1 травня святкує славний ювілей Іван-Ярослав Дмитрович Гамкало. Він – особлива постать у культурно-мистецькому світі України: народний артист України, відомий оперний і симфонічний диригент, знаний музикознавець, музично-громадський діяч, фольклорист, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України, член Європейської академії музичного театру (Відень) і трьох національних творчих спілок України

Багатовекторна особистість митця поєднала в собі кілька іпостасей: яскравого диригента, науковця, музично-громадського діяча, дослідника й популяризатора як національної української спадщини, так і світових музичних шедеврів, людини широких енциклопедичних знань, якими він ділиться з усіма охочими, а найголовніше – негаласливого патріота, котрий уболіває за долю українців, рідну мову та культуру. Вільно володіючи кількома мовами (польською, німецькою, російською та зі словником чеською і англійською), Іван Дмитрович власним прикладом доводить потребу спілкування рідною українською, ратуючи за збереження мови, культури й духовних надбань нації. У період широкомасштабної війни з російськими окупантами його робота над виданням і популяризацією зразків національного фольклору є прикладом патріотичного служіння своєму народу.

Різнобічні здібності митець успадкував від батьків – Дмитра Костянтиновича та Мальвіни Григорівни Гамкалів, а також дідів і прадідів Гамкалів і Заборських (по лінії матері). Вони були працьовитими галицькими хліборобами-трудівниками, щедро наділеними творчими, зокрема й музичними, талантами.

Народився майбутній диригент у музичній селянській родині 1 травня 1939 року в селі Городище Королівське на Львівщині. На той час ця територія Бібрського повіту Львівського воєводства належала Польщі, пізніше відійшла до України.

Івана-Ярослава із колиски оточував спів народних пісень, любов до яких він проніс крізь усе життя. Насамперед цьому сприяла співоча традиція кількох поколінь родини. Прадід Кондрат Юськів, батько бабуні Олени, хоч за фахом був столяром, але, крім заняття господарством, найбільшу радість отримував під час дякування у церкві. Його традицію підхопив зять Григорій Заборський, батько матері Мальвіни, кравець за освітою, який пройшов Першу світову війну полковим кравцем австрійської армії, а за покликанням був керівником церковного хору та півчим.

Не володіючи музичною грамотою, але маючи гарний тенор, добрий слух і музичну пам’ять, на початку ХХ століття він навчався співу в професійного хорового диригента і дяка Григорія Гірського (1867–1946), який закінчив дяківсько-хорову школу отця Йосипа Вітошинського у селі Денисові на Тернопільщині. Працюючи у селі, Григорій Гірський організував чотириголосний хор, який співав у церкві, а згодом виконував і народні пісні, твори Миколи Лисенка й галицьких композиторів.

Бабусин брат Андрій Юськів, «цуґфірер» австрійської армії, перебуваючи у російському полоні в Ростові-на-Дону, співав тенором в українському театрі, звідки привіз мелодію шедевра Петра Ніщинського «Закувала та сива зозуля», яку часто наспівував, а згодом, як офіцер УГА, пройшов із нею аж до Києва.

Мамин брат Степан Заборський, навчаючись у гімназії Володимира Великого у Рогатині, знав музичну грамоту й керував учнівським хором. Закінчивши учительську семінарію у Любліні, отримав посаду вчителя на теренах Польщі завдяки тому, що міг у школі навчати співу та керувати хором. Під час літніх канікул поповнював знання теорії та гармонії на курсах у кременецькому ліцеї.

Бабуня Олена, мама Мальвіна й тітка Марія мали сопрано красивого тембру, тонкий музичний слух і прекрасну пам’ять, знали та співали багато пісень. Музичну сімейну традицію продовжила й молодша сестра Стефанія. Спів у родині звучав на Різдвяні свята, Водохреще, Великдень, храмові свята, іменинах, при домашній праці.

