student-concert

Традиційно в останній тиждень вересня у Києві стрімко пожвавлюється культурно-мистецьке життя, адже в цей час відбувається одна з головних музичних подій України – міжнародний Kyiv Music Fest

Справжнє диво, що й цьогоріч, в умовах повномасштабної війни, попри всі труднощі, фестиваль знову відбувся і довів, що українську музику не заглушить жодна сирена повітряної тривоги.

Вагомою подією цього музичного свята став концерт студентів-композиторів Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, що пройшов 29 вересня. Юні митці отримали змогу сказати своє слово на рівні з дорослими колегами та й, зрештою, – почути власні твори з великої сцени.

Тож, що криється за назвою «концерт молодих» – старанно виконані вправи на засвоєння форм і жанрів, обумовлених навчальною програмою, чи революційні опуси нової мистецької генерації? Чия музика лунала – все ще учнів чи вже самостійних виразників української музичної сучасності?

Вокальний квінтет «Il Primo» виконує «Три пейзажі» Марії Арестович

Зазначимо, що не всі твори, які прозвучали, репрезентують стиль авторів станом на сьогодні. Адже молоді композитори шукають себе і часто кожен новий крок у творчості є радикальним зрушенням порівняно з попереднім. Так, серед 17-ти опусів, які представили на концерті 14 студентів, було п’ять прем’єр композицій, написаних цьогоріч. Усі інші номери програми створені два-три роки тому. А, як показує практика, молодий митець за такий період може «приміряти на себе» стільки ж стильових рис, як Стравінський за все життя.

Свої корективи тут внесла і війна. В умовах, коли через вимушену евакуацію «нашого цвіту по всьому світу», – не так легко зібрати виконавський колектив для прем’єри опусу, в партитурі якого щойно застигли чорнила.

Попри все, концертна програма була дуже насиченою. Звучали твори на всі смаки: від обробки народної пісні з елементами гармонічного мінору («він живий, він ще не вмер!») до музичного втілення складних алгоритмічних розрахунків; від аскетичної «музики тиші» до конструкцій із бурхливими кластерними каскадами і драматичними колізіями.

Драматургію імпрези було побудовано на чергуванні композицій умовно традиційного та авангардного спрямування. При цьому переважна більшість фортепіанних опусів «розбавлялася» камерними ансамблями, музикою для різних інструментів соло. Увінчував програму вокальний квінтет.

Максим Поплінський виконує свої «Резонанси» для скрипки

Був у концерті й «лейтмотив» – вихід на сцену Максима Поплінського, студента класу професорки Лесі Дичко. Молодий митець виконував три власних твори – два для фортепіано та один для скрипки, а також три опуси колежанок.

Композиції самого Максима – фортепіанні «AULODIA», «Унісони», скрипкові «Резонанси» – створили органічне уявлення про його творчий почерк: неоромантична стилістика, ліричне світовідчуття, мелодичність музичної мови, тональне мислення. Однак, як зазначає автор, у цьому переліку – далеко не весь Максим Поплінський. Наведемо його слова: «Я поділяю власну музику на умовно просту й складну в залежності від того, чого жадаю досягти в результаті. Наприклад, мій останній квартет безумовно можна віднести до складної, а “Унісони” – до простої стилістики».

Такі судження мимоволі викликають аналогії зі славнозвісним сковородинським життєвим кредо. Здавалося б, коли сам автор начебто роздвоюється у власній творчості, то чого ми дивуємося, що, як не намагаємося «зловити», а все ж не здатні «спіймати» сутність його композиторського стилю. Однак між тезою і антитезою простоти й складності музичної мови сам Максим Поплінський знаходить синтез в ідейному змісті музики: «Людина є розум і почуття, між ними існує певна кореляція, і її міру треба знайти композитору, аби музика сприймалася емоційною та інтелектуальною складовою».

Максим Поплінський та Марія Когут виконують «Надію» для скрипки і фортепіано Марії Арестович

Ліричне світосприйняття продемонструвала Марія Арестович, студентка класу професора Ігоря Щербакова. На концерті презентувалися три її композиції, написані у різні роки навчання: «Спогад» для бандури, «Надія» для скрипки і фортепіано та «Три пейзажі» для вокального квінтету.

Цілісність музичної мови усіх трьох опусів свідчить про вже усталену манеру письма авторки – опора на традиційні жанри і форми, тяжіння до мелодійності, акцентування виразових можливостей гармонії. Особливо хочеться відзначити «Три пейзажі», написані Марією безпосередньо перед фестивалем. Благоговійні вирази облич слухачів під час виконання цього твору квінтетом «Il primo» промовляли красномовніше за будь-якого критика.

