні, пори року тощо. Певні цифри існують для того, щоб зупинитись, перепочити, оглянутись. Але мушу зізнатись: ця ювілейна дата все-таки більше схожа на формальність.
– «Камерата» не раз проводила твої авторські концерти. Скільки їх було, пам’ятаєш?
– Статистика – не сильна моя сторона. Як мінімум 5 авторських було –2002-го, три в 2015-му, один у 2018-му.
– Ти в одному з постів на власній сторінці фейсбуку стосовно авторського концерту написав, що творИти для «Камерати» – це певний поклик. Але «Камерата» – камерний колектив. Тобі не здається, що саме цей фактор звузив твої можливості від початку творчої кар’єри. Якщо б ти не потрапив у цей оркестр за волею Долі, то, можливо, зорієнтувався на великий симфонічний склад чи взагалі не затримався б у Києві чи Україні? Тож «Камерата» відіграла позитивну і в чомусь, можливо, негативну роль? Як на твою думку?
– Я не вважаю, що писати для симфонічного оркестру престижніше, ніж для камерного. Зараз навпаки – епоха камерних складів, гнучких, цікавих поєднань інструментів. Тому «Камерата» – в тренді, більше того – задає тон. Натомість симфонічний оркестр – доволі консервативна й неповоротка структура. Дуже часто твори для симфонічного оркестру виконуються тільки один раз. Тож, виходить, композиторство – невдячна робота, бо це титанічна праця, а сатисфакції мало. Тим більше, що симфонічна музика нині збирає все меншу аудиторію. Однак я маю в доробку кілька симфонічних творів.
– Цілком погоджуюся з твоєю думкою. Але все одно в колективній свідомості певною мірою «застрягла» догма про те, що в доробку композитора мусить бути частка симфонічних творів. Так, у тебе є симфонічні опуси, але моє питання дещо в іншому: якщо б ти не потрапив у «Камерату», то, може, й не було б орієнтиру на створення камерно-інструментальної музики? Адже твоя присутність у «Камераті» стимулювала до написання відповідних творів…
– А Фридерик Шопен тоді – справжній автор чи ні?
– Я з тобою не дискутую, бо, повторюся, цілком погоджуюсь із твоєю відповіддю. Однак інтерв’юєр мусить стимулювати полеміку, роздуми візаві, що я і роблю…
– Не факт, що не працюючи в «Камераті», я б НЕ писав для неї. Але тут слід подумати… Можливо, я би реалізувався як оперно-балетний композитор, пішов шляхом, приміром, Олександра Родіна та Івана Небесного. Хто знає?
Але, знову ж таки, – не вважаю критерієм «справжності» композитора написання симфонічної музики. Зрештою, цікаво переглянути мій симфонічний доробок.
– Так. Можеш назвати свої симфонічні твори? Скільки їх? Прошу це зробити задля того, щоб потенційні виконавці звернули на них увагу…
– 1. Віолончельний концерт № 1, мій диплом. Він уже не актуальний, частково втрачено й нотний матеріал.
2. Симфонія № 1. І тут прикра історія – партитура загубилася, є лише чернетки. Якщо буде час, то відредагую і наберу партитуру на комп’ютері.
3. Симфонія № 2 «Острів». Виконувалася два чи три рази, і нікому вона не потрібна більше, на жаль.
4. «Листок несуть все далі води пінні».
5. «Становлення» для чотирьох голосів і симфонічного оркестру. Відносно хороша доля у цього твору, – з великим успіхом десь чотири рази виконаний, записаний на диск, фрагмент викладено в ютубі й має досить багато переглядів-прослуховувань.
6. Симфонієта. Нормальний твір. Думаю, якби не епідемія ковіду, то виконувався би в Німеччині разів 10. Але грали її і Національний оркестр України, Луганський і Вінницький симфонічні оркестри, і Національний президентський, і Молодіжний оркестр на чолі з диригенткою Оксаною Линів.
7. «Настане день» – написав для конкурсу увертюр, здається у 2021 році, але пролетів. Цей твір грав Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України на чолі з диригентом Віктором Плоскіною. Ще твір виконували у Польщі, але запису я не отримав.
8. Симфонія № 3 «Переможна».
9. Віолончельний концерт № 2 «Взаємодії»
Ну от, 9 творів, хоча насправді 7, бо партитури двох, як я казав, утрачено. До речі, мій опус «Місто Марії», присвячений Маріуполю, я задумував для струнної групи симфонічного оркестру: там чим більше склад, тим краще.
