
Одеська версія «Травіати» Джузеппе Верді встигла прикувати до себе увагу публіки ще задовго до прем’єри, яка відбулася позаминулими вихідними. В анонсах з’являлися заявки щодо аванґардовості та епатажу в майбутній постановці. У цьому контексті несподівано було натрапити на коментар у Facebook режисера вистави Євгена Лавренчука, котрий у переддень прем’єри підкреслив «глибоку традиційність» власного варіанту оперного шлягера. То якою ж виявилась одеська «La Traviata»? Спробуймо розібратися
7 березня 1853 року Джузеппе Верді писав у листі до відомого італійського музичного видавця Джованні Рікорді: «“Травіата” зазнала фіаско. Не будемо шукати причину. Існує факт». Музикознавці все ж дошукувались причин провалу то у рівні виконавців, то у провокативному на той період натуралістичному зображенні хворої на туберкульоз жінки, то в соціальній гостроті дійства, яке віддзеркалювало реалії тогочасної публіки. Світова опера відтоді зазнала докорінних змін як у кастингах співаків, так і в сценічних рішеннях. «Травіата» ж, ставши хітом, опинилась серед хрестоматійних прикладів найуспішніших провалів в історії музики.
Сьогодні «Травіата» – це must have репертуарних оперних театрів і частий гість різноманітних фестивалів. Окрім того, нині ця опера очолює список найпопулярніших у світі за кількістю інтерпретацій – понад 700 на рік (за даними https://www.operabase.com/statistics/en)! Зрозуміло, що в таких умовах здивувати глядача стає усе важче. Утім Одеська опера прийняла виклик, і варто визнати, що спектакль таки дивував, але, на жаль, не свіжістю погляду на класичний текст, а нагромадженням сценічних ефектів і зовнішнім епатажем.
Режисер Євген Лавренчук обрав уже перевірену часом концепцію ретроспективи кохання Віолетти (Анастасія Голуб) та Альфреда (Олег Злакоман). Дія починається вже під час інтродукції, яку героїня слухає у «патефонній» версії, одночасно гортаючи старі фото, що проєктуються на чорному тлі сценічного задника. Музика з платівки, зрештою, перелилася до оркестру (диригент В’ячеслав Чернухо-Воліч), який «успадкував» повільний темп запису. Принагідно слід зазначити, що, попри делікатну щодо співаків динаміку, вибір темпів часто викликав подив: надто повільні арії були відчутно дискомфортні для виконавців, а несподівана гонитва в хорових епізодах призводила до розсинхрону та впливала на якість словесної артикуляції.
Ефектні прольоти чорних матерій через весь сценічний простір розпочали першу дію. Загалом вона сприймалася легко, очевидно через цілком традиційне вирішення. Анахронізми костюмів кінця XVIII століття із присутніми на сцені проєктором, патефоном, а також ретро-фотоапаратом можна пояснити позачасовим простором спогадів Віолетти, в якому і відбувається дія. Проте дивним видався режисерський хід в арії «Ah fors’è lui…», коли при кожній появі мотиву Альфреда зображення героя з’являлося у відеопроєкції: надто буквальна візуалізація музики тут межувала з несмаком.
У другій дії опери відбувається загострення конфлікту – кохання молодих людей під загрозою. Сам Верді вважав, що «друга дія краща за першу, а третя краща за всі – і так повинно бути». Та, на жаль, вказівка композитора не знайшла втілення у нинішній постановці. Першу картину другої дії побудовано виключно на діалогах персонажів, тому в ній важко сховатися за зовнішніми ефектами. Співаки майже не взаємодіяли один з одним і вперто продовжували співати в зал навіть тоді, коли текст потребував безпосереднього звертання до партнера. Пожвавлення у цій картині викликали хіба що двійко хортів, котрі вправно впорались зі своєю «партією».
Бал у Флори (друга картина другої дії) перенесено до борделю чи стрип-клубу. Певна надмірність сценографії, очевидно, мала на меті компенсувати мінімалізм попередньої картини. Попри це, натяки на БДСМ-практики, домінування та загальна атмосфера п’яного чаду слугували яскравим контрастним тлом для трагічного розриву Віолетти й Альфреда.
Остання дія, покликана бути найчуттєвішою і найтрагічнішою в опері, знову перенесла глядачів до темного й порожнього простору спогадів героїні. Віолетта у незмінній білій сукні упродовж всієї дії залишалася в центрі сцени. Інші персонажі раз-по-раз з’являлися в дірках чорного тла разом із характерним звуком механічного підйомника. Окрім того, дію супроводжував не лише оркестр, а й монотонний гул вітродувів, що суттєво ускладнювало слухання музики. Фінальна зустріч закоханих, здається, так і не відбулася. Альфред і Віолетта співали дует на відстані кількох метрів без будь-якої взаємодії, що наштовхує на сумне припущення про самотню, а через те ще більш трагічну смерть героїні.
Попри все, одеська «Травіата» – визначна подія не лише для перлини біля Чорного моря, а й для цілої країни. Керівництво театру чітко обрало вектор руху до оновлення та експериментів. Дорога терниста, але і перспективна. Видається, що доля вердіївської «Травіати» є прикладом успішності такого шляху.
Олександр ОСТРОВСЬКИЙ