A_Bielow_Foto_MarcoBorggreve

25 червня у Києві в концерті «Музичні мости» виступить один із найвідоміших у світі сучасних українських скрипалів Андрій Бєлов. Він зіграє у дуеті з не менш відомим американським піаністом Кітом Армстронгом у супроводі New Era Orchestra (музичний директор та диригент – Тетяна Калініченко). Журналу «Музика» випала щаслива нагода зустрітися із музикантом. Понад два десятиліття життя за кордоном (постійно мешкає у Німеччині), куди він потрапив іще 15-річним, даються взнаки в інтонаціях, з якими він говорить, у зворотах, які вживає при розмові. Але і нині, як багато років назад, у ньому самому, у його грі впізнається неймовірно сонячний хлопець, до країв наповнений музикою. Андрій Бєлов розповів про співпрацю із закордонними та українськими музикантами, про записи скрипкових концертів Мирослава Скорика, інші вже здійснені та задумані проекти, а також про майбутній концерт «Музичні мости»

-Ви вже втретє за цей рік виступатимете у Києві, у Національній філармонії, і це не може не радувати, оскільки Ваші концерти – як майстер-класи на сцені.

-Мені дуже приємно, що я отримую пропозиції саме з Києва, з боку дуже престижних організацій, які тримають марку, традиції, маю нагоду грати із провідними українськими артистами, колективами, диригентами. Радує також те, що Національна філармонія відкрита до репертуарних новацій, що вона довіряє виконавцям. Так із симфонічним оркестром Національної філармонії України та диригентом Віталієм Протасовим я виконав обробку для скрипки віолончельного концерту Фрідріха Гульди (дана транскрипція була зроблена самим Андрієм Бєловим. – Прим. ред.). Прем’єра цього твору відбулася на фестивалі у Південній Африці з чудовими музикантами із оркестру Мetropolitan Opera. Я мрію, щоби скрипкова версія цього твору увійшла до репертуару скрипалів, оскільки сміливо можна сказати, що аналогів твору, де так незвично близько поєднуються джаз, класика та фолк, немає. У концерті Гульди, який є і академічним, і джазовим піаністом, це був духовий оркестр, фактично біґ-бенд із перкусією та електрогітарами, що давало можливість вільного перетікання цих різних стилів.

-Наприкінці травня ви зіграли дуже цікаву камерну програму на сцені Національної філармонії із музикантами формації NotaBene. Ви раніше співпрацювали з ними?

-Ні, це був перший спільний виступ. Але я бував на їхніх концертах, вони – на моїх, ми почали спілкуватися і визрів ось такий проект. Зі скрипалем Андрієм Павловим ми кілька років поспіль ведемо діалог, зустрічаємося на різних майстер-курсах у Голландії, Туреччині.

-Хто ініціював цю програму?

Андрій Бєлов та Роман Лопатинський (концерт із NotaBene)

– Ідея виникла два роки тому. Хлопці від самого початку хотіли зіграти зі мною Концерт для скрипки, фортепіано та струнного квартету Ернеста Шоссона. До нього в пару спочатку мав іти квінтет Еріха Корнгольда, але потім ми вирішили, що це буде квінтет Шуберта. Обидва твори – діаманти класичної музики. Шуберт, на жаль, не зміг почути цей власний твір за життя, прем’єра відбулася після смерті композитора. Квінтет є настільки відомим та улюбленим, що другу його частину чимало людей замовляють на похорони. Вона така інтровертна, написана з таким інтенсивним відчуттям музики і величезною любов’ю до мелодії! Але і неймовірно красиві мелодії першої частини, феєричний фінал привертають увагу до цієї музики. А концерт Шоссона є майже оркестровим. Його незвичний, рідкісний інструментальний склад, очевидно, пояснюється тим, що спочатку твір був написаний для камерного оркестру та солістів, а потім редукований для квартету.

-А як ви познайомилися з Кітом Армстронгом, які обставини вас звели?

З Кітом Армстронгом (із концерту телеканалу Mezzo)

-З Кітом ми познайомилися вісім років тому на фестивалі нашого спільного дуже доброго друга, колеги, музиканта Адріана Бренделя, який є сином знаменитого піаніста Альфреда Бренделя. Адріан проводить фестиваль у Великій Британії. І тоді, вісім років тому, іще у складі Квартету Шимановського, ми мали можливість зіграти з Кітом фортепіанні квартети Форе та Моцарта. Ці виступи пройшли настільки успішно, що потім ми зіграли спільно іще квінтет Шуберта (той самий, який прозвучав на концерті з NotaBene у Києві). І тоді Адріан запропонував нам з Кітом створити тріо.