До слова, за всі ці симфонічні твори, крім дипломного Віолончельного концерту № 1, Першої симфонії і конкурсного твору «Настане день», я отримав гонорари! Писав їх на замовлення, тобто повноцінно реалізувався як професіонал. Водночас за 25 творів для «Камерати» я від неї не отримав ні копійки. Все по дружбі й для душі.
Узагалі ж композитор дуже залежить від кон’юнктури і попиту.
– Тобто, якщо б не замовлення на вказані симфонічні твори, то ти б їх не написав?
– Саме так. Кажу ж – писати для симфонічного оркестру є досвідом травматичним. Створювати симфонічну музику «для душі», з малою вірогідністю виконання і практично нульовою – хорошого виконання, – така собі розвага. Хоча є і позитивний момент – симфонічні твори наявні, існують у моєму доробку.
Я пам’ятаю слова композитора Юрія Іщенка про творчість композитора Ярослава Верещагіна. Мовляв, він не реалізувався в повній мірі як заслуговував, бо не писав симфонічної музики, а сконцентрувався на складанні камерної.
– Маєш на увазі вислови Юрія Яковича з нашої із ним бесіди в статті «Ярослав Верещагін – особистість ренесансного типу» (див: Український інтернет-журнал «Музика», 28 листопада 2024 року)…
– Так. Однак то були інші часи. Попит на симфонічну музику стимулювала держава – за неї платили шалені гроші, здійснювалися закупівлі в Міністерстві культури. Я ж формувався в злиденні 1990-ті…
– Ніколи не хотів виїхати з України й оселитися на закордонних теренах, як це зробили, приміром, свого часу Леонід Грабовський, Олександр Левкович і не так давно Максим Шалигін, Олексій Ретинський, Максим Коломієць та й інші наші співвітчизники?
– Коли я їздив до Амстердама на конкурс-фест Gaudeamus у 2003 році, то мав бесіди з голландським композитором, кларнетистом, професором місцевої Музичної академії Тео Лювенді. Адже там на мене дивились як на потенційного студента.
Він трохи знав російську мову, ми з ним пішли на пиво. Поговорили про мій твір «Продовжене життя». Тео сказав, що фінал там зайвий. Я потім дійсно його обрізав, але без фіналу твір уже не був «Продовженим життям», тому став септетом «Краплини». Але пізніше я все ж фінал повернув: його ефект дуже залежить від правильного виконання.
Тоді, в Амстердамі, московський ансамбль АСМ цей твір блискуче читав з листа на генеральній репетиції перед концертом. Читка з листа у них дійсно феноменальна. Але ясно, що про розуміння твору і тонкощі не йшлося. Тому і було мені вказано про проблему фіналу. Слід цей опус знову переглянути, щось із ним остаточно вирішити й десь виконати.
– І як тобі Амстердам?
– Чесно кажучи, мені там не сподобалося. Переслухавши багато їхньої музики, я отримав тверде переконання, що вчився у людей набагато талановитіших, – маю на увазі Юрія Ланюка і Євгена Станковича. Тому думок, щоб там залишитися, в мене не було.
Однак ще є момент. Я в певному сенсі антиглобаліст: вважаю, що композитор повинен мешкати на своїй землі. Причому мусить переживати з країною важкі часи! Митець із розмитою ідентичністю – якийсь неповноцінний.
Звісно, коли ти себе позиціонуєш як «українського автора», де б не жив, – тоді так! Але що ми бачимо? Деякі вдалися до подвійного громадянства, тобто «Україна», а через риску вказується ще якась інша держава. То все ж таки оберіть якусь одну! Я теоретично міг бути угорським композитором, але Україну люблю більше.
Вважаю, що композитор має жити на батьківщині, а за кордон їздити на прем’єри, гастролі, резиденції, тимчасові стипендії. Це – солідно. Але тікати з власної країни назавжди, міняти громадянство – крінж, це – малоталановито.
Ну, зрозуміло, якщо тобі загрожує катівня і смерть, тоді ти маєш рятуватись. Але це – найгірший сценарій, дуже надіюсь, що його не буде. Однак і в такому разі маєш ідентифікуватися виключно з рідною країною, навіть якщо вона зникне з мапи світу. Скажу більше – в цьому випадку особливо! Тоді ти – справжній творець, а не обиватель-заробітчанин.
