bortnyan-berez

Цьогоріч відомому українському композитору, піаністу, музикознавцю, педагогу і музично-громадському діячеві Михайлові Борисовичу Степаненку (1942–2019) виповнилося б 80! У широкому колі його інтересів перебувала, зокрема, вельми непроста музична історія України часів російської імперії ХVІІІ–ХІХ століть, яка розвивалася навіть попри жорстокі утиски машини царату. Цьому й присвячено публікацію Володимира Скринченка

***

У середині ХVІІІ століття в російській імперії склалися об’єктивні умови для еволюційних зрушень в українській культурі, а столиця Санкт-Петербург стала знаним центром української музики, де українські митці склали гідну конкуренцію музикантам європейським, запрошеним з Італії та Німеччини. То був зоряний час Максима Березовського і Дмитра Бортнянського, перших вітчизняних композиторів, геніальність яких визнали в Європі. Неповторні образи, відтворені чудовими звуками їхньої музики, ще й досі хвилюють до сліз, оспівуючи вічні цінності й почуття

Чимало спільного було в долі кожного з них. Вони – земляки, народилися в Глухові, адміністративному центрі Гетьманщини. Місце народження визначило їхню подальшу долю. З давніх-давен Україна славилася піснями й чудовими голосами, адже пісня супроводжує українця від колиски до могили. Заснована у Глухові Співацька школа мала щороку поповнювати придворну співацьку капелу Санкт-Петербурга музикантами й співаками. Так обидва обдаровані юнаки опинилися в столиці російської імперії. Вони добре співали й були від природи наділені композиторськими здібностями, завдяки чому їх, кожного в свій час, відправили на навчання до Італії. Однак хлопці мали різну вдачу, тому й доля посміхалася кожному інакше…

Про що розповідають архіви

Авторитетні свідчення про наших співвітчизників у Санкт-Петербурзі містяться у монографії видатного німецького вченого, академіка Петербурзької академії наук Якоба фон Штеліна «Відомості про музику та балет у Росії». Він знав Максима Березовського особисто.

Першим документально підтвердженим фактом біографії Березовського є зарахування його у 1758 році співаком до капели князя Петра Федоровича (майбутнього імператора Петра ІІІ). Той у своєму маєтку Оранієнбаумі збудував «Оперний дім» і заснував придворний театр. Саме в опері італійця Франциско Араї «Олександр в Індії» молодий Максим Березовський вперше виконав тенорову партію. Згодом він співав у виставі «Упізнана Семіраміда» Вінченцо Манфредіні, що свідчило про наявність у юного співака віртуозної вокальної техніки, характерної для представників італійського стилю bel canto.

Про надзвичайний композиторський дар Максима Березовського свідчить запис у придворному камер-фур’єрському журналі 22 березня 1766 року. У ньому повідомляється, що в бурштиновій кімнаті Царськосельського палацу «придворними півчими був виконаний концерт, створений музикантом Березовським». Саме цей період творчості композитора у середині 1760-х років слід пов’язувати з розквітом його надзвичайного таланту. На той час він обіймав посаду придворного капельмейстера.
Тоді, коли європейські музиканти виборювали місце першого капельмейстера в Росії, Березовському було годі й думати про це. Він усвідомлював, що слід здобути визнання в Італії.

У травні 1769-го Максим відбув із Санкт-Петербурга у відрядження. Новий етап його творчого життя розпочався в Болоньї, де він навчався мистецтву контрапункту в падре Джованні Баттісти Мартіні. Синьйор Джованні готував Максима до іспиту на звання maestro di capella (капельмейстера) у Болонській філармонічній академії. Збереглося й листування падре Мартіні з петербурзьким двором, у якому йдеться про талант і успіхи вихованця.

