Реалії війни змінили життя кожного українця. Позначилося це і на музично-мистецькому житті України. Змінилася його інтенсивність, проекти й події перемістилися в інші точки України, подалі від лінії фронту, були відкладені в часі, а то й скасовані. Втім, незважаючи на загрози, завдяки праці музикантів, що залишилися в Україні, і допомозі колег з-за кордону музичне життя продовжує пульсувати.

У вересні минулого року, без зміни дат і місця проведення, відбувся ХХХІІІ Міжнародний фестиваль сучасної академічної музики «КиївМузикФест». Його програма за кількістю концертів, імпрез, їх жанровим складом і наповненням не поступалася довоєнним. Направду дивовижною стала і кількість прем’єр творів, написаних українськими композиторами у 2022 році (36), що свідчить про незламність, незнищенність творчого духу. Твори 2022 «року народження», написані на замовлення тріо Senza Sforzando з Одеси, зібрав проект «Українські мисткині зі своєю зброєю». Це вокальні твори Кармелли Цепколенко, Ганни Копійки, Асматі Чибалашвілі, Кіри Майденберг-Тодорової, Алли Загайкевич на вірші Оксани Забужко, Ліни Костенко, Юлії Дмитренко-Деспоташвілі, Валерії Жигаліної, Ії Киви. Ці вибудувані в один ланцюжок, схожі (великою мірою, через подібний виконавський склад) і водночас дуже різні камерні кантати кожна по-своєму (здебільшого – опосередковано, асоціативно) рефлексує на тему війни, історії, жіночності, людяності.

Про проект «Українські мисткині зі своєю зброєю», а також про життя і творчість під час війни – у розмові з Кармеллою Цепколенко, фундаторкою та артистичною директоркою щорічного міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», головою правління Міжнародної громадської організації «Асоціація «Нова музика» – української секції Міжнародного товариства сучасної музики (ISCM), професоркою композиції  Одеської національної музичної академії ім. А. В. Нежданової.

-Ви були свідком першого «КиївМузикФест’у», є його постійною учасницею, невдовзі самі стали засновницею одного з найвпливовіших українських фестивалів сучасної академічної музики. Тож можете окреслити його ретроспекцію, зміни акцентів у концепції, що відбулися за більш ніж 30-літню історію.

Перший «КиївМузикФест’1990» – це був прорив у сучасній українській музиці, надзвичайна подія. Тоді до України вперше приїхали  композитор Девід Літл з Нідерландів, ансамбль Сontinuum із США під керівництвом піаніста Джоела Сакса, композитор Юрій (Джордж) Фіала з Канади, американський композитор і диригент українського походження Вірко Балей, композитори з Австрії, Великобританії.

З цього фестивалю розпочалася історія сучасної музики України. Для нас відкривався величезний потік музики з різних куточків світу. Але і світ потроху починав відкривати для себе Україну. Пам’ятаю, як у програмі першого фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі у 1995 році було 20% української і 80% західної музики. Я кожному ансамблю зарубіжному тоді казала: «Дорогі гості! Прошу вас, хоч один твір заграйте українських авторів». І вони відповідали: «Так, ми можемо виконати Губайдуліну, Денисова і Шнітке». Але поступово на фестивалях виконувалось більше сучасної суто української музики і багато творів українських авторів входили до репертуару зарубіжних ансамблів та виконавців і потім виконувалися на концертах за межами України. Так поступово українська музика завойовувала світ.

Чудово, що і в Києві цього року, незважаючи на війну та ракетні атаки, відбувся «КиївМузикФест», і у Львові фестиваль «Контрасти». Бо паузи не дуже добре відбиваються на фестивальному процесі. На жаль, нам в Одесі не вдалося цього року провести «Два дні й дві ночі» – надто складними виявилися умови і безпекові, і логістичні. Тому вважаю, що Ігор Щербаков і його команда здійснила подвиг – цьогорічний Фест вийшов цікавим і потужним. Як одна симфонія, цілісний твір, який продумувався і вибудовувався командою. І вони у даній ситуації зробили все по максимуму – усе було на своїх місцях, якісно, професійно.

-Як особисто Ви відреагували на початок повномасштабного вторгнення?

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, у мене, як і у всіх одеситів, були побоювання, що Одесу могли захватити окупанти, як захопили Херсон. Однак, завдяки нашим героїчним воїнам та військовому керівництву, що відстояли Миколаїв і унеможливили висадку десанту в Одесі (хоча ворожі кораблі стояли на рейді й обстрілювали узбережжя), завдяки системній праці одеських захисників під керівництвом Максима Марченка, якого призначили головою Одеської ОВА (будувалися захисні споруди, протитанкові триноги, барикадувалися вулиці та ін.) сталося неймовірне, і Одеса встояла.

