Кінець поточного навчального року в житті спільноти викладачів початкової мистецької освіти нашої держави ознаменувався проведенням масштабного соціально-методичного форуму: упродовж 29 травня – 3 червня відбувся Crescendo Atr Forum-2021.
Цьогорічна акція – друге за ліком втілення означеного проєкту. Рік тому його зініціювали Олена Садівнича (авторка та менеджерка проєкту), викладачка-методистка, завідувачка теоретичного відділу КДМШ №39, та Юрій Чекан (науковий куратор), доктор мистецтвознавства, лауреат премії імені Миколи Лисенка, професор кафедри історії світової музики НМАУ імені Петра Чайковського.
До організації та проведення заходу вдруге долучилися Державний науково-методичний центр змісту культурно-мистецької освіти, Київський міський методичний цент закладів культури та навчальних закладів, відділ культури Оболонської в місті Києві державної адміністрації, Дитяча музична школа №39 м. Києва.
Партнерами форуму стали: Київський Національний академічний театр оперети, Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва (Київська опера), Меморіальний музей-квартира Віктора Косенка, інтернет-журнал «Музика» та Асоціація резидентів культури.
Від самого початку Crescendo Atr Forum був зорієнтований на двох провідних учасників освітнього процесу: здобувачів освіти – учнів, та її надавачів – педагогів. Це визначило структуру проєкту. Як і минулого року він розгортався навколо двох ключових акцій: Всеукраїнської учнівської конференції «ARS LONGA» та Міжнародного онлайн-семінару «Початкова мистецька освіта сьогодення: світовий досвід». Кожен із заходів – і конференція, і семінар, – без перебільшення, стали подіями винятковими, розширивши для їх учасників не лише географічні кордони початкової мистецької освіти, а й самі форми її втілення та функціонування, і до певної міри окреслили можливі шляхи розвитку освіти національної. Однак, про все по-черзі.
Отже, ІІ Всеукраїнська учнівська конференція «ARS LONGA». Порядковий номер «друга» у даному випадку має суто формальне значення. По-суті (враховуючи мету, формат, коло учасників та організаторів) це п’ята учнівська конференція, яка від весни 2019 року проходить щопівроку, то у рамках фестивалю сучасної академічної музики «Київ Музик Фест» під назвою «Мистецтво без меж: шлях до науки», то у складі освітньо-методичного проєкту «Crescendo Art Forum».
Безперечно за час свого існування конференція зазнала суттєвих трансформацій. Поставши як захід винятково міський, вона дуже швидко, як не дивно, «завдяки» пандемії і технологіям дистанційного спілкування, набула статусу всеукраїнської. Зокрема, щойно проведений захід, в якому взяли участь 63 учасники, охопив 24 населених пункти нашої держави (від міст-мільйонників до селищ міського типу і сіл) з 16 областей!
Поруч із географічним показником зазнала змін і змістовна складова заходу. Якщо перша конференція обмежилася репрезентацією винятково музичного компонента початкової мистецької освіти, то нинішня п’ята, втягнула у свою орбіту, окрім власне музичної, також образотворчу і театральну сфери.
Зовнішніми атрибутами розростання конференції стало включення до її програми акцій і подій різного мистецького спрямування. Так, образотворче мистецтво було представлене вже традиційною онлайн-виставкою творчих робіт учнів мистецьких шкіл Києва, що демонструвалися у перервах між дискусійними панелями. Цього разу вона була тематичною і мала назву «Косівський передзвін». Проте, поряд із знайомими заходами, оргкомітет запропонував до уваги учасників і кілька новинок. Одна з них – присутність під час засідань графічних ілюстраторів – учнів мистецьких/художніх шкіл столиці та Харкова. Упродовж усієї конференції вони здійснювали замальовки, з яких вже по завершенні Crescendo Art Fotum’у колективними зусиллями буде створено комікс. Не менш хвилюючою подією образотворчого сектору стала творча зустріч-діалог у рамках конференції з театральним художником Єфимом Руахом. Ще одна складова живописної частини форуму – арт-пікнік «Музика природи» у парку «Пуща Водиця», який відвідали не лише учні мистецьких шкіл, а усі, хто має хист до малювання.
Власне театральний напрям конференції репрезентував майстер-клас із творчого розвитку особистості «Рецепт генія» від оперного режисера Євгена Лавренчука. Зустріч із маестро продовжила спілкування, намічене у Мистецькому дискусійному клубі «Crescendo» (ще одному навчально-соціальному проєкті Олени Садівничої), що розпочав свою діяльність у лютому цього року.
