Завтра у Львові закінчується ХХІ Міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти». Його осмислення й аналіз – попереду. Пропонуємо матеріал з архіву журналу «Музика», який дозволить пригадати події цього ж форуму одного з попередніх років
Шанувальники мистецтва вже звикли до того, що осінь традиційно стає в Україні, у тому числі й у Львові, найбільш «урожайним» часом концертного життя. Звісно, в короткому огляді годі охопити весь перебіг подій Сімнадцятого міжнародного музичного фестивалю «Контрасти-2011», але кілька виразних акцентів на різних його цікавих акціях усе ж варто зробити
Фестиваль відкрився в ошатній залі Львівської філармонії імені Станіслава Людкевича вечором прем’єр. Перший могутній акорд подав монументальний твір – Концерт для віолончелі з оркестром «Merziye» (присвята Іванові Монігетті) однієї з найзнаніших зараз у світі композиторок, азербайджанки Франгіз Алі-заде. Цим розгорнутим драматичним опусом пристрасно диригував відомий диригент Фахраддін Керімов, краянин авторки, а соліст – киянин Олександр Пірієв, безумовно, заслуговує найвищої оцінки не лише за професійну майстерність, але й глибоке розуміння складної філософської концепції твору.
Концерт Франгіз Алі-заде у такій інтерпретації сприйнявся, сподіваюсь, адекватно, але поряд із тим різновекторно. По-перше, в ньому не відчувалося переваги жіночого начала, тобто субтильних настроїв, замкнутих у світі внутрішніх переживань, що звично асоціюються із жіночою творчістю. Навпаки, він залишив враження жорсткої експресіоністичної і навіть апокаліптичної картини сучасного світу, переданої гранично відверто. По-друге, експериментальні композиторські прийоми не прозвучали як «епігонство авангарду» (вираз М. Томашевського), що так часто дратує в опусах сьогодення, а виглядали абсолютно органічно, стисло, відповідно до програми твору, навіяної трагедією 11 вересня 2001 року.
У зовсім іншій площині образного мислення вирішений одночастинний Концерт «Пам’яті Олега Киви» Ігоря Щербакова для флейти і оркестру. Солісткою виступила прекрасний тонкий музикант Богдана Стельмашенко. За жанровою спрямованістю видається доцільнішим окреслити опус як елегію – такою мірою особистісним і чуттєвим він сприймається. Кілька алюзій із творчості дочасно померлого Олега Киви, зокрема з найвідомішого його твору – Третьої камерної кантати на вірші Павла Тичини – проходять контрапунктом до вібруючої медитативної матерії, ліричної рефлексії, що становить сутність індивідуального стилю Ігоря Щербакова.
Наступна прем’єра – диптих «З Жюлі д’Аспермон» для мецо-сопрано і оркестру Віктора Камінського на вірші Лідії Мельник із солісткою Марфою Шумковою під батутою Мирослава Скорика – стала, властиво, майже моментальним віддзеркаленням київської презентації. Сам поетичний текст містить деякі елементи художньої містифікації: адже Жюлі д’Аспермон – імовірна, однак неіснуюча французька поетеса початку ХХ століття, за припущенням – сестра Ґійома Аполлінера (д’Аспермон, Ф. – майже підтверджений історично батько поета). Відтак і поезія вирішена у вишукано символістичному дусі. Відповідно, і музика двох «співаних поезій» – «Ноктюрну» та «Останнього листа» – чутливо «підігрує» обертонам поетичного змісту, рельєфніше інтонує численні алітерації і колористику фонетичного ряду, хоча за лексикою все ж не залишає сумніву, що це твір постмодерної доби. У контексті актуального стилю Віктора Камінського диптих став справжнім сюрпризом, так незвично він виглядає на тлі його останніх творчих пошуків.
Надзвичайно цікаво показала себе в цьому творі Марфа Шумкова – випускниця Московської державної консерваторії імені Петра Чайковського, учениця Владислава П’явка. Її сильне, гарного тембру мецо-сопрано – справжній оперний голос! – додало загальному образові дещо більшої чуттєвості.
