Роман Рибак – дириґент, лідер і засновник Українського молодого хору, студент Львівської національної музичної академії (симфонічне дириґування) імені Миколи Лисенка. На запрошення Оксани Линів був дириґентом хору в опері Гауке Бергайде «Споглядання муру». Під час світової прем’єри в Україні (2017) Роман Рибак співпрацював з музикантами Львівського органного залу в авторському проєкті XORO | PERFORMANCE – 8 ХОРОВИХ КОНЦЕРТІВ Дмитра Бортнянського зі сучасною хореографією балетмейстера – директора лас-веґаського балетного центру Kelly Roth. Був автором ідеї і режисером перформансу «Три дні заради всіх». Головний дириґент народного хору «Вірую». Автор хорових творів та обробок.

– Романе, колеги-дириґенти на запитання «хто ви?» відповідають: музикант, дириґент. Ким є ти?

– Я – Роман Рибак… Моя історія у цій професії відрізняється попереднім фаховим досвідом, але не суто музичним. Доки мої одногрупники вчилися сім років у музичній школі, я із найкращим другом і командою однодумців ставив вистави у міській церкві. Ми розробляли сценарії, створювали багатоповерхові декорації, костюми, співали в октеті, що супроводжував дійства. Приходили на репетицію о п’ятій вечора і поверталися додому о п’ятій ранку, – буквально ночували посеред роботи над спектаклем, заносили величезну кількість дерев’яних дошок, прибирали їх після репетиції, адже зранку починалася Літургія і в церкві ми не могли залишати декорації.

Моя юність проходила у шаленому темпі: взимку ми складали дошки з горища моєї стайні на сани, везли до церкви і бралися до роботи. За допомогою дрилі, шурупів, цвяхів, тканин, фарб, скотчу наші дошки перетворювались на декорації «Страстей Христових», «Різдвяної вистави», свята Святого Миколая. Розумію, що це був період формування характеру, гартування духу: час, коли ми усвідомили, що бути ентузіастом – це великий дар. Горіти справою, віддаватися процесу – все це риси високого професіоналізму. Зараз розповідати про це приємно й душевно, але тоді то не була кайфова праця. Однак ми займалися ділом, без якого не уявляли життя.

До музичної школи я вступив лише у 9-му класі, й відтоді клас бандури став моїм другим домом. У мене чудові батьки, купили мені гарний інструмент, із яким я виступав на конкурсах, перемагав, виступав у театрі імені Заньковецької у 10-му класі й за рік здобув дуже пристойний рівень гри. Тому я – Роман Рибак, котрий дириґує і музикує, але відчувати себе музикантом трохи дивно. Хіба існує таке відчуття взагалі? В моєму житті радше спрацьовує відчуття самого себе: мені з цим комфортно. Думаю, що коли людина припиняє дириґувати, то втрачає особистість.

– Мені здається, усе залежить від розуміння себе в професії. Коли ти говориш про власні відчуття, складається враження, що необхідно бути справжнім. Для тебе настільки важливий внутрішній комфорт у роботі?

– Твоє запитання описує мої стосунки з професією. Я – інтроверт. Нам притаманне глибоке занурення у процес. Я люблю багато думати, важко сказати, скільки часу минає у розмислах про дириґування. Адже ми дириґуємо не руками, якщо ти розумієш про що я. Ми орудуємо собою у професії. Диригування потребує повного самозречення. Важко пояснити ситуацію, коли визнані інструменталісти, знаючи технічні нюанси твору, можливості інструментів, відігравши перед тим із колективом не один десяток концертів, ставали за пульт видатних оркестрів, наприклад Віденського філармонійного, здіймали руки і …нічого, абсолютно нічого не відбувалося!

Коли дивлюсь на актора і бачу, що у нього приклеєний ніс, – мені стає, як мінімум, нецікаво, а як максимум – обурливо. Зрештою, що ти називаєш комфортом? Для мене байдужа зручність, – йдеться про те, що відповідає мені самому: я не хочу бути кимось іншим, а лише тим, ким є. Якщо гармонія у якомусь епізоді симфонії мене торкає і я переживаю спектр емоцій, котрий ця музика пропонує, то відчуваю великий комфорт. Якщо ти звеш комфортом ледь триматись на ногах після репетиції, зазнавати реального (!) фізичного болю під час дириґування, то я це визначу як чесне ставлення до професії.

