Дарія Андросова – авторка проєкту «Музичне Відродження України», мета якого – повернення Україні, й зокрема Одесі, імен видатних композиторів (часто і теоретиків в одній особі), які влада замовчувала з політичних або інших міркувань, чи однозначно відсторонювала від України, хоча більша й краща частина їхньої спадщини постала саме тут. Здійснення цього проєкту стало можливим завдяки особистісним рисам музикознавиці, дослідниці, педагогині та піаністки високого рівня, котра здатна органічно поєднувати в артистичному акті мистецько-творчі й науково-лекторські вміння заради розкриття славних здобутків української культури.
Дарія Андросова, уроджена Маркова, закінчила Одеську середню спеціалізовану музичну школу імені Петра Столярського і Одеську консерваторію за двома спеціальностями – музикознавиці та піаністки. Ще в школі, а згодом у консерваторії відзначилася виступами на міжнародних і всеукраїнських конкурсах, фестивалях, одночасно демонструючи готовність до науково-дослідницьких відкриттів, – у 25 років (2005) стала кандидаткою мистецтвознавства у класі професора Івана Котляревського (дисертація «Мінімалізм як стиль і принцип музичного мислення»).
Ця зосередженість на новаційному музичному матеріалі (на початку 2000-х мінімалізм не охоплювався програмами академічних навчальних закладів) базувалася на глибокому зацікавленні Дарії Маркової (згодом Андросової) музикою ХХ сторіччя як виконавиці – від гри п’єс Арнольда Шенберга та Антона Веберна до композицій Карлгайнца Штокгаузена. Той інтерес виник завдяки відкритості до музики модерну-авангарду її педагога – професора Юрія Некрасова, який залюбки грав із підопічною твори Пауля Гіндеміта, Джорджа Гершвіна, підтримував звернення до пізніх опусів Олександра Скрябіна і Кароля Шимановського.
У 36 років (2016) Дарія Андросова захистила докторську дисертацію під керівництвом професора Олександра Сокола («Від модерного до постмодерного дискурсу фортепіанного мистецтва ХХ – початку ХХI століть: виконавська специфіка»), присвячену концепції оновлення піанізму на користь злиття здобутків тогочасної фортепіанної школи з накопиченнями салонної, генетично аристократичної музики у виконавській творчості Олександра Срябіна і Глена Гульда. На той час Андросова мала досвід концертування в Україні (Одеса, Київ), поза нею (Німеччина, Бельгія, Польща, Китай), грала традиційний і модерний-авангардний репертуар, також широко звертаючись до українських авторів, пов’язаних із культурою Одеси та українського Півдня.
За рік до захисту докторської, у 2015-му брала участь у фестивалі слов’янської музики в Любліні, на землі Люблінської унії, яка задекларувала національно-етнічну спільність поза релігійно-державними розділеннями. Там виступали мистецькі представники різних слов’янських народів, і репертуар, продемонстрований Дарією Андросовою виявився принадним для слухачів, оскільки показував той український інтелектуалізм та аристократичну вишуканість, яку довго не прийнято було помічати серед здобутків української культури. Цей успіх націлив на подальше формування репертуарного зібрання і наукової тематики, які здатні передавати українську ментальну шляхетність, що зазвичай нівелювалася так званими «народоцентристськими», «прошароварними» узагальненнями офіційного музикознавства радянського періоду.
Після захисту докторської дисертації Андросова певний час приділила набуттю педагогічно-лекторської практики, котра є незамінною у сутності розроблюваного нею проєкту.
І композитором номер один, чия постать лягла в основу її програми, став Вітольд Малішевський, перший ректор Одеської консерваторії. Змушений покинути Одесу з політичних причин у 1921 році, він останні 18 літ життя мешкав у Польщі й тепер вважається польським композитором. А це неісторично і несправедливо, бо три з його чотирьох симфоній були написані в Одесі. Тож Малішевський – український і польський композитор.
У репертуарі Дарії Андросової є твір Вітольда Малішевського, народжений уже в Польщі й названий «Куявська фантазія», що символічно. Адже Куява-Куяба – то назва Києва у дипломатичних документах часів Київської Русі, поряд із якою постала першодержава Польщі Куявія зі столицею Гнєзно. Вона загинула в період католицької експансії з ХІ до ХІІІ століття (Польща-Куявія прийняла православ’я на 30 років раніше Русі в період Нерозділеної церкви).
«Куявську фантазію» створено Малішевським у 1928 році для фортепіано з оркестром. Але існує авторська версія для 2-х фортепіано, якою скористалися виконавиці Дарія Андросова та її колега Ольга Рижова, показавши той твір на концертах ОНМА. Останній раз 1 квітня 2024-го публіка сприйняла його з великим ентузіазмом.
Дарія Володимирівна виконує також п’єсу Малішевського «В салоні». Твір демонструє певні стильові перетини прошопенівського і проскрябінівського типів письма, вже таким поєднанням (порівняйте з аналогічними складовими творів Віктора Косенка!) вияскравлюючи важливі для мистецтва України та Одеси промодерні переваги. Вони витримані у дусі молодого Скрябіна, але відзначені надзвичайно показовими авторськими рисами фактурної поліфонізації, що цілком виявиться у симфоніях Малішевського.