– Так. Позиція достойна. Я з тобою цілком погоджуюся. Проте це стосується не тільки професії композитора, а й загалом українських громадян.
Ну, підемо далі. За останній рік твоя популярність дуже зросла, ти отримав дві нагороди – став заслуженим артистом України, хоча вже давно на це заслуговував, та лауреатом Премії імені Віктора Косенка. Твій твір «Місто Марії» для струнних, присвячений Маріуполю, почали виконувати скрізь, навіть переклали для оркестру домристів, – слухала на «Київ Музик Фесті» 2024 року. Враження таке собі – вельми специфічне…
Не здається, що популярність прийшла до тебе завдяки цьому опусу? Особисто мені не хотілося, щоб твоє ім’я пов’язували лише зі згаданою композицією, вважали тебе автором, як іноді буває, одного твору, за аналогією з актором однієї ролі. Адже я знаю, скільки в тебе різних і класних творів! Що думаєш із цього приводу?
– Насправді я радий, що у мене є популярний твір. Але саме тому, що маю багато не менш цікавої музики, я скористався авторським концертом для того, аби різноманітніше презентувати свою творчість. І «Місто Марії» не звучатиме.
– Але все ж таки, ти асоціюєш власну популярність із «Містом Марії»? Якщо змінити цю назву на іншу, то було б, як із більшістю твоїх композицій, – звучать раз від разу. Якби, приміром, інший твій опус драматичного характеру назвати «Місто Марії», то він набув би такого ж шаленого успіху. Я саме про слогани, котрі підхоплюються публікою в контексті часу! А бажано, щоб звертали увагу на внутрішню сутність авторських текстів талановитого композитора…
– Моя думка щодо «Міста Марії»: якщо б цей твір не справляв враження, то його б так часто не виконували. Гадаю, що тут справа не в назві. Вірніше, не тільки у ній.
– У тебе дві чудові камерні симфонії, прекрасні concerto grosso, особливо № 3, а ще – вже згаданий Флейтовий концерт, «Genesis» для альта і струнного оркестру та інші твори. Наприклад, дав би назву Concerto grosso № 3 «Місто Марії» – і все пішло б, як по маслу, в плані виконавського поширення…
– Я би так не ставив питання. Попередня робоча назва була Adagio, лише потім обізвав «Місто Марії». Але я весь час думав про Маріуполь, це ж у час тієї трагедії писалося! Коротше кажучи: ти хочеш щоб я погодився з тобою, що весь секрет у назві? Добре!
– Ні! У жодному разі! Я ціную думку візаві, тим більше, що кожна людина де-юре й де-факто має право на власну позицію стосовно будь-чого. Я лише полемізую, і наші судження можуть збігатися, а часом і ні. Я – за увагу до внутрішньої суті, а не зовнішньої обгортки.
– Узагалі «Місто Марії» – це й не музика. Це війна! І твір якоюсь мірою виконує функцію зброї. Я, до речі, зі сцени завжди кажу: головне в цій музиці – назва і присвята. Справжня дата, коли відбувся кардинальний злам моєї свідомості, – це, звісно, повномасштабне вторгнення російських військ 24 лютого 2022 року.
– Зауважу, що цей твір має більш демократичну мову висловлення, ніж інші твої композиції. Він викладений більш прозорими засобами виразності, та й тематизм у ньому – рельєфний, гнучкий, мелодійний. Тож і цим він теж, імовірно, подобається слухачам…
– Я зрозумів, що мистецтво вже не може залишатися таким, як раніше. Воно має звертатися до людей ясною мовою, бути зброєю, наскільки це можливо. «Демократичність» твору «Місто Марії», плакатність і підкреслена «однозначність» Симфонії № 3 «Переможна» йдуть у цьому руслі. Все-таки в моєму житті глобальні світові події мають більше значення, ніж індивідуальні дати.
До речі, стосовно Симфонії № 3 «Переможна». Чомусь я думав, що всі почнуть її грати, – бо ж назва! Але, мабуть, люди не так сильно вірять в перемогу, як я.
– Може справа ще й у тому, що твір написано для великого симфонічного, а не камерного оркестру, тож виконувати його таким складом набагато проблематичніше. Чи є так само часто виконувані композиції, як «Місто Марії»?
– На «Елегію» є попит.
– Яку саме «Елегію»?
– Ту, коротку, яку я в 15 років придумав. Вона часто звучить у різних варіантах.
– Наприклад?