Альфред Брендель отримав визнання передусім за записи фортепіанних концертів Бетховена (він тричі записав їх усі з різними оркестрами – Лондонським, Чиказьким, Віденським оркестром під орудою Саймона Реттла). Вагомими та відомими є його записи творів Шуберта й Ліста. Альфред Брендель – один із небагатьох видатних піаністів-автодидактів (він вчився приватно, Віденську академію музики закінчив екстерном), був одним із музикантів-пропагандистів класичної музики (як, наприклад, Леонард Бернстайн), поєднуючи на своїх концертах виконання музики та її роз’яснення. Він – автор кількох книжок про музику, захоплюється живописом.

З Адріаном Бренделем

Брендель став нашим ментором при підготовці програм класичної музики – творів Бетховена, Шуберта, Моцарта. На рік ми даємо у такому складі від десяти до двадцяти концертів. Усі маємо певні амбіції як солісти, граємо з оркестрами, у дуетах (наприклад, із Кітом ми записали низку скрипкових сонат Моцарта та Бетховена). Але саме Альфред Брендель дав нам важливі імпульси, визначив подальший напрямок нашого розвитку як музикантів. Якось, обговорюючи у кого вчився Брендель, ми дійшли висновку, що його музикантський «родовід» веде аж до Йозефа Гайдна. Уявіть, який це колосальний музикантський досвід! Дуже приємно усвідомлювати, що маєш можливість безпосередньо отримати ту художню інформацію, яка не дається до вербальної фіксації. Її неможливо описати в деталях, бо вона передається «з рук в руки». Тому той факт, що Кіт приїде до Києва, що ми гратимемо разом подвійний концерт Мендельсона разом з New Era Orchestra, буде подією не лише для нас особисто, а й для Києва.

-Він – унікальна особистість: піаніст, композитор, математик, а віднедавна ще й органіст. Чим особисто вам він цікавий – як людина, як музикант?

– Унікальна риса Кіта – надзвичайно тонке відчуття та інтерпретація творів віденської класики. Ідеальний баланс вертикалі та горизонталі, коли ви відчуваєте і гармонію, і мелодичні лінії одночасно. Неможливо не помітити його рідкісне вміння виконувати поліфонічну музику. Як він вимальовує одразу кілька голосів. І всі вони транспарентні, усі існують одночасно, переплітаються. Коли ви стикаєтеся з цим як слухач, то, безумовно, стаєте частиною цього.

А в ансамблі – це унікальна довіра. Дуже часто стається так, що за браком часу ми зустрічаємося у день концерту і граємо з однієї репетиції. І вкрай важливо те, що ти можеш довіряти партнеру, бо він щосекунди тебе слухає і чує.

-В усіх трьох – вас, Кіта і Адріана – спільне, по-особливому дбайливе ставлення до звуку.

-Це саме те, що нам дав Альфред Брендель.

-У вас із Кітом у багатьох моментах схожі творчі біографії. Ви обидва – вундеркінди, які дуже швидко досягли того, до чого чимало музикантів ідуть роками і десятиліттями. Що дає музикантові такий ранній старт? Наскільки він важливий для карєри? Чи навпаки – він у чомусь заважає?

-На сьогодні ми можемо спостерігати як діти, особливо, з країн Азії, починають грати і досягають неймовірних успіхів. Буквально днями відбувся конкурс Менухіна у Женеві (це відносно молодий, нещодавно заснований конкурс). У дитячій категорії (до 16 років) переміг десятирічний хлопчик Крістіан Лі – він абсолютно феноменально грав і диригував оркестром в одному з концертів Вівальді «Пори року». З одного боку, його справді можна назвати вундеркіндом, а з іншого, – якщо батьки вже у ранньому віці дають дитині можливість розвиватися у тому напрямку, в якому вона має особливе бажання розвиватися і має до цього певні генетичні задатки, здібності, то такий ранній блискавичний успіх є закономірним. Вундеркінд – це щось інше. Вундеркінд – це дослівно «диво-дитина», те, що важко піддається розумінню і поясненню. Я не вважаю, що був вундеркіндом.