Село тоді було багатолюдним. Молодь, особливо теплими місячними вечорами, часто збиралась на гуртові співи. На лавчині під парканом юрмилися школярі, доносилися голоси парубків, які, прогулюючись селом, доповнювали піснею поетичну атмосферу літнього повечір’я. Зимою хлопці та юнаки колядували, водили Козу й Маланку, ходили з вертепом. На Водохреще дівчата щедрували, на Великдень виконували гаївки.

Звучала народна пісня і у виконанні хору початкової школи, яким керував володар красивого баритона, вчитель Роман Кокот. Його голос запам’ятався, коли він виводив у церкві соло «Вірую» та «Гетьмани, гетьмани» Миколи Лисенка у хаті священника. Оскільки шкільний колектив щороку брав участь у районних олімпіадах у Ходорові, то на одній з них із сольним номером виступив і вчитель. Звичайно, потім він потрапив на обласну та республіканську олімпіади й згодом йому запропонували вступити в консерваторію. По закінченні вишу Роман Кокот став вокальним педагогом, і коли студент Іван Гамкало навчався на відділенні хорового диригування, то давнішній керівник шкільного хору займався з ним постановкою голосу.

Після реорганізації початкової школи у семирічку Трохим Слободян, який освіту здобув ще за австрійських часів, викладав німецьку мову, співи та хор. Коли хор виступав у сільському клубі, то учневі Іванкові Гамкалу доручали декламування віршів і виконання на скрипці якогось народного танка чи пісні. Тоді вчитель довіряв йому свою фабричну скрипку, бо Іванова була саморобною.

Багатогранність особистості Івана Гамкала проявилася ще в дитячі та юнацькі роки – любов до музики та поезії завжди поєднувалася з жагою малювати. Краса природи надихала на створення власних музичних, поетичних і живописних робіт. Професійні художники, побачивши намальований хлопцем сільський пейзаж із зображенням храму, пропонували йому вчитися в художньому училищі. Та музика перемогла!

Ще будучи учнем сільської школи, хлопець співав у хорі, самостійно опанував нотну грамоту і гру на скрипці, яку сам собі змайстрував. Музичний та артистичний таланти Іван-Ярослав показував на шкільній, клубній та інших сільських сценах як скрипаль, декламатор і співак.

По закінченні 8 класу Ходорівської районної школи майбутній диригент вступив у 1954 році до Львівського музично-педагогічного училища імені Філарета Колесси. Там він займався грою на скрипці в класі Р. Саєнка, технікою диригування – у І. Небожинського, співав у мішаному та чоловічому хорах і грав в оркестрі народних інструментів під орудою М. Радушкіна. Крім того, маючи гарний голос, юнак співав у чоловічому хорі «Гомін» при Львівській консерваторії, капелі працівників зв’язку, з якою вперше відвідав Київ, а також додатковому хорі Львівського оперного театру (1956–1958 роки).

Проявляючи неабиякі композиторські здібності, Іван Гамкало писав хорові твори та солоспіви, які завжди успішно виконувалися в концертах училища. А літературний музично-критичний дар спонукав до друкування статей про українських композиторів у місцевій молодіжній газеті.

Закінчивши з відзнакою музично-педагогічне училище у 1958-му Іван Дмитрович став студентом Львівської державної консерваторії (тепер Львівська національна музична академія) імені Миколи Лисенка, де опановував хорове диригування в класі Володимира Василевича. Тут почалося справжнє становлення Івана Гамкала як професійного диригента і формування його як яскравої особистості.

У 1959 році талановитого студента зарахували у штат Львівського оперного театру імені Івана Франка на посаду суфлера. Він отримав можливість вивчити партитури більшості опер із репертуару. Також молодий музикант виконував обов’язки диригента-асистента оркестру.

