Ігор Сахно – професійний оперний виконавець (бас-баритон), репертуар якого налічує понад 170 творів класичної музики (Бах, Гендель, Бетховен, Шуберт, Берліоз, Россіні та ін.), композитор. У сфері духовної музики відомий як дослідник, виконавець і популяризатор давньої візантійської та грузинської музики у храмі Трьох Святителів (Харків), учасник і керівник ансамблю давньоцерковного співу «Стрітення», який є лауреатом і володарем багатьох нагород на фестивалях старовинної та церковної музики у Франції, Норвегії, Німеччині, Польщі.
Наша розмова – про те, як відроджується сьогодні давня візантійська співацька традиція в Україні
– Ігоре Леонідовичу, чому ви вирішили звернутися до візантійського співу? Яка ваша історія?
– Все залежало від практики. Я починав із «партеса» (в умовному розумінні), з гармонізації розспівів. Ми з кількома співаками стали учасниками лівого (буденного) кліросу і часто співали служби. Стільки було мороки з досягненням потрібного ефекту… Доходило до того, що одним оком я дивився у текст, а іншим – на намальовану клавіатуру. Пальцями по клавіатурі показував виконавцям рух у терцію і сам підлаштовував басову партію, дивлячись на текст. Це був страшенний клопіт, бо неможливо встигнути підготуватися до кожної служби.
Одного разу мені трапився обіходний збірник ХІХ–ХХ століть, синодальне видання у цефаутному ключі, і я переписав його від руки (думав, книга рідкісна, але зараз у мене їх кілька). Загалом ми перейшли тоді на стовповий розспів. Люди і священство були вкрай незадоволені. Лише одиниці казали: «Знаєте, ось це щось справді… Особливо, коли один склад розпівується довго-довго». Були й зовсім далекі від музики, але на них по-особливому діяла мелізма – все ж таки то практика святих мелодій.
Потім я познайомився з чоловіком, який навчався в університеті у Греції, – нині це ігумен монастиря, отець Симеон Гагатік. Він що літа приїздив до Харкова на канікули й одного разу подарував мені дві касети із записами відомого хору жіночого монастиря в Ормілії. Мені дуже сподобалося, я звідти списував піснеспіви лінійною нотацією. Так Божим промислом і розвернувся у бік візантійського напряму.
Потім у мене з’явилися деякі заощадження, і я поїхав з отцем Симеоном до Греції. Через кілька років він відновив монастир на горі Охтир (5 км за Охтиркою), там співають у візантійській традиції, за невмами. На той час у моєму доробку було досить багато творів для однорідного чоловічого тріо, квартету, мішаного камерного складу (4–8 чоловік), кілька великих хорів. Але все це відійшло на другий план, коли я занурився у візантійську традицію, про яку отець Симеон сказав: «Я за цим співом бачу правду».
Щодо правди богоспілкування, то жодна інша штучно вирощена традиція не може зрівнятися з візантійською, яка не має аналогів. Вона є і в болгарів, і у сербів… Нечисленними колективами виконується й у нас. Ось так я прийшов до цього, а точніше – Бог мене привів.
– Чим зацікавили вас ці піснеспіви?
– Оскільки я починав зі стовпового розспіву, він мене надихає до богоспілкування, до молитви більше, ніж будь-який розкішний композиторський твір, з усім обсягом гармоній, голосоведенням тощо. Я свого часу вивчав поліфонію і з упевненістю можу сказати: важко знайти музику, яка б за красою, змістом і складністю дорівнювалась поліфонічним творам. Саме їхня краса привертає увагу.
Не маю підстав говорити, що стовповий спів, візантійський або грузинська багатоголосна традиція не гарні. Вони красиві, але це інший рівень коду. Така музика апелює одразу до людського духу. Не заперечую естетичну сторону цього співу, утім це не головне. Я повністю згоден із моїм другом, отцем Симеоном, і бачу за цими співочими традиціями правду й більшу ймовірність «побачити» Бога.