-Але, погодьтеся, ви у 13 років зіграли Скрипковий концерт Чайковського з Ганноверським симфонічним оркестром. Мало хто має таке у творчій біографії…

-Пригадую, як мій педагог у київській десятирічці Михайло Михайлович Кузнєцов в 11 років, після концертів Акколаї, Рідінга, які я грав, дав мені вчити концерт Венявського, а потім – Бетховена. Лише зараз, будучи сам викладачем, я розумію, наскільки це була величезна відповідальність і ризик – для нього як педагога і для мене як учня. Але, очевидно, він відчував межу, до якої можна було підходити, і за це я йому дуже вдячний.

Я здогадуюсь, що у Кіта була схожа ситуація, але у нього все відбувалося іще раніше, ніж у мене – десь із чотирьох років. І якщо раніше мені здавалося, що він усе феєрично читає з листа, то потім з’ясувалося, що хлопець просто дуже рано вперше почав грати ці твори. Адже, як відомо, якими б даними ти не володів, для розвитку певних музикантських умінь потрібна певна кількість годин, проведених за інструментом. Зараз він знає практично весь фортепіанний репертуар, і навіть фортепіанні партії у скрипковому репертуарі. Наступним кроком для нього стала гра на органі, а зараз він почав займатися композицією. Йому просто необхідно постійно опановувати щось нове, ставити собі нові цілі, не зупиняючись на досягнутому. І оцю інтенсивність, швидкість засвоєння інформації, мабуть, можна назвати властивістю вундеркіндів.

-Нерідко музиканти, які досягли успіху і стали відомими у ранньому віці, на етапі дорослішання переживають щось на зразок кризи. Оскільки те, що викликає замилування і захоплення у виконанні дитини, у дорослого сприймається як щось самозрозуміле. Чи були у вас такі періоди, а якщо так, то як ви з них виходили? Кіт Армстронг, як видно, «грає на випередження», не дає цим лакунам утворитися…

-Це дуже індивідуально. Справді, коли у віці до 14-ти років дитина повністю володіє інструментом, грає на конкурсах каприси Паганіні, поліфонію, здатна охопити крупну форму (концерт з оркестром), це сприймається захоплено й досі вважається величезним досягненням. Але у 18–20 років він уже не може грати так само, на тому ж рівні, – однієї віртуозності буде замало. Кожен шукає свої шляхи дозрівання – як особистості, як музиканта. Мені у цьому плані дуже допоміг Квартет Шимановського (Андрій Бєлов брав участь у цьому колективі з 2006 до 2014 року. – Прим. ред.). До того, як я почав грати з Квартетом Шимановського, я вже мав великі успіхи як соліст – перемагав на престижних конкурсах, виступав з оркестрами по всьому світу. Але було відчуття, що чогось не вистачає. Мої педагоги навчили мене бездоганно відтворювати сольну партію, але у скрипалів вона записується одним рядком. А квартет дав мені те, чого раніше в мене не було – поліфонічне мислення, сприйняття і читання партитури. І зараз, останні вісім років можливість грати у тріо з Кітом Армстронгом та Адріаном Бренделем – це мій наступний етап у камерному музикуванні, вже у новому, сольному форматі – коли в ансамблі взаємодіють солісти, котрі зустрічаються не разово, для фестивального концерту, а «ростуть» разом протягом багатьох років.

З NotaBene

-Чи потрібно музиканту, який займається академічною музикою, дбати про підтримання інтересу публіки до своєї творчості?

-Якщо ви задаєте це питання, то, очевидно, потрібно. Великою мірою це залежить від агенцій, які займаються промоцією музиканта, від PR’у. Це дуже важливо. Але для того, щоб ці структури мали можливість на високому рівні підтримувати присутність музиканта на ринку, слід постійно постачати їм глибокий і цікавий матеріал. А це – нові програми, релізи дисків, цікаві деталі (наприклад, на яких інструментах грає виконавець). Важливо, щоб слухачам було цікаво приходити на концерти, щоб цей інтерес не слабшав. Тому, наприклад, мені було особливо приємно зіграти концерт Фрідріха Гульди, про який я розповідав. Концерт із NotaBene також мав свою «родзинку» – і в програмі , і у незвичному складі виконавців. І майбутній концерт з New Era Orchestra обіцяє бути особливим. Тетяна Калініченко дуже креативно підходить до вибору програми. І як тільки ми домовилися про приїзд мій і Кіта, про твори, які виконуватимемо, одразу зайшла мова про те, що особливе можна зіграти на «біс». Обговорювалися різні варіанти – і музика ХХ століття, і бароко, але зійшлися на тому, що це буде Брамс. Спеціально для імпрези цей твір аранжовано для камерного оркестру, скрипки й фортепіано. Такі, здавалось би, дрібнички і є несподіванкою, сюрпризом для слухачів, приємним, неочікуваним бонусом. У цьому плані прикладом для мене є Гідон Кремер, котрий перебуває у постійному, невтомному пошуку нового цікавого матеріалу.