Восьмого скрипкового концерту Мирослава Скорика, ще й із самим Маестро за диригентським пультом, публіка чекала з великим нетерпінням. Адже і те, що цей жанр в останні роки став улюбленим для композитора, котрий щоразу вражає новими вершинами досконалості, й те, що для кожного з творів автор знаходив найкращих виконавців (Юрій Харенко – № 3, Юрій Мазуркевич – № 4, Олег Каськів – № 5, Андрій Бєлов – № 6, Назарій Пилатюк – № 7), і те, що цей концерт мав присвяту Шопенові, пов’язану з ювілеєм геніального польського митця, формувало дуже виразну слухацьку установку.
Сам концерт, звісно, справив те враження, яке від нього очікували, – драматичний, позначений здебільшого трагічними відтінками (вже низка цитат із музики Фридерика Шопена творить недвозначний змістовний ряд: прелюдія сі мінор – прелюдія до мінор – Траурний марш із Сонати № 2 – фінал цієї ж сонати), авторське ж висловлювання сповнене величезного співчуття і розуміння внутрішнього світу польського романтика. Мирослав Скорик недаремно підкреслює, що Шопен належить до його улюблених композиторів. Таке особисте ставлення було дуже помітним у концерті in memoriam. Серед скрипкових концертів композитора Восьмий займає цілком особливе місце. У ньому вже не «я і моє бачення світу», спрямоване на конкретного виконавця, становить головну авторську концепцію, а «мій погляд на Шопена і сучасний світ» стає серцевиною задуму.
А от солістка – молода польська скрипалька Катажина Феєр, – на превеликий жаль, дещо розчарувала слухачів. На думку практично всіх, із ким довелось спілкуватися, її грі бракувало належних для цього твору експресії, свободи і сили виразності. Дещо відсторонена рафінована манера інтерпретації пасувала би більше до якогось конструктивно-авангардового опусу, аніж до кардіоцентричної енергетики стилю Мирослава Скорика.
Натомість «філософію серця» вповні розкрив славетний скрипаль, народжений в Україні випускник Московської консерваторії, Олександр Брусіловський. На фестивалі «Контрасти» він виступив з оркестром «Віртуози Львова» під орудою Ігоря Пилатюка з двома вельми контрастними творами: хрестоматійно відомими «Порами року» Антоніо Вівальді та Концертом для скрипки з оркестром сучасного московського композитора Михаїла Броннера «Heaven’s Gates» («Врата Небесні»). Музикант екстра-класу, Олександр Брусіловський перекинув місток між епохами й національними школами спокійною, серйозною, мудрою простотою виконавської манери, притаманною високому мистецтву. Не можу не відзначити його унікальної краси звук, що підноситься над суєтою буденності, сягаючи глибин одкровення. Дуже цікавим, духовним і відповідним індивідуальності Брусіловського видався твір Броннера, що продемонстрував прихильність сучасної московської школи до тієї медитативно-рефлексивної тенденції, яку ми для себе відкрили вже раніше, завдяки Валентину Сильвестрову і світоглядно близьким до нього митцям (у цьому ряду і згадуваний вже Ігор Щербаков). Оркестр і диригент виступили достойними партнерами всесвітньо відомого скрипаля.
Наступний елемент мозаїчної панорами фестивалю «Контрасти» – концерт Хмельницького камерного оркестру під орудою Олександра Драгана з програмою творів Віталія Губаренка та Олександра Козаренка. Не можу не згадати, що імпреза відбулася за форс-мажорних обставин: через хворобу піаніста і композитора Олександра Козаренка два його фортепіанних твори – «Konzertstück» і «Concerto ruteno» – буквально протягом тижня вивчили Оксана Рапіта та її учениця Ганна Панкова. Гідний рівень виконання показав і оркестр, який язик не повернеться назвати провінційним, так коректно і тактовно він розкрив стиль сучасної української музики.
Композитори, що належать до різних генерацій, тим не менше виявили у камерних творах глибинну спорідненість світовідчуття. Прозорість і душевне тепло «Concerto grosso», Флейтового концерту (соліст – Тарас Малик) та «Українського капричіо» для скрипки з камерним оркестром (солістка – Ольга Малик) Віталія Губаренка викликають асоціації із його найвідомішими творами, зокрема камерними операми «Листи кохання» і «Самотність». Вони ще раз переконали в тому, що митці-шістдесятники знали-таки особливий код національної культури і вміли органічно пристосувати його до своєї творчої натури.