Вітольд Малішевський в Одесі здійснив лише один випуск класу композиції – чотири особи, троє з яких стали видатними майстрами (Микола Вілінський, Олександр Давиденко й Климентій Корчмарьов). Тож не дивно, що згодом у Польщі він виховав генія польської музики ХХ сторіччя Вітольда Лютославського.
У концертах Дарія Андросова представляє надзвичайно поетичну композицію Климентія Корчмарьова «Казка». Твір не був виданий, проте у 1920–1930-ті роки його часто грали в Одеській консерваторії. Мати майбутнього професора Юрія Некрасова Олександра Некрасова (перша в історії жінка, яку прийняли в Новоросійський університет) власноруч переписала ноти з рукопису. Юрій Іванович упродовж життя постійно виконував опус, і Дарія, ще будучи Марковою, «із рук» учителя взяла в роботу п’єсу Кліментія Корчмарьова (за походженням – дворянина з Верхньодніпровська Катеринославської губернії, сьогодні Дніпропетровської області).
Особливе місце в репертуарі Дарії Андросової посідають твори Кароля Шимановського, визнаного в світі геніального польського композитора. Але Шимановський народився в Україні – у родинному маєтку в селі Тимошівці Чигиринського повіту Київської губернії (нині Кам’янський район Черкаської області). Здебільшого там, а також у Єлисаветграді (тепер Кропивницький) він формувався як особистість. (Див., зокрема, видання: Шимановські, Блюменфельди, Нейгаузи: музичні родини на перехресті культур. Колективна монографія / Ред.-упоряд. О. І. Полячок. Кропивницький, 2019. 664 с., іл.)
А у Вікіпедії навіть не згадується про те, що з 1911 до 1919 років композитор періодично мешкав також, окрім Києва, в Одесі та інших містах України. Кароль Шимановський виступав у відомих по Європі салонах Одеси, отримав тут визнання як «третій» після Шопена й Скрябіна піаніст, написав найзначніші твори – Третю симфонію, частину опери «Король Рогер» (польські біографи підкреслюють, що творив «під шум Чорного моря» на дачі Давидових, тобто у чоловіка сестри Петра Чайковського, якому був через тітоньку Пшебишевську дворідним племінником) тощо.
Головне, у музиці Шимановського (як і в інших українських композиторів – Віктора Косенка, Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького та інших) у 1911–1919 роках усталюється вплив Олександра Скрябіна. Але тільки у Кароля Шимановського, як і у самого Скрябіна, оминається в темах-образах не тільки фольклоризм, а й жанровість.
Після приїзду в Польщу 1919-го митець створює фольклористичні композиції (що різко відрізняється від попереднього етапу), однак на основі народних пісень гуралів, жителів Польських Татр, які зберігають до сього дня православ’я і етнічно споріднені з мешканцями Прикарпаття в Україні. Загалом Шимановський прожив в Україні 37 років (1882–1919), а в Польщі – 18 (з 1919 до 1937). Отже, як і щодо Вітольда Малішевського, справедливо говорити, що це український і польський композитор.
Особливим у репертуарі Дарії Андросової є твір Олександра Станка «Паризькі образи». Скрипаль, завідувач кафедри струнних інструментів, друг Юрія Некрасова, Олександр Олександрович написав цикл для фортепіано (сам непогано грав на роялі, мав дочку піаністку) й подарував його Дарії у 1996 році. Цикл звучав у виконанні Андросової у різних аудиторіях в Україні й за кордоном, у тому числі в Німеччині на фестивалі (2003), у Польщі (2015), Китаї (2011) та інших країнах, – і завжди мав успіх.
Окрім названих, у програмі проєкту «Музичне Відродження України» фігурують опуси авторів, походження яких вказує на контакт із культурою України. Таким є Фридерик Ржевський, представник мінімалізму зі США, чиї батьки мають українське коріння.
Аналогічно – твори Джорджа Гершвіна, з яких «Рапсодія у стилі блюз» і Концерт для фортепіано з оркестром F-dur потрапили до репертуарного списку Дарії Андросової ще в юнацькі часи. Також виконуються мініатюри французького автора Івана Вишнеградського, послідовний скрябінізм котрого становить паралель захопленню Скрябіним провідних українських майстрів ХХ сторіччя.
Модерн-авангард мистецької України з його інтелектуалізмом, релігійно-аристократичною вишуканістю тільки в останні десятиліття став виринати на поверхню культурологічних пошуків: Микола Бойченко, Микола Рославець, Володимир Ребіков – то все імена, які не введені до хрестоматійної навчальної літератури. Хоча саме поєднання у їхній діяльності практично-творчого і науково-дослідницького ентузіазму зосереджує увагу на ерудованості митців та інтелектуальній гостроті подання ними мистецьких надбань. А приклад визнання української визначеності спадщини Казимира Малевича як українського і російського художника надихає на зазначення приналежності до української культури Вітольда Малішевського і Кароля Шимановського.
Творчий проєкт Дарії Андросової «Музичне Відродження України», ім’я якої сполучене з тими, кого називають «Золотим фондом нації», акцентує сторони українського ментального мислення, співвідносного з внеском Володимира Вернадського, Анатолія Канарського у національне світобачення через призму вченості-інтелектуалізму, завіщане Петром Могилою і могилянством як культурним вітчизняним скарбом.
Валерія ШУЛЬГІНА, Світлана ШМАН
Фото надані авторками статті