– Що нового відкривалося вам під час знайомства з візантійським співом?
– Для європейського вуха там багато чого нового. Якщо, наприклад, у європейській традиції існує три знаки альтерації, то у візантійській музиці їх вісім. Це вже про щось свідчить. У театрах є матеріал для ліплення носів – він твердий-твердий, його потихеньку треба розминати. Ось так і слух розминається, розвивається координація слуху й голосу, щоб зінтонувати твір у ладу, відчути мікроінтонаційні деталі.
12-ту частину тону ми можемо вловити вухом, а відтворити голосом – ні. Це здатна передати струна, але не голос, через велику кількість обертонів. Вважається, що голос може інтонувати шосту частину тону, однак навіть греки це роблять приблизно. Сьогодні грецький співак інтонує так, а завтра той самий піснеспів відтворюватиме трохи інакше, проте твір буде впізнаваним.
Існують спеціальні інструменти для навчання візантійській звуковисотній інтонації – наприклад, електронні клавіші, які можна підлаштувати під потрібний лад. Якщо ми беремо умовно до мажор, то у візантійській м’якій діатоніці ІІІ і VII щаблі будуть дещо нижчими. Окрім того, висхідні-низхідні рухи дають свої випадкові альтерації. Це чутно, помітно, утім, коли співає цілий хор, то не сприймається за бруд. Тож починаєш усвідомлювати, що ти чогось не знаєш, Європа втратила щось дуже цінне.
У Греції є велика кількість шкіл, де це з дитинства чують і вивчають. Мене вразив той факт, що 98% греків мають добре розвинений музичний слух і гарно співають. Якщо взяти наш гуртожиток для чоловіків і змусити їх щось заспівати, це буде жах. А там співають! Коли 60–80 чоловіків завели «Достойно є» наприкінці вечері, – це вразило…
У ладовому відношенні для мене все було нове. Там є такі «види»: м’який хроматичний і гострий хроматичний. Гострий (жорсткий) – звичайний двічі гармонічний мажор (приблизно), а м’який – те саме, але ІІ щабель не такий низький, як у гострому, а ІІІ – не такий високий, VI щабель – не такий низький, VII – не такий високий… Співати в таких ладах складно для людини, вихованої у консерваторії на європейських інтонаційних нормах.
До речі, так спочатку співають діти всього світу. Коли транслюють хор хлопчиків, які виконують Баха, то чути, що це не дорослі жінки, а саме дітлахи. Чому? Та тому, що вони трохи занижують терцію. Навчаючи дітей, ми їх виправляємо, «псуємо слух» (співає до–ре–мі із завищенням терції), – це виходить гостра діатоніка, а грецькою «έναρμονικός γενóς» – півтон і менше, припустимо, мі й фа. Там, де півтони, вже є енгармонічне співзвуччя.
Я з кількома дітьми в українській церкві займався. Кажу одному: «Нумо заспівай до–ре–мі–фа–соль…» (співає з підвищенням фа). Запитую: «Чому ти фа підвищуєш?» Відповідає, що не підвищує, а там – явно майже фа#. А у зворотному напрямку фа – нормальне. У греків відбувається те саме: у висхідному русі фа трохи підвищується; якщо оспівування буде навколо соль, то ще підвищується; наступне оспівування – ще більше підвищується (співає).
І, звичайно, фактура. Я знав, що існують і силабічні піснеспіви, і розспівні. У візантійській музиці це має свої назви: ірмологічний виклад – силабічний, невматичний – стихірарний (2–4 звуки на склад), пападичний – херувимські, причастні або бденні стихири можна так розспівувати.
Візантійська система запису дуже зручна. В одному темпі можна співати з прикрасами, а якщо те саме співаєш швидше, прикраси спрощуються, ще швидше – знімаються.