1961 року Гамкала перевели до класу оперно-симфонічного диригування професора Миколи Колесси (студентом якого був і Стефан Турчак – майбутній головний диригент Київського оперного театру імені Тараса Шевченка, народний артист України). У ті ж роки у Львівській консерваторії навчалися й інші майбутні видатні діячі українського мистецтва: Мирослав Скорик, Ігор Лацанич, Тарас Микитка, Всеволод Задерацький, Андрій Кушніренко. Усіх їх об’єднували жага до отримання музичних знань і зацікавлення культурно-мистецьким життям Львова.

Творчому розвитку Івана Гамкала посприяли й інші викладачі консерваторії – Станіслав Людкевич, Роман Сімович, Анатолій Кос-Анатольський, Іларіон Гриневецький, Арсеній Котляревський, які заклали міцний фундамент музичного професіоналізму й широкого світогляду вихованця.

Зі здобуттям технічних навичок юний диригент наслідував виконавську манеру вчителя – Миколи Колесси, набував уміння тонко відчувати оркестр і вести його за собою, точно передавати стиль та образний характер виконуваних творів, вникати в найтонші нюанси оркестрової фактури для передачі композиторського задуму. Він освоював широкий класичний оркестровий та оперний репертуар, відшліфовуючи професійну майстерність.

30 вересня 1962 року відбувся диригентський дебют Івана Гамкала у Львівській опері. Після першого успішного виконання «Наталки Полтавки» Миколи Лисенка Івана Дмитровича закріпили диригентом цієї вистави. Молодий маестро гастролював з оперним театром у Києві, Москві, Запоріжжі, Миколаєві, Чернівцях, Івано-Франківську та інших містах.

У 1963-му Гамкало закінчив із відзнакою консерваторію, диригуючи оперу Джузеппе Верді «Травіата», й був направлений у Дрогобицький обласний муздрамтеатр завідувачем музичної частини та диригентом. Там молодий керівник не тільки диригував виставами, а й писав для них музику! Гастролі з театром по Україні давали велику творчу й організаційну практику.

Крім того, музиканта запросили на викладацьку роботу до Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та музичного училища. Так зростав професійний досвід митця як диригента і педагога.

Проте Івану Дмитровичу хотілося втілити свою мрію – повернутися до оперного театру. Після його участі в Першій республіканській нараді театральної молоді та візиту на одну з прем’єр у Дрогобицькому театрі інспекторів Міністерства культури Гамкала направили на стажування до Київського державного театру опери і балету імені Тараса Шевченка. Його творчим куратором став народний артист срср Костянтин Сімеонов, який тоді працював над постановкою опери Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова» і залучив свого підопічного до цієї роботи.

20 травня 1966 року відбувся дебют Івана Гамкала на сцені Київського оперного театру: йому випала честь диригувати оперу Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький». Диригент проявив себе як темпераментний, чутливий, вимогливий під час репетицій, націлений на розкриття драматургії музичного твору митець. Він показав уміння передати гнучкість композиційних форм і стрункість будови опери, зосередити увагу на завданнях оркестру, хору й солістів.

14 вересня того ж року пройшла прем’єра першої самостійної постановки Івана Гамкала – опери Джузеппе Верді «Травіата» (разом з режисеркою Іриною Молостовою, художником Федором Ніродом і хормейстером Левом Венедиктовим). Водночас маестро співпрацював разом зі студентським товаришем Стефаном Турчаком над постановками опер «Отелло» Джузеппе Верді та «Милана» Георгія Майбороди.

На початку 1968-го Іван Гамкало був направлений Міністерством культури України в Донецьк. Керуючи оркестром Донецької державної філармонії, молодий диригент створив велику кількість концертних програм із творів зарубіжної та національної класики, виступав у Києві, Львові, Луганську, Запоріжжі, Ялті, Чернівцях, Ужгороді, Хмельницькому, Івано-Франківську, містах Донеччини.