Владислав Ваколюк виконує «Спогад» для бандури Марії Арестович

Звернення мисткині до бандури у доволі технічно складному творі «Спогад» вочевидь пов’язане з тим, що й сама Марія уже тривалий час старанно опановує кобзарське виконавське мистецтво. А в дуеті «Надія» виявилось характерне для композиторки тяжіння до концепційності, зокрема у заключному епізоді твору, де піаністка промовляє слова «Надія одна». Як зазначає авторка, ідейною основою твору став однойменний вірш Лесі Українки. «Весь наш народ відчуває потребу саме в “Надії”. Тому промовлені слова “Надія одна”, звучать, як звертання до Бога. Бо саме Господь дарує нам Надію на Перемогу», – зазначає Марія.

Чи не найкраще продовжує оповідь на патріотичну тему опус Арсенія Тітенка, студента класу професорки Лесі Дичко, а нині – воїна Національної гвардії України, котрий із перших днів повномасштабної війни став на захист Батьківщини. На концерті Арсеній презентував у власному виконанні свої Три багателі для фортепіано – напрочуд мелодичні мініатюри із колоритною тональною гармонією.

При прослуховуванні цих творів складалося враження, що чуєш «річ у собі», музику, котра живе поза новітніми тенденціями звукопошуковості й експериментів. Як зазначає сам композитор, творчі можливості він шукає радше у минулому, аніж у сучасності, тому й у багателях намагався відтворити багатство мелізматики і димінуцій за зразком раннього Бароко.

Черпав натхнення у минулому і Самсон Мостовий, студент класу Ірини Алексійчук, який показав на концерті ранній опус «Русалка» – фортепіанну обробку однойменної народної весільної пісні. Фактично це були варіації на soprano ostinato, де автентична мелодія із кожною строфою обростала новою фактурою у найкращих класико-романтичних традиціях. Ладові особливості фольклорного артефакту були висвітлені в контексті тональної гармонії. Як стверджує композитор, у подальших творчих пошуках він відійшов від традиційності та експериментує із виразовими можливостями атональності, мікротоновості, опановує різні жанри.

До крила ліриків доєдналася також Софія Щербакова, студентка класу професорки Лесі Дичко. На концерті прозвучала її фортепіанна мініатюра «Засохлі акварелі» – друга частина із триптиха «Забуті скарби». Крихкий звуковий рельєф, гра світлотіней акордових гармоній створили поетичний настрій п’єси.

Від початку повномасштабної війни Софія навчається у музичній академії в Естонії. Там, до слова, й відбулася прем’єра триптиха. Зі слів композиторки: «В Україні часто чую про свою музику, що вона “імпресіоністична”, у Європі зазвичай її характеризують як “listener friendly”».

До романтичної стилістики тяжіла й фортепіанна соната Данила Городецького, студента класу професора Олексія Скрипника. Про це свідчили високий рівень драматизму, експресивні дисонуючі гармонії, характерне для романтичної сонати фактурне вирішення головної теми (рельєфна кантиленна мелодія на фоні «хвиль» пасажів у низькому регістрі).

Сам композитор, який тепер перебуває у пошуках власного творчого почерку та експериментує, зокрема, із тембрами в ансамблевих творах, красномовно описує свою манеру письма: «Я намагаюсь максимально синтезувати всі відомі стилі та епохи та говорити, так би мовити, музичним суржиком у гарному сенсі цього слова. Кредо моєї музики – осмислення вже створеного іншими та спроба на основі відомих технік, стилів і жанрів говорити зі слухачем, привертаючи увагу вже відомими, на перший погляд, звучаннями».

Золтан Алмаші та Роксолана Кіт виконують «Шість фрагментів» для віолончелі та фортепіано Євгенії Стронської

Ліричність, але вже не суто емоційна, а філософськи самозаглиблена, характерна для творів студентки класу Ірини Алексійчук Євгенії Стронської. Це «Anxiety» для скрипки соло і «Шість фрагментів» для віолончелі та фортепіано. Ось як коментує творчий почерк молодої композиторки виконавець «Шести фрагментів» Золтан Алмаші: «Оригінальна музична мова, наспівний мелодизм, який запам’ятовується. Досить складні партії віолончелі та фортепіано, попри лаконічність і метафоричність п’єс, що є певними викликами для виконавців, поповнюють запаси адреналіну в організмі». Афористична музична мова, делікатність звукового рельєфу, тонке сплетіння чуттєвого й інтелектуального у музиці Євгенії Стронської засвідчили майстерність молодої композиторки.

«Тихою кульмінацією» концерту (нехай і на початку концертної програми) став Експромт для гітари Артема Бриля, студента класу професора Ігоря Щербакова. Твір справив враження своєрідної медитації – філософська сконцентрованість, відчутна вагомість кожного тону як окремої звукової події, аскетичність у виборі виразових засобів, притишене звучання, що змушує вслухатись у себе.