Ще з нового – зустріч із нині покійним Лікургом Ангелопулосом і його хором. Це фахівець із великої літери. Мені вдалося виконати дещо з його колективом соло, лишилися дуже добрі спогади від цього.
– Як ви починали реалізовувати інтерес до візантійських співів? Де вперше виконували візантійську музику?
– Починав я 1984 року в тому храмі, у якому зараз співаю – це храм Трьох Святителів. Спочатку був учасником хору, регентствувала тоді Світлана Курило. Вона намагалася впроваджувати, всупереч загальному звичаю, твори композиторів синодальної школи. Для нас відкрилася величезна криниця гарної музики, яка тоді рідко звучала. Світлана записала диск із Літургією Олександра Нікольського, а за кілька років – його Всенічну. Деякий час я співав у Руській Лозовій (церква Святителя Миколи), а через певний період став працювати у храмі Олександра Невського на території психіатричної лікарні в Харкові. Потім повернувся до Трьохсвятительського храму, де з 1998-го є керівником верхнього хору.
– Візантійські піснеспіви вже були в репертуарі чи вони вводилися блоково під час Богослужінь?
– Коли я став регентом верхнього кліросу, у нас співалося все візантійське, стовпове та іверське (грузинське). Якщо дозволяє склад, ми й зараз іноді співаємо грузинське. Це прекрасні твори, спрямовані всередину, а не назовні, надзвичайно гарне багатоголосся. Нині виконавців у храмі мало, залишився «кістяк». Якщо раніше у місті було п’ять храмів, то зараз – 35 (умовно). З 1998 року співаємо у традиції – не можу сказати, що винятково візантійське, але традиційне (не композиторське). З 1992–1993-го, ще в Олександро-Невському храмі, намагалися перейти від багатоголосся до виконання саме традиційних творів, то був час пошуку належного інтонування…
Традиційний спів має бути природнішим, литися, як прекрасна мелодійна річка. Ми співали напочатку, як німці, григоріанський хорал (наспівує рафіновано). Потім я послухав, як греки співають, як старообрядці наші співають: є дуже пристойні виконання, хоча у поморській традиції – дуже своєрідний спів… Люди, які з часом звикли його слухати, розповідали: «Ми і плакали, і до архієрея хотіли йти скаржитися, а зараз іншого слухати не можемо». Ось така адаптація.
Зараз пішла одна бабуся до монастиря, де звичайне співають, і каже, що той спів тепер не може слухати після візантійського. Це не нам уклін, а уклін традиції. Потрібно звикнути виконувати цю музику, звикнути її сприймати. Віряни у храмі спочатку дратуються, потім упокорюються, а згодом дійсно вже не можуть слухати іншого і навіть беруть участь у виконанні.
Деякі керівники церковних хорів фрагментарно вставляють традиційні піснеспіви. Одного разу я співав у храмі «Честнійшу» стовпового наспіву – коротеньку, силабічну. Чую – люди співають разом із нами… Це взагалі ідеально, щоб легенькі якісь піснеспіви – як «Світе тихий», «Честнійшу», «Богородице Діво» люди співали, щоб могли відволіктися, бо лише слухання – це дуже важко, особливо коли йде справжнє Бдіння, з 8:00 і до 02:00.
У Греції бувають Богослужіння по 10–12 годин. Раз на рік на Афоні, у головній лаврі взагалі 17 годин іде служба. Змінюються хори багато разів, люди приходять і йдуть, можна піти поспати, можна повернутися… це незабутньо. Я був на 11-годинному бдінні – під ранок уже засинав, але я б іще побував на ньому.
То був монастир Симеона Нового Богослова. Там поряд є село, звідки приїжджають із маленькими дітьми. Була сім’я, у якій десять дітей і мати ще одинадцятим вагітна, найменший у неї на руках, малюк зовсім. Їх ніхто не тримає… вони можуть спокійно сісти в машину й поїхати додому. Ні! До самого ранку, до кінця сидять! Спочатку старші діти брали участь – співали, зазирали у невми. Ближче до ранку вони заснули, та й багато дорослих спали у стасидіях.