Завдяки диригенту-ентузіасту Донецький симфонічний оркестр піднявся на якісно новий творчий рівень. Іван Дмитрович робив концертні програми і з нових творів українських композиторів, зокрема Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Анатолія Кос-Анатольського, Левка Колодуба, Ігоря Шамо та інших. Велике просвітницьке значення мали концерти-лекції Івана Гамкала про творчість видатних митців, які транслювалися по Донецькому телебаченню і полюбилися глядачам.

14 вересня 1970 року після успішного виступу з Донецьким оркестром у Києві Іван Гамкало, подолавши конкурс на заміщення посади диригента, знову повернувся до Київської опери. Тодішній головний диригент театру Стефан Турчак доручив йому такі оперні вистави, як «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова, «Трубадур» Джузеппе Верді.

У цей самий час молодому маестро посміхнулася щаслива доля: він одружився з піаністкою Наталією Миколаївною Дяченко, яка в усьому підтримувала митця, розділяла з ним усі радощі й негаразди. У 1972-му в них народився син Микола, який пішов музичною стежкою батьків і став режисером Національної опери. Сьогодні Микола Іванович Гамкало працює на посаді доцента кафедри оперної підготовки та музичної режисури Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, – навчає талановиту молодь професійній майстерності.

Майже півстоліття віддав Іван Дмитрович Гамкало роботі в Державному академічному театрі опери і балету (нині – Національна опера України) імені Тараса Шевченка, збагативши репертуар закладу майже півсотнею вистав. Окрім невмирущої класики («Чарівна флейта» Вольфганга Амадея Моцарта, «Кармен» Жоржа Бізе, «Орфей і Еврідіка» Крістофа Віллібальда Глюка, «Гугеноти» Джакомо Меєрбера, «Сільська честь» П’єтро Масканьї, «Паяци» Руджеро Леонкавалло, «Трубадур» Джузеппе Верді, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Хованщина» і «Борис Годунов» Модеста Мусоргського, «Катерина Ізмайлова» Дмитра Шостаковича, «Перша любов» Отара Тактакішвілі), Іван Гамкало з особливим пієтетом ставив опери українських композиторів: «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» і «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, «Наймичка» Михайла Вериківського, прем’єри «Ніжність» Віталія Губаренка, «Русалчині луки» («На русалчин Великдень») Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Анна Ярославна – королева Франції» Антіна Рудницького, «Арсенал» і «Милана» Георгія Майбороди, «Бояриня» Віталія Кирейка.

Музикант із широким світоглядом, Іван Гамкало не тільки дбав про цілісність вистав, якісне звучання оркестру та хору, а й приділяв увагу роботі зі співаками, працюючи над створенням справжніх музично-сценічних образів. Упродовж довгих років його колегами були такі зіркові особистості, як співаки Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Євгенія Мірошниченко, Бела Руденко, Анатолій Солов’яненко, Василь Третяк, Костянтин Огневий, Андрій Кікоть, Владилен Грицюк, Роман Майборода, Ґізелла Ципола, Євдокія Колесник, Галина Туфтіна, Степан Фіцич, Микола Шопша, Микола Коваль Людмила Юрченко; режисери Дмитро Смолич, Ірина Молостова, хормейстери Володимир Колесник, Лев Венедиктов, балетмейстер Анатолій Шекера.

Під керівництвом Івана Гамкала у Київському оперному театрі дебютували майбутні народні артисти України Марія Стеф’юк, Анатолій Кочерга, Лідія Забіляста, Володимир Гришко, Ірина Даць, Вікторія Лук’янець, Анжеліна Швачка та інші.

Поряд із виставами в Національній опері України, Іван Дмитрович разом з режисером Володимиром Лукашевим поставив у Національній філармонії України концертно-театралізовані версії опер «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Травіата» Джузеппе Верді, «Сокіл» Дмитра Бортнянського, «Жовтий лелека» Олександра Костіна, «Гайдамаки» Кирила Стеценка і Рейнгольда Глієра, «Поет» Левка Колодуба.

