Керівництво Консерваторії китайської провінції Чжендзян, яке минулоріч побувало в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, запросило колег із Києва відвідати вищий навчальний музичний заклад провінції, а також запропонувало стати за пульт студентського оркестру китайської консерваторії українському диригенту Василю Василенку
Уже кілька десятиліть Китай дивує світ бурхливим економічним розвитком, високою конкурентною здатністю у світовому просторі, в тому числі у галузі культури. Китайські музиканти грають нині у провідних оркестрах усіх континентів, виступають солістами на найкращих концертних сценах. Переважна більшість із них, як і суперзірки, на кшталт піаніста Ланг Ланга, музичну освіту здобули і здобувають у США та країнах Європи, у тому числі в Україні.
Традиція навчатись у зарубіжних майстрів існує в Китаї уже майже століття. Перші кроки професійної академічної (у загальносвітовому вимірі) музичної освіти у Піднебесній пов’язані з хвилею емігрантів із СРСР у 1920-х роках, – вони сприяли її становленню. До речі, одним із фундаторів цього процесу був талановитий скрипаль, диригент, педагог і музично-громадський діяч Володимир Трахтенберг, який народився й здобув музичну освіту в Києві. Саме він заснував 1924 року в місті Харбіні першу в Китаї музичну школу, яку в 1947-му очолив уже як ректор. Тоді вона звалася Вищою музичною школою і згодом стала основою Центральної консерваторії в Пекіні.
Музичне життя у Харбіні вирувало завдяки створеним Володимиром Трахтенбергом оркестру і струнному квартету, організації численних концертів і відкриттю ним навіть магазину нот і платівок. (Мало відомий факт: серед фігурантів мистецького життя Харбіна того часу були також Федір Шаляпін, Сергій Лємєшев та Арій Пазовський.)
У перших китайських консерваторіях, серед яких Шанхайська (1927), Тяньдзинська (1949), Пекінська (1958), теж викладали переважно колишні радянські музиканти, які впроваджували традиційну систему музичної освіти, виховуючи її послідовників і готуючи високопрофесійні китайські кадри.
Сьогодні тій увазі, яку в Китаї держава надавала й надає розвиткові музичної освіти, може позаздрити будь-яка країна. Лише за останні два роки в різних провінціях виросли не просто консерваторії, а цілі міста, на зразок університетів Кембріджа, Оксфорда, Гарварда.
Побачене нами в Консерваторії провінції Чжендзян, а вірніше музичному місті, вражає і приголомшує. На її будівництво держава виділила 40 гектарів землі в екологічно чистому передмісті столиці провінції, місті Ганьчжоу – серед лісу та гір, на березі озера Сіху. Це справжнє чудо сучасної архітектури постало за три (!) роки, а на його будівництво держава витратила 300 мільйонів доларів!
Умови для 2500 студентів (їхню кількість планується збільшити вдвічі) викликають не просто захоплення, а й велику заздрість. Уявіть собі місто, в якому студенти навчаються на 12 факультетах, і всі вони мають величезні будівлі. Конфігурація кожного факультетського корпусу виглядає як музичний інструмент – гітара, акордеон, арфа, традиційний китайський народний інструмент гуджен.
А тепер – увага! Чжендзянська консерваторія має 9 (!) концертних залів на 600-800 місць, обладнаних за останнім словом техніки. Один із них призначений виключно для сучасної музики. (Скільки в Києві концертних залів, розрахованих, приміром, на симфонічну музику?)
В одному з таких чудо-акустичних залів, який належить симфонічному факультету Чжендзянської консерваторії, відбувся концерт студентського симфонічного оркестру під орудою українського маестро Василя Василенка. Цікава деталь: концертмейстерами студентського оркестру є професори консерваторії. Музиканти зрозуміють таку перевагу: адже педагоги працюють зі своїми студентами в оркестрових групах, керують репетиційним процесом, уже не кажучи про дисципліну.