Люди перебувають у цій традиції, оскільки відчувають участь у вічному, – вічне життя. Якщо у вічності буде такий спів, їм більше нічого не потрібно, на мою думку. Ця традиція для них – як основна їжа для душі, і вони до неї мають менший чи більший стосунок. Звичайні селяни, будівельники… Наприклад, водій тролейбуса: в неділю у нього робота, але він вмикає трансляцію Богослужіння (у Греції обов’язково 2-3 канали транслюють служби) і співає разом із ними (наспівує). Щось відповідає пасажирам, а потім продовжує співати, і так усі зупинки.
– Чи знайомі ви з невменною нотацією? Починали співати за перекладенням?
– Спочатку ми виконували стовповий розспів за «топориками». А в нижній межі нашого Трьохсвятительського храму служили старообрядці, я у них часто бував. Їхній головщик робив мені перекладення на лінійну нотацію, і ми це співали. Візантійську невменну нотацію я вивчив у 1994 році. А для своїх лінивих співаків, які не хотіли її освоювати або були завантажені заняттями в консерваторії, я здійснював перекладення на лінійну нотацію. Маю власне видання 2005 року «Псалмодія», а ще хтось виклав у мережу мою самописну збірку, до якої увійшли стовпові та грецькі піснеспіви. У збірниках це виписано з мелодичними прикрасами – то не є правильним.
Узагалі від самого початку непотрібно було перекладати, бо слід співати цю музику за невмами. Чому? Раптом треба виконати швидше, а там прикраси такі, що не відтвориш їх у темпі. Греки так не співають. Вони дуже вальяжно виводять прикраси, дуже вишукано, з шармом. Ми, наприклад, привчені виконувати твори бароко, Баха, виспівуючи кожен звук. А в цьому співі навпаки – не буває різких переходів між щаблями, все перепливає, і якщо слідувати за нотами, то немає варіантності виконання (співає).
Людям, які строго дотримуються нотного тексту, доводиться пояснювати як відучувати цю традицію, виконуючи піснеспіви. Там – надзвичайна свобода у вокалізації, але при цьому є чітка пульсація (демонструє). Коли співає весь хор – то дивовижно. Великий хор використовує менше прикрас, а соліст у цьому плані може «розгулятися», агогіка дозволяється.
– Важко вивчати візантійську невменну нотацію чи вона давалася просто?
– Мені було не складно, бо це асоціювалося з європейською нотацією. На засвоєння і читання з листа невменної нотації пішло близько двох тижнів, але, щоб співати у традиції, знадобилося більше часу. Восени 1995-го я поїхав до Греції і зрозумів, що дуже далекий від досконалості. Після Греції почав приходити до належного виконання (майже як носій традиції). Але я не ставив перед собою завдання співати один в один як грек, ми маємо знайти свій варіант вокалізації. До того ж ми співаємо не грецькою, а в адаптації до церковнослов’янського тексту, – має бути своє звукоутворення, ставлення до прикрас.
У грецьких храмах співають переважно в мікрофон, не надриваючись, із дуже помірною динамікою. Це справді зручно – голос не зношується. Наш храм потрібно заповнювати звучанням, тому виходить інший стиль виконання, – щось схоже на греків, але вже чисто наше.
Пам’ятаю, ми з ансамблем «Стрітення» були в Іонінському монастирі в Києві, у отця Дмитра Болгарського. Там окремо співали візантійською традицією Володимир Шолох, отець Афанасій Беляєв. Ми Пасхальною седмицею на два хори заспівали літургію, а на трапезі мої хлопці якось зажурилися: «Вони співають точно як греки…» Кажу їм: «Відкрию вам “страшну” таємницю, – в мене немає мети, щоб ми співали як греки. – Як?! – Та от якось так».