Іспит пройшов успішно, причому в один день із видатним чеським композитором Йозефом Мислівечеком. В архівах Болонської академії є манускрипти екзаменаційних робіт від 15/V 1771: Massimo Beresovsky, moskovito та D. Joseph Misliwecek, Boemum.
В Італії Березовський створив оперу «Демофонт», Симфонію C-dur, Cкрипкову сонату.

До Петербурга митець повернувся 19 жовтня 1773 року, але так і не отримав місце першого придворного капельмейстера. Проте він дізнався щодо перемовин Дирекції імператорських театрів з італійцями щодо іншої кандидатури на цю посаду. Отже, чимало у нього було підстав для переживань.

Максим Березовський помер 24 березня 1777 року. Не дивно, що згодом виникла версія про самогубство композитора, яку підтримали численні автори ХІХ століття. Сучасні вчені піддають її сумніву, зокрема Марина Рицарева.

За коротке творче життя Березовський пройшов великий шлях від музичного бароко до класицизму. Жанровий діапазон його творів простягається від опери-seria («Демофонт») до камерно-інструментальних форм (Соната для скрипки й чембало). Але найбільшу славу принесла йому хорова творчість, у тому числі й концерт «Не отвержи мене во время старости…» Цей твір ще молодої за віком людини по праву вважається шедевром, із ним він назавжди увійшов в історію музики.

Поринаючи у творчість геніального майстра, який віртуозно володів усім інструментарієм сучасної йому техніки музичної композиції, відчуваєш блискучу креативну особистість. Композитор майстерно вибудовував монументальні музичні полотна, що розкривають невичерпне багатство емоцій людини, яка прожила життя і зазнала чимало поневірянь. Це – покаяний плач душі, молитва на межі життя і смерті й разом із тим – сміливий політ фантазії, національна самобутність, щемлива трагедійність і мудрість широкого сприйняття світу.

Напевно, тільки скорботна Lacrimosa з Реквієму Моцарта спроможна передати вповні жалóбу за генієм музики, який полишив цей світ передчасно…

Українець в Італії

Дмитро Бортнянський… Йому завжди щастило. Так було ще на світанку життя, коли шестирічним хлопчиськом він опинився у холодній Північній Пальмірі, у придворній співацькій капелі. Там ним особисто опікувалась імператриця Єлизавета Петрівна, виявляючи ледь не материнську турботу, а згодом – Бальдассаре Галуппі, перший придворний капельмейстер, запрошений імператрицею Катериною ІІ.

Композиторське обдаровання Бортнянського виявилося у нього ще під час навчання у Галуппі в Санкт-Петербурзі, що й визначило його подальшу долю в Італії. Мабуть сам історичний момент сприяв йому в цьому. Українець прибув до Венеції разом з італійцем Галуппі. Там він перебував тривалий час – понад 10 років.

Так склалися обставини, що 1768 року розпочалася війна Росії з Туреччиною. Тому Бортнянському довелося, крім справ музичних, долучитися до дипломатичних – брати участь у перемовинах, які проводили граф Олексій Орлов і Юрій Долгорукий із лідерами повсталих народів (греками, албанцями та іншими). Допомагали також його привабливість і вміння спілкуватися з людьми.

Поряд з обов’язками перекладача Дмитро мав виконувати ще й інші доручення графа Орлова. Зокрема шукати й придбавати твори старовинного живопису та антикваріату. Згодом він і сам став колекціонером. Його мандри охоплювали Венецію, Болонью, Мілан, Неаполь, Рим.

При цьому Бортнянський встигав напружено працювати над операми, які пройшли з успіхом: «Алкід» – у Венеції, а «Квінт Фабій» – у Модені. Вистави отримали позитивні рецензії.

Та головне відбулося у Петербурзі, куди композитор повернувся навесні 1779-го. Його дарунки імператриці – власні твори з посвятою – обумовили сенсацію. Бортнянський отримав 1000 рублів річного окладу й – кошти на екіпаж.

Він став модним. Скрізь друкувалися його портрети і твори. Музику композитора почули всі верстви суспільства – як у палацах, так і в простих оселях.

