З огляду на сучасні тенденції розвитку музично-драматичного мистецтва в Україні доходимо висновку: в українській музичній культурі настала прагматична доба професійних співаків, виконавців-інструменталістів і, мабуть, найважливіше, креативних режисерів

Цю тезу яскраво підтверджує арт-проект Діно Модаффері Кондо (Італія) і Міжнародної асоціації АGMD (Асоціація-агенція «Музика Завтра»), що відбувся в Києві 11 квітня за сприяння Посольства Італії в Україні з циклу «Європейське бароко» за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата» під орудою народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерія Матюхіна.
Колектив шанований в Україні і за кордоном. У репертуарі «Київської камерати» – велика кількість творів світової та української класики різних стилів, жанрів, епох, які колектив охоче дарує європейським та українським поціновувачам справжнього мистецтва.

От і цього вечора поважні музиканти подарували щасливим слухачам прекрасну музику доби європейського бароко.

Так, бурхливими оплесками відзначила публіка майстерне прочитання Аліною Грегуль і «Київською камератою» на чолі з її художнім керівником і головним диригентом Валерієм Матюхіним Концерту № 5 для фортепіано та струнних фа мінор Йоганна Себастьяна Баха. Чудово й невимушено прозвучав Концерт № 5 для фортепіано та струнних ре мажор Томмазо Джордані у виконанні Анни Поліщук. Оркестранти Ірина Онещак та Андрій Тучапець майстерно зіграли Концерт для двох альтів і струнних Георга Філіпа Телемана, підтвердивши реноме Національного ансамблю солістів «Київська камерата».

У першому відділенні концерту народний артист України Олександр Василенко з-поміж інших виконав невелику, але прекрасну арієту неаполітанського композитора Томмазо Джордані «Caro mio ben», підготувавши публіку до найважливішої частини вечора. А саме – до першого в столиці виконання з оркестром найвідомішої і найвдалішої опери Джованні Баттісти Перголезі «Служниця-панянка», створеної 1733 року.

Як відомо, це одна з перших комічних опер, написаних як інтермецо для основної опери.
Інтермедія, інтерлюдія або інтермецо (італ. іntermezzo) – це короткі музичні, музично-драматичні чи пантомімічно-хореографічні сценки та вистави комедійного жанру, що виникли в Італії і ставилися між діями основної вистави, здебільшого трагедії чи опери-seria. В основу їхнього сюжету було покладено буфонну історію із буденного життя.

Відповідно й мелодичний склад іntermezzo був простим, веселим, легким для сприйняття.
Музична форма комічної опери – це, переважно, мозаїка з маленьких тематичних ліній, побудованих на народнопісенних інтонаціях, що перекликаються між солістами та оркестром. Завдяки вдалому музичному матеріалу жанр комічної опери швидко ввійшов до репертуару європейських театрів і мав популярність у публіки. Такі іntermezzo із жвавим і стрімким розвитком сюжету, як це обумовлював короткий проміжок часу, впродовж якого відбувалися їхні демонстрації (наприклад, під час антракту опери-seria), були насичені жартами й пустощами і стали справжньою розвагою для публіки.

Одна з перших опер-buffa «Служниця-панянка» Джованні Перголезі створена на текст Дженнаріо Федеріко в першій чверті XVIII століття, як intermezzo для його ж трьохактної опери-seria «Гордий полонений». Тому цей одноактний твір, який складається з двох сцен-інтермедій навіть не передбачав увертюри. В «Служниці-панянці» лише три дійові особи, причому одна з них – актор-мім без вокальної партії, наділений лише пластичними засобами виразності. Ця особливість збагачує сюжет вистави комічністю.

Джованні Перголезі помер 1736 року 26-річним. Композитор, сам не знаючи того, заклав підвалини нового жанру комічної опери в Європі. Адже постановка італійською трупою «Служниці-панянки» в Парижі в 1752 році стала причиною багаторічної полеміки, яка ввійшла в історію європейської музики під назвою «війни буфонів».

Так, відомі французькі композитори Жан Батіст Люллі та Жан Філіп Рамо дотримувалися консервативних поглядів, уважаючи комічні опери не вартими уваги, і тому не сприймали нові сентенції просвітителів Жана-Жака Руссо й Дені Дідро, які жваво підтримали прогресивні вектори розвитку жанру опери-buffa в європейському музичному театрі.
Жан-Жак Руссо власним коштом підготував перше видання опери Перголезі у Франції. У середині ХVIII століття з-під пера дванадцятирічного генія Вольфганга Амадея Моцарта, натхненого першою французькою оперою-buffa Руссо «Сільський чаклун», вийшла одноактна опера «Бастьєн і Бастьєна (Пастух і Пастушка)». Так упевнено ввійшов у театральну культуру Європи новий жанр опери-buffa. До речі, згодом у Франції неабиякої популярності набула вставна балетна сцена в останній дії опери «Фауст» Шарля Гуно, написана і поставлена в середині ХІХ століття.

Тим часом в Україні провідні діячі культури доби українського бароко XVIII століття – Андрій Рачинський, Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевський, Гавриїл Головня – були добре обізнані з тенденціями розвитку музично-драматичної культури Європи. Тому паралельно з європейською екзистенцією нового жанру опери-buffa у стінах одного з найдавніших навчальних закладів східної Європи Києво-Могилянської академії набула неабиякого розвитку інтермедійна складова «шкільного театру». Так, між діями основної вистави, яку ставили вихованці у рамках вивчення предметів поетики й риторики за п’єсами серйозного релігійно-політичного змісту, написаними викладачами, також грали невеликі сценки-інтермедії, авторами яких і були переважно вихованці академії.