У попередньому обговоренні програми Василь Василенко поставив умову обов’язкового виконання двох українських творів, – зокрема, увертюри до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка та «Мелодії» Мирослава Скорика в перекладенні для симфонічного оркестру. Саме ці композиції викликали найбільше захоплення слухачів у вщерть заповненому залі та бурхливі овації. До речі, на концерті було присутнє усе керівництво не тільки міста, а й провінції, яке, до того ж, не полишало зал до кінця концерту. (Китайська культура відвідування мистецьких заходів?)
Продовжую екскурсію по Чжендзянській консерваторії. До послуг студентів – 7 студій звукозапису, 906 аудиторій, із яких 500 – для індивідуальних занять, 102 лекційні зали, близько 1000 фортепіано, в тому числі 56 фірми «Стейнвей». Аби отримати інформацію про наявність вільних класів для занять, на табло (схоже на табло в аеропортах) студенту варто лише прикласти свою карточку та взяти ключ, який люб’язно надає лише одна працівниця. На тому ж табло в кінці дня з’явиться підсумок: хто був найбільш старанним (здача ключа фіксує кількість проведених у репетиторії годин), забув вимкнути світло, залишив на інструменті пляшку від води… Адже частина дверей прозора.
Окрема тема – оснащена величезна бібліотека, читальні зали, а також справжній палац спорту і стадіон з «олімпійським» футбольним полем. На території цього студентського міста розміщені гуртожитки на 5 тисяч місць, підземні паркінги на 2000 авто, готель для гостей, учасників фестивалів, конференцій, конкурсів тощо. По цьому музичному місту курсують безкоштовні електрокари, які обслуговують студентів і педагогів, а його ландшафт доповнюють чудові пам’ятники композиторів-класиків і просто скульптурні групи музикантів, танцівників (Чжендзянська консерваторія має й хореографічний факультет).
Неймовірне враження справив музей музичних інструментів, де зібрані унікальні експонати народного інструментарію Китаю, які існували ще від ХVІ ст. до н.е., та інших країн, а також професійні інструменти, в тому числі країн Європи. Кожен з експонатів підсвічений, і знайомство з ним супроводжується фонограмою його звучання. Керівництво музею попросило киян поповнити їхню колекцію зразком української бандури.
Маючи унікальні можливості для навчання, Чжендзянська консерваторія продовжує традицію залучати фахівців із закордону. За два роки існування вона вже налагодила співпрацю з багатьма музичними закладами Європи, серед яких Королівський музичний коледж Великої Британії, музичні академії Прибалтійського регіону, навчальні заклади всіх країн так званого «Шовкового шляху» (державний культурний проект Китаю).
Спілкуючись із керівництвом консерваторії, висловлюючи захоплення побаченим, запитала: чого ж іще не вистачає? Відповідь була доволі проста: давайте поєднаємо наші можливості із зусиллями ваших педагогів. Й одразу ж було запропоновано постійну роботу в консерваторії нашим педагогам із конкретних фахів.
Висновки можуть бути різними. Наприклад: якщо б наша талановита молодь навчалась у подібних умовах? Адже навіть у тих скромних, що маємо, Національна музична академія України увійшла до «Топ-100» найкращих вишів світу за «виконавськими спеціальностями». Або: чи цінуємо гідно власний унікальний педагогічний потенціал, за яким «полюють» багато країн світу (Китай – це лише один із прикладів)? чи й надалі поповнюватимемо чужі держави своїми талантами і професіоналами, яким створюють достойні умови для праці? Але хто ж тоді передаватиме традиції і досвід новим музичним поколінням України?
Цікаво також чи з’явиться колись мер Києва, який увічнить пам’ять про себе будівництвом бодай одного концертного залу? Та чи усвідомлює держава, яким духовним скарбом володіє і якими талантами багата Україна? Чи розуміє, що саме культура визначає майбутнє Держави?
Леся ОЛІЙНИК, проректор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського з міжнародних зв’язків,
Ганьчжоу–Київ