Кілька років тому я мав чудову нагоду зіграти й записати з оркестром Ганновера низку творів та скрипкові концерти норвезького композитора другої половини ХІХ – початку ХХ століть Крістіана Сіндінга (Christian Sinding). Це – надзвичайно цікава та віртуозна музика, що коріниться у багатющій народній скрипковій традиції Норвегії. Її «розкопала» рекордингова фірма СРО, яка постійно шукає маловідомі, рідко виконувані твори, а диск отримав нагороду у Люксембурзі. Після цього – два диски із музикою хорватської композиторки Дори Пеячевич (Dora Pejačević). Вона, подібно до Фанні Мендельсон чи Клари Шуман, належить до числа жінок, композиторська творчість яких залишилася в тіні. Після цих записів я отримав чимало листів із теплими відгуками та словами подяки з Хорватії. І ось такі   незвичайні речі, хоч і ненавмисне, але привертають увагу слухачів.

-Поряд із класико-романтичним репертуаром ви чимало граєте і сучасної музики, проте, як самі колись говорили, при подачі творів ХХ–ХХІ століть важливо оточувати їх класикою у концертних програмах. Що вас утримує все-таки біля сучасної музики?

-Іще у період навчання у Ганновері та Парижі мені випала чудова нагода музикувати разом із талановитими піаністами, учнями Володимира Крайнєва, Карла-Гайнца Кемерлінга. З українців це були Денис Прощаєв та Ігор Четуєв. Ми йшли до бібліотеки, брали теку нот і три-чотири години поспіль грали, обираючи те, що подобається, що, можливо, буде ефектним і цікавим для публіки. І саме тоді, думаю, сформувалося спрямування на пошук, відкритість до нового. Дуже вдячний своєму ганноверському педагогу Кшиштофу Венгжину, адже саме він познайомив мене із музикою Лютославського, Пендерецького, яка на той час була мені абсолютно чужою. Але згодом моє ставлення до неї змінилося, і зараз можу сказати, що мало виконувана тоді скрипалями п’єса «Subito» Лютославського допомогла мені отримати перемогу на конкурсах ARD у Мюнхені та конкурсі імені Маргарити Лонг та Жака Тібо у Парижі.

Наступним щаблем стала музика Кароля Шимановського, яку я почав грати у Квартеті Шимановського. Вона поєднує цілу палітру традицій: це і класика, й імпресіонізм Дебюссі, і гуральський фольклор, але і новітні тенденції, що йшли від Бартока, Прокоф’єва, Стравінського. Шимановський сформував дуже цікавий індивідуальний стиль на перетині модернізму та романтизму. Коли відкриваєш ноти його творів, одразу привертає увагу велика кількість авторських ремарок, у яких також виявляється постійний, іноді суперечливий внутрішній пошук митця-романтика, вир думок та емоцій, які при відтворенні музики одразу ж захоплюють слухача. Саме ця музика у підсумку сформувала мою постійну цікавість до того, що відбувається у сучасній музиці. Намагаюся стежити за творчістю найвідоміших світових та українських композиторів.

-А щодо співпраці з Мирославом Скориком? Як відомо, саме вам він присвятив свій Шостий скрипковий концерт, премєру якого ви зіграли у 2009 році…

-Музика Мирослава Скорика супроводжувала мене з дитинства, з п’яти-шести років. Його «Мелодія», яку я часто грав на концертах і фестивалях, приносила мені якусь особливу дитячу радість, давала емоційний відгук публіки, який я відчував. Далі контакт зі Скориком відбувся через музику Шимановського – вже під час роботи у квартеті. Зрозуміло, що у наших програмах були обидва квартети Шимановського, але, щоб розширити репертуар, ми попросили Мирослава Михайловича зробити аранжування для струнного квартету п’єси «Ноктюрн і Тарантелла», яку виконували майже як третій квартет Шимановського. Було ще одне аранжування Скорика, зроблене спеціально для Квартету Шимановського – «Картинки з виставки» Мусоргського, які ми вперше виконали в Амстердамі у 2012 році. Але вже після «Ноктюрна і Тарантелли» я відчув, що хотів би замовити Мирославу Михайловичу концерт. До того він уже мав п’ять скрипкових концертів. Прем’єра Шостого відбулася 2009 року, і після цього за досить короткий період він створив іще Cьомий, Восьмий, Дев’ятий концерти. 2014 року він подзвонив мені й сказав: «Я пишу скрипковий концерт для моєї дружини Адріани, і вона хоче, щоб ви його виконали». У свою чергу я запропонував йому записати й видати на CD усі його скрипкові концерти. За два роки (робота тривала з перервами) ми здійснили це з Національним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка. Вже випущений комплект із двох дисків, щоправда, дуже невеликим накладом. Надзвичайно цікаво було прослідкувати за тим, як змінювався стиль композитора за такий величезний часовий проміжок – від першого концерту (написаного у 1969 році) до дев’ятого.