Розмах діяльності Івана Гамкала вражає. Як оперний і симфонічний диригент, він гастролював у містах України, Молдови, Словаччини, Румунії, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Данії, Нідерландів, Канади, Кувейту. Програми концертів включали не тільки відому класику, а й мало відомі нові композиції, прем’єри та авторські концерти Левка Ревуцького, Георгія та Платона Майбород, Анатолія Кос-Анатольського, донецьких композиторів. При тому виконання завжди відрізнялося професійною довершеністю, увагою до найтонших деталей партитури, точністю втілення композиторського задуму і, водночас, стрункістю й цілісністю форми та масштабністю мислення.

Велике значення для майбутніх поколінь мали записи до фонду Українського радіо під керівництвом Івана Гамкала опер «Утоплена» і «Ноктюрн» Миколи Лисенка, «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, кантати «Заповіт» Станіслава Людкевича, уривків з опер «Облога Дубна» Петра Сокальського, «Катерина» Миколи Аркаса, «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Давидові Псалми» Мар’яна Кузана, а також симфонічних творів Бориса Лятошинського, Миколи Дремлюги, Віталія Губаренка. Під орудою Івана Дмитровича записано музику до фільмів «Спокута» (за оперою «Наймичка» Михайла Вериківського) та «Запорожець за Дунаєм» (за однойменною оперою Семена Гулака-Артемовського).

Творчість у житті диригента завжди поєднувалася з активною культурною та громадською роботою. Ще у 1960 році він став членом Хорового товариства імені Миколи Леонтовича (нині Національна всеукраїнська музична спілка), а згодом – інших творчих спілок: з 1962-го – Українського театрального товариства (нині Національна спілка театральних діячів України), з 2007-го – Національної спілки композиторів України.

Не раз обирався митець до керівних органів різних, у тому числі й міжнародних, організацій: з 1992 року – член-засновник Європейської академії музичного театру (Відень, Австрія), Президент товариства «Україна – Вірменія», з 1996-го – голова наглядової ради Національної філармонії, з 2000-го – член Ради товариства «Україна – світ», член Комітету з Шевченківських премій, бюро відділень музичного мистецтва Академії мистецтв України, Президії правління «Шевченківського фонду – ХХІ століття», з 2001-го – член-кореспондент Національної академії мистецтв України.

Як музикознавець-енциклопедист, Іван Дмитрович працював науковим консультантом Української радянської енциклопедії, Українського радянського енциклопедичного словника, енциклопедичного довідника «Митці України», енциклопедії «Мистецтво України», меморіального альманаху «Видатні діячі минулих століть». Він написав і відредагував сотні фахових статей про відомих і невідомих або невиправдано «призабутих» митців України. У співпраці з Василем Туркевичем завершено тритомну енциклопедію «Національна опера України». На сьогоднішній день Іван Гамкало – член редколегій Української музичної енциклопедії, Енциклопедії сучасної України.

Здається, одній людині неможливо осягнути таку кількість напрямів діяльності. А Іван Дмитрович до того ж був професором Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, членом журі різноманітних музичних конкурсів і фестивалів. Немало років за сумісництвом він викладав на кафедрі хорового диригування Київського інституту культури (тепер Київський національний університет культури і мистецтв). З особливою, притаманною лише йому, енергією він навчав студентів складній професії симфонічного диригента, передаючи молоді свої енциклопедичні знання й навички.

Серед студентів Івана Гамкала у НМАУ були: Іван Стецький – головний диригент Національного духового оркестру України, Ярослав Близнюк – диригент Національного театру оперети України, Катерина Косецька – диригентка симфонічного оркестру Київського будинку вчених.