Олександр Козаренко, один із «найтеатральніших» композиторів середнього покоління, у цій програмі постав перед слухачами у розмаїтих «масках» – від наївно гармонійного образу в юнацькому «Ірмологіоні», попри екстравагантність «Konzertstück’a», автентичність прадавнього національного коду в кантаті «П’ять ладканок з Покуття» для народного голосу з камерним оркестром (щоправда, народний голос Анни Солоничної видався мені не так природно народним, як «зробленим під народний», іноді дещо невиразно) – до стихійної енергетики «Concerto ruteno».
Дуже промовистий штрих у калейдоскопі концертного огляду – виступ московського ансамблю «Концертино» й талановитого львівського піаніста Дмитра Оніщенка. Від цього вечора, зважаючи на репутацію музикантів, справді очікувалося багато, проте результат, як у класичному афоризмові, перевершив усі сподівання. І це при тому, що програма була обрана доволі ризикована: жодних «шлягерів», навпаки, презентувалися твори, які не надто часто фігурують у концертних афішах – «Quartettensatz» Франца Шуберта, ранній Фортепіанний квінтет Es-dur Роберта Шумана, присвячений Кларі Вік, і Фортепіанний квінтет Сергія Танєєва g-moll. Музика, розрахована на інтелектуальну, добре підготовану публіку, особливо об’ємний квінтет Танєєва з його «божественними довготами», еклектизмом російського модерну та рафінованою поліфонічною технікою.
Зізнаюся, навіть побоювалася спочатку: а чи не стане ця двогодинна програма такою собі «монотонією розкоші», коли професійна досконалість у генеральному річищі одного стильового напряму спричинить наприкінці відчуття пересиченості. Нічого подібного! Дві години минули, як одна мить, – такий багатий, барвистий, сповнений контрастних станів, експресивний образ створили талановиті музиканти. Про віртуозність, ювелірну відточеність кожної деталі, досконалість ансамблювання годі й говорити. Художня глибина, те відверте задоволення, із яким музикували учасники концерту, чудовий контакт зі слухачами закономірно поставили цей концерт у ряд справжніх звершень львівської музичної історії.
Такою ж яскравою мистецькою подією в історичні аннали Львова запишеться і фінальний концерт фестивалю «Контрасти» – виконання Третьої «Симфонії скорботних піснеспівів» Миколая Гурецького та «Stabat mater» Кароля Шимановського. За зізнанням генерального директора Львівської філармонії та одного з організаторів фестивалю Володимира Сивохіпа, мрію про відтворення цих опусів на львівській сцені вони з видатним польським диригентом Станіславом Веляником виношували впродовж багатьох років. І ось вона нарешті збулася – до того ж так винятково вдало.
Музиканти з камерного оркестру «Віртуози Львова» (художній керівник – Сергій Бурко), молодіжного симфонічного оркестру «INSO-Львів» (художній керівник – Мирослав Скорик) і хору «Глорія» (художній керівник – Володимир Сивохіп), прекрасні польські солістки Анна Карасінська та Ева Марцінєц, як і львів’янин Володимир Рибчук, під орудою тонкого, інтелігентного і випромінюючого якусь особливо позитивну ауру Станіслава Веляника створили артефакт наскрізь духовний. Не тільки за текстом, бо опус Кароля Шимановського належить до літургійної сфери, а в симфонії Миколая Гурецького використані проникнуті глибокою вірою в Бога вірші, – але й за природою самої інтерпретації.
Хоча можна було б дорікнути організаторам за те, що фінальний акорд фестивалю вийшов трагічним за змістом, однак насправді робити цього зовсім не хотілося, таке потужне духовне очищення від шедеврів ХХ століття отримали слухачі. Цим символічним contra spem spero й гімном щирої віри в Божественну любов, красу і мистецтво дуже логічно завершилось тривале музичне дійство під назвою Сімнадцятий міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти» у Львові.
Любов КИЯНОВСЬКА
Фото Сергія ПІРІЄВА
Друковану версію статті див.: Любов Кияновська. Концертна мозаїка осені // Музика. – 2012. – № 1. – С. 8–11.