Щодо справжності – не знаю. Я багато разів ловив себе на обіцянках працювати не на повну силу, хоча б на 75% (дуже важко відновлюватись, плюс навчання й дириґування у класі). І в такі моменти бачив, як мої хори плавно «спускались» у режим нейтральної передачі, після чого «мотору» не залишалося. Не можна потім підкласти дрова, аби вогонь горів: дириґенти-лідери завжди мусять мати з собою додаткову «каністру палива». Наше місце у музиці – бути донором живої енергії для партитури й людей, які зараз її виконують, і слухачів, котрі її сприймають.

– «Дириґент-лідер». Це словосполучення я вперше побачила на афіші «XORO | PERFORMANCE» в Органному залі. Можеш його пояснити?

– Це вимушена тавтологія: дириґент – за промовчанням лідер. Що робить лідер? Бере відповідальність за процеси на себе. Але думаю і бачу, що начальником бути невигідно: ми диригуємо не тактами, вартостями чи метро-ритмом, а пов’язані з людьми, разом із якими творимо музику. Світ змінився – alla Тосканіні не терпіли би зараз у жодному хорі чи оркестрі. Це непродуктивна позиція: підтримую професора Преображенського: «…ласкою, тільки ласкою – єдиний спосіб спілкуватися з людьми…» Адже одне й те саме зауваження можна вимовити по-різному.

– Романе, все, що ти раніше сказав, стосувалося емоцій. А чим є музика для тебе?

– Музики немає, не існує. Реальні лише люди, які її виконують і дарують себе, свою енергію, аби вона жила. Звучить магічно, але я так відчуваю. Композитор помер і забрав у могилу секрет твору. Тому Музика – те, що ми їй можемо дати. У цьому краса інтерпретаційного процесу: симфонія ніколи не виконується однаково. Це – запорука того, що музика житиме вічно.

Людська енергія творить дива, адже вона проникає у кожного. Це універсальний комутатор між усім живим. Так само як тварини спілкуються запахами, кольорами, люди, попри мову й культуру, «розмовляють енергією».

– Дириґенти дириґують енергією?

– Абсолютно. Ти помічала, що дириґент, наче маляр, може «пофарбувати» повітря концертної зали. Він здатен зупинити час, спровокувати вибух емоцій, енергетичне цунамі, а може зробити так, що стане душно, повітря немов застигне й усі дружно відчують кисневе голодування.

Це й відрізняє митця від ремісника: градус активності й укорінення образу в особистість. Коли Роман Рибак (вказує на себе) був недостатньо готовий до уроку, його професорка Тетяна Лисенко нагадувала, що схемам можна навчити і дівчат із бухгалтерії. Гарна мотивація, правда? (Усміхається.) На жаль, Тетяна Станіславівна ще не має такого офіційного звання… Але для мене – вона захистилась уже кільканадцять разів. Називаю її не інакше як професоркою, це вияв моєї великої поваги до людини, котра вкладає у мене стільки власного ресурсу.

– Поговорімо про теорію. Що для тебе гармонія твору?

– Мій перший дотик до домінантсептакорду відбувся, коли вчителька заграла його на бандурі. Я щось читав, вона торкнула струни й мені перехопило подих. Просив повторити ще кілька разів. Це мій цінний спогад.

Музика – вид мови, тому гадаю, що гармонія демонструє рівень складності композиторського висловлювання. Комунікація буває різна: побутова, драматична, емоційна. Так от її рівень порівняний із гармонією – продуманістю, глибиною тощо.

– Романе, а що ж робити з поліфонією, формою? Чи відчуття верховодять над усім?