Після Італії Дмитро Бортнянський був призначений головним капельмейстером при Малому дворі великого князя Павла Петровича (майбутнього імператора Павла І). А ще й мав навчати гри на клавесині Марію Федорівну, дружину великого князя, а також їхніх дітей.

Княгиня захоплювалася театром і мала намір влаштовувати оперні спектаклі на зразок тих, що спостерігала колись у театрі рококо Марії Антуанетти у Малому Тріаноні. На ролі акторів запрошувалися аматори з добірного кола придворних меломанів із «вершків» аристократії. Жіночі партії виконували так звані «смолянки», тобто випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат, відомі у мистецтві портретами пензля Дмитра Левицького, яким музику викладав Дмитро Бортнянський.

Для цих опер композитора характерні м’який ліризм, надзвичайна краса і співучість. Проте йому доводилося не тільки писати партитури, а й вивчати партії із виконавцями, які не знали нотної грамоти. Про це згадував учасник спектаклів молодий князь Іван Долгорукий у мемуарах.

Окрім опер на замовлення Марії Федорівни, Бортнянський створював клавірні сонати й п’єси, камерні ансамблі для чембало та навіть військові марші для воєнних розваг Павла Петровича. Проте близкі стосунки з Малим двором позбавляли його щонайменших шансів на подальшу кар’єру при дворі Катерини ІІ.

Однак усе змінилося після смерті імператриц. За указом Павла І він отримав посаду першого капельмейстера. Так розпочався злет його професійної кар’єри.

Понад 30 років він керував придворною співацькою капелою. Йому вдавалося поєднувати професійну вимогливість до підлеглих із чуйним ставленням до них. Не дивно, що півчі шанували Бортнянського, як батька, і гаряче любили його.

До останнього дня сивий капельмейстер залишався вірним давній традиції капели набирати співаків із числа малолітніх українців. Щороку його посланці подорожували Україною в пошуках юних дискантів.

Видатний фахівець, сильна творча особистість, Бортнянський глибоко усвідомлював усю велич мистецтва, його колосальний вплив на духовний світ людства. Своєю невтомною працею він формував справжню музичну культуру суспільства.

Шляхетне життя неодмінно породжує невмирущі легенди, а саме про те, як композитор відійшов у вічність 10 жовтня 1825 року у власному домі під звучання хорового концерту у виконанні півчих із придворної капели. Навіть якщо ця легенда є вигадкою, то в ній виявилася зворушлива шана сучасників до цієї благородної людини.

Місце поховання Бортнянського у Санкт-Петербурзі було втрачене в результаті знищення кладовища вандалами за часів радянської влади. Але найкращий пам’ятник митцеві – у згадках нащадків, звучанні музики в концертних залах, що свідчить про його право на безсмертя…

Післямова

Далеко від нас «галантне» ХVІІІ століття. Багато рукописів музичних творів наших геніальних земляків загинуло під час боротьби радянської влади з релігією і церквою як «опіумом для народу». Ось так український народ лишили великих духовних скарбів…

Однак триває пошук духовного спадку наших співвітчизників у європейських архівах. Безперечний внесок у справу повернення втраченої музичної спадщини зробив Михайло Борисович Степаненко, народний артист України, професор і завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, який, на жаль, полишив цей світ. У Парижі, у Музичному департаменті Національної бібліотеки відшукав він свого часу рукописну копію Сонати для скрипки й чембало Максима Березовського. Підготував також комплект компактдисків «Українська інструментальна музика», до складу якого входять і твори Дмитра Бортнянського.

Вшанували пам’ять Березовського й Бортнянського і на рідній Чернігівщині – у Глухові – бронзовими пам’ятниками роботи Інни Коломієць. Монументи цим видатним композиторам-землякам стали визначним явищем у мистецтві України.

Володимир СКРИНЧЕНКО