Потрібно сказати, що ми досить легковажно поставилися до тотальної війни, що насувалася. Війна у нас розпочалася 2014 року й обмежувалася районами Донецької та Луганської областей і йшла з так званими маріонетковими самопроголошеними Донецькою Народною Республікою (ДНР) і Луганською Народною Республікою (ЛНР), які були утворені на тимчасово окупованих Російською федерацією територіях. Ця війна мала локальний характер, вважалася замороженим конфліктом. Російська федерація всіма силами намагалася представити цю війну як громадянську, але всі прекрасно розуміли, що це війна Росії з Україною, яка повільно підривала нашу економічну міць, вбивала наших воїнів і цивільне населення. Але все це було десь далеко, ми, на свій сором, поступово звикли і всі інші регіони жили звичним життям. Палав тільки схід, і у зведеннях новин щодня ми чули про загиблих наших воїнів, і про обстріли, і про руйнування, і про переселенців, які тікали від війни. Всі ми були впевнені, що наша армія нас надійно захищає і розширення військових дій не відбудеться. Західні країни були стурбовані військовими діями та окупацією Криму, але ця стурбованість ніяк не торкнулася їх бізнес-інтересів з Росією. Як і раніше, не припинялося будівництво газопроводів в обхід України, повним ходом йшла торгівля, що давало можливість Росії виділяти величезні кошти на озброєння і підготовку до війни.

Усі ці роки в Україні відбувалися також дивні події – вибухи складів з боєприпасами (Сватове Луганської області 3500 тонн боєприпасів, Балаклія Харківської області, де зберігалося 125 тисяч тонн боєприпасів, Калинівка Вінницької області, де зберігалося 188 тисяч тонн боєприпасів та ін.). Тепер ми розуміємо, що все це було не випадково, це йшла планомірна підготовка до війни з боку Російської Федерації. Потрібно сказати, що практично ніхто з одеситів (та я впевнена і з інших областей України) не вірив, що Росія може піти повномасштабною війною. Навіть коли президент США сказав, що війна почнеться 16, потім 20 лютого якось ніхто особливо не повірив.

Наприкінці квітня 2022 року в нас мав відбутися 28-ий міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики». І коли занепокоєні учасники фестивалю дзвонили мені й запитували, чи справді у вас почнеться війна, я відповідала, що це сильне перебільшення, і що ми разом із російським народом жили майже 400 років разом, і що в нас за весь цей час утворилися тісні зв’язки, які зроблять війну неможливою (родинні, культурні, міжкультурні). Але ми всі помилялися. За ті три десятиліття, що Україна і Росія існували як незалежні країни, в Росії відбулися незворотні зміни, про які ми не мали уявлення, але які так трагічно позначилися на нинішній ситуації. Жменька прогресивної інтелігенції вже не чинила жодного впливу на зомбовану масу російського народу, українці, які живуть у Росії, асимілювалися, і від їхнього українського походження залишилися тільки українські прізвища.

-Не було на думці виїхати з Одеси?

-Важко уявити собі, що потрібно робити в перші години війни. За аналогією ведення «спеціальної операції» російськими військами в Сирії ми розуміли, що будуть безжальні бомбардування й артобстріли. Ми розуміли, що російська армія – це банда грабіжників, мародерів і ґвалтівників. Їхня жорстокість не знає меж. Тому ніхто не повинен думати, як багато хто думав в Одесі, що краще здатися, щоб зберегти місто, як колись французи здали Париж фашистам, щоб зберегти місто від руйнувань. Тут такого не буде. Вони будуть усе громити, руйнувати, грабувати, ґвалтувати і мародерствувати. Вони давно втратили всякі ознаки людяності – це цинічні, кровожерливі звірі в людській подобі. Але ми одразу вирішили, що залишаємося в рідному місті і будемо боротися до перемоги. Або перемога, або смерть. Ми спустилися до напівпідвалу (наш будинок має два поверхи і напівпідвальне приміщення) і взялися облаштовувати приміщення до облоги і бомбардувань.

-Творчі особистості по-різному реагують на стресові ситуації: хтось замовкає, для когось вони є стимулом.

У лютому я закінчувала 7-му симфонію для великого оркестру. Три частини були готові. 20-го святкувала свій день народження, щось залишилося недопрацьованим. Але 24 лютого закрила партитуру. Багато людей почали виїжджати з Одеси. До нашого будинку приїхав біженець (наш знайомий) з Херсону , перебрався до нас зі своєї квартири віолончеліст із Національного одеського філармонійного оркестру і учасник ансамблю Senza Sforzando Евген Довбиш. Разом було не так моторошно.

-Проект «Українські мисткині зі своєю зброєю» дуже цілісний при тому, що твори належать різним авторкам. Розкажіть, як він виник?

-З середини березня знову почала працювати над своїми творами, спочатку почала «наводити макіяж» в третій частині симфонії – там не були виписані флажолети, відсутні були ще якісь деталі. Невдовзі, Євген Довбиш виступив з ініціативою, і він з моїм сином (піаніст, художній керівник тріо Senza Sforzando Олександр Перепелиця – ред.), коли повернулися з волонтерських робіт по завантаженню піску для захисних споруд, куди вони ходили кожен день, запропонували мені щось написати для них. Все ж вони музиканти високого рівня і своїм мистецтвом хотіли принести користь! Я зразу дала свою згоду і почала шукати поезію (зазвичай це мої улюбленці – Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан). Знайшла вірш у збірці «Друга спроба» (це збірка 2006 року) поезію про Рим – «Читаючи історію». В ній наче завуальована, але водночас дуже ясно проступає аналогія між війною в Україні, і Римом після захоплення варварами, і висновок: «Рим — все ж стоїть, як і стояв / А варвар — варваром і буде».

Подзвонила Оксані Забужко, спитала в неї дозволу. Коли завершила твір, музиканти ансамблю Senza Sforzando (Тетяна Муляр-Огородник – сопрано, Евген Довбиш – віолончель та Олександр Перепелиця – фортепіано) відразу вивчили та виконали його прямо у нас вдома, а потім записали на відео та виклали у соцмережах та YouTube. Музикантам захотілось ще працювати над новими творами – так виникла ідея зробити проект «Українські мисткині зі своєю зброєю». Я подзвонила композиторкам Кірі Майденберг, Аллі Загайкевич, Асматі Чибалашвілі і Ганні Копійці. Вони відразу відгукнулися, почали шукати тексти і працювати. Виконавці потроху вчили нові твори, ми записували, робили відео, виставляли в соцмережах. «Жива» прем’єра проекту «Українські мисткині зі своєю зброєю» була у Києві на КиївФест’і, потім – у Львові на «Контрастах». Потім проект звучав на Латвійському радіо у програмі, присвяченій Україні. Проект з моїми коментарями був показаний і на міжнародній конференції університету міста Хайдельберг (Німеччина), одна з тем якої – «Жінки у творчості». З творами цього проекту ансамбль буде брати участь у лютому 2023 року на Internationales Provinzlärm-Festival für neue Musik в курортному місті Eckernförde (Німеччина) недалеко від Гамбурга. Я також запрошена. На фестивалі головний фокус – це Україна.

-Чи були іще якісь твори, написані у цей період?

Було також ще одне замовлення від вокального квартету «das Ensemble REIHE Zykan +» з Відня – кантата для вокального квартету на вірші Сергія Жадана (із книги «Життя Марії»). Теж зв’язалась з Сергієм. Треба було перекласти вірш німецькою мовою. Але Сергій сказав, що вірш уже існує у перекладі і дав мені адресу видавництва та перекладачки у Німеччині. Прем’єра відбулася у Відні 24 жовтня 2022 (на жаль, я не змогла бути присутньою).

Ще було замовлення зі Швейцарії на написання твору для скрипки та контрабасу від відомої скрипальки та композиторки Габріелли Бруннер (Gabrielle Brunner). Прем’єри відбулися в місті Берн 5 листопада 2022 року та 3 січня 2023 у виконанні Габріелли Бруннер та Івана Нестіча (Ivan Nestic). Тобто, можу сказати, що це був досить насичений, плідний у творчому плані рік. Музика – наша зброя, і я як композитор мусила воювати на своєму музичному фронті; крім того я працювала зі студентами в музичній Академії. Ми всі допомагали волонтерам – зрештою, мабуть, як і кожен українець.

Ми певною мірою вже були загартовані попередніми викликами: пережили декілька хвиль ковіду, та й війна триває з 2014 року. Всі об’єдналися і показали: ми живемо і тримаємо стрій. Перемога буде за нами! Слава Україні!

Підготувала Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Фото – Юрій Паниця, Укрінформ, РБК-Україна