– Вчити і знати. Перелічені предмети – це інструменти для здобуття професії. Так, звісно, вивчати партитури легше, коли ти знаєш «конструкційну карту», – це інженерний погляд на музику, цокольний поверх. І кожен сантиметр тієї будівлі збудований на особистості. Вище себе не стрибнеш, тому досвід вважаю найціннішим фактором, який ніколи «не продають оптом», а завжди поштучно. Життєва мудрість завжди стає у пригоді: композитори ніколи не писали музику, яка б не була їхнім віддзеркаленням, психологічно не відповідала би їм. Щоразу, коли диригуєш, неодмінно приміряєш на себе цей невидимий грим, ставиш своє Я в обставини партитури (за Станіславським) і намагаєшся оживити емоції, людей, їхні перемоги, поразки, стратегії. Важливо зрозуміти, що вони означають для тебе, і «дати їм власне прізвище».

Якщо ти чудово знаєш тональний план, види поліфонічних розгортань, особливості форми, але не заповнюєш шви між опорними точками професії собою, «внутрішнім» Я, тебе відносить до теоретизування. Із живим дириґуванням воно має мало спільного. Я не хочу бачити паспортні дані на сцені, виконавця зі вступами у руках –повністю схиляюсь перед людиною з образом на обличчі, коли не видно Романа Рибака, а тільки оголену душу. В цьому плані дириґування – харизматичне й еротичне дійство.

Зв’язок дириґента і музикантів направду інтимний. Наприклад, ніколи не забуду, як на репетиції Другої симфонії Бетховена у вступі другий фаґот був таким чутливим, що відчував кожен міліметр мого жесту. Це неймовірне переживання!

Я розповів про дириґентську інтерпретацію, але, очевидно, існує ще і бачення музикантів оркестру. Вони тебе наче читають, випробовують: чи розумієте ви однаково гармонічний образ, адже в хорі чи оркестрі – велика кількість учасників із різним досвідом, освітою, генами. Все це приводить до думки, що дириґент – це спільний знаменник, філософський об’єднувач.

– Гадаєш віддаватися процесу – талант?

– Це означає забути на момент концерту чи репетиції про себе. В училищі з Людмилою Геннадіївною Капустіною жартували, що час на сцені музикантам слід повертати назад: нас там не було, був пережитий образ. Інакше це можна пояснити так: ти вмираєш разом з Абіґайль, Травіатою, правиш тризну в реквіємах Верді, Моцарта, божеволієш із Жизеллю, стаєш і Трістаном, і Ізольдою. Твоя особистість має випромінювати ці образи – таку багату кількість різних масок.

Дириґування вчить смиренню: я працюю дириґентом уже шостий рік і щоразу, коли йду на репетицію, не знаю якою вона буде. Специфіка мистецтва в тому, що завжди трапляється безліч комбінацій, передбачити які неможливо.

– Помітила неординарне розмалювання у твоєму блокноті…

– Це партитура Меси Россіні. На обкладинці – акриловий текстурний лак, золотий і срібний барвники. Я прагну зріднитися з партитурою, а це вдається, коли вона красива: для мене краса речі є надважливою. Тому беру лак, чорнила, срібний пісок і малюю те, що для мене ця музика означає. Потім легше знайти партитуру серед інших – знаєш що і де намальовано.

– Уперше таке бачу! Подобається, що малюнок об’ємний – великі мазки. Подібне відчуття краси часто називають нарцисизмом, кажуть, що воно зайве та надмірне. Як ти ставишся до цього?

– У мистецтві немає «не-нарцисів». Мистецькі заклади заповнені ними. Йдеться про золоту середину: мій нарцисизм – це глибока увага до прекрасного в архітектурі (завжди ходжу Львовом зі здійнятими очима), в одязі (люблю натуральні тканини, приємні на дотик, – тактильні відчуття для мене дуже значущі), в партитурах, годинниках (маю колекцію механічних кишенькових годинників, бо відчуваю, що вони таки справді живі). Друкую партитури на бежевому папері, який удвічі дорожчий, бо так насправді приємніше. Я чимало часу проводжу з цими речами – для мене красиве означає енергетичне, наповнене.

Водночас нарцисизм може ставати кричуще токсичним: постійне приниження інших, хамська поведінка в дириґуванні, роздуте еґо, – біля таких людей важко і дихати, і грати. Реагуючи на фідбеки, слід розуміти структуру: люди постійно говорять зі своєї карти (один із постулатів нейролінгвістичного програмування), реакції будуть завжди, і треба бути вдячним їм за зворотний зв’язок, а чинити як із їжею – споживати чисте й свіже.