Знайшла своє продовження у цьому заході і започаткована восени, під час конференції «Мистецтво без меж: шлях до науки» лінія участі у роботі дискусійних панелей та спілкування з дітьми хедлайнерів. Цього разу у роботі форуму взяли учать вже не композитори, а відомі постаті української музичної культури сучасності: диригент Микола Лисенко, бандурист Володимир Войт, радійник і журналіст Роман Коляда, вже згадуваний театральний художник Єфим Руах.
Проте найяскравішим доказом розширення мистецьких меж самої конференції стали її учасники. Вперше у якості спікерів у заході взяли участь не лише діти, які отримують музичну освіту, а й учні художніх шкіл. І що найцікавіше, ідея синтезу мистецтв особливо виразно проявилася у доповідях саме цих учасників конференції. Хтось репрезентував творчий портрет Леонардо да Вінчі крізь вияв його живописних і музичних зацікавлень, хтось розповідав про процес створення скульптури, в якому відправною точкою стало враження від прослуховування музичного твору, а хтось розглядав особливості пам’ятників композиторам у відповідності до стильових особливостей їхніх творів.
Взагалі конференція дивувала і захоплювала: розмаїттям мистецьких зацікавлень і слухових уподобань дітей, широтою тем і проблематики. Але найбільше втішив рівень учнівської комунікації: у порівнянні з попередніми конференціями цього ж проєтку зросла культура спілкування, відтак значно зменшилася кількість запитань, які ставили спікерам дорослі – науковий куратор, члени оргкомітету, до дискусій під час роботи засідань дедалі активніше почали долучатися хедлайнери. Відзначимо і народження справжніх модераторів: більшість із них не просто оголошували доповідачів та озвучували запитання з чату, а прагнули коментувати почуте, створювати атмосферу і, навіть, дискутували зі спікерами. А відтак, визнаємо беззаперечну результативність конференції і як форми соціальної взаємодії та засобу набуття комунікативних навичок, і як одного із засобів виховання мистецьки освіченого громадянина.
По завершенні учнівської конференції її естафету перейняв міжнародний онлайн-семінар «Початкова мистецька освіта сьогодення: світовий досвід». Упродовж двох днів, 2-3 червня, педагогічна громада прослухала вісім доповідей (шість повідомлень репрезентували музичну складову мистецької освіти, а два виступи – її образотворчий сектор) і познайомилася із формами та видами початкової мистецької освіти у Великобританії, Нідерландах (Соломія Мороз), США (Соломія Мороз, Юліан Китастий, Софія Огородник), Тринідаду і Тобаги (Дебора Мейтленд і Джемел К. Р. Патріс), Канади (Аліна Кузьма, Нестор Микитин), Індії (Парс Фалке) та Норвегії (Ганна Вейц). Таке географічне розмаїття закономірно провокувало уявлення і про розмаїття освітніх систем. Однак думка ця у підсумку виявилася хибною: світовий досвід у сфері мистецтва пропонує нам не так уже й багато варіантів. Спробуємо узагальнити і систематизувати.
Отже, варіант перший і найпоширеніший. В усіх країнах, досвід яких було репрезентовано під час семінару, мистецькі дисципліни є обов’язковою навчальною складовою загальноосвітніх шкіл. Однак із зазначеного зовсім не випливає, що у межах цілої країни кожна із мистецьких галузей – музика, образотворче мистецтво, хореографія тощо – має єдиний чітко окреслений освітній стандарт. Щоразу цей так званий стандарт визначається або на регіональному рівні, або ж (і це найчастіше), безпосередньо на шкільному. В останньому випадку його специфіку зумовлюють два чинники: фінансова спроможність навчального закладу і фаховість конкретного викладача.