Теж дуже хочеться зіграти скрипкові концерти Євгена Станковича. В нього їх три, всі записані моїм колегою Валерієм Соколовим. Не знаю, чи вдасться умовити Євгена Федоровича написати щось нове, ексклюзивне. Так само – й Валентин Сильвестров.

Мені дуже подобається уперше грати твори, написані для певного випадку, оскільки це дає неймовірну свободу інтерпретації. Дає можливість внести щось своє, особисте, що не буде порівнюватися ні з чим іншим, і це є елементом певної монополії, унікальності. Важливий особисто для мене й процес запису. Під час нього позитивний момент становить можливість контролю за тим, що виходить у підсумку, як кінцевий продукт. Глен Гулд, наприклад, вірив, що у майбутньому аудіозаписи витіснять концертні виступи. Але, як на мене, ніщо не замінить живого концертного виконання. Воно відбувається усього один раз, тут і тепер, з ось цими емоціями, елементами шоку, адреналіну, оскільки неможливо передбачити, що станеться наступної миті, і це додає незвичності. Заради цього, як мені здається, живуть музиканти.

-А з іншими українськими композиторами чи не плануєте спільні проекти?

-Один із «проектів мрії» – замовити всім сучасним українським композиторам п’єси на «біс» і видати їх на диску. З Квартетом Шимановського ми після кожного другого концерту грали на «біс» «Мелодію» Скорика. Це було і актуально, і сучасно, і зворушливо водночас.

-Скільки в середньому ви маєте концертів на рік?

-Від 40 до 60-ти. Відпочити фактично не вдається, оскільки з 2014 року додалася також викладацька робота – у Ґраці, в Австрії (цього року мій контракт там завершується), а з 2016-го – і в Дюссельдорфі.

-Чи є у вас фан-клуб?

-Не знаю (сміється), мабуть є. Я не медіальна людина, як, скажімо, мої колеги, що на 5-10 років молодші. У позиціонуванні себе, способах взаємодії з медіа я, так би мовити, – «класичний формат». Я не є маніпулятором, не надаю цьому дуже великого значення, не докладаю зусиль для того, щоби вибудовувати у медіа власний імідж, хоча, можливо, й слід було б. Але життя і без цього таке насичене! Мені дуже приємно мати кілька напрямків діяльності: сольне, камерне виконавство, можливість викладати, працювати зі студентами, що мають високий рівень – перемагають на конкурсах, отримують місця в оркестрах, стають солістами. Наприклад, Бенджамін Гатузз (Benjamin Gatuzz) із Венесуели, італієць Альберто Стіффоні (Alberto Stiffoni). Бенджамін гратиме концерт Сібеліуса з оркестром міста Конштанц, за кілька місяців – «Серенаду» Бернстайна з оркестром Ґраца, Альберто зіграє речиталь у Римі.

-Що не перестає вас дивувати i захоплювати – у житті, творчості?

-Непросто знайти і виділити щось одне. Усе, чим я займаюсь, для мене по-своєму є захоплюючим. Кожен новий твір у репертуарі, новий запис – це відкриття і захоплення. Так само, як і концерти, для мене важливою є робота у студії. Тут важливий і процес, який можна від початку до кінця проконтролювати разом із диригентом, іншими музикантами, звукорежисером, і результат. Я завжди трохи заздрю художникам, скульпторам, адже їхня праця має зримий, матеріалізований результат. У музикантів же години, місяці, роки занять і роботи найчастіше виливаються у миттєвості, які минають дуже швидко, залишаючи слід як загальний образ, емоція. І коли виходить аудіозапис, диск – це, наче картина чи скульптура, що залишаються на майбутнє.

Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – ©Marco Borggreve, ©Арсен Федосенко