– Яка твоя кінцева мета?

– Ти про пункт призначення? Твоє запитання розумію як «чи існує доля?» У моєму розумінні кінцева мета вже визначена. І, попри це, людина – не безвольна маріонетка. Це як рух поїздів: певний наш вчинок вмикає стрілку, тобто ми можемо впливати на хід подій. Думаю, тема ця – генетична, поряд із талантом, культурою. У мені є все для того, щоб стати видатним дириґентом. Разом із тим я обережно ставлюсь до свого призначення, бо у моєму житті воно кілька разів змінювалась і, як виявилось, на краще. Я люблю переживати складні образи та емоції – це мій стан потоку, туди йде моя енергія і повертається назад. Переживати Складні Емоції – напишеш усе з великої літери. У всякому разі життя – це процес із проміжними етапами. Гадаю, що Всесвіт може готувати нам набагато більше, ніж ми, логічно налаштовані, збаламучені попереднім досвідом, здатні уявити.

– Романе, на що ти готовий піти, аби отримати бажане?

– Періодично нагадую собі, що колись обов’язково помру. А якщо людина живе з відчуттям momento mori, то телефонувати, домовлятися, організовувати – питань не виникає. Ти, по суті, стаєш безстрашним, тому що знаєш про кінець. Світ сьогодні заперечує сам факт смерті, а померлих вважає невдахами, котрі так і не досягнуть успіху. Я уже зробив багато, мої дії сміливі, я достатньо чув слово «ні», причому в різних формах. Одним людям я дуже подобаюсь, іншим – навпаки. Це вчить не забарвлювати «ні», «так» у позитивне чи негативне, – воно просто таке, як є. Я підтримую думку, що найбільший ворог і друг – у дзеркалі. Інші обставини мало що означають.

– У твоїх соцмережах з’явилось лоґо: «пір’їна павича під обрисом планети». Хто автор вислову і що це для тебе?

– Дуже хотів власне лоґо! І зробив! (Сміється.) Пощастило взяти Pro-версію Канви на місяць; воно стало таким рідним для мене. В Індії павич – символ щастя, мудрості й достатку, а Земля над пір’їною – моє відчуття себе. Я людина Світу, його громадянин. Узагалі люблю створювати лоґо: якщо відкрити мою стрічку в Telegram, то всі мої три хори – Український молодий хор, Народний хор «Вірую» і Ряснянський молодий хор – мають свій лоґотип. Це вкотре доводить: для дириґування замало бути музикантом – треба вміти багато чого.

– Із твоїх слів у мене вимальовується певний образ дириґента. Дириґування – це покликання, місія чи одна із «ремісничих» професій?

– Складне запитання. Місія і покликання – доволі пафосно, реміснича – девальвація. Коли йдеться про висококласних професіоналів, то маємо на увазі таких, як, наприклад, Линів чи Петренко. Кирило Петренко вмирає і радіє у музиці. Оксана Линів також дуже гостро відчуває, віддається творчості й горить. Гадаю, усе залежить від величини особистості, – консерваторія не обіцяла випустити Вас Караяном. Стефану Турчаку аплодував весь світ не через факт його дириґентського диплома, а тому, що він був Стефаном Турчаком. Дириґування – це дар у широкому й вузькому елітарному розумінні.

Диригування потребує вродженого таланту й праці, яка б показала його у найкращому світлі. Не люблю питань «або-або» – тут складніше: без ремесла ми отримаємо людину, яка мало контролює процес, покладається лише на завчену техніку і «кульгає» на одну ногу, тому що наша професія – це постійний аналіз технічного й чуттєвого, дириґентова «зрозумілість» – вагоме професійне надбання.

Без покликання, генетичного підґрунтя, характерних рис професіоналізм стає плитким і застійним. Азіатські піаністи давно вже показують найкращі результати у швидкості виконання. Ремесло перевершує очікування, на іншій шальці – втрата образу й енергетична тьмяність.

Мій образ дириґента – це знеособлення в процесі виконання, що є рівносильним вкоріненню у музичний образ. Парадоксально: душа, що страждає, – оголений нерв поряд ыз структурою й управлінням.

Розмову вела Христина ОНИСЬКІВ