– Альт і фортепіано, скрипка й фортепіано, просто фортепіано, причому вони всі різні. 22 січня презентую нову її версію для віолончелі та струнного оркестру. Намагався зробити найпопсовіший зразок.
До слова, про «Елегію». 10 грудня її виконували в Карнегі-холі. Виконавці: піаніст Павло Гінтов і місцева віолончелістка Валерія Шолохова – хороша, я її чув. Мені вже написали знайомі, що все пройшло чудово. Чекатиму фідбек від виконавців.
– Які свої твори вважаєш «найкласнішими»? І якщо такі є, то за що ти їх вирізняєш?
– Я з тих композиторів, котрі люблять усі власні дітища, навіть проблемні. Тому я до них часом повертаюсь, редагую. От не можу зараз назвати свій найкращий твір. Скоріш за все, я його ще не написав.
– Так, між іншим, відповідає більшість митців. Над чим зараз працюєш, які плани?
– Узагалі-то запитання «над чим ти зараз працюєш» – завжди мені неприємне. Коли пишеш твір, у тебе дуже крихка психіка, тому що перебуваєш у пошуку, не знаєш, що з того вийде… Менше за все хочеться про це говорити.
– Добре. Повернімося до жанру елегії. Ти звертався до нього у творчості не раз. Та й у майбутньому концерті, як ти сам написав у пості на фейсбуку, домінуватиме саме елегія. Що для тебе цей жанр? Як ти його розумієш?
– З елегіями так вийшло випадково. Приміром, перша частина Концерту для контрабаса та струнного оркестру називається «Елегія». Утім вона довга, там багато чого відбувається. Ця частина сама по собі майже симфонія.
«Елегія» для віолончелі і струнних – це мій опус-магнум. Твір, який я пишу все життя, і котрий ще не набув ідеальної форми. Може, ця версія і стане ідеальною?
А от «Elegia Hrebenica», яку теж буде представлено в концерті, – твір пам’яті мого батька. Це теж, фактично, камерна симфонія для фортепіано та струнних.
Отже, жанр елегії я схильний трактувати масштабно.
– «Elegia Hrebenica» – загадкова назва. В чому її секрет?
– Чому Hrebenica? Від назви села Гребенів у Карпатах. Там востаннє я провів із батьком багато часу.
– Зрозуміла. А як стосовно твоєї музики? Адже дуже важливо, що ти, автор, скажеш про неї: які головні думки прагнеш донести у творчості?
– Якщо чесно, – тут у принципі відповіді немає. Про що моя музика? Це все одно, як цікавитися навіщо я народився, чому птахи літають, риби плавають, а змії повзуть. Я не знаю ЧОМУ пишу музику, як і про ЩО вона. Ці проблеми екзистенційні та дорівнюють запитанням про глобальний сенс мого існування.
Відповідь одна – я просто живу й пишу музику.
– Дуже класно сказано. Тож нехай слухачі розмірковують про це на концерті. На завершення: як воно – відчувати себе зрілим автором? І взагалі, у тебе є усвідомлення, що ти – вже солідний композитор?
– Зрілим автором, тим більше солідним – абсолютно не почуваюсь. Я в пошуку! Жадаю змін. Відчуваю себе молодим. Хочу на концерті трохи похуліганити, привнести частку «Гольфстріму» на серйозну академічну сцену філармонії.
– Однак як воно, в твоєму розумінні, бути солідним композитором? Якщо ти себе таким досі не вважаєш, то все ж, мабуть, маєш певні критерії щодо цього?
– Для мене вирази «солідний композитор», «зрілий автор», «набрав творчу вагу» звучать не дуже приємно. Так, я набрав вагу фізичну, це правда…
Якщо взяти мою творчість у паперовому еквіваленті і зважити, то, звісно, буде на кілька кілограм більше, ніж двадцять років тому. Але, серйозно кажучи, для мене визначення «солідність», «зрілість» стосовно творчості еквівалентні слову «смерть». Творчість – синонім молодості. Пошук, чистота, навіть – наївність!
Пригадую, що часом старші колеги, особливо з «авангардного табору», часто вживали щодо моєї музики термін «наївність». У сенсі, що є куди розвиватись , прагнути «зрілості». Тепер я зрозумів, що якщо в мене дійсно є «дар Божий», то ім’я йому – «наївність». Я тепер її плекаю і прагну, щоб вона залишилась хоча б до наступного ювілею зі мною.
Наївність = життя!
Анна ЛУНІНА
Фото надані авторкою статті