Спеціалізована державна школа – явище доволі рідкісне. Із репрезентованого, точно зрозуміло, що така форма мистецької освіти існує в Канаді та Норвегії. Досвід останньої країни вельми цікавий. Так, у Норвегії функціонує 430 (!) державних музичних шкіл, по-одній у кожній міській/сільській комуні. Усі без винятку музичні школи країни характеризуються бездоганною матеріально-технічною базою (приміщення, інструментарій, аксесуари тощо), толерантним ставленням адміністрації до викладацького складу і … абсолютною відсутністю будь-якого стандарту освіти. Норвезькі діти можуть навчатися нефіксовану кількість років (за бажанням), мають один урок на тиждень тривалістю у 20 хвилин, опановують винятково гру на музичному інструменті соло та в ансамблі/оркестрі, не складають іспитів, академічних концертів, технічних заліків, не мають уроків теоретичного циклу і хору. Такий підхід до справи, на думку спікерки українки за походженням Ганни Вейц, зумовлений з одного боку, небажанням держави вкладати більші кошти у розвиток галузі, а з іншого – фокусуванням освіти не на результаті навчання, а на процесі. У підсумку, у норвезьких інструментальних виконавських колективах кількість іноземних музикантів значно перевищує кількість корінних жителів. А проте, такий стан речей у Норвегії, здається, нікого не турбує.
Альтернативою державній початковій освіті є приватні навчальні заклади або приватні уроки (індивідуальна форма навчання, зокрема, є чи не єдиним шляхом отримання початкової музичної освіти в Індії). Такий варіант початкової мистецької освіти присутній в усіх країнах, представлених у ході цьогорічного семінару. І закономірним чинником освітнього стандарту тут є фінансова спроможність батьків учнів. Відтак, загальна картина цілком прогнозована: один урок на тиждень гри на інструменті, можливе колективне музикування і повна відсутність теоретичних дисциплін. І як би не раділи відсутності у закордонні сольфеджіо деякі вітчизняні колеги-інструменталісти, самі спікери, зокрема Соломія Мороз і Ганна Вейц, надавали цьому факту винятково негативну оцінку.
Поруч із традиційними формами мистецької освіти, у ході семінару українським викладачам презентували також і неакадемічні музичні явища. Йдеться про досвід української діаспори в США та жителів країн Карибського басейну – Тринідаду і Тобаги. Так, зокрема, композитор, співак, диригент і бандурист у третьому поколінні Юліан Китастий розповів про щорічний музичний табір для молоді «Кобзарська Січ», що діє від 1979 року в американському Емлентоні. Втілюючи високу місію збереження в мультикультурному середовищі національної традиції, музичний табір, водночас, вирішував і більш практичне завдання – виховував виконавців для Української капели бандуристів Північної Америки імені Тараса Шевченка, а отже, по-суті, виконував роль своєрідного освітньо-мистецького осередка.
Виховання музикантів неакадемічним шляхом, через форми, що відображають національні традиції – особливість мистецької освіти Карибських островів. Як випливало з презентації Дебори Мейтленд і Джемела К. Р. Патріса, функцію освітнього чинника у Тринідаді і Тобазі виконують переважно різноманітні мистецькі фестивалі та форми релігійного музикування. Взаємодія з мистецтвом здійснюється також і через навчальні заклади – загальноосвітні та приватні мистецькі школи (спікери, зокрема, заснували в своїй країні приватну мистецьку студію). Проте і тут музичне виховання тісно пов’язане із національною традицією: в основі навчання – опанування місцевого музичного інструмента – металевого барабана. З-поміж європейського інструментарію перевага надається трубі, саксофону, фортепіано й гітарі – інструментам, що органічно вписуються в джазову інтонаційну практику, імманенту за своєю ґенезою афро-карибському культурному середовищу.
Отож, підсумовуючи вищезазначене, визнаємо: мистецької освіти як цілісної і чітко структурованої системи у зарубіжжі НЕ ІСНУЄ. Так само не існує і системності на тому її рівні, який ми називаємо початковим. Комплексність навчальних предметів, потужна кількість годин, що відводяться на опанування курсу, продуманість навчальних програм і рівень оптимальних результатів навчання – усе це ознаки нашої української мистецької освіти, які визначають її унікальність. Але, визнаємо і неприємне: ця унікальність не є запорукою збереження національних надбань у сфері мистецької освіти. Відтоді як держава скинула зі своїх плечей фінансовий тягар мистецької освіти на об’єднані територіальні громади і надала навчальним закладам право на академічну автономію її (мистецької освіти) майбутнє окреслюється доволі недвозначно. Тож, вочевидь, дуже скоро українська початкова мистецька освіта матиме багато спільного з освітніми явищами США, Канади, Норвегії, а можливо – Індії чи Тринідаду з Тобаго. Сумно і прикро. Через те, що задля інтеграції у світовий культурний простір нам доводиться жертвувати найціннішим, що маємо – національною ідентичністю.
Валентина КУЛИК