Ілля Галла виконує Експромт для гітари Артема Бриля

За словами композитора, він «хотів почути навіть не так саму гітару, як ту тишу, яка настає після того, як струни перестають звучати». Це прагнення є суголосним із сильвестрівською концепцією «тихої музики», його «постзвучаннями». Однак якщо у Валентина Сильвестрова із тиші проростає мелодія (чи навпаки?) як утілення своєрідної музики небесних сфер, то у тихій музиці Артема Бриля є своя, цілком земна експресія, а звуки не зливаються у кантилену, а наче стають самоцінними.

На противагу перманентному piano Артема Бриля, Домініка Рисюк заявила про себе кластерними fortissimo, презентуючи на концерті Дві прелюдії для фортепіано. Як стверджує молода авторка, зараз вона намагається опанувати так звану авангардну манеру письма, тож у фортепіанних мініатюрах експериментує із виразовими ресурсами атональності, дисонуючих гармоній, регістрових зіставлень.

Драматична експресія емансипованих дисонансів наповнює і Три прелюдії для фортепіано Владислава Усатенка, студента класу Алли Загайкевич, виконані в концерті самим автором. Показово, що цей опус, різноманітний та водночас цілісний за гармонічним і фактурним вирішенням, молодий автор створив, навчаючись ще у старших класах КДМЛ імені Миколи Лисенка. Як зазначає Владислав, за ті три роки, що минули від часу написання Прелюдій, його почерк помітно змінився, адже, постійно перебуваючи у пошуках себе та вивчаючи нове, він постійно експериментує. Однак слід відзначити, що старт творчого шляху був хорошим.

Одним із найцікавіших творів концерту був Етюд-сюїта для фортепіано Олексії Сук, студентки класу Дмитра Щириці. Жанрова дефініція, визначена в назві, обумовлює засадничі особливості музичного матеріалу композиції – технічного піаністичного твору, побудованого як сюїтний цикл. У програмі було виконано дві частини із традиційних чотирьох – Алеманду та Сарабанду.

Каріна Калуга виконує Етюд-cюїту для фортепіано Олексії Сук

В організації музичного матеріалу Алеманди виявився рафінований інтелектуальний підхід композиторки – п’єсу створено за принципом ряду Фібоначі. У Сарабанді використано принцип контрольованої алеаторики, де виконавець сам визначає кількість повторів епізодів, їхній порядок і регістри.

Раціональний підхід до творення музики яскраво втілений і у Варіаціях для фортепіано Наталії Шарай, студентки класу професора Євгена Станковича. Розкриваючи секрети творчого процесу, авторка говорить: «Усю музику варіацій побудовано на одному “акорді” – 12-ти звуках, закріплених по висоті за октавою. Я мала за мету нівелювати враження обмеженості звуковисотності завдяки складним метроритмічним формулам, поліритмії або багатошаровій фактурі».

Строгі закономірності організації тематизму, аскетичність у виборі виразових засобів, вибудовування архітектоніки на основі чітко прорахованої логічної сітки – ось характерні риси письма Наталії Шарай. Певною мірою вони співзвучні з принципами раннього стилю її педагога, Євгена Станковича.

От і маємо 17 опусів на всі смаки: традиційні форми та авторські алгоритмічні структури, тональна лірика та атональна експресія, вершинний драматизм і аскетична стриманість, чуттєвість і раціоналізм… То, зрештою, чи можлива однозначна відповідь на початкове запитання – що криється за назвою «концерт молодих»? Чи, може, все-таки, цей концерт спонукає більше до нових питань, аніж відповідей? Наприклад, чи можна воскресити і виправдати в сучасній академічній музиці традиційний мажоромінор із його претензіями на статус «високого мистецтва»?

Традиціоналізм в епоху індивідуальності – це ознака консервативних творчих уподобань, що мають право на життя, чи неспроможності до креативності? І як отримати бажаний статус «авангардиста»-новатора (в буквальному розумінні – того, хто попереду всіх) у час, коли вже давно нікого не здивуєш ані дисонансами, ані мовчанням, ані криком? Кожен молодий композитор відповідає на це музикою. Більш чи менш переконливо, але, безперечно, – самобутньо.

Історія музики знає найрізноманітніші сценарії того, як складалася доля студентських творів видатних композиторів. Вітольд Лютославський майже відхрещувався від своїх перших опусів. У ранніх творах Олів’є Мессіана дослідники вбачають не так власний творчий почерк, як наслідування естетики Дебюссі. Студентські композиції Валентина Сильвестрова стали в Україні справжньою революцією та, хоч і через скандали й цькування, зробили автора відомим.

Усі згадані митці стали творцями світового рівня. Тож маємо надію, що і героїв цієї публікації, незалежно від того якою мірою ефектними були презентовані ними твори, чекає подібна доля.

Тетяна НОВИЦЬКА