Варто зауважити, що принципи інтеграції до основної вистави інтермецо знайшли своє відображення також у слов`янських народних лялькових театрах, а саме в українському «вертепі», польській «шопці», білоруській «батлєйці» та інших.

А тепер режисер-постановник проекту, лауреат міжнародних конкурсів, заслужена артистка естрадного мистецтва України Аліна Грегуль запропонувала популярний нині в Європі тренд, що полягає у сучасному прогресивному і новаторському переосмисленні барокового сюжету опери Джованні Баттісти Перголезі, розрахований на широку аудиторію. Таке втілення барокової опери перегукується із новаторством самого Перголезі та водночас викликає жваву цікавість у сучасних слухачів як молодого, так і старшого покоління.

Новітніми засобами режисер прокладає місток від сьогодення у світ класичної музики європейського бароко, яка й досі не втратила популярності. Цей спосіб мислення Аліни Грегуль направлений, передусім, на задоволення запитів сучасної молоді. Адже свого часу мелодії опери «Служниця-панянка» співали на вулицях італійських міст їхні численні мешканці.

Сміливі новації у сучасній режисурі сприяють прищепленню молоді любові й інтересу до найкращих зразків музичного мистецтва. Таке тлумачення барокового сюжету вкотре підкреслює невичерпність, значущість і актуальність класичної гомофонно-гармонічної фактури й мелодій, побудованих на фольклорних інтонаціях, а також інших засобів виразності у справі формування музичного смаку.

Загалом сучасна версія постановки давньої опери, на нашу думку, є спробою наблизити класичну музику до нинішньої молоді, збагатити її світогляд. А старшому поколінню надано можливість укотре насолодитися чудовим твором і позитивними емоціями та бути обізнаним із сучасними тенденціями європейської оперної режисури.

Режисер-постановник цілеспрямовано переносить дію опери в сучасну Італію, до одного з офісів заможного підприємця і директора компанії Уберто. Його секретарка Серпіна прагне завоювати серце Уберто і одружитися з ним. Для втілення задуму вона підмовляє особистого водія Уберто сеньйора Веспоне (роль якого, за задумом композитора, не передбачає вокальної партії) вдати із себе її нареченого. Секретарка, яка за допомогою водія Веспоне стане господинею, обіцяє йому посаду другого директора компанії.

Веспоне погоджується. Переодягнувшись у військового, він навіть удає, що погрожує Уберто, сам його побоюючись. Уберто через ревнощі погоджується одружитися із секретаркою Серпіною, А Веспоне врешті-решт посідає посаду директора компанії.
Вистава йшла італійською. Це створило певну складність для сприйняття. Однак майстерна гра акторів, злагоджене звучання оркестру дали можливість публіці відчути справжні принади жанру комічної опери. Швидкий і зрозумілий розвиток сюжету викликав у слухачів чимало яскравих емоцій. Технічне виконання арій і речитативів співачкою Валерією Туліс доповнило образ головної героїні вистави секретарки Серпіни переконливою пластикою актриси. Неозброєним оком було помітно, що співачка, взявши до репертуару роль Серпіни, глибоко прониклася образом і майстерно передала її цілеспрямований характер і веселу вдачу.

Чимало комічності у зовнішності, тембральному забарвленні голосу, манері акторської гри, як того вимагає жанр, надав образу роздратованого бізнесмена, директора компанії Уберто, котрому вчасно не подали каву, – талановитий співак Павло Денисенко. Його природний, насичений тембр голосу в поєднанні з ніжним, легким, приємним, політним сопрано Валерії Туліс створили незабутнє враження і донесли до слухачів задум режисера та створили позитивну атмосферу й гарний настрій у доволі тривожну пору, що переживає тепер Україна.

Ефектну жестикуляцію, міміку всіх трьох акторів, у тому числі Веспоне у виконанні народного артиста України Олександра Василенка, публіка сприймала оплесками. Акторові вдалося передати байдуже ставлення свого персонажа до сеньйора Уберто.
Чудовою ансамблевістю позначився клавірний супровід речитативів до опери «Служниця-панянка» у виконанні лауреата міжнародних і всеукраїнських конкурсів, заслуженої артистки естрадного мистецтва України Ірини Шестеренко.

Віртуозною грою музикантів, чудовою сценічною майстерністю акторів захоплювалися вдячні слухачі, які до того ж мали нагоду познайомитись із оригінальними роботами відомих майстрів пензля родини Чебикіних під час експозиції, розгорнутій у приміщенні Національної академії мистецтв, присвяченій 70-річчю від дня народження президента, академіка НАМУ Андрія Чебикіна. Організатори й виконавці мистецького проекту приєднуються до численних привітань панові Чебикіну і в дарунок просять прийняти чудовий музичний вечір барокової музики.

На шляху до європейського майбутнього України київські майстри сцени здійснили помітний крок на сцені ошатної зали Національної академії мистецтв, яка цими днями відзначає своє 20-річчя. Водночас імена і майстерність виконавців, які дарували слухачам свій талант упродовж вечора, відомі не лише в Україні, але й далеко за її межами.

Володимир МУДРИК,
завідувач Музею-квартири композитора Віктора Косенка

На головному фото – Джованні Перголезі