Формується своя манера виконання навіть у деяких колективів греків, – наприклад, у Ангелопулоса. Він був учнем афонського старця Діонісія Фірфірі. Той співав дуже своєрідно, до такого виконання треба звикнути. У Ангелопулоса був власний стиль, який мені більше до вподоби. Голосовий діапазон у нього невеликий, ближче до «домашнього», але дух, який іде від співу… Наче в небо дивишся – туди, куди спрямовані всі наші старання.
При виконанні грецького хору відчуваються чітка хода і тембровий моноліт. Мені імпонують деякі афонські колективи – вони співають у низькій теситурі, і це завжди справляє краще враження, аніж коли пищать тенори. Також мені подобається як співають грецькі жінки – виходить теситурно на кварту чи квінту нижче, ніж у чоловіків. Якщо греки Аніксандарій співають умовно від ноти до, то жінки цей же Аніксандарій виводять грудними голосами від фа. За натуральною висотою це фа малої октави, а за чоловічою теситурою – фа великої октави.
Є й тенори хороші, тенор – улюбленець завжди… Але я віддаю перевагу специфічному чоловічому звучанню. До речі, турки співають, як греки. Особливо ця схожість упізнавана в молитві муедзинів із мінаретів, декламують вони класно. Колись побував на фестивалі східної музики, в якому брали участь чотири чи п’ять муедзинів. Як птахи співали!
– Ви коли-небудь спілкувалися з носієм візантійської традиції?
– У Греції контактував з Ангелопулосом (його вчитель тоді вже помер). Спілкувався з хлопцями, які навчалися в далекому від музики університеті, відвідували уроки співу і потроху навчали мене. Я справді щось узяв із тих спонтанних занять – оспівування, не вказані в невмах, та інше.
Ми також їздили до Хайнувки (Польща, район Білостока) з Хором імені В’ячеслава Палкіна, і там була невелика грецька команда з десяти людей (для Греції це невеликий хор, а для нас – дуже пристойний). Вони виконували всі співи без ісократими, що мене здивувало. Все було піднято, пульсація, лиття мелодії… Я там епізодично розмовляв із керівником хору, але найцінніше спілкування було з Ангелопулосом.
– Чи актуальне сьогодні в храмах України використання візантійських співів?
– Я вже говорив про отця Симеона з Охтирки та його Троїцький монастир. Там співають у візантійській традиції, за візантійською невменною нотацією, але в адаптації до церковнослов’янського тексту. Чув, що отець Афанасій Беляєв пішов з Іонинського монастиря – не знаю, де він зараз. Але років десять тому він співав і ще чоловіки, які ісон тримали, на лівому хорі (тиждень звичайний хор, тиждень – грецько-візантійський).
Фрагментарно ця музика виконується, однак я вважаю, що цього робити не слід: перейшов на якусь традицію – потрібно її дотримуватись. Якщо є питання у настоятеля (найчастіше є), тоді можна замінювати, наприклад, грузинське на візантійське, стовпове, але не авторські твори. Або звернутися до авторського упорядкування, – є ж сучасні укладачі стовпового і візантійського співу. А те, що ми називаємо твором, – це у звичаї хормейстерського мистецтва, тобто інша сторона нашої богослужбової практики.
Я вважаю, що авторські твори і традицію поєднувати не можна – відбувається «гармонічний провал». Раптовий перехід від багатоголосся до одноголосся викликає роздратування людей. А коли співаєш весь час у традиції, вони починають розуміти цей спів. Нервують, скриплять зубами, а потім виходять умиротвореними. Особливо це помітно при стовповому розспіві: коли десь пауза – стоїть надзвичайна тиша, немов у храмі нікого немає! А коли звучить щось композиторське, – постійно гомін, хтось кудись ходить, шепоче, десь віск від свічок витирають… Так діє на людей традиція.