Відомі вихованці групи стажистів Київської опери, керованої багато років Іваном Гамкалом: Михайло Пікульський – художній керівник і головний диригент Академічного оркестру народної і популярної музики Українського радіо, Андрій Іваниш – заслужений артист України, професор, керівник оркестру народних інструментів НМАУ, Сергій Черняк – художній керівник і головний диригент Симфонічного оркестру Луганської, зараз Івано-Франківської філармонії, керівник оперного класу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Мирослав Кріль – народний артист України, художній керівник і головний диригент Симфонічного оркестру Тернопільської філармонії, доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Особливе значення та актуальність має збірка записаних Іваном Дмитровичем незнаних або мало відомих широкому загалу українських народних пісень, що готується нині до видання. Вона відкриє ще одну, досі незнайому нам, фольклористичну грань творчої діяльності митця.

Музика та поезія народних пісень, що оточували Івана Дмитровича з дитинства в колі сім’ї, на вулиці, в школі, мали сильний емоційний вплив на вразливу душу талановитого юнака. Щойно він опанував музичну грамоту, одразу почав записувати фольклорні мелодії і тексти, щоб зберегти той безцінний скарб, яким володіло, насамперед, старше покоління. Основним джерелом стали члени родини, а також дехто з сусідів, особливо родичка Стефанія Чайковська (Юськів) – солістка церковного хору.

Процес цих записів загалом тривав майже пів століття, але був доволі уривчастим. Записувач виїхав на навчання до Львова, а потім подався в широкий світ і в село навідувався усе рідше. Однак настав час зайнятися тим доробком ґрунтовно – упорядкувати, виправити, щось доповнити чи вилучити. На жаль, більшість респондентів уже відійшла співати в небесному хорі та не може побачити пісні надрукованими.

Між тим, мама Мальвіна й тітка Марія, співаючи в дуеті, почули свої голоси по Першій програмі Українського радіо. Якось Алла Вишнева, одна з найдосвідченіших музичних редакторок Українського радіо, запропонувала зробити програму «Пісні матері» з коментарями сина Івана. 18 листопада 1990 року та 11 січня 1991-го ця передача з ведучою Аллою Вишневою прозвучала на всю Україну.

Також мама мала приємність прочитати матеріал Діани Лабинської з інтерв’ю Івана Гамкала «Не примадонни спів, а рідної матусі» у журналі «Україна» (1991), де були розміщені й нотні приклади народних пісень із репертуару Мальвіни Гамкало та її фотографії. Син, тоді вже добре відомий диригент, народний артист України, відзначав там: «Бути без пісні для нашої сім’ї це все одно, що людині жити без повітря чи без праці. Спів – це її існування й переживання на землі» (Україна. № 15. 1991. Липень. С. 30, 31).

У травні 2009 року Мальвіна Гамкало відійшла у кращий світ. І 26 червня передача «Пісні матері» прозвучала знову, як данина пам’яті талановитій українській жінці.

Окрім живого спілкування з піснею, Іван Дмитрович залюбки вивчав відомі пісенні збірники. Це фольклористична спадщина Миколи Лисенка, Філарета Колесси, Станіслава Людкевича, Климента Квітки, Дмитра Ревуцького, Явдохи Зуїхи та молодшої плеяди фольклористів. Було також зібрано й простудійовано майже всю бібліотеку «Українські пісні у записах письменників», прочитано наукові праці від Петра Сокальського і Миколи Лисенка до Володимира Харківа та Володимира Гошовського.

Таким чином, народна пісня, яка ще в ранньому дитинстві запалила у душі майбутнього диригента музичну іскру, і зараз, через багато років дала позитивний результат. Зібрані протягом усього творчого життя Івана Дмитровича Гамкала зразки українського фольклору, що показують багатство нації, є безцінним скарбом для прийдешніх поколінь музикантів, котрі черпають натхнення у незмірному джерелі народної пісенності.

Побажаємо Ювіляру міцного здоров’я, наснаги та Божого благословення на реалізацію усіх планів і задумів!

Ірина ШЕСТЕРЕНКО

Фото з родинного архіву