У рік трьох ювілеїв (235 – від показу першої музичної вистави у Харкові, 140 – від утворення постійних оперних антреприз і 90 – від дня заснування Державної української опери) Харківський національний театр опери і балету імені Миколи Лисенка відкрив новий сезон фестивалем найкращих вистав за участю іменитих гостей «СхідОпера». Головними подіями десятиденного форуму вже стали гала-концерт його відкриття, вистава «Пікова дама» з володарем титулу «найкращий Герман світу» Володимиром Галузіним і прем’єра «Кармен»
Творцями нинішнього, п’ятого в історії харківського театру прочитання опери Жоржа Бізе «Кармен» виступили музичний керівник ХНАТОБу Віктор Плоскіна та режисер Армен Калоян. До того ж (небувала в опері річ!), одразу в двох «ролях» – сценографа-дебютанта на цій сцені й тореадора Ескамільо – постав соліст театру Олександр Лапін. До честі харківської трупи, «Кармен» репетирували два склади виконавців (деякі партії мають аж по чотири інтерпретатори), і про відмінності їхнього трактування образів, безумовно, з’явиться нагода говорити, щойно всі вони вийдуть на суд глядачів.
У контексті одночасності прем’єр за цим твором у трьох театрах України найактуальнішим питанням, розв’язати яке належить у цьому матеріалі, буде: яка ж вона, ця нова харківська «Кармен»? Диригент Віктор Плоскіна у виконавській концепції робив акцент на темі свободи та, до певної міри, «стихії Кармен» – натури дикунської і жіночної, неприборканої і ніжної, пристрасної, вольової і мінливо-зрадливої.
На фестивалі прем’єрою диригував Юрій Яковенко, який уже в увертюрі влучно передав оманливість тихої ходи долі, що, втім, легко виявляє здатність перетворитися на вихор, смерч лихої фортуни. Партитуру «Кармен» Юрій Яковенко розкрив у всій її контрастності: від елегійності й таємничості «нічного» інтермецо до третьої дії до бравурного фортисимо в куплетах тореадора.
Зауважимо, що в кожного з диригентів є і дещо відмінне у потрактуванні опери Бізе. Плоскіна явно тяжіє до більш пасіонарного стилю ведення оркестру. Яковенко ж відверто симпатизує мелодійній красі музики, надає можливість як солістам, так і слухачам, колисатися на її хвилях.
Режисерський образ вистави – це арена життя, корида як спосіб мислення щонайменше двох азартних героїв постановки (Кармен та Ескамільо) та як метафора конфлікту життя і смерті. Кольори харківської «Кармен»: шляхетний «грей», який при різному освітленні то просвічується, немов іспанська мантілья, то набирає нічної загрозливої густоти (це і гори, і мури кабачка, і акведук арени, на якій змагається із роком Ескамільо), та червоний, кармін – колір пристрасті, кохання, крові.
«Кармен» Армена Калояна закільцьовано у форму арени від першої до останньої дії. Символічно, що, почавшись із кориди, нею вистава і завершується. Образ кола подвоюється, множиться. Як, приміром, у свого роду магічному реквізиті – фамільній каблучці, яку закохана у Хозе Мікаела передає йому від матері з таємним сподіванням на заручини.
Мікаела у виконанні Юлії Піскун може претендувати на статус другої героїні вистави, адже їй під силу як найніжніша лірика, так і поривчастість, драматичний нерв у виборюванні коханого. Мікаела Юлії Піскун світиться земним «теплом», тимчасом як вогонь Кармен – немов бенгальський, – ефектний, однак холодний. Утім Хозе, не вагаючись, обирає Кармен і саме материнським перснем-оберегом благословляє свою кохану. Разом із канонічною за лібрето трояндою чаклунки-тютюнниці цей перстень стає символом змови Кармен і Хозе, знаком їхнього неподільного майбутнього.
Центральні партії в опері виконали Вероніка Коваль і Сергій Гонтовий – нові солісти ХНАТОБу. Гонтовий – за попередньою «пропискою» із «Донбас-опери», Коваль співала на київській, московській і петербурзьких сценах. Вони вже виконували партії Кармен і Хозе в інших постановках, проте саме нинішня робота поставила артистів перед новими професійними викликами.
Сергій Гонтовий у партії Хозе продемонстрував володіння усім арсеналом оперного співака: переконливий і музичний у речитативі, дохідливий у вокальному фразуванні, з красивими, без «форсажу» переходами від напрочуд мужнього (на рідкість для тенора) середнього регістру голосу до політних «верхів». А от Вероніка Коваль заявила своїм дебютом у Харкові про повний артистичний комплекс даних. Їй притаманні бездоганна французька вимова, випрацьована на уроках у Маріїнському театрі, красиве, сильне мецо-сопрано і особлива чуттєвість виконання партії. При тому, що над пластичним образом Кармен солістці ще треба попрацювати, загалом помітним є головне – вміння перебувати в образі, слідуючи за музичними імпульсами та хвилями.
За задумом Армена Калояна, Кармен – ніяка не «шляхетна» циганка, також немає у ній нічого «оперного» – жодних троянд у зачісці! Своєрідність Вероніки Коваль серед інших виконавиць Кармен – природність, спокійна впевненість у собі, але водночас – неприхована іронія щодо всіх героїв-чоловіків цієї опери. Очей не можна відвести від неї, коли під час вшанування Ескамільо, Кармен так просто, без манер, сидить і п’є вино, час від часу поглядаючи на тореро очима жінки, котра знає: він буде її чоловіком. Вероніка Коваль трактує Кармен як жінку – сплав плоті, непересічного характеру та долі.
Згадуючи попередню версію «Кармен» у харківському театрі (режисер – Володимир Лукашев), зауважу, що в ній, зокрема, була ідеальна «розводка» на музиці виходу тореадора, суперника Хозе, – він буквально виринав над натовпом у музично-кульмінаційний момент напруженого очікування глядачами свого кумира. У постановці Армена Калояна Ескамільо з’являється на кону в той момент, коли в музиці цю появу вже було проакцентовано, від чого сама подія, у світлі рампи власне музичного театру та його засобів, трохи розмивається. Разом із тим, Армену Калояну вдалося ефектно та драматургічно влучно «підзвучити» куплети Ескамільо азартними й ритмічними вигуками натовпу, що надає сцені класичної опери такої доречної і зрозумілої кожному в залі аналогії із поведінкою уболівальників на футбольному полі.
Ескамільо – Володимир Козлов – молодий, стрункий, чарівливий, саме такий, який відповідає концепції режисера, наче щойно зійшов з афіші кориди. Щоправда, саме ця молодість стала на заваді ідеальному звучанню голосу співака у широкодіапазонній партії Ескамільо та особливо у всесвітньо популярних куплетах тореро. Саме мужності, драматичного відтінку вокальній іпостасі Ескамільо поки що бракує.
Четвірку контрабандистів-друзів авантюрної Кармен втілили у прем’єрі Олена Старікова, Олеся Мішаріна, Володимир Єфименко та Сергій Леденьов. Вони, як, до слова, і Микита Маринчак у партії сержанта Моралеса, приємно потішили очі та вуха публіки молодістю і вокальною злагодженістю ансамблю (особливо бурхливе сприйняття зали викликає квінтет контрабандистів із другої дії вистави!). І все ж, найповнішим комплексом сценічних даних: голосу, вдячної фактури, акторської свободи та пластичності – вирізняється серед усіх Олеся Мішаріна.
Згідно з концепцією режисера, тему контрабандистів виокремлено як одну з провідних у постановці. Їхнє середовище – це символ віри Кармен, її програма ризику та свободи без меж. Саме тому стільки уваги Армен Калоян приділив композиційному малюнку мізансцен із контрабандистами. От, на початку акту в горах ці «трударі» живим нескінченним ланцюгом проходять перед очима, несучи зброю і важкі тюки. На якусь мить вони зникають лише задля того, щоб незліченною ватагою прорватися крізь браму скель із глибини сцени й заповнити собою весь простір (хор театру під керівництвом Олексія Чернікіна).
Секстет контрабандистів, Кармен і Хозе вирішено Арменом Калояном як завуальовану пародію на епічні постаті на заході сонця, що трапляються у «вестернах». Та й костюми Олександра Лапіна у цій дії (особливо довгополі плащі таких стильних злочинців!) дають відчути корпоративну гордість і тривожно-піднесений настрій «бійців невидимого фронту». Саме тут образ Кармен зазнає прикметного візуального розвитку. Це вже не гітана з розпущеним волоссям у напівпрозорих спідницях, а «зібрана» амазонка з кобурою на стегні та у високих мокасинах. Весь її вигляд промовляє: циганський маскарад у відділку жандармерії лишився позаду, так само як і вщухло кохання до Хозе, – тепер Кармен цікавить лише Ескамільо, квінтесенція мужності та боротьби.
Як драматичний актор і режиссер, Армен Калоян особливо знається на пластичній культурі артиста. Тому в «Кармен», де всі герої – ризикові гравці з долею – він зрежисирував солістам сцени фехтування, бійок, експресивні випади. Дух перехоплює від сцени приборкання бунту тютюнниць жандармами у першій дії. Коли ланцюг жінок у яскравому цивільному вбранні бурхливо напосідає, волає, намагається пробитися крізь живу огорожу з солдатів, одягнутих у «мілітарі», здається, ми знову переживаємо події нещодавнього минулого (та й уся ця енергетика майдану так вдало відчитана в катастрофізмі музичної характеристики епізоду Жоржа Бізе!).
Балетмейстер Олена Розіна попрацювала над хореографією фламенко не тільки з артистами балету, але й із вокалістами (особливо у «Хабанері» Кармен і картині гуляння контрабандистів у Лілас Пастья). Полегшують такі сценічні завдання і костюми – далеко не історичні, а, скоріше, модерні та водночас модні, проте з елементами стилізації «під Іспанію». Щоправда, два фінали – другої і третьої дій – виглядають, хоча й ефектними, проте однотипними з огляду на пластичну партитуру. Передати її двома словами можна так: «Хозе нападає і виграє»! Утім якось важко повірити в те, що цей за сюжетом баскський солдат-салага так вправно і по-суперменському вкладає ліворуч і праворуч то бувалого капітана Цунігу (яскрава вокальна та акторська робота Юрія Кудрявцева), то бравого тореадора Ескамільо.
Окрім теми контрабанди, третя дія вистави на повну силу виявляє тяжіння режисера до містичного акценту в «Кармен». Тому дует Фраскіти і Мерседес, арія Кармен і їхній ансамбль стали певною змістовою кульмінацією вистави. Доля Кармен передбачена нею у картах: «Обом смерть». Засобами світла і дії живої маси артистів хору у костюмах-трансформерах арія трагічного передчуття Кармен відіграється в інфернальному жанрі. Проступають диявольські риси пейзажу: трагічну вертикаль задають червоні водоспади або селеві потоки у горах. Постаті контрабандистів «перетворюються» на кам’яні валуни. Коридор життя Кармен звужується, наче у вирву, символічно засмоктує героїню її кохання та неминуча зрада Хозе… Зрозуміти цю метафору можна й інакше – оточення Кармен, сам спосіб її життя, – то наче мур, об який судилося розбитися волелюбній красуні-гітані.
Остання дія «Кармен» є тріумфом режисера, сценографа і двох головних солістів. Після урочистого проходження пікадорів із хоругвами та бандерільями серед вуличного натовпу, на очах у глядача раптово відбувається засліплюючо ясна підміна змісту подій. Арена, яка щойно була десь там, іззовні, всією своєю ненажерливою пащекою, усім амфітеатром, що прагне крові, розвертається до Кармен і Хозе, переноситься у їхні душі. Тут постаті героя і героїні з їхніми такими несумісними прагненнями остаточно і контрастно вимальовуються на тлі кратера локального кармінного кольору.
Хозе – Сергій Гонтовий у цій сцені не вимолює у Кармен – Вероніки Коваль кохання, вірність, постійність, – його голос лунає трохи епічно, передаючи музику покинутості, високого смутку і наче віщуючи біду. Чаша життя Кармен переповнена кров’ю, ось-ось вона захлинеться нею, так само як значно раніше вже зробила трагедійна героїня Аліси Коонен у Камерному театрі – Федра, котра в екзистенційній боротьбі з фатумом захлиналася у потоках «крові» шлейфу своєї сукні.
Щодо образу Кармен під фінал, то вона немов прагне вибілити себе. Урочистий білий колір сукні, мережива мантильї і гребінця Кармен так недовго, але символічно перегукуються із парадним вбранням Ескамільо…
Фінал вистави Армена Калояна імпонує аскетичністю і водночас масштабністю, що виводить глядача на цілу панораму асоціацій. Перед нами самі Кармен і Хозе, поза будь-якої предметної чи історичної атрибутики. Звістка про перемогу Ескамільо лунає з-поза арени, наче відгомін життя, що вже відвирувало для цих двох. Не варто шукати психологічної мотивації тому, як Кармен, котра щойно лихоманливо шукала виходу з пастки, влаштованої Хозе, раптом обертається і йде назустріч власній смерті, – вона ж у цій постановці містик! Кармен-бо добре відомо, що віщування карт спростувати неможливо. «Вільною жила, вільною й помру», – вихоплюється з вуст тріумфаторки в останню мить буття.
Горда, неприборкувана Кармен розриває усі стосунки з Хозе навіть ціною життя і кидає йому під ноги найсвятіший символ – їхню спільну каблучку. Скільки презирства, нищівного ставлення до покинутого коханого в детально розробленій Веронікою Коваль вокальній партії у завершальній сцені! Пластика й міміка органічно розвивають характеристику Кармен безжальної, Кармен, яка прагне крокувати життям, не обертаючись. Проте Хозе зупиняє її рух. І от уже він тримає свою Кармен у смертельному, метафізичному кільці обіймів. Хто ці двоє? Відставлений Коханець і Одвічна Коханка…? «Бик» і «Тореро»..? Замовник і Виконавець незримого Провидіння?..
Нове втілення «Кармен» безумовно є свідомо авангардним, із геть не живописно-ілюзорною, а конструктивною сценографією і режисерською спробою вийти за окреслені лібрето межі у море авторських асоціацій на тему «Кармен і фатум». Це особливо стає зрозумілим у порівнянні з попередніми прочитаннями опери Бізе на історично першій оперній сцені України.
Єдине, чого можна побажати цій цікавій і стильній роботі в подальшому сценічному житті, так це ініціативнішого розкриття свого акторського потенціалу більшістю солістів. Тільки тоді у каркасі режисерської думки, матеріалізованої у сценографії і мізансценах, крізь тканину геніальної музичної драматургії французького «вериста» Жоржа Бізе заб’ється справжнє живе серце театру.
Юлія КОВАЛЕНКО
Фото Олександра ШАХМАТОВА