Якщо вводити цей спів блоково, несподівано, спричиняючи невеликий емоційний струс, у людей відкладеться у пам’яті незадоволення, дискомфорт. А коли виконуєш наспів весь час, то виступаєш носієм традиції. Без хибної скромності можу сказати, що я – носій традиції, спрямованої на глибші відділення душі, бо зрісся з нею за майже 30 років, хоч і не співаю як грек.
Для людини, яка в церкві прагне глибини, через яку вона потім побачить вічність і трон із возсідаючим на ньому, – це актуально. А той, хто просто прийшов у храм постояти і послухати як колись бабусі співали або хорову класику, на жаль, сприйматиме традиційний спів зовсім інакше. Я їх не звинувачую – вони все життя з тим прожили.
Але якщо людині не подобається справжня церковна традиція, то де гарантія, що, коли душа вийде з тіла, їй буде до вподоби все, що вона там почує і побачить? Немає жодної. А якщо там щось не сподобається й це тяжітиме над душею вічність, – це і є пекло. Дехто гадає, що в Царстві Небесному на хмарах сидять ангели й святі на хмаринках, у них крила, батюшка-Боженька сидить із бородою… Це неправильне уявлення, ми не знаємо як і що там.
Людське життя – школа. Перехід із класу в клас – то нормально. Нам усього не розповідають. А ось цей статутний спів є каналом, кодом до пізнання того, чого ми не знаємо. Він допомагає ввести душу в стан спокою.
Коли слухаєш прекрасного і всіма шанованого Бортнянського, виникає відчуття, що ти їдеш на машині: приємно, але спокою немає… Актуальність традиційних співів навіть сановні люди аж до єпископів часто не розуміють. Можливо тому, що вони не є компетентними в цьому? А з іншого боку, може у них почуття закрите?
– Маєте на увазі саме візантійський спів?
– Я зараз кажу не тільки про візантійський, а й стовповий розспів. Його обов’язково треба відновлювати, бо це частина нашого Богослужіння. Не можу сказати, що композиторські твори є частиною нашого церковного служіння, бо їхні привнесені тексти часто спотворені. Припустимо, замість трьох «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф» співається шість разів. Навіщо? Тому, коли я говорю про традицію, то йдеться про основні для нас напрями – стовповий спів і візантійський.
Якщо є бажання, можна взяти іверську традицію, яка теж не має аналогів у світі, і це не буде стилістичною помилкою. Можна навіть щось григоріанського походження, наприклад, з «liber Usualis». Ангелопулос записав диск із європейським колективом «Органум». То були давньоримські піснеспіви VII століття, візантійського періоду, ми дещо звідти виконуємо. Був у нас з Іспанії молоденький падре, він співав григоріанський хорал зовсім не так, як, приміром, у Німеччині. Все це дуже схоже на візантійський вплив: невми на чотирьох лінійках, розписані своїми знаками прикраси, манера виконання…
– Яку традицію ви найчастіше використовуєте під час богослужінь?
– Займаючись більше візантійською музикою, я саме її обрав як основну традицію. Вона справді має величезну історію і теоретичну розробку. Такого навіть у стовповому розспіві не знайдеш, хіба що в грузинському, де теж багато теоретичних моментів, які зараз відроджуються, відновлюються, розвиваються.
Якщо говорити про правду Богоспілкування, то кращої за візантійську традицію, як на мене, немає. Буває таке, що я можу всю службу співати стовповим розспівом або грузинським, але моє серце більше лежить до Візантії. Можу повторити слова отця Симеона: «За цим співом я бачу правду».
– Чи є попит у сьогоднішніх парафіян на візантійський спів?
– Попит є, але дуже незначний. Не буваючи на службах, де виконуються візантійські співи, люди їх просто не знають. Прихожани, які до них звикли змалечку, сприймають традицію краще, ніж ті, хто починають знайомитися з цим співом у зрілому віці. Це тішить. Масштаб невеликий, але все ж таки попит є.
Розмовляла Людмила ВОЙЦЕХОВИЧ
Посилання на відео:
